Михайлове щастя
Частина №2 з рубрики / циклу «Михайлове щастя (повість-казка)»
Замок Лиходума грізно височів на самому лобі високого лисого пагорба. Cyxі, без жодного листячка, дерева стовбичили понад кам`яним муром, що відокремлював гадюче кубло Лиходума від білого світу. Ані птахів, ані якої іншої божої тварини не було видно на пустому великому подвір`ї, лише чорні пацюки шугали туди-сюди, смикаючи своїми довгими голими хвостами, та гидкі кажани у темних кутках сонно попискували, ховаючись від денного світла.
Сам господар маєтка у темній кімнаті варив у велетенському казані якесь чаклунське зілля. На його гулястій голові не росло жодної волосини, навіть там, де повинні бути брови. Товсті губи, мов ковбаси, звисали майже до підборіддя, приховуючи гострі й криві ікла. Праве око чорніло бездонним проваллям, а ліве було майже біле, нaчe більмасте. Вузлуваті довгі пальці постійно стискувалися, як хижі щупальця.
Лиходум помішував дерев`яною ложкою зілля у казані, коли по сходинах прогупотіли копита, і до кімнати увірвалися захекані Чиряк і Вухо, намагаючись один поперед другого доповісти своєму володарю.
- Цитьте, собачі душі! - гримнув на них Вавило. - Кажіть по черзі. Спочатку ти, Вухо. То що - згодна Христя приєднатися до нашої компанії?
- Ніяк не хоче! Ще й б`ється - чорт почухав поперека, по якому пройшовся дубець.
- Вона каже, що ми дурні, бо не знаємо, де схована ваша душа... - поскаржився Чиряк.
- Але ж ми їй розповіли про кришталеве яйце...
- А вона однаково каже....
- Замовкніть! - ревонув Вавило так, що чорти аж поприсідали.
Чаклун схопив їх за вуха і почав вовтузити пиками по підлозі, примовляючи:
- Ах ви мої розумні... ах ви мої мудрі...
- Змилуйся, володарю! - заволали Чиряк і Вухо. - Чим ми тебе прогнівили?
- А ви ще й питаєте? - ще більше розлютувався чаклун. - Навіщо про кришталеве яйце розказали?! Мерщій біжіть до Христі, схопіть її і приведіть до мене. Як не знайдете дівку, то хапайте кицьку, що буде у неї в хаті, бо всім відомо, що відьми вміють перекидатися на котів! Та швидше!
Вавило дав чортякам по стусану і відпустив.
За одну мить домчали Чиряк і Вухо до Христиної хати - а там нікого. Вони й туди й сюди - нема та й годі! Що ж робити? Коли це дивляться: попід тином лежить товстий котяра, на сонечко мружиться. Вхопили його у мішок - і прожогом до Лиходума. Прибігли та й витягують кота за шкірку. В бідолаги після отаких скачок у мішку голова замакітрилась, нічого збагнути не може.
- Ось вона! - доповів Чиряк.
- Хотіла сховатися... - додав Вухо. - На кицьку перетворилася...
- Що, Христе, думала - хитріша від нас?! - злостиво реготнув Чиряк, звертаючись до кота.
- Попалася, відьмочка, тепер не втечеш! - вишкірився Вухо.
А котяра тільки глипає на чортів дурними очима та нявчить жалісно.
- Не прикидайся, Христе, все одно пана Вавила не обдуриш!
Котяра у відповідь лише - няв та няв.
- Ану, смикніть, її за хвоста! - наказав Вавило.
- Навіщо?
- Ви що, не знаете? Коли відьма в образі кицьки, то треба її за хвоста посмикати - вона знов у людину перетвориться.
Вухо з готовністю ухопився за котячого хвоста та як шарпоне. Кіт від жаху і болю вирячив очі, зашипів, заверещав, вирвався з рук Чиряка і скочив прямісінько на потворну голову чаклуна. Він устромив пазурі у лисину і почав її шматувати, як скажений.
Вавило ледве скинув того шаленіючого кота з подертої голови, схопив батога та й давай періщити чортів. А потім скочив верхи на Чиряка, вхопився за йога роги і поскакав у ліс до купи гною.
Прискакав, а Клима ніде нема. Здогадався Лиходум, у чому тут річ, од люті ногами затупотів, аж листя з дерев посипалося. Наказав схопити Лесю Купаву і привести до нього в маєток.
Кинулися Чиряк та Вухо стрімголов у село, прогупотіли вулицею, наче вихор промчав. Усі люди поховалися, двері позачиняли, хрестяться з переляку - нечиста сила вдень по вулиці гасає - страх та й годі! А чорти перестрибнули через тин та в хату до Лесі лізуть. Тільки Чиряк зачепився ратицями за колоду, що лежала серед двору, і полетів сторчголов. Встромився він рогами в одвірок - і ні туди - ні сюди. Вухо, побачивши оте, вхопив Чиряка за хвоста і ну шарпати, щоб допомогти, та з запалу ледве не одірвав. А тут ще й Чебрик вискочив із хати, почав чортів за литки кусати. Вухо кричить, Чиряк верещить, песик гавкає - гвалт на все село.
