05.04.2018 20:01
для всіх
50
    
  - | -  
 © Василенко Андрій Антонович

На грані живого і мертвого

глава 17 том 6

лікування пацієнтів із міста Дніпро

В Інтернет прийшло повідомлення: « Виїхали в дев’ять годин ранку. Головний лікар лікарні «Мечнікова» із міста Дніпро. Дякую. Ваш колега Валерій Кривочуприна».

Микола Антонович і Маргарита Віталіївна їх зустріли біля заводської прохідної.

– Будемо знайомитися – сказав Микола Антонович. – це Валерій Вікторович. А це наш Головний лікар – Маргарита Віталіївна – А я Микола Антонович – Головний науковець.

Валерій Вікторович поцілував руку Маргарити Віталіївни і вони потиснули друг другу руку.

– А тепер шановний, Валерій Вікторович, бери своїх пацієнтів і ми підемо в їдальню. А після їдальні ми Вас поселимо в нашому домі, а пацієнтів у палаті укладемо в ліжка, – повідомив Микола Антонович.

Пацієнтів уклали в ліжка і сказали що через годину почнеться лікування.

Лікар – Надія Антонівна почала заводити на кожного пацієнта історію хвороби, Петро Микитович знімав їх відеокамерою, а медсестри – Олена Олегівна Оніщенко та Захарія Пилипівна Співак з нетерпінням чекали на пацієнтів у маніпуляційній.

– Відпочили. А тепер по черзі на лікування. Першим іде Віктор Шелішпанов, а за ним слідуючий, який лежить на ліжку близь нього в так далі. Зрозуміли, – сказала Надія Антонівна. – А зараз я відведу в маніпуляційну Шелішпанова і прийду – буду далі заводити історію хвороби на тих, що ще не завела, – сказала і повела Шелішпанова в маніпуляційну.

Із ними пішов і Петро Микитович.

Коли вони зайшли в маніпуляційну кімнату там були дві медсестри Олена Олегівна Оніщенко та Захарія Пилипівна Співак.

– Лікуйте, а я пішла в палату, – сказала Надія Антонівна.

Петро Микитович включив відеокамеру і почав знімати.

Медсестри вклали пацієнта на ліжко в удосконалений устрій-скафандр з копіювальним таблом комп’ютера, а Петро Микитович знімав на відеокамеру.

Захарія Пилипівна сіла за комп’ютер і включила. До неї підійшла Олена Олегівна.

– Шановний, Віктор, лікувальний процес пройде без болі і ти будеш за ним слідкувати. Ти будеш чути, як ми тебе лікуємо і будеш бачити перед собою на табло комп’ютера.

– Олена, що ми, сидячи за комп’ютером повинні перш за все робити з

пацієнтом? – запитала Захарія.

– Ми повинні відшукати в мозку пацієнта хворі епілепсією клітини, а для цього треба задіяти електронний ультразвуковий датчик, який знаходить хворі клітини і окреслює їх зону.

– Правильно, – сказала Захарія і натиснула відповідну клавішу. – А, що потім? – запитала вона.

– А далі ми включаємо спеціальний електромагнітній прилад, який буде брати у пам`яті комп’ютерного устаткування креслення репараційної та аплікаційної молекул і з не хворих клітин мозку у хворій зоні буде створювати по цьому кресленні репараційні та аплікаційні молекули. Репараційні молекули будуть лікувати вражену хворобою зону – «вигризати» хворі молекули, а молекули реплікації будуть ставати на місце хворих молекул, – відповіла Олена.

– Правильно, – сказала Захарія і натиснула відповідну клавішу. А далі? – запитала вона.

– Потім на табло комп’ютера виводимо файли і, читаючи їх находимо назву встановленого діагнозу, в даному случаю: «Епілепсія».

– Правильно, – сказала Захарія і вивела цей файл на табло. – А потім?

– А вже далі, ввімкнувши файл «Епілепсія» за нас по автоматизованій комп’ютерній програмі починають працювати оці всі прилади та комп’ютерне устаткування і результат лікування ми будемо бачити на табло цього комп’ютера, тому що весь процес лікування відбувається автоматично з виводом на табло комп’ютера по вибраному нами файлу, – відповіла Олена.

