"На грані живого і мертвого"
глава 20 том 7поїздка в Стокгольм
В лабораторію зайшов Петро Микитович із відеокамерою.
– Що ти, Петро Микитович, нам скажеш? – запитала Василина Григорівна.
– Не скажу нічого поки не поставите на стіл пляшку коньяка, – радісно сказав Петро Микитович.
– А якщо з мінеральною водою? – з жартівливою усмішкою запитала Василина Григорівна.
– Та можна вже й з водою, – усміхнувшись погодився Петро Микитович. – А тепер слухайте, – розвернув папір і став читати повідомлення такого змісту:«Колумбійським інститутом Нью-Йорка отримано повідомлення із Нобелівської Асамблеї Стокгольма, яка, розглянувши нашу рекомендацію прийняла позитивне рішення. Ви всі троє стали лауреатами Нобелівської премії, яку отримаєте в Стокгольмі через шість днів. Декан Колумбійського інститута Філіпп Хеневалт».
– З чим вас і поздоровляю, – радісно сказав Петро Микитович і став хлопцям тиснути руку, а Василині Григорівні поцілував ніжну руку.
В лабораторію зайшла Сніжана Вікторівна і побачила цю церемонію.
– Ти, Петро, і мені поцілуєш руку? – спитала, усміхаючись, Сніжана Вікторівна.
– А ти Петро Микитович, дай їй повідомлення, – сказала Василина Григорівна.
Сніжана Вікторівна, прочитавши повідомлення підбігла до Олександра Андрійовича і, стрибнувши в його дужі руки обняла і стала цілувати.
– Поздоровляю тебе, любий, – сказала Сніжана Вікторівна і, сидячи у нього на руках знову поцілувала.
Націлувавшись, з Олександром Андрійовичем Сніжана Вікторівна підійшла до Миколи Антоновича, потиснула йому руку та як завжди, ставши навшпиньки поцілувала у виголену щоку. Потім вона підійшла до Василини Григорівни, потиснула їй руку, обняла і поцілувала в ніжну щічку.
– А тепер і я тебе, Петре, поцілую, бо є за що, – сказала Сніжана Вікторівна і поцілувала.
Поздоровивши один одного вони гуртом пішли в заводську їдальню. Там на них чекав директор завода – Сергій Никифорович, головний інженер завода, головний конструктор завода, головний технолог завода, головний механік завода, головний електрозварник завода, головний бухгалтер завода та начальники відділів: виробничого, кадрів, планового, праці та заробітної платні, постачального та збута продукції та начальники: механічного і транспортного цехів і секретар завода.
Петро Микитович налаштував відеокамеру і став знімати.
– Шановні мої співпрацівники, слово має Сергій Никифорович, – сказала Надія Петрівна – секретар.
– Шановні, колеги, ми зібралися в обідню перерву, щоб поздоровити вчених нашого завода з їхнім відкриттям, завдяки якому вони стали лауреатами Нобелівської премії. У цьому досягненні є доля причетності і наших заводчан, які допомагали їм. Токарі робили деталі для комп’ютерного устаткування, монтажники допомагали в його зібранні, електрики до нього протягували провід. Давайте їх і тих хто допомагав поздоровимо оплесками, – сказав Сергій Никифорович і став аплодувати. – А тепер шановні прошу за стіл та приллємо таке досягнення безалкогольними напоями, – додав він.
Микола Антонович поналивав у чарки мінеральної води.
Шановні, я підіймаю перший тост за здоров’я кожного із наших заводчан, – сказав Сергій Никифорович.
Мінеральна вода придала хорошого апетита і першого блюда як не бувало.
Микола Антонович знову поналивав у чарки мінеральної води.
– Другий тост я піднімаю за наших невпинних вчених – лауреатів Нобелівської премії, – сказав Сергій Никифорович.
Після мінеральної води друге блюдо пішло як по маслу, а до солодкого блюда Микола Антонович поналивав у стакани лимонада.
– Третій тост я підіймаю за наших любимих жінок, які є джерелом солодкої любові, – сказав Сергій Никифорович.
