Нічний гість
Глава 3 Рідлер
З-за скелі вигулькнула Фріда. За два скоки вона стала перед Ларрі. Вислухавши її, юнак обернувся до інших.
- Фріда сказала, що там, попереду, якийсь чоловік.
- Хто б це міг бути? - здивувався Фімбо. - Не чув я, щоб поблизу ущелини хтось жив, а по той бік гір - пустеля.
- Може, якийсь розбійник?
- Навряд. У тутешніх краях про розбійників давно й гадки немає.
Ліна взяла старого за руку.
- Дідусю, а може це такий самий стомлений подорожній, як і ми? І потребує допомоги?
- А от зараз побачимо, - відповів Фімбо. - Придерж-но конячку, а ми розглянемося, що воно до чого.
Невдовзі повернувся Ларрі. Сам, без старого, і покликав Ліну. Завернувши поза скелю, дівчина побачила незнайомця, що сидів коло вогнища і смажив якусь дичину. Одразу можна було сказати, що чоловік величезний на зріст, і сили йому не позичати. Густа чорна чуприна й пишна кучерява борода грізно приховували йому половину обличчя, але жваві розумні очі сяяли добротою. В них була якась загадковість і ніби щось лукаве, але все разом справляло враження доброзичливості. Незнайомець привітно розмовляв з Фімбо, який присів до вогню навпочіпки.
- І куди ж це ви йдете? - голос чоловіка лунав, як притишений і далекий гуркіт грому.
- Нам треба перейти ущелину.
- Для чого? Адже по той бік гір - мертва пустеля.
Фімбо почухав потилицю, озирнувся на своїх супутників, ніби питаючи їхньої ради, і відповів:
- Я тобі, чоловіче добрий, брехати не хочу. Йдемо ми туди не просто отак собі, знічев¢я, а тікаємо від страшного лиха, що ступає за нами слід у слід.
- І що ж воно за таке лихо? Скажи, що саме змусило тікати з рідних місць?
- Якісь чудовиська. Таких іще досі ніхто й не бачив. Іншої дороги, як на той бік гір, нам не зосталося. Може, тут вони з нашого сліду зіб¢ються.
- Навіщо ж дитину в пустелю ведеш? - здивувався незнайомець.
Ліна підступила ближче. Привітно всміхнувшись, вона сказала:
- Не така я вже й мала. До того ж, крім дідуся, нікого на світі в мене не лишилося. Куди він - туди і я.
Незнайомець пильно глянув на дівчинку.
- Чи ти часом не донька Айріс Зеленоокої?
Ліна здригнулася. Уважно подивившись на незнайомця, вона обережно відповіла:
- Авжеж, моя мама звалася саме так. Ти її знав?
- Хто ж у тутешніх краях не знає Айріс? З нею і птахи та звірі товаришують. Кожне деревце знає її легку ходу. Тільки чогось давненько тут її не бачили.
Дівчина відійшла вбік і тихенько заплакала. Фімбо з болем пояснив:
- Айріс була мені за невістку. А мій син Брейв - батько Ліни. Одного разу пішли вони вдвох до лісу і не повернулися. Відтоді багато часу минуло. Ми вже й чекати на них перестали. Видно, потрапили до лабет якогось хижого звіра...
Незнайомець замислено похитав головою.
- Оце-то вже ні. Не знайдеться в лісі звіра, який би напав на Айріс. Вона ж бо з племені флаурів - зеленооких лісових мавок. Для неї ліс - рідна домівка... Отже, ти Фімбо? Я чув про тебе. А мені на ймення - Рідлер.
- Рідлер? - здивовано перепитав старий. - Я щось ніби чув про тебе, як був іще молодим.
- Може, й чув. Хіба мало Рідлерів на білому світі... А хто такий оцей юнак, і що воно за звір обіч нього?
Фімбо підвівся.
- Пробач, але це довга розмова, а нам не можна гаятись.
Рідлер теж підвівся і почав закидати вогнище камінням. Далі схопив свою сокиру, заклав її за широкого паска й ніби аж урочисто промовив:
- З усього видно, збіглися наші стежки докупи. Мені теж потрібно на той бік гір. Або й ще далі. Маю там дещо до роботи. Як ви не проти, то можемо йти гуртом. Я знаю дорогу через пустелю.
- Спасибі тобі, чоловіче добрий. Якщо нам і справді по дорозі, то ми будемо тільки раді.
Круті прямовисні стіни ущелини здіймалися, здавалось, аж до неба, і були геть неприступними. Поспіль укриті покрученими шпаринами, вони часом зступалися так близько, що мало не торкалися одна одної, і тоді подорожнім доводилось продиратися поміж гострими виступами. А іноді стіни розступалися далеко вусібіч, утворюючи величезні площі, на яких могли б знайти собі місце цілі селища.
Вбога рослинність подеколи додавала зелених барв до похмурої сіро-бурої картини. В обличчя мандрівникам весь час дмухало теплим вітром. Щокроку він ставав усе гарячішим та сухішим. Зимовий одяг зробився для кожного заважким та незручним, сковував рухи.
Нарешті Рідлер подав знак спинитися. Він першим скинув на землю свого величезного лантуха й розправив могутні плечі.
- Час поскидати все зимове, - сказав він. - Далі буде ще тепліше і навіть гарячіше.
- А скоро вже кінець оцій ущелині? - спитала Ліна, з неприхованим полегшенням скидаючи свого, тепер такого обважнілого кожушка.
Рідлер добродушно всміхнувся.
- Вже скоро. Надвечір будемо на південному боці гір.
Розв`язавши лантуха, він покопирсався в ньому і з радісним вигуком видобув сагайдака зі стрілами і тисового лука. Уперши його кінцем у землю, він однією рукою зігнув лука в дугу, а другою швидко накинув тятиву. Усе разом подав Фімбо.
- Тримай. У такому поході, як наш, зброя мусить бути завжди напохваті, а ти, як я помітив, крім віжок, нічого не маєш.
Фімбо з мовчазною подякою прийняв зброю. А Рідлер знову пірнув до лантуха і вийняв якийсь довгастий предмет, загорнений у полотняну тканину. Розгорнувши її, він узяв до рук мало не іграшкового кинджалика з кістяним руків¢ям, прикрашеним двома смарагдами. Рідлер уклав лезо в срібну піхву з вирізьбленою на ній квіткою лотосу. До піхви було майстерно приладнано вишуканої роботи шкіряний пасочок.
- Зброя, яку тобі приділила мати, має свою властивість. Ти про неї поки що навіть не здогадуєшся. Але, хто й зна, може і цей клинок стане коли-небудь тобі в обороні, - сказав Рідлер, подаючи його Ліні.
- Про яку це ти властивість кажеш? - здивувалася дівчина.
- Настане час, і ти сама все про материн дарунок знатимеш, - лукаво посміхнувся гігант, складаючи свої теплі речі до бездонного лантуха.
"Загадка на загадці з оцим Рідлером! - подумала Ліна, спостерігаючи за Рідлером. - Здається, він знає про мою матір і про мене набагато більше, ніж я сама. Але нічого не хоче казати. Чи не може..."
Вона підперезалася паском з кинджалом і присіла до дідуся, допомагаючи йому перепаковувати поклажу.
Ларрі, впоравшись зі своїм рюкзаком погладив по голові Фріду й умостився на пласкому камені, дивлячись на своїх нових, але вже таких близьких друзів. Ліна й Фімбо подобались йому чимраз дужче, та й Рідлер викликав до себе повагу й довіру, хоч і крив якусь таємницю. Але серцем Ларрі відчував, що ця таємниця не похмура, а добра й світла.
Незабаром збори скінчилися, усі рушили далі.
Надвечір, як і казав Рідлер, вийшли з міжгір¢я. Перед очима розгорнулася безкрая пустельна рівнина. Лише де-не-де її мертву одноманітність порушували бархани, а сонце висіло край самого обрію, забарвлюючи піски лиховісним багровим одсвітом. Розжарене повітря обпікало обличчя.
- Оце-то так... - замислено проказав Фімбо. - Якби тут і була якась дорога, то збочити з неї дуже й дуже просто.
Рідлер спокійно обвів очима пустелю:
- Я знаю дорогу і проведу вас.
- От-от западе ніч. Може, полягаємо спати, а як розвидниться – рушимо далі? - запропонував Ларрі.
- Ні. Йти треба тепер. На ранок ми мусимо дістатися оази. Вдень, під палючим сонцем, ми не здолаємо й половини такої відстані...
Всі подивились на Ліну.
- Я нітрохи не стомилася. Мені здається, вночі буде значно легше пересуватися.
