11.04.2018 11:13
Без обмежень
25 views
Rating 0 | 0 users
 © Василенко Андрій Антонович

На грані живого і мертвого

глава 10 том 7

прополка в аграрному цехі завода

В парковій зоні завода в збудованій невеличкій, але в добротній і надійній коморі для збереження і вкриття від дощу та снігу знаходилося аграрне знаряддя заводчан та лави, які використовуються заводчанами для поїздки в аграрний цех та для проведення влітку в парковій зоні всіляких церемоній та свят. Біля цієї комори, взявши із неї сапки сидять заводчани на винесених із неї лавах і чекають заводський транспорт, щоб ці спеціальні лави поставити в кузова цих машин і поїхати в село на прополку своїх земельних дільниць.

– Хлопі, будь ласка, вставайте! Он бачите вже їдуть машини, – сказала Сніжана ласкаво, дивлячись то в світло-зелене плесо очей Сергія, то в бездонну голубизну очей Олександра.

Микола Антонович, Олександр Андрійович, Сергій Никифорович, Петро Микитович та всі чоловіки поставили лави в кузова машин, всі посідали і поїхали. Коли машин виїхала за місто молодь: дівчата та хлопці почали співати, а коли вже виїхали на пряму дорогу, яка вже вела до села, то почалася жвава розмова і про овочеві культури, і про їх прополку.

– Олександре Андрійовичу, що ви зі Сніжаною Вікторівною спочатку будите полоти? – запитала Василина Григорівна.

– Ми почнемо з морковки та буряка після їх проривки, а потім почнемо полоти цибулю, перець, капусту, петрушку, укріп та, якщо встигнемо то почнемо прополювати і діляночку картоплі, – відповіла Сніжана Вікторівна.

– А ми з Маргаритою спочатку прорвемо та прополемо те що й Сніжана та ще прополемо, якщо встигнемо, гречку, – сказав Петро Микито-вич.

– А ви, Василина Григорівна, з Сергієм Никифоровичем, що почнете полоти? – запитав Петро Микитович.

– Ми спочатку теж прорвемо і прополемо морковку та бурячок, а потім почнемо полоти цибулю, перець, капусту, петрушку, укріп та, якщо встигнемо, то почнемо і діляночку кукурудзи, – відповів Сергій Никифорович, і знову чомусь став згадавши як вони з Олександром Андрійовичем після захисту дипломів їздили в ліс за опеньками і їм обом тоді запала в око Сніжана Вікторівна. Цей спогад чомусь визвав ті давні приємні почуття і заставив його знову довго розглядати Сніжану Вікторівну, відчуваючи її теплий погляд, який вона теж чомусь не зводила з нього, відчуваючи тепло його очей. Сергій Никифорович, не відриваючи погляду від Сніжани Вікторівни звернувся до Миколи Антоновича. – Микола, розкажи з чого ти з Надійкою почнеш прополку? – запитав Сергій Никифорович.

– Ми почнемо свою прополку з того, що й ви, а потім станемо полоти

ділянку баштану: дині, кавуни, огірки та гарбузи, – відповіла Надія Петрі-вна кокетливо, зазираючи йому в очі як це частенько повторює і на роботі.

– Ти ж, Микола, не забув, що я тобі казала коли ми їздили на посадку овочевих? – запитала Василина Григорівна. – Так що шукай собі сторожа, а то твоя прополка буде даремною. Ми зі Сніжаною, Сергієм, Олександром та Петром у вас покрадемо всі кавуни та дині, – сказала, жартуючи, Василина Григорівна і всі розсміялися.

Нарешті машини повернули на дорогу в поле і, проїхавши до середини поля зупинилися. Заводчани, взявши сапки та кошики з їдою розійшлися по своїх земельних дільницях.

Була хороша погода і працювалося легко, а годинник непомітно намотував на циферблаті своїми стрілками час, піднявши Сонце в зеніт.

– Ну що любий, Олександр, запитай у Сергія та Василини може зробимо перерву на обід, – запропонувала Сніжана Вікторівна.

