На грані живого і мертвого
глава 7 том 7ПОЇЗДКА В АГРАРНИЙ ЦЕХ ЗАВОДА
В парковій зоні завода на лавах, які з учорашнього дня ще стоять після проведення двадцятирічного ювілея новосілля сидять заводчани і чекають заводський транспорт, щоб ці спеціальні лави поставити в кузова цих машин і поїхати в село на свої земельні дільниці.
– Хлопі, вставайте! Дивіться, он вже їдуть машини, – сказала Сніжана Вікторівна, дивлячись ласкаво в очі Сергію Никифоровичу.
Микола Антонович, Сергій Никифорович, Олександр Андрійович, Петро Микитович та всі чоловіки поставили лави в кузова машин і всі поїхали. Молоді дівчата та хлопці співали, а коли виїхали на пряму дорогу, яка вже вела до села почалася жвава розмова і про посадку овочевих культур.
– Олександр Андрійович, що ви зі Сніжаною Вікторівною будите саджати? – запитала Василина Григорівна.
– Вітаміни – перець, капусту, буряк, морковку, цибулю, укріп, петрушку та маленьку діляночку ранньої картоплі, – відповіла Сніжана Вікто-рівна.
– А ми з Маргаритою посадимо те що й ви, Сніжана Вікторівна, та ще посіємо гречку, – сказав Петро Микитович.
– А ви, Василина Григорівна, з Сергієм Никифоровичем, що посадите? – запитав Петро Микитович.
– Ми посадимо те, що й ви та ще по заказу доньки Сніжанки трішки кукурудзи, – відповів Сергій Никифорович, згадавши як вони з Олександром Андрійовичем після захиста дипломів їздили в ліс за опеньками і їм обом тоді запала в око Сніжана Вікторівна.
– Микола, а чого ви з Надією мовчите, а не розкажете поки вас не запитають, що посадите? – запитав Сергій.
– А це наша тайна, – відповіла Надія Петрівна кокетливо, зазираючи йому в очі.
– А то ми не знаємо. Посадите кавуни і боїтеся, що ми їх покрадемо, – жартуючи сказала Василина Григорівна і всі розсміялися.
Нарешті машини повернули на дорогу в поле і зупинилися. Заводчани, взявши кошики із сім’ям розійшлися по своїх земельних дільницях.
Була хороша погода і працювалося легко, а годинник непомітно намотував час, піднявши Сонце в зеніт.
– Петро, запитай у Василини може зробимо перерву на обід, – запропонувала Маргарита Віталіївна.
Сусіди погодилися і запросили їх на обід. Петро Микитович взяв ко-
шик з їдою і вони пішли. Коли прийшли, то на скатертині розстеленій Василиною Григорівною на землі лежали різні страви викладені із кошиків і стояли дві пляшки «Кагора».
– Сергій Никифорович, розкорковуй! – лагідно запропонувала Сніжана Вікторівна, тонучи в світло-зеленім плесі його очей.
Сергій Никифорович, розкоркував і розлив порівно всю пляшку в підставлені хлопцями та дівчатами стакани.
– Так, дівчата, та хлопці по традиції решту вип’ємо дома, – сказав Сергій Никифорович і підняв стакан. – Вип’ємо за хороший урожай, – додав він.
Випили, закусили, а відпочивати не стали.
– Відпочивати будемо дома, – сказала Сніжана Вікторівна, запитуючи дивилась в очі Сергія Никифоровича – чекала, на його підтримуючу відповідь.
– Вірно, Сніжана, мислиш. Погляньте, вже всі заводчани працюють, – сказав Сергій Никифорович. – А тепер накрийте, що на скатертині та пішли саджати, – додав він.
– А тепер, Сергій, я з тобою запрошуємо їх, як ти кажеш по традиції, до нас на розмову про наші враження від сьогоднішньої вилазки на природу, – додала, усміхаючись, Василина Григорівна і показала рукою ще на не прибране зі скатертини.
–А тепер давайте по традиції ми позмагаємося. Хто швидше впорається, той від мене одержить приз, – весело запропонувала Сніжана Вікторівна. – Що скажете, хлопці? – запитала вона, спрямувавши свій погляд, як завжди, на Миколу Антоновича.
– А що за приз? – запитав Микола Антонович.
– Ти ж, Микола, знаєш, що все залежить лише від того – яка з наших бригад буде переможцем? Як для тебе, то по традиції прочитаю вірш, – відповіла Сніжана Вікторівна.
– Годиться! А тепер гайда по своїм робочим місцям – саджати, – сказав Микола Антонович і вони розійшлися по своїх дільницях.
Сонце сідаючи на околицю села почало вішати над полем рожеву заграву.