Лимонад та пряності смачно завершили урочистий прийом трапези.
– А тепер, шановні, з новими силами можна ще і попрацювати, сказав Сергій Никифоровичі і, вставши з-за стола пішов на своє робоче місце.
В лабораторію зайшов з Олександром Андрійовичем і. Микола Антонович.
– Ти, Олександр, поїдь в аеропорт Бориспіль та взнай яким нам рейсом буде краще полетіти в Стокгольм: денним чи вечірнім. Головне для нас взнати час коли ми туди прибуваємо, – запропонував Микола Антонович. – А я поки ти прийдеш подумаю як нам привернути увагу наших правителів до нашого відкриття щоб вони подбали про державне обов’язкове лікування граждан від зла.
В лабораторію зайшли Василина Григорівна і Сніжана Вікторівна.
– Ви, хлопці, що додому не йдете, а де ж це ти, Микола, дів свого Олександра? – запитала, усміхаючись, Сніжана Вікторівна
– Він поїхав в аеропорт Бориспіль узнати яким нам рейсом буде краще
полетіти в Стокгольм: денним чи вечірнім. Коли він прийде, а ти, Сніжана, почитаєш нам вірші тоді підемо додому, – весело і, усміхаючись, відповів Микола Антонович.
В лабораторію зайшов Олександр Андрійович.
– Розповідай, Олександр, що взнав? – запитала Василина Григорівна.
– Нам краще вилітати не вечірнім рейсом, а завтра зранку о сьомій годині. Ми влаштуємося в готелі, переночуємо і зранку зустрінемося з вченими Нобелівської Асамблеї, – роз’яснив Олександр Андрійович. – В Стокгольм за сутки відправляється тільки два рейси, – додав він.
– Ми домовилися після приїзду із Стокгольма детально обговорити подальший напрямок наших наукових пошуків, – сказав Микола Антоно-вич. – А зараз давайте почуємо Сніжану, що вона розкаже та підемо додому збиратися в дорогу, – запропонував Микола Антонович.
– А як немає – не написала, тоді що? – усміхаючись запитала Сніжана Вікторівна.
– Тоді не будемо завтра летіти в Стокгольм, – усміхаючись відповів Микола Антонович.
– Ладно. Пожалію вас, – усміхаючись сказала Сніжана Вікторівна.
Сніжана Вікторівна відкрила записничку і стала читати такі вірші:
НЕ ЗРІВНЯНА
Із квітів степних ми з тобою у сад забрели
З тобою щасливі в саду ми і в полі були…
Тебе не рівняв я з ромашкою білою –
Твоя красота красивіша всих квітів краси!
Тебе не рівняв я з черешнею спілою –
Солодша була ти від фруктів усих!
ВИЩИЙ РОЗУМ І ПОЧУТТЯ
Є Вищий Вселеної Розум й мені теж дав атомний розум
І в тіло вселив почуття і душевне й духовне –
Воно про любов ним в душі і поезію творе і прозу,
Воно лиш у долі моїй над усе є верховне!
Кохана! Коли ти мені поцілунки даруєш
Й з твоїх уст на мові любові тихенько звучать всі слова -–
Фізичне моє почуття у серці любов’ю вирує,
Душевне моє почуття підіймає мій настрій бадьорий!
Й коли ж не на мові любові слова, шо так рідко бува –
Пригнічує настрій і дух підіймає суворий…
Моє почуття у душевно-фізичному колі
Існує постійно душевним, буває й фізичним…
В любові, кохаючись, став я до нього привичним –
В душі, як струна, то любов’ю заграє, то голкою вколе!
ІНКОГНІТО НОЧІ
Себе підпушивши – неначе надуті
Сидять горобці на кущеві калини –
Цвірінькають пісню весняну по суті…
Ми вдвох посідали на призьбу із глини
Послухати мову пташиної зграї,
Помріяти солодко в ріднім подвір’ї.
Воно нам було, мов довіреним краєм
Загубленим в чарах пташиного пір’я.
Себе ми втомили – інкогніто ночі!
Легка, мов пір’їнка, сидиш на колінах…
…Про нашу любов говорили лиш очі,
Та ще – з горобцями червона калина!