– Правильно, – сказала Захарія і натиснула відповідну клавішу.

– Зараз, Віктор, ти побачиш на табло комп’ютера свій мозок і його хвору зону в світло фіолетовім колі, яке окреслене пунктирним колом, в якому стоїть лінійка. Вона показує на скільки зменшується хвора зона і колі її не стане – це значить, що процес лікування закінчився.

Невдовзі на табло комп’ютера спочатку в мозку появилося світло фіолетове коло в діаметрі приблизно два сантиметра – це була хвора зона. Потім на відстані приблизно одного сантиметра від краю світло фіолетового кола його стало окреслювати пунктирне коло. На табло комп’ютера було видно коли поруч із світло фіолетовим колом окресленим пунктирним колом вискочило таке ж саме світло фіолетове коло окреслене пунктирним колом і по діаметру яких вставлена міліметрова лінійка. Діаметр світло фіолетового кола дорівнював двадцять двом міліметрам, а діаметр пунктирного кола дорівнював тридцять двом міліметрам. Відстань від кола до кола дорівнювала десятьом міліметрам. Захарія та Олена вже знали для чого ці кола і, глянувши на комп’ютерний годинник засікли час і стали пильно стежити по лінійці за відстанню від світло фіолетового кола до пунктирного кола і помітили, що відстань між світло фіолетовим і пунктирним колами повільно збільшується, на що і показувала лінійка.

Коли Петро Микитович з Миколою Антоновичем і з Олександром Ан-дрійовичем глянули на відеокамеру, то на табло комп’ютера відстань світло фіолетового кола від пунктирного кола значно збільшилась а діаметр світло фіолетового кола дорівнював одинадцятьом міліметрам.

– Скільки часу пройшло з тієї пори коли на табло комп’ютера появилося тотожне коло окреслене пунктирним колом і з лінійкою? – запитав Микола Антонович.

– Дванадцять хвилин, – відповіла Захарія, глянувши на комп’ютерний годинник.

– За шість хвилин ваш пацієнт буде вилікуваний повністю, – запевнив Микола Антонович.

В маніпуляційну зайшла Маргарита Віталіївна з лікарем Надією Антонівною і стали спостерігати за зникненням світло фіолетового кола, обмінюючись думками. Так непомітно пройшло ще шість хвилин. Захарія та Олена пильно стежили за табло комп’ютера. А світло фіолетове коло було менше ніж пшоняне зернятко. Раптом із табло комп’ютера зникає тотожне коло окреслене пунктиром і з лінійкою. І це всі помітили.

– Процес Лікування закінчено, – сказали майже в один голос Микола Антонович та Олександр Андрійович.

– Комп’ютерне устаткування автоматично вимкнулося, – повідомив Олександр Андрійович. – Можна вставати з ліжка, – запропонував він.

– Тоді, Надія Антонівна, через тиждень готуйте його на виписку, – сказала Маргарита Віталіївна.

Пацієнт подякував медсестер і лікарів, а вченим міцно потиснув руки і радісними пішов у палату.

Медперсонал та вчені теж задоволено розійшлися на свої робочі місця.

Микола Антонович, Олександр Андрійович та Петро Микитови попутно заглянули у Обрахувальний центр до Сніжани Вікторівни, щоб забрати її на обід у їдальню. І по телефону запросили Валерія Вікторовича прийти в їдальню на обід.

Микола Антонович замовив страви і вони мовчки стали чекати. Мовчанку порушив Микола Антонович.

– Це ж у нас, Валерій Вікторович, завтра до обідньої перерви закінчиться лікування ваших пацієнтів і ви поїдете додому, – сказав Микола Антонович. – Ти, Петро Микитович, після обіду з Валерієм Вікторовичем поїдете в телецентр розкажете і покажете їм зйомки, – запропонував Микола Антонович.

– От і страви несуть, – повідомила Сніжана Вікторівна.

Вони смачно поїли і пішли на вихід, не забувши і про Тузика.