Нарешті Чиряк витяг свої роги і вдвох із Вухом вони почали ловити Чебрика, який уже добре їм надокучив. Але ж песик був дуже порский. Через город та будяки дременув десь у яр, тільки його чорти і бачили...
Коли це виходить з хати Леся та й питає:
- Чого це ви людей полохаєте на селі?
- Нас пан Вавило за тобою послав! - і Вухо простягнув до дівчини свої погані руки.
- Геть від мене, мерзотники! - спогорда мовила Леся. - Не торкайтеся своїми брудними лапами!
Чорти розгублено перезирнулися, а потім Чиряк і каже:
- Краще не пручайся, бо як не підеш до пана, то він на село такого мору напустить, що страшне!
Подивилась дівчина навкруги. Боляче їй стало, як уявила, що тут станеться, коли чаклун лютувати почне. Сумно хитнула головою і промовила:
- Йдіть до Лиходума і скажіть, що я сама прийду до нього, тільки худобі їжі завдам.
- Може, і нас погодуєш? - облизнувся Вухо.
- Зараз, - каже Леся. - Тільки солі візьму побільше...
Чорти аж поточилися з переляку, бо вони солі бояться, як вогню небесного. Потупцяли в нерішучості та й подалися до маєтку Лиходума.
Коли Чиряк і Вухо зникли, Леся покликала:
- Чебрику! Чебрику! Йди сюди мерщій!
Зашурхотіла бурякова гичка, і з не`ї витнулася мордочка вірного песика. Подивившись навкруги, він виліз із буряків і жваво підбіг до дівчини, виляючи хвостиком.
- Слухай, Чебрику, мене уважно! Я зараз піду до чаклуна, а ти дожени Михайлика, Клима та Христю і йди з ними, може, станешся їм у пригоді. А як повернетесь, то даси мені знати!
З цими словами нахилилася Леся до песика, погладила по голівці і пішла до чаклунового маєтку.
Довго дивився Чебрик услід дівчині, потім сумно заскавчав і, винюхуючи сліди Михайла, Клима та Христі, побіг з села.
* * *
Вузенька стежка зміїлася серед разлогих смерек, то збираючись на сонячні пагорби, вкриті шовковою травою, то пірнаючи у темний глибокий яр, щоб знову вискочити з другого боку на лісову галявинку, всипану рясними суницями. Лісові бджоли заклопотанно гули, збираючи солодкий нектар. Барвисті метелики купалися в ласкавих променях сонечка.
Михайло йшов лісом, час від часу втираючи рукавом сорочки спітнілого від швидкої ходи лоба. Йому було радісно і тривожно водночас. Радісно тому, що Леся, розстаючись з ним, назвала соколиком любим. А тривожно - бо залишилася дівчина одна, без захисту. Тому й прискорював ходу, щоб швидше дістатися до Карпатських гір та відшукати печеру, в якій сидить крилатий змій - Гримайло Тупак. Що буде далі - про це Михайло поки що не замислювався. Вирішив - спочатку треба дійти, а там уже міркуватиме.
На деякій відстані від Михайла йшли Клим і Христя, ледве не падаючи від втоми. Якщо подивитися збоку, то це було досить дивовижне видовище: гарненька дівчина йшла обруч з сіреньким чортом, та ще й посміхалася йому!
Коли Христя побачила Клима, то зайшлася слізьми з розпачу, та згодом заспокоїлася, бо за личиною чорта бачила свого коханого.
- Гей, Михайле, - не витримав Клим. - Треба відпочити, бо в мене від утоми ось-ось хвіст відвалиться!
- А тобі його шкода? - посміхнувся Михайло, зупиняючись.
- Та хвоста не жаль... От якби ще й роги з ратицями повідпадали, щоб я знов людиною став...
- Як подолаємо Лиходума, то будеш знов парубком, а поки що терпи.
- Та вже терпець увірвався!
- Не треба було в карти грати! - докорив Михайло.
Клим винувато схилив голову, не знаючи, що й відповісти.
- Не дорікай йому, Михайле, будь ласка! - заступилася Христя. - Він уже і так зазнав лиха...
- Це так, - погодився парубок.
- То, може, трохи відпочинемо?
- Будь по-вашему...
Михайло скинув з плеча торбу і присів на травицю. Христя і Клим розташувалися біля нього. Дівчина розстелила біленьку хустину і почала розкладати їжу. Запахло житнім хлібом і смаженою ковбасою.
Тільки-но почали їсти, як чують - щось зашаруділо у кущах. Михайло підхопився з шаблею в pyці - і до чагарів, а назустріч йому з високої трави вискочило щось брунатне і почало радісно гавкотіти.
- Чебрику... - розгубився парубок. - Як це ти тут опинився?