ФЛОРОФІЛОВА ДОЛЯ
Ми були молоді і була у нас воля,
Та ще випала нам Флорофілова доля:
Ти шукала мене у зеленому листі,
Бо була Флорофілова доля й у мене,
Почуття, в нас були, як брильянт, променисті
І у нашій любові було щось зелене!
Ти в обіймах, мов гілка на вітрі, тремтіла…
… І тебе я шукав у зеленій травиці,
Бо була Флорофілова доля, як в мене,
І дивитися в очі мої ти хотіла!
Бо любов в них блищала, мов зірка в криниці –
Ще у нашій любові було щось зелене!
… І тепер ми один одного ще шукаєм:
Ти мене виглядаєш з пожухлого листя,
Я на тебе з травиці сухої чекаю,
Бо ще є почуття, як брильянт, променисті!
Бо у мене і в тебе в душі на це воля,
Бо така вже вона – Флорофілова доля!
СЕМИТІЛА ЛЮДИНА
1.
У тілі Вселеної завжди існує сім тіл –
Це тіло фізичне* у тому числі і людини.
Вони є постійні в людському житті –
Й завжди у пригоді людині стають щогодини.
Це тіло ефірне**, яке є ведучим людей –
В бутті закликає суспільство до кращих ідей!
Воно у людському житті доленосний є клад…
Ефір у Вселеній – це, мов інформації, склад
Із складу береться у розум людини лиш суть –
Йому інформацію атоми в мозок несуть!
Як дзеркало тіло ефірне в нім вся інформація –
Відбиток любої планети і різної нації!
В ефірному дзеркалі й нам захотілось,
Кохатись й своє теж залишити тіло.
І ми на природу пішли покохатись,
Щоб там цілуватись в садочку близь хати…
Під вишнею ми полягали на травку,
Й коли ти цілунок мені дарувала
По тілу пішли почуття, як муравки –
То наша душа в почуттях вирувала
Й, неначе на крилах, звелася в ефір –
Ефірний відбиток вже рухав зефір.
2.
А тіло астральне*** відчуло душі почуття
І ми теж відчули у Сіті всі метаморфози,
Які при житті супроводжують наше буття.
Й збагнула душа життєносні ефірні прогнози,
Й відчуло у нас почуття любові добро
І серце погнало по тілу закохану кров!
Й колись хтось в ефірі і нашу любов розпізнає,
Яка із душею була і в ментальному**** тілі,
Що розум у мозок людини завжди посилає
Це тіло і розум ведуть вже людину до цілі.
3.
Як в тіло ментальне вогненне***** втручається тіло,
То муза приходить у розум і він доручає
Людині всі справи творити натхненно й уміло
Й коли у людини енергії не вистачає,
У тіло вогненне втручається тіло будхічне******
То розум перейде тоді на енергобіоз*
І збудеться в тілі ментальнім ефірний прогноз,
А в тілі вогненнім відчує душа щось магічне!
4
Як що ж в душі поселяється й тіло атмічне, *******
То сила духовна з астрального йде почуттями
Тоді і людина придбає життя вже повічне
Й замріяні справи завжди доведуться до тями!
5.
Під вишнею в нашому мозку ятрилася мрія про це –
Як в нашім фізичному тілі існують матерії ці
І нам невідомий нечутно ведуть життєдайний процес
Його нам не чути й не видно, його не втримаєш в руці
6.
Й коли у людини вже визріє мозку частина резервна
І тіло будхічне й атмічне отримають крила духовні,
І навіть якщо у Вселеній людина не взріє їх зовні,
То розум всерівно з ефіру збере інформації зерна!
Фізичне* тіло – це планети і тіло людини. Енергобіоз – ефірна духовна енергія.
Ефірне** тіло – в ефірі в атомній формі відбивається і зберігається всяка інформація з незапамятних часів і відображається як у дзеркалі.
Астральне*** тіло – фізичному дає почуття
Ментальне**** тіло – мозку дає розум
Вогненне***** тіло – мозку дає осяяння, а душі почуття в тому числі і почуття любові.