Сусіди погодилися. І Василина Григорівна запросили їх до себе на обід. Олександр Андрійович взяв кошик з їдою і вони пішли. Коли прийшли, то стіл вже накривався повним ходом. На скатертину розстелену Василиною Григорівною викладалися із кошиків різні страви. Не обійшлося і без спиртних напоїв. Від кожної пари стояли пляшки Кагору.

– Сергій, розкорковуй! – лагідно запропонувала Сніжана Вікторівна, заглядаючи ніжно в його очі, з яких вже назустріч в карі очі Сніжани Вікторівни бігли емоційні хвилі любові.

Сергій Никифорович розкоркував і розлив порівно всю пляшку в підставлені хлопцями стакани.

– Так, хлопці та дівчата, остальне дома, – сказав Сергій Никифорович і підняв стакан, зустрівшись із бажаним поглядом Сніжани Вікторівни.

– А я вас всіх шановні, колеги, запрошую до нас в гості на продовження нашого обіду, – запропонувала Василина Вікторівна, .

Випили, закусили, а відпочивати не стали.

– Дома будемо відпочивати, – сказала Сніжана Вікторівна, дивлячись в очі Сергія Никифорович і, витаючи в їх світло-зеленій заводі чекала на його відповідь.

– Правильно, Сніжана, кажеш. Погляньте, вже всі заводчани працюють, – сказав Сергій Никифорович, дивлячись в її бажані ніжно чекаючі очі. – А тепер накрийте, що на скатертині та ходімо полоти, – додав він.

– А тепер, Сергій, ми запрошуємо їх по приїзду до нас та продовжимо розмову про наші враження від сьогоднішньої вилазки на природу, дивлячись Олександру в очі і, тонучи всім своїм єством в плесі його голубих очей, – сказала, усміхаючись, Василина Григорівна, показуючи ще на не прибране зі

скатертини.

– А тепер давайте позмагаємося як той раз – коли саджали. Хто шви-дше впорається, той від мене отримає відповідний приз, – весело запропонувала Сніжана Вікторівна. – Що скажете, хлопці? – запитала, спрямувавши свій погляд на Сергія Никифорович.

– А який же на цей раз буде приз? – запитав Микола Антонович.

– А це ж як і тоді – жіноча тайна, Залежить лише від того – яка з наших бригад стане переможцем? Як для тебе, то приз буде такий же як і тоді – прочитаю вірш, – відповіла Сніжана Вікторівна.

– Годиться! А тепер, мої любі друзі, гайда по своїм робочим місцям, – сказав Микола Антонович і вони розійшлися по своїх дільницях і стали сапати.

Сонце, сідаючи на околицю села вже вішало над полем рожеву загра-ву.

– Скоро почне вечоріти, – сказав Микола Антонович, закінчуючи намічену прополку. – Надійко, ти бери кошики та йди до Василини, а я зараз теж буду йти, – додав Микола Антонович.

Надія Петрівна прийшла і стала вкладати в кошики залишене після трапези. Коли прийшов Микола Антонович Надія Петрівна вже все повкладала в кошики.

– Надійко, гукай Сніжану хай читає вірш, – звернувся, жартівливо, Микола Антонович і, підійшовши, смачно поцілував. – Ну що, любима? Завтра приїдемо досапувати, – додав він.

Сонце вже сіло за обрій і вечір став фарбувати небо сірою фарбою, підганяючи роботу працюючих.

Заводчани стали сходитися і сідати на машини. Нарешті прийшли і Серій Никифорович з Василиною Григорівною, Олександр Андрійович зі Сніжаною Вікторівною та Маргарита Віталіївна з Петром Микитовичем.

– Завтра ще приїдемо полоти сказав Сергій Никифорович. – А ви, Перо, Микола, Олександр, ? – запитав Сергій Никифорович.

– Ми теж приїдемо та просапаємо гречку, – відповіла Маргарита Віталіївна.

– А ми приїдемо та прополемо гарбузи, – відповіла Надія Петрівна.

– І ми приїдемо та будем досапувати цибулю, – відповів Олександр Андрійович.

Вони мовчки взяли сапи та кошики і пішли до машин. Мовчки сіли і поїхали, а коли приїхали до заводської комори і поклали в ній сапи, то вже стемніло.

По алеї між ялинками їх Місяць довів до будинку.

