Кодована Доля
Оповідання. Глава 11.У відрядженні
В місті Дніпропетровськ в будівельному управлінні «Спецбуд – 1» треста «Домномонтаж» працював майстром Тверезий Карпо Платонович. Його послали у відрядження в місто Дніпродзержинськ на ремонт доменної печі. Він жив у готелі в номері з відомими письменником – членом Національної спілки письменників України – Миколою Антоновичем Миколаєнко.
Був вихідний день – субота. Микола Антонович запропонував сходити в кіно. Кіно називалося «Астральна любов».
В кіно розповідалося про недавно одружених, про їх палке кохання та про зненацька трагічну загибель одного з них. Але неймовірний дух почуття любові не дав загинути їхньому астральному спілкуванню, в якому вони продовжили своє страждальницьке кохання.
Згідно древнім доктринам у сюжеті цього кінофільма розглядалася душа з точки зора закона еволюції. Саме закон еволюції являється спільним і непорушним при поступовому розвитку Всесвіта, починаючи як від зірки до фізичного тіла людини, так і від універсального ефіра до людського духа. Дух поселившись в ефірі потім адаптується і стає душею завдяки астральному світлу і тоді душа переселяється у фізичне тіло людини, якому розум дає силу, дух та волю для продовження майбутнього покоління – людських рас.
Душа в астральному світлі ефіра починає дуже добре усвідомлювати своє існування і після смерті фізичного тіла, коли переходить в другу фазу життя – в нижчий астрал, та отримує здібність без перепон рухатися по матеріальних шляхах, які перетинають ефір. Астральне світло в ефірі це теж є особлива матерія, яка за допомогою магнітних модулів, як своєю формою так і духовним тілом постійно з’єднується в будь яких умовах з душею людини і стає її транспортною матерією.
З кіно вони зайшли в їдальню і пообідавши поїхали в готель.
Зайшовши в номер Микола Антонович став писати вірші, а Карпо Платонович став розглядати креслення по фурменій зоні доменної печі.
Карпо Платонович, розглянувши креслення звернувся до Миколи Антоновича.
– Микола Антонович, почитай мені ще вірші
Микола Антонович прочитав Карпу Платоновичу такі вірші:
У ВСЕСВІТ ЛИНУ
Не хочу чуть мотиви похоронні,
Ні голосінь в сльозах, ні завивань.
Ба, як і досі, – королі на троні
Щоранку квітнуть Заграви світань.
Я гигнув? Ну, так це закономірно:
Лиш народивсь – вже й віддаю кінець.
В житті все розвивалося офірно,
і кожного той самий жде вінець.
Людина я. І свій кінець відчула.
Земні діла завершивши – тихо йду,
У Всесвіт лину, наче Земна куля,
Крізь кущі райські й рідну лободу.
УРИНОТЕРАПІЯ – ЯК ДОБРО ЧИ ЗЛО?
Уринотерапію радить Армстронг.
Простіще: власну сечу7н, друже, пий.
Та відпрацьоване ж усе – гангстер,
По нас вдаряє, як по кулі кий.
Повсюди нас морочать на обмані:
Від м’яса до напоїв спиртових.
Розмиті в нас усі гуманні грані,
Готові до нещасть і лих.
Чому ж мовчать законодавці мудрі,
Невже не хочуть захистить народ,
Бо, замість серця, мають камінь в грудях,
Народу творять зло без перешкод.
НАРОД В ОПАЛІ
За Україну гірко…Гірко! Гірко!
За гетьманів, гетьманчиків без булави,
Країну міряли на власну мірку
І, гноми, не були з Державою на «Ви»
Такі гетьманчики у нас і нині:
Надувши шоки, спрагло прагнуть булави,
І залишають по собі пустиню,
Не мавши мудрої при пиці голови.
Розпродали країну, розхапали,
Дружинам, дітям, внукам дарма роздали.
У них народ свій власний у опалі:
Не українці – зачакловані хахли.
Приходять нами правити приблуди,
Посіву і місцевого, але й з варяг.
Як руки зді, немає серця в грудях,
То нас, народ, – чекає неминучий крах.
Пощо така гірка нам перспектива?
Мов Божа кара за непрощені гріхи,
То й журиться старенька мати сива,
Їй замітають голову гіркі сніги.
НЕ ТА СИСТЕМА
Мовчав я довго, бо пекла тривога:
Не та народу стелиться дорога.
Упевнено пророкував мій зять Ярема:
«Єдрьоне сало, в нас не та система!»
І рацію він мав – із Мурманська моряк,
Та вхолосту молов тоді і мій вітряк.
Не та система…Був правий Ярема!