Песик полащився до нього, потім до Клима і Христі, сів навпроти хустини і втупився у ковбасу. Хитрющі очі його так і промовляли:"Я такий славний, такий розумний, може, дасте мені за це шматочок ковбаси... або два?!"
- Їж, Чебрику, - промовив Клим, відламуючи шматок песикові. - Мабуть, зголоднів, поки нас наздоганяв...
- Чого ж це він прибіг? - стурбовано запитав Михайло. - Чи не скоїлось якогось лиха в Жабокраківці?
- Зачекай, зараз дізнаємося... - відповіла Христя.
Чебрик швиденько упорався з ковбасою і одразу повеселішав, хоча й з жалем поглядав на хустину, де вже нічого не зосталося.
- Чебрику, йди до мене! - покликала Христя.
Песик підбіг і довірливо поклав голову дівчині на коліна, пильно дивлячись їй у вічі. Христя поклала долоні йому на голову і щось прошепотіла.
Що сталося - ніхто не зрозумів, але тієї ж миті Чебрик почав щось ледь чутно мурмотіти. Дівчина слухала його дуже уважно, стурбовано хмурячись. Михайло аж рота відкрив од подиву.
Нарешті Христя відпустила песика.
- Чебрик мені сказав, що Вавило забрав Лесю до свого маєтку...
- Собачий син! - аж підскочив Михайло, а за ним і Клим.
- Чого це ви підхопилися? - заспокоїла їх Христя. - Поки що можете не турбуватися, бо Лиходум до Спаса не може побратися з Лесею.
- Чому? - запитав Клим.
- Тому що в чаклунів такий закон. А от те, що він знає про нас, - дуже погано, бо Лиходум надішле за нами погоню!
- Звідкіля тобі все це відомо? - не повірив Михайло.
- Чебрик розповів.
- А ти що - розумієш його мову?
- Авжеж. Я ж відьмочка, не забувай про це... - посміхнулася Христя.
- З тим, що Чебрик дуже розумненький, я згоден, але невже у собак є своя мова?
- Аякже! - Христя сплеснула у долоні. - Хіба ж ти не знаєш, що в кожної божої тварини є своя мова?! Навіть дерева і квіти розмовляють і пісні співають!
Михайло розгублено скуйовдив волосся на голові, бо нічого, крім шепотіння листя на деревах, не почув.
- Про що ж вони зараз співають? - запитав хлопець.
Христя уважно прислухалася, а потім почала розповідати:
- Дерева співають про високе небо, до якого вони протягують свої гілки-руки, про таємні підземні джерела з холодною солодкою водою, що напувають вікове коріння зелених велетнів. Квітки оспівують тепле сонечко, яке пестить їх тендітні пелюстки...
Дівчина замовкла на хвилинку, схиливши голову набік, наче прислуховуючись до чогось ледь чутного, а потім весело розсміялася:
- Навіть гриби, котрі зараз сидять під землею, звертаються до хмари. Вони благають її пролитися дрібним тихим дощиком...
- Гарно ти, Христю, розповідаєш, - похвалив Михайло. - Наче пісню співаєш...
- А що, - підтвердив Клим. - Вона і співає дуже гарно. Ану, заспівай нам, Христю!
- Та навіщо... - дівчина зашарілася.
- Просимо... просимо... - підтримав Клима Михайло.
- Ну, як хочете, то слухайте.
Христя повела плечиком і заспівала чистим дзвінким голосом:
Ой там, на узліссі,
Горобина зріє.
Дівчинонька у джерельці
Біле личко миє.
Любисточком утирає
Чорнявії брови -
До парубка поспішає,
Що жде у діброві.
Раптом із хмарини
Сипнув рясний дощик.
Дівчинонька з переляку
Загубила кошик.
Та й сховалась попід листя
Дуба зеленого.
Там зустріла своє щастя -
Хлопця молодого.
Тільки-но встигла Христя доспівати пісню, як важка хмара затнула сонце, і на землю впала перша краплина, схожа на діамантову кульку. За нею - друга, третя... А потім як вперіщить дощ, та такий густий - як стіна. Налетів вітер-шибеник. Навкруги загуло, затріщало, аж ліс застугонів. Блимнула яскрава блискавка, засліпивши очі. Страшений гуркіт прокотився понад деревами, лякаючи лісових мешканців.
Підхопилися друзі і побігли до велетенського дуба, що ріс ліворуч од стежини, - в його стовбурі темніло велике дупло. Туди залізли Христя з Климом. Потім Михайло подав їм Чебрика і сам пірнув у дупло, в якому було на диво просторо.
- Це твої гриби начаклували дощ! - пробурмотів Михайло, докірливо звертаючись до Христі.
- По-перше, - це не мої гриби, - посміхнулася дівчина. - А, по-друге, - дощик швидко скінчиться.
Ще декілька хвилин тривала злива, а потім так само раптово вщухла, як і почалася. З-за хмар визирнуло сонце, і над галявиною чарівною брамою спалахнула райдуга.
Друзі вибралися з дупла і рушили стежиною далі.