– Скоро буде вечоріти, – сказав Микола Антонович, закінчуючи скородити граблями посаджений баштан. – Надійко, ти бери кошики та йди до Василини, а я зараз теж буду йти, – додав він.
Надія Петрівна прийшла і стала вкладати в кошики залишене після трапези. Невдовзі прийшов і Микола Антонович.
– Надійка, гукай Сніжану хай приходить і читає вірш – мій приз, –
жартівливо звернувся Микола Антонович і, підійшовши поцілував. – Що, любима? Завтра приїдемо досаджувати, – додав він.
Сонце вже сіло за обрій і вечір став фарбувати небо сірою фарбою, підганяючи роботу працюючих.
Заводчани стали сходитися і сідати на машини. Нарешті прийшли і Серій Никифорович з Василиною Григорівною, Олександр Андрійович зі Сніжаною Вікторівною та Маргарита Віталіївна з Петром Микитовичем.
– Завтра ще приїдемо сказав Сергій Никифорович. – А ви, хлопці. дівчата? – запитав Сергій Никифорович.
– Ми приїдемо та посіємо гречку, – відповіла Маргарита Віталіївна.
– А ми приїдемо та посадимо гарбузи, – відповіла Надія Петрівна.
– І ми приїдемо посадимо цибулю, – відповів Олександр Андрійович.
Вони мовчки взяли кошики і пішли до машин. Мовчки сіли і поїхали, а коли приїхали до заводської комори і положили знаряддя, то вже стемніло.
По алеї між ялинками їх Місяць довів до будинка.
Всі зайшли в ліфт і, вийшовши на десятому поверсі почали з вестибюля, як завжди, розглядати вечірню річку Дніпро. Небо було зоряне. По темній воді плив Місяць, мов золотий човен, а зорі, ніби срібні русалки, взяли його у своє оточення.
– Досить розглядати. Заходьте в квартиру і розташовуйтеся, ви ж у нас не вперше, – запросила, стоячи у відчинених дверей Василина Григорівна.
В залу прийшов Сергій Никифорович і поставив на стіл дві пляшки вина «Шардане» і вийшов.
В залу зайшла Василина Григорівна і поставила на стіл вісім чарок, сир та цукерки.
– Олександр, відкорковуй та наливай по п’ять капель, щоб наше враження краще віддзеркалювалося в нашій думці, – весело і усміхнувшись попросила його Василина Григорівна і, зазирнувши в його очі, і як завжди, ніжно взяла його руку, яка лежала на його коліні і сіла коло нього в крісло.
Олександр Андрійович, відкоркував пляшку і поналивав вино у чарки.
В залу зайшов Сергій Никифорович.
– Я хотів би почути вчених нашої планети коли вони вже скажуть людям, що вже розробили таке біологічно-технічне комп’ютерне устаткування, яким будемо лікувати суспільство від хвороби – «зло». Чим ви, Олександр Андрійович, з Миколою Антоновичем будете займатися? – запитав, сідаючи за стіл Сергій Никифорович і, взявши чарку випив і закусив.
– Ти ж, Сергій, знаєш ми вже розробили і самотужки на заводському устаткуванні виготовили всі прилади та устрої необхідні для такого лікування. Останній із цих приладів прилад – Тазиметр Едісона виготували недавно. І цими приладами ми вже недавно визначили атоми зла і добра. Залишається тільки розробити репараційні атоми і можна тоді ними вже й лікувати. Ми якраз цим і займаємося, і скоро будемо лікувати.
– Ясно. А тепер розповідайте про своє враження від поїздки.
– Я, коли ми обідали, був у захваті від навколишнього, яке обрамляло мене і півнячим співом, і мелодією молотарки та віялки на току, з якого їх мелодії і переспів через ефірний флюїд атомами доносилися й до мене. Я ще хочу, будь ласка, Сніжана та Маргарита, доповніть моє враження і своєю поезією, – попросив Микола Антонович.
І вони стали читати. Почала читати Сніжана Вікторівна такі вірші:
Невістці Олені та сину Олександру
В АКОРДАХ ТИШІ ЛЮБОВІ
Коли в променях тиші
Струни – сонливі трави, –
На ниві мовчання
Заплітають свій слід
У вінок мелодії,
То в якому акорді звуків
Шепоче кароока квітка?
…Ти, неначе, вже чуєш –
Заспівує тиша любові
Про ваше кохання!
ПІЗНАННЯ ДУШЕВНОГО ФРОНТУ
Рука доторкнулася талії ліній,
Окреслила персів заманливий контур,
Заходили в душу невидимо тіні —
Шукалось пізнання душевного фронту,
Пручалося злегка дівчиноньки тіло,
Неначе тремтіння берізки на вітрі…
А розуму ласки любові хотілось –
І пестилась хіть у п’янкому повітрі!