Як жаль: ще й досі злободенна тема.
– Хороші Вірші. Подобались. Спасибі, Микола Антонович, – похвалив Карпо Платонович. – Тепер я пішов у ліжко, – сказав, зіваючи, Карпо Платонович.
Вранці Карпо Платонович пішов на роботу – його чекала фурмена зона доменної печі. До вечора фурмена зона була відремонтована.
Субота. На годиннику Карпа Платоновича – десята ранку. Коли він прийшов у номер готеля Микола Антонович сидів за столом. На столі стояла пляшка марочного вина, а Микола Антонович читав філософську статтю у журналі на тему: «що таке діалектика».
– Де це тебе, Карпо Платонович, диявол до ранку носить? Ти чого не ночував у готелі? Мабуть, потрапив у тенета інтиму якоїсь молодиці? – посміхаючись, запитав його Микола Антонович, як тільки він переступив поріг.
– Еге ж, у молодиці, – сумовито відповідав Карпо Платонович, сідаючи за стіл.
– Ну що, відкоркуємо? – запитав Микола Антонович і взяв зі стола у руки пляшку вина, чекаючи на його відповідь. – Будеш?
– Ні, – не дивлячись йому в очі, відповів Карпо Платонович .
– А що ж трапилося, Карпо Платонович? – не вірив йому Микола Антонович і знову запитав.
– Вчора вечором я попав у витверезник, – відповів Карпо Платонович, дивлячись на здивоване обличчя Миколи Антоновича.
– Та ну! – вигукнув Микола Антонович і поставив пляшку на стіл.
– От тобі й ну! А попасти – попав, – сказав Карпо Платонович, показавши йому виписаний для нього рахунок на десять карбованців штрафа.
– А як же це сталося? – здивовано запитав Микола Антонович.
– Як?. Наберися трішки терпіння і, не перепитуючи, слухай, – сказав Карпо Платонович. – Коли я ішов після роботи в готель із доменної печі в голові заворушилася квола думка: фурмена зона доменної печі не давала мені спокою і я повернувся на завод. Чимчикував уздовж головної траси, яка вела на будівничий об’єкт. Коли прийшов, то навколо стояла тишина. Монтажники мене причастили самогонкою. Комсомольська будова – доменна піч дивилася на мене темними очима-отворами вирізаними в ній для монтажа приладів фурменої зони.
– А потім? Чого ж мовчиш, Карпо Платонович? – і мов зі сну вивів його Микола Антонович.
– Потім, пробув я не довго на будові і пішов до готеля. Коли я зійшов на об’їзну дорогу, починало смеркатися. Мене на мотоциклі наздогнав мій знайомий – Кирило, він сказав, що підвезе до готеля. Я сів. Спідометр показував сімдесят кілометрів за годину, теплий вітрець приємно наповнював сорочку. І враз заднє колесо різко загальмувало, нібито хтось у спиці вставив ломаку. Ми зіскочили на землю. При огляді з’ясувалося, що у двигуні лопнуло поршневе кільце – двигун заклинило. Добре, що було згори. Він вимкнув муфту з’єднання приводу із двигуном і потихеньку поїхали. І знову, як сніг на голову, пригода: нас зупиняє автоінспекція.
– Хто водій? – запитав автоінспектор.
–Я, – відповів Кирило.
– А від кого пахне спиртним. Покажіть права, – став вимагати автоінспектор.
– Немає, – розгублено промовив Кирило.
– Ви затримані, – сказав автоінспектор.
– Кирило, не слухаючись, продовжував котити мотоцикл. Тоді автоінспектор вихопив кермо. А дружинники зупинили вантажівку, кинули мотоцикл у кузов. Інспектор запропонував і нам сісти туди, і доставили нас у витверезник. «Водій і пасажир у нетверезому стані», – сказав автоінспектор лейтенанту міліції витверезника.
Микола Антонович налив води у склянку.
– На. Випий, не хвилюйся так. Все мине, як по закону діалектики, – і подав йому склянку.
– Дякую, – сказав Карпо Платонович і випив.
– А далі? – цікавився Микола Антонович.
– Далі заставили нас дихнути у пробірку. Мого знайомого відпустили, мене залишили, – відповів Карпо Платонович – Роздягайся до трусів, – за пропонував мені черговий по витверезнику лейтенант міліції. Я почав виправдовуватися і став роздягатися. – Прізвище, – запитав він.