Віддавши Тузику пиріжки і, отримавши вдячність на собачій мові во-

ни пішли в лабораторію, довівши Сніжану Вікторівну до Обчислювального центру.

Петро Микитович і Валерій Вікторович коли повернулися з телецентру і, зайшовши в лікарню включили в маніпуляційній телевізор то вже в передачі новин вони стали слухати і дивитися свою рекламу.

Непомітно наблизився кінець робочого часу.

Йшовши додому Сніжана Вікторівна зайшла в лабораторію підійшла до Олександра Андрійовича і смачно поцілувала.

– Ти, Сніжана, будь ласка віршами підійми в мені хороший настрій, – попросив Микола Антонович.

Сніжана Вікторівна дістала записничку і, відкривши стала читати вірші:

ЛЮБОВІ ГНІЗДО

Без тебе оселя була як без затишний дім, 

Без тебе я в нім проживав, як в пустому гнізді.

Коли ж увійшла ти і в очі дивились ми, зряче, 

То в поглядах цих чарівливих нам ніби здалося:

Твоя вже любов у моїй проживає неначе;

Мої ж почуття з почуттями твоїми злилося –

Він став нам з тобою любові суспільної дім

І ми в нім живем, як у нашім затишнім гнізді!


ЛЮБОВІ НЕБЕСНОЇ НАМІР

Я блискавка небна – життя електричне, 

Ти грім – звукова розрушаючи хвиля, 

А щодо неспокою – то вже привичні

І маємо в нім лиш добротне зусилля:

Бо маєм любові небесної намір, 

Яка населяє весь простір у небі, 

Яка життєдайна і повниться нами.

Бо Розум Найвищий в цім має потребу!

Він прагне, щоб Землю дощем напоїти, 

Щоб пишно буяли усякі рослини –

Про них, щоб у віршах писали піїти!

Щоб воду пили всі: і люди й тварини.

Річки, океани, моря і озера

Налити – його це священна турбота, 

Щоб мала і кисень й озон атмосфера, 

Щоб дихала нею, як щастям, спільнота!...

…Під небом любові, що нас об’єднала –

Ти грім, а я блискавка нашого щастя!

Скорились небесно-любовним сигналам…

…Вселена і та їм підвладна у власті!


СЛОВО ЛЮБОВІ

Невидима любов, як істота, живе – розмовляє!

Полюбляє слова про любов і кохання з тобою

І словами цими твій портрет у собі уявляє, 

Пам’ятає і слово – його називають любов’ю.

А як в душу вже настрій прийшов доленосно-знаменний

Та коли розмовляють вже очі на мові любові, 

Й почуття, що підносять у небо від щастя мене –

Це у нашій любові найкраще є сово!


ПЛЕСО ОЧЕЙ

Синь неба у плесі очей затонула

Чутливо в це плесо пірнаю, як в душу.

У нім ти мене, мов на якір, припнула

І більше мені не побачити сушу, 

На очі твої всі увагу звертають!

Моя вже любов, як ті хвилі прибою, 

На берег твого почуття налітає –

Ми завжди в любовнім полоні з тобою!

У плесі очей – мов у морі кохання, 

В якому прибій почуття лиш навколо

І взяте на якір любові пізнання, 

З якого не випливу я вже ніколи!


МЕЧ ПОЧУТТЯ

Ти шлеш тривоги зір в космічну височінь –

Турбує лячно недовіра снам пророчим…

Та сумнів збіг у безкінечну далечінь, 

Яка для серця є, мов оберіг дівочий!

Пливе, мов неба бірюза в твоїх очах, 

На вірність милому між хмар думки шугають –

Вони, мов лезом почуттєвого меча, 

В душі любов від вад спокуси зберігають!


– Ти, Сніжана, зараз мене теж притягуєш твоєю любов’ю, – сказав Олександр Андрійович.

– Гарні твори. Адже тільки любов, дух, сила та радість можуть творити і явність з уяви, – сказав Микола Антонович. Тепер гайда додому, – радісно додав він і дістав із кишені ключ від дверей лабораторії.

Закривши лабораторію вони, розмовляючи, пішли додому.

01.04.2017; 14:22.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!