* * *
Тим часом у своєму будинку Вавило Лиходум допитував Лесю.
- Де твій брат? Куди він подівся?
Леся знизала плечима.
- Я не знаю...
- Брешеш! - гарикнув Вавило. - Ти все знаєш! Він пішов разом із Христею. Куди вони пішли?
Дівчина презирливо відвернулася від потворного чаклуна.
- Відповідай, коли я питаю! - розлютувався Вавило.
- Навіщо ж допитуєшся, якщо сам все знаєш краще за мене? - відповіла Леся.
- От як ти відповідаєш?! - чаклун погрозливо вирячив баньки. - Ну то зараз я сам все побачу власними очима!
Вавило розчинив вікно, висунув з нього свою гидку пику і загорлав на все подвір`я:
- Чиряк! Витягни з льоху отого мідного казана, що я в ньому кажанів варив, і неси сюди! А ти, Вухо, назбирай реп`яхів, принеси сушених п`явок, мух, та не забудь додати тогорічної гадючої шкіри. Тільки швидко - одне копито там, друге - тут!
Чаклун знову повернувся до Лесі, коли це лізе у вікно руде свиняче рило. Очиці дурні, розгублені.
- Володарю, як же я можу, щоб одне копито там було, а друге тут? Це я що - повинен розірватися, чи як? - запитав Вухо.
Лиходум аж позеленів од люті. Загупав ногами, ухопив зі столу глечика, та як вцідить чортові прямісінько у писок. Того наче вихором знесло. А Вавило йому навздогін кричить:
- Я тобі, собача душа, роги повідбиваю!
З подвір`я долинуло якесь гуркотіння і сполоханий виск пацюків. Сходинами затупотіли ратиці, і до кімнати увалилися захекані чорти, аж язики повисовували. Тремтячи від переляку, вони поклали на стіл казан і оте сміття, що звелів зібрати чаклун.
- А тепер - геть з моїх очей! - гаркнув на них Вавило.
Вухо і Чиряк кинулися до дверей, але застряли в них, бо кожний хотів вискочити першим. Вавило підскочив до них та як вперіщить батогом по спинах - чорти із скавчанням повилітали на вулицо, наче корок із пляшки.
- От маю дурнів! - зі злістю пробурмотів чаклун, повертаючись до столу.
Він кинув у казан те, що приніс Вухо, вилив туди ж якесь густе зілля з чорної пляшки, що стояла поруч. Мішаючи оту гидоту курячою кісткою, Лиходум стиха щось мурмотів собі під м`ясистий ніс.
Леся з острахом спостерігала за чаклунством.
Раптом з казана завалував якийсь зеленкуватий дим. Вавило відступив од столу на два кроки і, змахнувши долонями, скрикнув:
Зілля, варися, звивай кільця з диму,
Очі заплющуй Христі і Климу.
Хай в темнім лісі їx мавки водять.
Швидше покаж мені, де вони ходять!
Смердючий дим здійнявся над казаном і перетворився на велику напівпрозору кулю, у середині якої з`явилися якісь маленькі постаті, що крокували лісовою стежиною.
- Ось вони! - зловісно мовив чаклун. - Зараз подивимось, куди чимчикують...
Лиходум нахилився до столу і здивувався:
- А це ще хто? Звідкіля взявся той жебрак?
Чаклун помацав себе за підборіддя, заклопотанно мугикнув і роздумливо промовив:
- Може, й не жебрак, а козак... але ж нема у нього козацького оселедця... Гм-м, проте шабля є...
Вавило крутонувся на п`ятах, аж подлога скрипнула, і вп`явся очима в Лесю.
- Хто це? Відповідай!
Дівчина спробувала схитрувати.
- Звідки я можу знати? Я його вперше бачу...
- Брешеш! - заревів чаклун. - Он твій пес до нього так лащиться, наче давній знайомий!
Леся у відповідь лише презирливо поглянула на Лиходума і відвернулася.
- Не хочеш казати?! Добре, я сам про все дізнаюся!
Вавило вхопив дивчину за руку і вштовхнув у другу кімнату, де не було жодного віконечка, а двері зачинив на засув. Потім вийшов на подвір`я, шукаючи своїх помічників. Не знайшовши чортів, чаклун зазирнув за хату.
Там, вмостившись на довжелезній колоді, Вухо і Чиряк хвацько різалися в карти, намагаючись обдурити один одного. У кожного в лапах було по шість тузів - і всі козирні. Чорти сварилися.
- Зараз твоя черга бути в дурнях! - наполягав Вухо.
- Чому це моя, коли твоя? - заперечив Чиряк.
- Тому, що я вже був дурнем минулого разу...
- От бачиш - усе вірно!
- Що - вірно? - не зрозумів Вухо.
- А те, що хоч грай, хоч не грай, але й без карт видно, що ти дурень! - зареготав Чиряк.
- А ти... а тобі... - на якусь мить Вухо аж розгубився від образи, - А в тебе рило свиняче! - нарешті знайшовся він.
- А в тебе яке? - зареготав Чиряк.