– Тверезий, – відповів я. Якби був тверезий, то не влип би в халепу, – сказав мені черговий, усміхаючись. Я питаю прізвище каже він. – Тверезий, – знову повторив я. Тверезий, тверезий. Яке маєш прізвище? – гаркнув він на мене. Добре, що зі мною було посвідчення про моє відрядження. Вони, прочитавши запитали, рік, дату народження та домашню адресу. Давай роздягайся знову мені нагадав черговий. І я роздягнувся, одяг склав на лаві, де сидів і віддав йому годинник. Тепер проходь і лягай ось тут наказав він мені. Це була одна із кімнат колишнього бомбосховища, саме в нім розташувався витверезник. Товсті металеві герметичні двері, глухі стіни, гола цементна підлога, односпальні ліжка з пом’ятою білизною нагнічували сум, і неприємні відчуття. В голові розпухала думка: «І до чого ж оце я докотився». Але мене взяв олімпійський спокій після аналітичного висновка цих подій, які привели в цей дім. Прибув ще один п’яний пацієнт.
– Ви знаєте, хто я такий? Я – головний редактор міської газети! – погрозливо заявив він.
– У нас тут і не такі були... З міської ради депутати і то на тверезу голову по десять карбованців платили, – заспокоював його наглядач.
– Я вирішив заснути і заснув. Прокинувся, як завжди, о шостій ранку. Наглядач хропе напроти – горілиць на ліжку. Решта ліжок пустують. Я виглянув у відчинені двері – черговий за столом спить, сидячи, поклав голову на стіл. Тоді я зробив декілька вправ і став покашлювати. Черговий підняв голову і повернув її у мій бік. Я запитав, коли мене відпустять з витверезника. Мабуть, почувши мою розмову, прокинувся і наглядач. Солодко позіхнув і майже в один голос із черговим повторив: «Спи, ще рано. Дай і нам поспати, – і сердито глянув на мене.
Тут привели ще п’яного. Це була літня людина.
– Ай-я-я… За що ж це? Стару людину та в оцю катівню, – бідкався дід. – Дві війни воював, а тут – глузують. Знала б моя старенька, куди і за що я на старості років потрапив, – не витримала б. Ну який витверезник? Повезли б у міліцію, раз я дошки продав та за ці гроші випив самогону, – не вгавав дід.
– Діда почали розпитувати так само, як і мене. І вимагали, щоб і він заплатив десять карбованців. – Ну, а як же зі мною? – запитав я у чергового. Були б у тебе гроші – заплатив би і все, вільний. А як у тебе при собі їх немає. Буде перезміна і тоді інший черговий замовить адресний стіл твого міста. А після встановлення твоєї особи випишуть рахунок і тоді відпустять, – роз’яснив мені черговий. Довелося чекати. Добре, що віддав мені одяг і годинник. Незабаром на зміну прийшов інший черговий.
– Що, ще й досі у нас «курортник» сидить? Який улов? – звернувся він до колеги.
– Та мало, лише четверо, – відповів черговий і передав журнал реєстрації.
– Лейтенант пішов, залишивши нас. Ага: « Подумав я, що? Всіх чотирьох відпустили. Аби гроші, план виконують». Сиділи мовчки. Черговий обдзвонював установи, підприємства – розшукував якихось двох та двічі замовляв адресний стіл мого міста. Так і не додзвонився. Я сидів і думав: «Невже будуть мене передавати зі зміни в зміну, як десятку». Так, рішаю, що робити з тобою сказав мені черговий. Перепитав прізвище, де живу, працюю. Потім виписав рахунок на десять карбованців за медичні послуги. Дав мені у двох місцях розписатися і застеріг: «Заплатити – не пізніше десяти днів, а то повідомимо на роботу. Зрозумів?».
– І випустили, – промовив з нетерпінням Микола Антонович, діждавшись кінця розповіді Карпа Платоновича.
– Так – випустили. Я взяв ними виписаний мені рахунок та іронічно подякував і, попрощавшись із ними, вийшов і думаю, що більше такого не трапиться.
– Цікава така подія, Карпо Платонович, цікава, – сказав Микола Антонович і, розглядаючи етикетку на пляшці віддав йому квитанцію. – Може, вип’ємо? Не пропадати ж йому. До того ж сьогодні мій день народження.
Карпо Платонович відчинив вікно. Дорога, мов траєкторія, бігла сте- пом. На її кінці, майже за обрієм, маячив силует домни. У номер готеля увірвався вітер, настояний на степових пахощах трав.
– Отаке таке життя наше, Микола Антонович. Воно є тверезе, як оцей вітер, і п’яне, як підземний морок у витверезнику, – сказав Карпо Платонович і, зробивши філософський висновок випив і поздоровив Миколу Антоновича з днем народження.
Приємно ж було сидіти і пити солодке вино за здоров’я поета, який добре розуміється на діалектиці.
22.01.2013