Всі зайшли в ліфт і, вийшовши на десятому поверсі гості почали, як завжди, з вестибюля розглядати вечірню річку Дніпро. Небо було зоряне. По темній воді плив Місяць, мов золотий човен, а зорі, ніби сріблі русалки, взяли його у своє оточення.

– Досить розглядати. Заходьте в квартиру, – запросила, стоячи у відчинених дверей Василина Григорівна. Розташовуйтеся, як у себе дома. Ви ж в нас уже не в перший раз.

В залу прийшов Сергій Никифорович і поставив на стіл дві пляшки вина «Шардане».

В залу зайшла Василина Григорівна і поставила на стіл вісім чарок, сир та цукерки.

– Олександр, відкорковуй та наливай по п’ять капель, щоб враження від цієї поїздки краще віддзеркалювалися в думці кожного, – весело і усміхнувшись попросила його Василина Григорівна і, зазирнувши в його очі ніжно взяла його руку, яка лежала на коліні.

– Я хочу послухати вчених нашого заводу, – почав розмову Сергій Никифорович. – Коли ви, Микола Антонович, будете лікувати від хвороби зла?

– Через тиждень, – запевнив Микола Антонович. – Ми вже готові. Ми вже по спеціальній автоматизованій комп’ютерній програмі завели в пам`ять спеціалізованого електронно-комп’ютерного устаткування всі атоми, які можуть бути в резервній частині мозку з їх відповідно кожному структурну решітку та кути їх з’єднання мі ж собою в молекулах. Вони нам уже відомі і знаходяться на зовнішніх носіях в електронно-комп’ютерному устаткуванні. Ми їх туди завели коли визначали двійники розуму в резервній частині мозку. Та ще проведемо таку роботу: по спеціальній автоматизованій комп’ютерній програмі електронним ультразвуковим датчиком будемо окреслювати границі резервної частини мозку для виявлення в ній всіх атомів; по спеціальній автоматизованій комп’ютерній програмі приладом-перехоплювачем будемо перехвачувати і затримувати атоми в резервній частині мозку для їх розгляду Тазиметром Едісона, який має величезну степінь відчуття. Він дасть можливість узріти всі атоми і направити їх в діюче спеціалізоване електронно-комп’ютерне устаткування для встановлення їх параметрів; в окресленій зоні резервної частини мозку також по спеціальній автоматизованій комп’ютерній програмі через Тазиметр Едісона методом функціональної магнітно-резонансної томографії магнітно-резонансним томографом проведемо копіювання всіх атомів резервної частини мозку; враховуючи рухливість нейронів, які можуть штовхати атоми при їх дослідженні, ми для утримки атомів використаємо по спеціальній автоматизованій комп’ютерній програмі прилад – перехоплювач по електронно-магнітному перехопленню атомів; електронним фотомікроскопом ми будемо зчитувати та визначати скопійовані магнітно-резонансним то-

мографом всі параметри атомів резервної частини мозку.

Залишається нам розробити репараційні атоми. Створити математичну модель по лікуванню хвороби зла репараційними атомами та написати комп’ютерну програму.

– Зрозумів. Будемо лікувати. А тепер, хлопці, яке ваше враження, що нового прийшло до вас на ум, – запитав Сергій Никифорович.

– Я мав задоволення від отримання селянської роботи, вона мені нага-дала про моє село і моїх батьків, яких вже давно немає – сказав Микола Антонович і випивши став закусювати.

– Я після такої роботи відчуваю себе бадьорим, як після зарядки проведеної по системі Йогів та ще згадав як я пас з батьком, селянську череду корів, – сказав Олександр Андрійович і випив чарку вина.

– В мене був хороший настрій який надихнув мене написати гумореску, – сказав Петро Микитович.

– Що скажуть наші дорогоцінні кохані про враження від поїздки?– запитав Сергій Никифорович і випив чарку вина та закусив цукеркою.

– Я отримала задоволення від відчуття польового простору, наповненого ефірним флюїдом і думала над новим нарисом, – сказала Василина Григорівна.

– Ти, Василино Григорівна отримала задоволення від простору, а я отримала від півнячого співу, який надихнув мене створити вірш, – сказала Маргарита Віталіївна.