Відкинувши карти вбік, чорти зчепилися і почали лупцювати один одного по пиках, та так, що аж смух з них посипався.
Лиходум мовчки стежив за ними, погрозливо погойдуючись з п`ят на носки. Коли йому набридло дивитись на бійку, він нишком підкрався і вхопив обох за хвости.
Ще не втямивши у чому річ, чорти продовжували хвицатися, поки не почули шаленіючого голосу:
- Ось як ви мені слугуєте... Ось як ви за всім слідкуєте... Я вас обох до пекла відправлю!
Вухо і Чиряк впали ниць, обхопили чоботи чаклуна і почали їх цілувати, благаючи:
- Змилуйся, володарю...
- Пробач нам...
- Це все Чиряк винен!
- Вухо перший почав!
- Досить! - гаркнув Лиходум і так смиконув їх за хвости, що чорти вмить пиками в пилюгу зарилися. - У мене від вашого скавчання вже голова мало не трісне! Зараз же рушайте у погоню. Наздоженіть Христю і Клима, з ними ще якийсь парубок. Bcіx схопити і привести сюди! Зрозуміли?
- Так точно, ваша темна величність! - вишикувалися Вyxo і Чиряк.
- Якщо не упораєтесь, то я з вас шкіри позлущую! - пообіцяв чаклун.
Чорти зірвалися з місця, немов скажені, і чкурнули униз до села - тільки курява знялася. Прибігли на Христине обійстя, все обнюхали і побігли за дівочими слідами, не відриваючи своїх писків від землі. Прогупотіли кладкою, покружляли довкола кучугури гною, яку раніше стеріг Клим, і заглибилися в ліс.
Коли вже смеркло, з лісу на широкий шлях, що простягся через степ на захід, вийшли Михайло, Клим і Христя, а за ними і Чебрик, допитливо лупаючи своїми очима навкруги. Ніколи ще не забігав він так далеко від своєї хати.
На темному небі пливли легкі хмарини, час від часу затуляючи місяць і зірки. Радісно заспівали цвіркуни, бо настала їхня пора.
- Темно, хоч у вухо дай! - поскаржився Клим.
- Це й добре... - відказав Михайло.
- Чим же воно добре? Нічогісінько не видно!
- Ото й гаразд! Якщо зустрінемо кого, то жахатися від тебе не буде...
- Чого б це комусь жахатися від мене?
Христя взяла Клима за руку, лагідно стиснула і заспокійливо мовила:
- Климчику, це ж тільки ми знаємо, що ти людина, а іншим не відомо. Хто зна, що може статися, якщо тебе вздріють?
- Мабуть, п`ятами накивають... - погодився хлопець.
- Як втечуть, то це ще й непогано, - додав Михайло.
- А що ж іще?
- Може статися, що зустрінеться неабиякий чолов`яга або завзятий козарлюга, то вхопиться за голоблю, наприклад, або за шаблю - і станеться лихо...
Михайло хотів, було, щось додати, та раптом прислухався до чогось і прошепотів:
- Тихше. Здається мені, що до нас хтось наближається... Станьте осторонь, а ти, Климе, ховайся за Христю, щоб тебе не розгледіли.
Почулося якесь сопіння і скрипіння, яке повільно наближалося. Незабаром із темряви з`явилася велика гарба, що з нудьгуватим скрипом сунула шляхом на захід. Двоє волів тягли її ліниво жуючи жуйку. На передку сидів старий сивий дід і куняв. Солом`яний бриль сповз йому на самісінький ніс.
- Добрий вечір, добродію! - привітався Михайло, виходячи на дорогу. - Помогай вам Бог!
Дідок підхопився, підняв бриля і чемно відповів:
- Хай і тобі Бог помагає, парубче! Куди йдеш?
- До Карпат...
- Ого! Не близький світ... Залазь на гарбу - подвезу трохи до вітряка, це мені по дорозі, а там уже наші шляхи розійдуться.
- Та я не сам. Зі мною друзі.
- Хто такі?
- Христя і Клим, та ще й Чебрик.
- Хто... хто? - не зрозумів дідок.
- Так песика кличуть, - пояснив Михайло.
- Добре, сідайте всі - місця хватить...
Михайло підхопив Чебрика і сів поруч з дідком, а Христя з Климом влаштувалися на другому кінці гарби, щоб старий не помітив часом на голові хлопця роги.
Коли всі повсідалися, дідок смикнув за віжки і взявся поганяти:
- Гей, ледащі, поїхали!
Воли знехотя потягли гарбу далі.
Михайло погомонів з доброзичливим дідом, а потім, коли той знов заплющив очі і стиха захропів, парубок ліг на сіно, підклавши руки під голову, і замислився.
Чебрик згорнувся бубликом і солодко сопів, іноді тіпаючи задньою лапкою - мабуть, ганявся уві сні за сусідським котом. Заколисані розміреним погойдуванням гарби, поснули і Христя з Климом.