СЕМАФОР ДОЛІ
Земля з небес веселку, мов п’є
Губами квіт — зірок степових,
І нам її сповна віддає,
Як ніжний блиск побачень нових…
З твоїх очей, немов семафор,
Сигналять зором мрій кольори…
І, ніби доленосний узор
Нам з фарб любові Долю творить.
– Це може і в нашій любові Семафори наших очей малюють доленосний узор. І наша резервна частина мозка, яка визріла і підсвідомо відкриває нашим душам дорогу до багатогранної любові інтуїтивно вибираючи напарника, – сказала Василина Григорівна. Гарні вірші.
– І ми стали теж підсвідомо шукати і пізнавати душевний фронт нової любові, – доповнив Сергій Никифорович думку Василини Григорівни.
– Я підтримую ваші гіпотези. Вірші сподобалися і якщо говорити на мові поезії, то неначе я побував в акордах польової тиші і в променях любові моєї Маргоші, – сказав Петро Микитович.
– Кращого ніж сказаного Василиною і Сергієм я не можу добавити, нехай за мене скаже мій поцілунок, – сказав Олександр Андрійович і смачно поцілував.
– Що я можу сказати про ці вірші. Дуже прекрасні образи, Кращих не придумати – сказала Маргарита Віталіївна і теж поцілувала у щічку.
– Я був у захваті, як від навколишнього так і від цих віршів. Поезія розмовляла з моїм почуттям на мові любові, – сказав Микола Антонович.
– А зараз я вам почитаю свої вірші – сказала Маргарита Віталіївна і стала читати такі вірші:
СНАЙПЕР ЛЮБОВІ
Де сонячний промінь, мов носиком гострим,
Не манну, сніжинки в заметі дзьобає,
Нам чути – морозяно тріскає костур,
Що в Діда Мороза – про зашпори дбає…
Ти хукаєш в руку, бо сніжку тримаєш:
Сам цілишся в білку – а в мене пуляєш
Своєю любов’ю, що променем сяє –
Так наше кохання на волі гуляє!
ТАЙНА ЛЮБОВІ
В душевних камінах любов розгорілась. Горить й не згорає…
Ми хочемо знати всі тайни любові, яка їх ховає
У наших серцях, бо ці тайни – це наша любові дорога, –
В якій і ромашкові очі, й рум’янець ланіт, і наш спогад.
І наше буття, що у нашім коханні лиш грає, мов скрипка,
І те почуття, що існує у душах, як тайни іскринка…
Тому і життя на незгаснім вогні у любові триває,
А ми, із тобою – у тайні любові приємно згораєм!
ЧАША ЛЮБОВІ
У чаші любові – животворча вода,
Яка з джерела б’є – із нашого серця, –
Її життєдайна в безсмертя хода,
Яка у коханні любов’ю зоветься…
Любові вино ми п’ємо із тобою –
Хмеліємо в цій чародійній любові!
Хоча посивіло вже наше волосся,
Та з чаші любові продовжуєм пити –
Від нас почуття аж у небо звелося, –
Це ж щастя яке! Вік в коханні любити!
ЯК БЛИСКАВКА Й ИГРІМ
На пляжі юначка й юнак, як дві хвилі, раптово зустрілись
І, дивлячись в очі блакитні вони в них любов враз узріли!
В їх тілі, мов струни емоцій гули почуття у обох
Й співала від щирого серця в їх душах грайлива любов
Вони, ніби лебідь з лебідкою, плавали в морі любові
Й неначе, як блискавка з громом, були нероздільні обоє!
І з першого погляду чомусь вони закохалися вмить –
Душа засіяла, а серце цнотливе любов’ю гримить!
– Хоч зараз іди ло своєї Надійки і хай наллє і мені в свою чашу такого вина – сказав, похваливши вірші Микола Антонович.
– Коли я цілую Сніжану, або Василину то моє почуття із мрійних джерел немов фонтанує, – радісно сказав Олександр Андрійович.
– Я коли цілую Василину, або Сніжану то моє почуття хмеліє від їхнього вина любові, – радісно сказав Сергій Никифорович і випив чарку.
А я коли цілую Маргошу то моє почуття витає, немов у небесах любові, – сказав Петро Микитович і смачно поцілував.
– Вірші Маргарити – це глибоко філософська поезія, – радісно сказала Сніжана Вікторівна А тепер, шановні ходімо на відпочинок, Всі, вийшовши у вестибюль попрощалися і розійшлися по квартирам.