- Тоді не затримуймось, - Рідлер, підтягнувши паски од лантуха, рушив униз. - Удень, коли найдужче пектиме, поспимо в оазі, а наступної ночі добудемось до Тінястого гаю. Ви там ніколи не бували?
- Чесно кажучи, я й пустелю оцю вперше бачу, - признався Фімбо.
Напечений за день пісок сухо шурхотів, розповзаючись під ногами мандрівників. Багряний диск сонця поволі, але невідпорно котився донизу, тонучи поза далекою гранню неосяжного піщаного океану, і незабаром пітьма поглинула цілий світ. Та панувала вона недовго. З-за гір викотився місяць, осяявши пустелю блідавим світлом.
Темні бархани, ніби пооживавши, посунули звідусіль свої довгі тіні і з холодною цікавістю розглядали сміливців, що зважились добутися десь аж у самісіньке серце царства пісків. Здавалося, вони вишіптують щось тривожне, чи то лякаючи, чи й справді попереджуючи людей про невідому небезпеку.
Кілька разів то там, то там спалахували жовті світельця невідомих очей. А одного разу майже зовсім поруч розлігся огидний регіт, що перейшов у тоскне скімлення.
Фріда зневажливо пирхнула.
- Хто це? - злякано спиталася дівчина.
- Не бійся. Це звичайна гієна, - відповів Рідлер. - Вона нападає лише на слабких та беззахисних.
Праворуч з`явилися якісь темні обриси.
Підійшли ближче - стало видно напівзасипані піском зруйновані будівлі. Де-не-де стіни порозсідалися, відкриваючи поглядам внутрішню будову колись чудових палаців. Колони, поразмальовувані золотом і сріблом, підпирали високі склепіння, розцяцьковані самоцвітами. Білі чаші фонтанів, зроблені колись у формі розпуклих квітів, тепер нагадували скорчені долоні немічних старців. Давно вже холодні струмені життєдайної вологи не наповнювали цих пригорщів. Лише сухий сірий пісок із тихим шурхотом струменів по стічних жолобах, навіваючи зажуру й печаль.
Величезні бані, протягом століть дедалі глибше занурюючись у безодню пісків, з німою молитвою простягали до байдужих небес свої колись горді верхівки.
- Яке похмуре місце... - мерзлякувато зіщулилася Ліна. - Мені чомусь зовсім не хочеться завертати до нього.
- А ми й не завертатимемо, - відгукнувся Рідлер. - Це Мертве місто. Сюди не можна заходити.
- Чому? - поцікавився Ларрі.
- О, це дуже давня й аж ніяк не весела історія. Колись за прадавніх і тепер майже усіма забутих часів, коли люди скрізь жили в мирі і дружбі, берегли природу й шанували богів, тут була сита родюча земля. Безліч озер та річок напували тутешні розбуялі ліси і препишні сади. Тоді місто не звалося Мертвим. Ім¢я йому було - Кронлайт. Слава про нього линула на цілий світ. Не було під небом кращого й багатішого міста. Горді палаци, численні кришталеві фонтани, широкі вулиці й пречудові сади викликали щирий захват у гостей Кронлайта.
Але мешканці міста запишалися. Вони повірили у власну велич і забажали порядкувати цілим світом. Рушили війною на сусідів, щоб обернути їх собі на рабів. Владоможці Кронлайта відкинули богів - самих себе проголосили богами. Невдовзі місто стало осереддям імперії зла, перед якою мусило коритися все живе. І тоді справжні, а не проголошені, боги покарали це місто!
За одну лише ніч повходили в землю озера й повсихали річки, повмирали рослини й позникали тварини, порозліталися птахи. На світанні на Кронлайт ринула зусібіч лавина розпечених пісків, ховаючи під собою гніздо марнославства, нічим не приборкуваної розкоші та ласолюбної зверхності. Ніхто не врятувався. Так покарали боги Кронлайт за надмірну пиху та розбещеність. Відтоді й постала назва: Мертве місто. В ньому сила-силенна різних скарбів, та нікому не дано їх посісти. Багато шукачів пригод та легкої здобичі рушали сюди різного часу, щоб забагатіти, та так і згинули без сліду. Мертве місто нікого не випускає зі своїх цупких смертенних обіймів...
Рідлер замовк, продовжуючи розмірено прямувати.
- Гм.., - промимрив Фімбо, - повчальна історія. Я вже її колись чув, але гадав, що то казка...