Непомітно промайнула ніч. На світанку Михайло почув якийсь шум. Підвівшись, побачив вітряка, що поволі крутив крильми під слабким вітерцем. Поруч з вітряком, відокремлюючись од шляху, пролягла стежка, ведучи прямісінько до високого темного лісу.
Михайло розбудив друзів, поки не прокинувся дідок, поклав біля старого в знак подяки люльку (сам парубок не палив, а люльку мав для поважності) і тихенько зліз на землю.
Воли байдуже потягли гарбу до невеличкого хутору, що вже виднівся у зеленій балці, а друзі поспішили стежкою до лісу.
Дерева тут були високі і міцні. Величні дуби і берести затулили небо густою зеленою стелею. Вузлуваті корневища виступали із землі, наче велетенські жили. Повітря у лісі було чисте і прохолодне.
Друзі прудко йшли стежиною. Попереду, задерши хвоста, поважно біг Чебрик, час від часу оглядаючись на супутників - чи не повідставали часом?
Десь опівдні Христя раптом зупинилася.
- Стійте! - гукнула вона.
- Що скоїлося? - запитав Клим.
- Ox, чує моє серце, що нас доганяють...
- Хто?
- Вухо з Чиряком. Мабуть, Лиходум їх послав.
- То що ж робити будемо?
Михайло вхопився за шаблю і рішуче промовив:
- Будемо з ними битися!
- В цьому поки нема потреби, - заспокоїла його Христя. - - Ось я зараз знайду заворот-траву і пересиплю нею стежину...
- І що буде? - запитав здивований парубок.
- Побачите... - посміхнулася дівчина.
Вона зійшла зі стежини і біля коренів старого зморщеного дуба зірвала якусь невиразну сіреньку травичку. Розтерла її у долонях і пересипала стежку.
- А тепер сховаємось... - дівчина показала на густі чагарі. - Тут вони нас не помітять, а ми все побачимо.
Причаїлися. Чебрик теж заліз у траву - лише кінчик носа стирчав. Коли це чують - хтось тупоче. Глянули - а то Чиряк з Вухом сунуть на чотирьох, хвости позадирали, писками землю нюхають, наче собаки на полюванні.
Доперли до тої межі, де Христя заворот-траву посипала, і з розгону, не зупиняючись, зробили коло та й побігли у зворотному напрямку. Сміх та й годі!
- Куди ж вони тепер побігли? - поцікавився Михайло.
- Звісно куди - додому... - відповіла Христя.
- То вони вже нас не доженуть! - зрадів Клим.
- Якби ж воно так було... - дівчина зітхнула. - Як добіжать до Жабокраківки, то отямляться і знов кинуться навздогін.
- Ну то й що? - Клим весело знизав плечима. - А ти знову заворот-трави насиплеш, і вони так і будуть бігати туди- сюди, доки язики не повивалюють!
- Ні, заворот-трава діє лише один раз, другого разу вони переступлять через неї і навіть нічого не відчують... Ну нічого, - дівчина змахнула рукою, наче відганяючи похмурі думки. - Що-небудь та придумаємо!
- Вірно! - ствердив Михайло. - А зараз потрібно не гаяти часу, а поспішати.
І вони вирушили у дорогу.
Чаклун Вавило Лиходум сидів у своїй кімнаті похмурий і зосереджений. Темні думки важко обсіли його. Хитрий і підступний, він відчував своїм чорним серцем якусь приховану загрозу, що надходила від того, поки що не відомого Лиходумові, парубка із шаблею. Та ще й чорти дратували своєю тупістю і нікчемністю. Що б їм Вавило не доручив - усе робили абияк.
Дев`ять діб носив чаклун під пахвою два знески від зузулястої курки, а потім закопав їx у купі гною, чекаючи до півночі, доки з тих яєць повилупляються чорти, які слугуватимуть йому все життя. Про те, що потім, по смерті, ці чорти заберуть його душу до пекла, Вавило навіть і не думав, бо вже і так душа його повинна була йти туди за все те лихе, що він скоїв.
Коли опівночі з`явилися Чиряк та Вухо, чаклун спочатку зрадів, але згодом помітив, що ці двоє - дурні і некмітливі. Чому воно так сталося, Лиходум не розумів - може, знески були якісь не такі, а може, зозуляста курка зіпсувалася. Одне слово - придбав він собі двох дурнів-помічників.
Те, що Христя, Клим і невідомий хлопець ідуть у Карпати за кришталевим яйцем, Вавило одразу зрозумів. Це його не дуже хвилювало, тому що велетенський змій Гримайло Тупак, який охороняє яйце, нікому його не віддасть, а подолати це чудовисько ніхто не зможе, бо нема такої зброї, яка могла б проштрикнути його шкіру. Але сумнів все ж таки брав, тому й послав чаклун Чиряка з Вухом у погоню.
Вавило мотнув головою, відганяючи похмурі думки, підвівся і прочинив двері до кімнати, де була Леся.
- Ти вперта дівка, - промовив він. - Але ж я впертіший! Ти повинна мені все розповісти про того хлопця.