– Будь ласка, Маргарита, прочитай, – попросила Сніжана Вікторівна.

Маргарита Віталіївна стала читати такий вірш:

ПІВЕНЬ

Спить все село, лиш ми одні під тином:

Немов уві сні я тебе цілую, 

Над нами стигла вже висить калина, 

Кукушки гучно про любо кукують!

Вже батько і мати вишли на подвір’я

І б’ються кури, аж летить з них пір’я.

…З магічного сну вивів нас світанок

І стук ворони, що горіх лузає

І пісня півня, що злетів на ганок –

Він з нами третій був, але не зайвий!


Хороший вірш, – похвалила Сніжана Вікторівна.

– Мені дуже сподобалося. Ця поїздка надихнула мене на вірш: «Сон», яким я доповнила приз Миколи, – відповіла Сніжана Вікторівна. – А тепер, Микола, слухай – це твій приз, який я тобі обіцяла і стала читати

такі вірші:

Світлій пам’яті мами – Феодосії Іллівни

СОН

Я бачу село уві сні:

Воно, як колись, — у тополях!

Дорога із них вибігала, 

Край нього звучали пісні —

Так юність верталася з поля…

І лунко, здіймаючи галас, 

Із греблі пірнала в ставок…

І, змивши напругу буденну, 

Ішла в сіновали спочинку…

А мати — у хаті в совок

Змітає пиляку щоденну

І каже: «Приїхав би, синку»!

Світлій пам’яті тата – Антона Опанасовича

ВІВЦІ

Коли виростав у селі, як підпасок, 

Знав мову тваринного кличу…

І зараз, мов з руна неначе я пасмо

На прядці уяви посмичу

І скручую в стрічку прозоре минуле…

І бачу: обідають тато, 

І вівці жують у загоні…

А потім – вже тато неначе заснули, 

Бо треба в жару й подрімати

В тіснім курені, на ослоні…

Було це давно, а здається неначе

Насправді ще й нині буває –

В уяві моїй, мов насправді і зряче, 

Немов наяву оживає!


КРИНИЦЯ ЛЮБОВІ

Коли трактористи у полі пар чорни орали, 

Ми біля криниці зустрілися вдруге з тобою:

Цеберкою воду із неї корові ти брала

Близь неї стального коня напував я водою.

Освідчились – нас озорило любові сіяння!

Нас в ціле одно об’єднали любов і кохання –

В дзеркальній криничній воді ми себе розглядали

І бачили в ній ми любові майбутньої далі:

Наш образ, як фото, відбився у наших зіницях –

Один одного, як голубка і голуб, леліли!

Джерельна вода нам здавалась вином у криниці –

Пили ми її, мов любов, і від щастя хмеліли!


БАЖАНА КРИНИЦЯ

Стоїть ще криниченька біля воріт, 

Ти з неї уста опріснила свої, 

Із неї п’є воду село і мій рід, 

Веселка п’є вдень, а вночі — солов’ї.

Смачніше немає цієї води…

На нашім весіллі було все село!

Якби не криниця — бажана завжди, 

Ніколи б у мене тебе не було!


СТРІЛЯНИНА

Своїм почуттям, мов стріляєш у мене –

Воно із духмяної квітки кохання!

І я теж стріляв почуттям ще зеленим, –

Всі кулі його – це юнацьке світання!

Ти серце поранила в цій стрілянині

Воно від любові приємно вмирає!

Душа у коханні відтоді й до нині –

В палкому коханні любов’ю згорає!


– Гарний приз. Дякую, Сніжано – сказав Микола Антонович. – Тепер можна і розходитися, – додав він.

Гості, похваливши вірші, зібралися на вихід.

– От і все, – сказав Сергій Никифорович, і повів колег у вестибюль. – Нагадую, що завтра ж всім на роботу. Не проспіть, та не переплутайте, бо ще підете на завод, – пожартував він і потиснув хлопцям руку, а дівчатам – поцілував.

Близькі за тематикою матеріали читати в розділі:

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «На грані живого і мертвого (Глава 13 том 7) / Роман | Василенко Андрій Антонович». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «На грані живогот і мертвого (Глава 1 том 2) / Роман | Василенко Андрій Антонович».


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Василенко Андрій Антонович

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо