05.04.2018 12:14
для всіх
44
    
  - | -  
 © Василенко Андрій Антонович

На грані живого і мертвого

глава 6 том 6

лікування пацієнта хворого епілепсією

Перед обідом Микола Антонович зайшов у заводську лікарню до Маргарити Віталіївни.

– Доброго ранку шановна, Маргарита Віталіївна, – поздоровався Микола Антонович.

– Доброго шановний, Микола Антонович.

– Я попутно ідучи заглянув до вас, Маргарита Віталіївна, щоб узнати як буде проходити лікування.

– Вже всі зібралися в маніпуляційній і чекають пацієнта, який зараз ще на процедурах, – повідомила Маргарита Віталіївна.

– Тоді все гаразд. Я пішов у лабораторію.

Микола Антонович, зайшовши в лабораторію поздоровався.

– Я був у Маргарити Віталіївни і вони вже готові до лікування, – А тепер, Олександр, зайдемо візьмемо з собою Петра Микитовича з відеокамерою і підемо в лікарню перевіримо як працюють прилади по вказівці нашої автоматичної комп’ютерної програми, – сказав Микола Антонович і став телефонувати Маргариті Віталіївні.

Коли Микола Антонович, Олександр Андрійович та Петро Микитович зайшли в маніпуляційну кімнату там були дві медсестри Олена Олегівна Оніщенко та Захарія Пилипівна Співак. Вони вже вкладали пацієнта на ліжко в удосконалений устрій скафандра. Це був учень десятого класу заводської середньої школи Валерій Носов.

Петро Микитович налаштував відеокамеру і став проводити зйомку лікувального процесу.

Захарія Пилипівна сіла за комп’ютер і включила. До неї підійшла Олена Олегівна.

– Олена, що ми, сівши за комп’ютер повинні перш за все робити з пацієнтом? – запитала Захарія.

– Ми повинні відшукати в мозку пацієнта хворі епілепсією клітини, а для цього треба задіяти електронний ультразвуковий датчик, який знаходить хворі клітини і окреслює їх зону.

– Правильно, – сказала Захарія і натиснула відповідну клавішу. – А, що потім? – запитала вона.

– А далі ми включаємо спеціальний електромагнітній прилад, який буде брати у пам`яті комп’ютерного устаткування креслення репараційної та аплікаційної молекул і з не хворих клітин мозку у хворій зоні буде створювати по цьому кресленні репараційні та аплікаційні молекули. Репараційні молекули будуть лікувати вражену хворобою зону – «вигризати» хворі молекули, а молекули реплікації будуть ставати на місце хворих молекул, – відповіла Олена.

– Правильно, – сказала Захарія і натиснула відповідну клавішу. А далі? – запитала вона.

– Потім на табло комп’ютера виводимо всі лікуючи файли і, читаючи їх находимо назву встановленого діагнозу в даному случаю: «Епілепсія».

– Правильно, – сказала Захарія і вивела цей файл на табло. – А потім?

– А вже далі, ввімкнувши файл «Епілепсія» за нас по автоматизованій комп’ютерній програмі починають працювати оці всі прилади та комп’ютерне устаткування і результат лікування ми будемо бачити на табло цього комп’ютера, тому що весь процес лікування відбувається автоматично з виводом на табло комп’ютера по вибраному нами файлу, – відповіла Олена.

– Правильно, – сказала Захарія і натиснула відповідну клавішу.

Невдовзі на табло комп’ютера спочатку в мозку появилося світло фіолетове коло в діаметрі приблизно два сантиметра – це була хвора зона. Потім на відстані приблизно одного сантиметра від краю світло фіолетового кола стало появлятися пунктирне коло. На табло комп’ютера було видно коли поруч із світло фіолетовим колом окресленим пунктирним колом вискочило таке ж саме світло фіолетове коло окреслене пунктирним колом по діаметру яких вставлена міліметрова лінійка. Діаметр світло фіолетового кола дорівнював двадцять двом міліметрам, а діаметр пунктирного кола дорівнював тридцять двом міліметрам. Відстань від кола до кола дорівнювала десятьом міліметрам. Захарія та Олена вже знали для чого ці кола і, глянувши на комп’ютерний годинник засікли час і стали пильно стежити за лінійкою і відстанню від світло фіолетового кола до пунктирного кола і помітили, що відстань між світло фіолетовим і пунктирним колами повільно збільшується, на що і показувала лінійка.

Коли з Миколою Антоновичем та Олександром Андрійовичем Петро Микитович своєю відеокамерою глянули на табло комп’ютера то відстань світло фіолетового кола від пунктирного кола значно збільшилась а діаметр світло фіолетового кола дорівнював одинадцятьом міліметрам.

– Скільки часу пройшло з тієї пори коли на табло комп’ютера появилося тотожне коло окреслене пунктирним колом і з лінійкою? – запитав Микола Антонович.

– Дванадцять хвилин, – відповіла Захарія, глянувши на комп’ютерний годинник.

– За шість хвилин ваш пацієнт буде вилікуваний повністю, – запевнив Микола Антонович.

В маніпуляційну зайшла Маргарита Віталіївна з лікарем Надією Антонівною і стали спостерігати за зменшенням світло фіолетового кола, обмінюючись думками. Так непомітно пройшло ще шість хвилин. Захарія та Олена пильно стежили за табло комп’ютера. А світло фіолетове коло було менше ніж пшоняне зернятко. Раптом із табло комп’ютера зникає то-

тожне коло окреслене пунктиром і з лінійкою. І це всі помітили.

– Процес Лікування закінчено, – сказали майже в один голос Микола Антонович та Олександр Андрійович.

– Комп’ютерне устаткування автоматично вимкнулося, – повідомив Олександр Андрійович. – Можна вставати з ліжка, – запропонував він.

– Тоді, Надія Антонівна, через тиждень готуйте його на виписку, – сказала Маргарита Віталіївна.

Пацієнт подякував медсестер і лікарів, а вченим міцно потиснув руки і радісним пішов у палату.

Медперсонал та вчені теж задоволено розійшлися на свої робочі місця.

Микола Антонович, Олександр Андрійович та Петро Микитович попутно заглянули у Обрахувальний центр до Сніжани Вікторівни, щоб забрати її на обід у їдальню.

Микола Антонович замовив страви і вони мовчки стали чекати. Мовчанку порушив Микола Антонович.

– Олександр, як рухаються справи по розробці креслення для виготовлення Тазиметра Едісона? – запитав Микола Антонович.

– Через два дні будуть готові, – відповів Олександр Андрійович.

– Пообідаємо і будемо з тобою, Олександр, розробляти подетально креслення із креслення вузлів Тазиметра Едісона, – сказав Микола Антонович.

– От і страви несуть, – повідомила Сніжана Вікторівна.

Вони смачно поїли і пішли на вихід, не забувши і про Тузика.

Віддавши Тузику пиріжки і, отримавши вдячність на собачій мові вони пішли в лабораторію, довівши Сніжану Вікторівну до Обчислювального центру.

– А тепер, Петро Микитович, ми з тобою підемо до Сергія Никифоровича і покажемо йому, як пройшов процес лікування, – запропонував Микола Антонович.

– Розказуйте і показуйте, – сказав Сергій Никифорович, тиснучи їм руки.

– Покаже і розкаже тобі, Сергій Никифорович, оця відеокамера, – сказав радісно, усміхаючись, Петро Микитович і включив відеокамеру.

– Корисну і цікаву справу зробили ви, Микола Антонович, з Петром Микитовичем. А тепер цій справі потрібні для постійного лікування клієнти, – сказав Сергій Никифорович.

– Я прийду до себе в кабінет і через Інтернет, і телебачення дам цій справі рекламу, – сказав Петро Микитович.

– Це ж прекрасно, молодці! – радісно і щиро похвалив Сергій Никифо-

рович, тиснучи ім руку. – А тепер ідіть, ще можна й попрацювати, – весело додав він.