- Нічого я тобі не скажу! - твердо відповіла дівчина.
- Як не скажеш добровільно, то примушу силою!
На це Леся навіть не стала відповідати Лиходумові, лише вперто закопилила губу. Тоді підступний чаклун вирішив діяти хитрощами.
- Лесю, серденько моє, я тебе кохаю більш за все на світі! - повів він улесливим, як мед, голосом.
Дівчина здивовано зиркнула на нього.
- Як ти можеш кохати, коли в тебе замість серця чорна каменюка?!
- Це не так, у мене палке серце!
- Я тобі не вірю! Крім того ти мені огидний!
- Але ж ти сама прийшла до мене... - вкрадливо заперечив Вавило.
- Так, я прийшла сама, - погодилася Леся. - Але тільки для того, щоб ти не робив лиха людям у селі.
- Чому ж це я повинен робити лихо селянам?! - чаклун удав подив. - Хто це тобі такі несенітниці вбив у голову?
- Твої біси сказали...
- Та вони ж тупі, як колоди! Я такого не казав.
- То я можу піти додому? - зраділа дівчина.
- Зачекай-но. Спочатку розповіси мені про того хлопця, а потім підеш!
Леся вперто хитнула головою.
- Нічого я не знаю!
Лиходум зловісно посміхнувся і раптом, змахнувши рукою, сипонув у повітря якогось чорного пороху. Tієї ж миті Лесині очі стали байдужими, вона застигла, немов заснувши, і слухняно чекала наказів.
Переконавшись, що дівчина зачаклована, Вавило почав її допитувати:
- Як звуть хлопця?
- Михайлик...
- Звідкіля він?
- Із Соколівочки...
- Куди пішов і за чим?
- У Карпати, за кришталевим яйцем...
Чаклун задоволено потер долоні і продовжив:
- Хто він: козак чи ні?
- Він коваль...
- От тобі й на! - здивувався Вавило. - А я думав, що він завзятий вояка... Чи, може, він уміє чаклувати?
- Ні, він чесний і порядний...
- Чи не закохана ти в нього часом?
Вії у дівчини затремтіли, наче вона опиралася, але не змогла подолати отой морок, що наслав на неї чаклун.
- Так... - ледь чутно відповіла Леся.
Лиходум зі злістю скриготнув іклами, але знову прикинувся добрим і, змахнувши долонею перед Лесиним обличчям, проголосив:
- Прокинься!
Tієї ж миті дівчина глибоко позіхнула, опритомлюючись, і здивовано глянула на чаклуна.
- Що це зі мною було? Я наче кудись провалилася...
- Не турбуйся, це ти, мабуть, перевтомилася. Лягай відпочинь...
- Я додому хочу... - запросилася Леся.
- Потім, а зараз відпочивай!
Чаклун вийшов з кімнати і зачинив двері. Він був дуже задоволений. Михайло не козак і не чаклун, в такому разі нема чого побоюватися. Нехай іде до Гримайла Тупака - той його одразу ж і проковтне. А Христя з Климом самі повернуться, бо куди ж їм дітися?!
Зробивши такі висновки, Вавило заспокоївся і навіть почав щось приспівувати собі під ніс, коли почув якесь підозріле шарудіння за дверима. Він визирнув у вікно і побачив переляканих чортів, які дивилися на нього, вирячивши дурні очі.
- Що, дурні, заблукали?
Вухо і Чиряк впали на землю і заголосили:
- Змилуйся, володарю, ми не винні...
- Ми бігли, бігли, та чомусь опинилися знову тут...
- У мене зараз добрий настрій, то я вас прощаю, - реготнув Лиходум, дивлячись на чортів, які підлабузницьки виляли хвостами. - А зараз - геть з моїх очей!
Зачинивши вікно, Вавило заходився щось чаклувати.
* * *
Вже декілька днів Михайло, Христя і Клим йшли через ліс. Чебрик ніяк не міг втямити, куди це вони так довго йдуть, але, пам`ятаючи Лесин наказ, справно біг поруч з Михайлом, часом поглядаючи на парубка - мовляв, бачиш, який я слухняний.
Величний ліс був повен чарівних звуків. То долинало з гущавини щебетання якихось птахів, а то зненацька щось тріскало у потаємних нетрях. Вночі погрозливо кричали пугачі, а з хащі уважно стежили за мандрівниками чиїсь недремні очі. Але ніхто з лісових мешканців не займав мандрівників.
Увечері, коли стомлені ноги аж гули від утоми, друзі влаштувалися на відпочинок. Невелику галявину, де вони зупинилися, оточували високі дерева з товстими, немов колони, стовбурами. М`яка травиця пухнастим килимом вкривала землю, і здавалося, що мандрівники потрапили до якогось казкового палацу, де замість стелі було всіяне зірками темне небо.
Швиденько назбирали сухого хмизу, і невдовзі полум`я вогнища розігнало темряву, даруючи тепло і спокій. Нічні метелики повилітали з хащі і закружляли довкола вогнища веселою зграйкою.