Будхічне****** тіло – дає людині духовну енергію
Атмічне******* тіло – дає людині духовну силу
– Гарні вірші, мабуть і в них така Флорофілова доля, – сказав Микола Антонович.
– А я від цих віршів, як від Сніжани, себе почуваю як у руслі любові – сказав Олександр Андрійович.
– А я від цих віршів, як від своїх коханців, зараз ніби вже вбита їх любов’ю – сказала, усміхаючись, Василина Григорівна.
З такими думами вони сьогодні розійшлися по домівках, а завтра на них чекає тріумфальна думка в Стокгольмі.
Після приїзду із Стокгольма знову прийшов той час, коли творчість людини на деякий час замінить щоденна рутинна робота. Будуть у кожного лауреата Нобелівської премії приємні спогади про свої творчі дії на фоні свого повсякденного життя. Кожен буде згадувати, в яких умовах вони жили та вчилися, пізнаючи життя Вселеної. Спогади нагадають кожному як вони наближалися до мрійної мети по тернистим науковим стежинам, які вивели їх на лавровий науковий шлях, що привів до істини та до Нобелівських премій.
Так, вже ідучи додому Микола Антонович згадав про написання ним нової теорії «Аналітична фізхімія ефіра». Ця теорія розкрила еволюцію людини. Василина Григорівна згадала про написання свого філософського відкриття в своїх нарисах, які надихнули і дали змогу вченим Миколі Антоновичу та Олександру Андрійовичу створити прилади та обладнання для успішного лікування людини новими науковими методами.
Олександр Андрійович, ідучи додому зі Сніжаною Вікторівною згадав роки невпинної розробки комп’ютерного устаткування, яке він почав створювати навчаючись у Київському Міжнародному науково технічному університеті, згадав своє весілля. Знову, так як після кожного відкриття, його думку заполонив спогад про одруження зі Сніжаною Вікторівною і про той передранковий сон, в якому ніби він зі Сніжаною Вікторівною опинилися на Марсі в долині Козоро. Перед його зором – марсіянське нічне небо, всіяне зорями. У стелю зірчатого неба впираються марсіянські піраміди та Сфінкс біля якого зібралися вчені із різних планет. А він зі Сніжаною Вікторівною іде до своїх колег долиною по траві, яка вистеляється перед ними, неначе килим, і веде їх на зустріч з учасниками міжпланетного симпозіуму на тему «Машина Часа», що відбудеться у тунельній залі під Сфінксом.
Він знову став згадувати про таємницю, яку з літака видно на Землі та на Марсі в долині Козоро залишену анунаками із планети Нібіру. Перед ним пробігли силуети павича, дикобраза і павука, за яким тоді він вів із Сніжаною спостереження в лісі, а потім робив дослідження його біологічної системи – його зору. Як вияснилося, що павук не напівсліпий, як кажуть сучасні вчені, а його очі – це відеокамери. І що він плете павутину не методом трикутника, як кажуть сучасні вчені, а реактивним методом, випускаючи рідину під різним кутом і з різною швидкістю. Перехід рідини в твердий стан – у павутину утворює мікро реактивну тягу. А його кремнієва павутина – це технічна система, із якої як із антени через кремнієвий модуль поступає інформаційний сигнал в його біологічну систему – у відповідні органи його тіла.
Згадка Олександра Андрійов заполонила всі чарунки його мозка.
Він знову згадав той час, коли виношувана ним мрійна істина визріла і розкрилася в мозку, мов квітка, привівши його наяву до своєї мети. Його відчуття істинних фактів росло і свідомо осяяло чіткістю пов’язаною своїми складовими процесу пізнання Всесвіта з доступною для нього таємницею марсіанської долини Козоро.
В своїй уяві Олександр Андрійович знову бачить, як випливають із його чарунків пам`яті промені марсіанського Сонця і, мов вогненні стріли, пронизують вологе повітря долини Козоро і, вдарившись о росисту траву, як бризки шампанського, розлітаються врізнобіч, уносячи за собою іще ніким невидиме зображення розкритої ним таємниці долини Козоро.
01.02 2018.