Прийшовши в свій кабінет Петро Микитович став писати текст реклами і коли написав став його заводити Інтернет. Це був такий текст: «Нашими вченими лауреатами дох Нобелівських премій докторами математичних і медичних наук Миколою Антоновичем Опанасенко і Олександром Андрійовичем Світозаренко та доктором філософських наук Василиною Григорівною Чабаненко розроблені репараційні молекули в клітинах тіла людини. Ці репараційні молекули мають здібність-Флюїд самолікування. Ними ж придумані і розроблені прилади та електронно-комп’ютерне устаткування. Через ці прилади, ув’язані з електронно-комп’ютерним устаткуванням по математичній моделі і комп’ютерній програмі проводиться лікування різних хвороб відповідно репараційній молекулі, які вони розробляють у зоні тіла де існує певна хвороба. Процес лікування безболісний. В нашій заводській лікарні вже вилікувані пацієнти від хвороби рак, туберкульоз і епілепсія. Від раку головного мозку був вилікуваний пацієнт із Америки Едгар Паунд – доктор філософських наук. Він приїхав і з своїм шкільним другом Рудольфом Фейман – лауреатом Нобелівської премії в області фізики. Рудольф Фейман був перекладачем української мови. Два поета із міста Дніпро Михайло Селезньов і Михайло Чхан були вилікувані від туберкульозу легень. І київський пацієнт – учень десятого класу заводської середньої школи Валерій Носов. Якщо є бажаючі то будь ласка приїжджайте до нас на безболісне лікування любої хвороби. Наша адреса: місто Київ, Вишгородський район, вулиця Заводська-один».

Завівши в Інтернет текст запрошення Петро Микитович поїхав у Телецентр Києва з цим текстом запрошення і відеокамерою, як живим свідком проведення лікування хворих епілепсією. В Телецентрі така інформація зразу ж пішла в ефір.

Микола Антонович та Олександр Андрійович, прийшовши в лабораторію стали розробляти креслення для виготовлення Тазиметра Едісона.

Вони, стоячи за дошками комбайнів для креслення і, вивчаючи креслення по кожному вузлу Тазиметра Едісона, стали розробляли креслення по кожній деталі.

Зрідка тишину в лабораторії порушувала розмова – взаємна консультація по незрозумілій деталі. Непомітно наблизився кінець робочого часу.

Йшовши додому Сніжана Вікторівна зайшла в лабораторію, але хлопці не відреагували на її прихід.

Сніжана Вікторівна підійшла до Олександра Андрійовича і смачно поцілувала.

– Ви, хлопці, ще довго тут будете вовтузитися біля своїх комбайнів? –

запитала Сніжана Вікторівна. Я більше вас чекати не буду, – додала вона.

– Ладно, Сніжана, ми вже готові тебе почути, давай читай, – попросив

Микола Антонович.

Сніжана Вікторівна дістала записничку і стала читати вірші:

В АПОГЕЇ ЛЮБОВІ

Зустрів я тебе на орбіті любові:

Влюбившись витали лише в перигеї

Й на нім до нестями кружляли з тобою –

Друг друга в очах розглядали із неї

Магніт почуття нас в обіймах притиснув –

Тепло полилося із серця у душу!

Вмить з рук, мов віночок, на шиях повиснув

І ми опустилися з неба на сушу!

Я міг би й на інші планети злітати

І там в апогеї – в любовнім наметі

Таку ж як і ти назавжди відшукати, 

Та досить тебе і на нашій планеті!


ІСТОРІЯ МОРЩИН КОХАННЯ

Нам наша кімната для двох, як палац, 

Свого дня народження в ній відмічаєш

Цей день нам любов’ю, як щастям, палав –

Від щастя такого душі ми не чаєм!

В кімнаті одне невеличке віконце, 

Одне одіяло на двох у постелі, 

Зате в ній хватає любовного Сонця, 

Яке нам життєву доріженьку стелить

І серцю дає неабияку силу!

І як би життя нас не терло з літами, 

Лишивши обличчю морщинки лиш милі, 

Які в небуття повсякденно злітають, 

Лишаючи нам незабутнє кохання, 

Яким ми обоє живительно дишем –

Так наша любов про щасливе зітхання

Коханням в морщинах історію пише!


– Ти, Сніжана, зараз мене теж притягуєш твоєю любов’ю, – сказав Олександр Андрійович, 

– Гарні твори. Адже тільки любов, дух, сила та радість можуть творити і явність з уяви, – сказав Микола Антонович. Тепер гайда додому, – радісно додав він і дістав із кишені ключ від дверей лабораторії.

Закривши лабораторію вони гамірною юрбою пішли по ялинковій алеї додому.

01.04.2017; 14:

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!