- Оце ліс! - з повагою сказав Михайло. - Дерева величаві і могутні.
- А як легко дихається! - підхопила Христя. - Повітря свіже і чисте.
- І зовсім не боязно, - додав Клим. - Хоч і темрява навкруги, і звірі, мабуть, є тут різні, але ж на душі спокійно і лагідно. Ех...
Клим узяв суху гілку і встромив її у багаття. Вогнисті метелики-іскри, весело потріскуючи, здійнялися догори, линучи до мерехтливих зірок.
- Добрим людям нема чого боятися у цьому лісі? - долинув з напівтемряви дужий спокійний голос, і в освітлене багаттям коло увійшов кремезний дідок.
Довге волосся, кошлаті брови, вуса і борода його були білі, мов присипані різдвяним снігом. Сорочка, штани і чоботи - під колір стовбурів дерев. На зморшкуватому обличчі сяяли мудрі очі. В усій його постаті відчувалася якась надприродна сила.
Дідок спокійно наблизився до вогнища і сів біля нього, з щирою посмішкою розглядаючи розгублених друзів.
Першим отямився Михайло.
- Добрий вечір, дідусю... приєднуйтесь до нас. Пригощайтесь, чим Бог послав!
- Дякую вам, добрі люди, за щирість і гостинність. Куди подорожуєте?
- До Карпат, - відповів Михайло і в свою чергу запитав: - Чи не знаєте, довго ще нам блукати цим лісом, бо ми нетутешні?
- Десь із тиждень, а може, й більше, якщо з дороги не зіб`єтесь...
- Кепські наші справи... - сумовито зітхнув Клим, чухаючи потилицю. - Коли ж це ми дійдемо?
- А чого це вам так приспічило у Карпати? - дідок із зацікавленням перевів погляд на Клима. - І навіщо ти, хлопче, в чорта вирядився?
Христя, щоб відвернути дідову увагу від Клима, запитала:
- А ви, діду, хто будете? І звідкіля тут узялися?
- Живу я тут, - посміхнувся той.
- Де, у лісі?!- здивувалася дівчина.
- Авжеж.
- А де ж ваше житло?
- Увесь цей ліс - мій дім. Я лісовий господар!
Друзі переглянулися.
- Люди кажуть, що лісовий господар - страшний та лютий, а ви, пробачте, дуже схожі на діда Хому Роздобудька з нашого села - доброї душі людина, - сказав Михайло.
- Воно всяко буває, - відповів дідок. - Все залежить від людини, з якою лісовий господар зустрічається!
- Це як?
- Ну, наприклад, як погана людина в ліс заходить - то й господар до неї так ставиться. А як добра, то і він до неї з щирим серцем.
- Виходить, що ми добрі люди? - перепитав Клим.
Дідок ствердно кивнув сивою головою.
- Звідкіля це вам відомо? - не вгамовувався хлопець. - Ми ж з вами раніше ніколи не зустрічалися.
- Я і так все бачу. Навіть твоя чортяча личина мене не обманула. Я вже за вами декілька діб стежу, одразу, як ви потрапили до мого лісу. Бачив, що дерева не пошкоджували, квіти не стоптували, г1лля для вогнища брали тільки сухе.
- Он воно як, - зрозумів Клим.
Заспокоївшись, він розповів дідові про все, що з ним скоїлося, про Лесю і чаклуна Лиходума, а наприкінці повідав і про те, що йдуть вони у Карпати за кришталевим яйцем.
Лісовик слухав уважно, а коли Клим скінчив свою розповідь, замислено промовив:
- Гримайло Тупак вам це яйце не віддасть, а силою його не візьмете...
- Що ж нам робити, порадьте, діду, будь ласка! - заблагала Христя.
- Цей змій великий дурень (у нього й прізьвисько - Тупак), але пихатий. От ви і спробуйте його обдурити. Тільки вам потрібно поспішати, бо як будете лісом блукати, то не встигнете повернутися до Спаса додому.
- Може, ви вкажете нам пряму стежинку через ліс? - з надією запитав Михайло.
- Може, і вкажу, - мовив дідок. - А зараз лягайте відпочивати, бо на вас чекає довга дорога. Нічого не бійтеся, тут для вас нема ніякої загрози. А я піду оглядати свої володіння.
Лісовий господар легко підвівся, зробив декілька кроків і розчинився у темряві.
Друзі слухняно полягали спати, і через декілька хвилин уже сопіли носами, як малі діти. Лише Чебрик здивовано кліпав очима, ніяк не розуміючи, чого це всі так хутко позасинали. Песикові стало нудьгувато. Він почухав лапкою за вухом і вже, було, підвівся, щоб обстежити кущі, коли сон раптово подолав і його.
Чебрик завалився на бік і засопів, як старенький дідок.
Поступово вогнище згасло, лише останні жаринки ще жевріли під гарячим попелом. Галявина поволі вкрилася м`якою ковдрою темряви.