- Еге ж, тепер мало хто вірить у це, - погодився Рідлер. - Але саме так усе й було.
- Погляньте-но, що це таке?! - раптом скрикнула Ліна.
Припавши до землі та наїжившись, глухо загарчала Фріда.
Від крайніх руїн безшелесно відокремилося три темних тіні. Вони кинулися до подорожніх, щось невиразно бурмочучи замогильними голосами, од яких по плечах побігли мурашки.
Ларрі поволі, немов насилу розриваючи пути, що раптом скували його, потягнув меча з піхов. Але Рідлер спинив його:
- Не треба! Стійте всі, хто де стоїть, і не рухайтеся. – суворо наказав він. - Я знаю, як з цим упоратися.
Він ступив назустріч привидам. Ті, ніби завагавшись, на мить завмерли, а потім таки подалися до нього.
І тут Рідлер учинив щось несподіване. Він підніс над головою руку і суворим голосом проказав невідомою мовою якусь фразу. Тіні поскручувались, і жалібно скиглячи, поповзли назад до руїн.
Друзі полегшено зітхнули й відчули, що якийсь неймовірний важкий тягар звалився їм з плечей.
- Ух! - Фімбо втерся рукавом од холодного поту, що виступив йому на чолі. - Отакої! Що це воно було?
- Варта Мертвого міста, - пояснив Рідлер і заклопотано спохмурнів. - Колись вона ніколи не виходила поза його межі. Очевидно, щось лихе коїться в нашому світі, якщо вже ця нежить посмілішала...
- А що ти їм сказав, що вони відступили? - поцікавився Ларрі.
- Так собі, одне стародавнє закляття... - неохоче відповів Рідлер і звернувся до всіх: - Не барімося! Іти нам ще далеко, а час не стоїть.
Загін наддав ходи. Незабаром похмуре місто опинилось далеченько позаду. Ларрі востаннє озирнувся на нього й здригнувся. Йому здалося, що Мертве місто теж дивиться на нього. І погляд цей голодний - із темних проваль мертвих вікон. Ледь чутний шепіт, як слабкий морозний подих, долинув до Ларрі з ночі:
- Повернися... я чекаю тебе...
Юнак труснув головою, відганяючи привиддя, і прискорив ходу.
Та ось небо почало яснішати, спалахнуло край обрію рожевим. А невдовзі витнулось і сонце. Й повітря враз почало нагріватися. Дихати щокрок ставало важче.
Нарешті попереду забовваніло щось зелене. Від цього людям полегшало. А невдовзі загін був уже в затінку пишних дерев.
Що найперше привернуло до себе увагу стомлених прибульців - це невеличке озерце посеред оази, повне прозорої холодної води. Всі радо кинулись до неї.
- Слава Господу! - видихнув Фімбо. - Бо я вже був подумав, що ми так і спечемося живими в пісках.
- Навіть у пустелі можна знайти захист од палючого сонця, коли знати певні речі, - усміхнувся Рідлер.
- А ти знаєш? - спитав з осміхом старий.
- Дещо знаю, тільки мені тепер не до розповіді про них, - відповів Рідлер, виплутуючись із посторонків важелезного лантуха.
Досхочу понапивавшись та позмивавши з себе спеку пустелі, мандрівники лаштувалися до спочинку.
Розлогі пальми щось лопотіли над ними од легенького вітерця. Серед хитромудрого переплетення ліан весело щебетали пташки. Роботящі бджоли зосереджено гули, збираючи нектар із дрібних квіточок, що білопінними шапками обліпили кілька кущів. Метка ящірка майнула поміж стовбурами верб, злізла на сіру, нагріту сонцем каменюку й завмерла, здивовано уп¢явши смарагдові очиці в незвичайну компанію.
Раптом густа трава роздалася й випустила із себе кумедну мордочку тушканчика. Ящірка вмить зникла поміж корінням, лише рух травинок виказував її шлях.
Тушканчик нашорошено принюхався, смішно поводячи носиком сюди-туди. Нарешті він зважився і за три скоки дістався води. Напившись, звірятко налаштувалося повертатися туди, звідки прийшло, та раптом помітило пантеру. Пискнувши од жаху, воно рвонуло поміж зарості, не розбираючи дороги.
Фріда повела за ним байдужими очима, а потім, граціозно потягнувшись, задивилася на Ліну. Та в цей час захоплено розглядала яскраві квіти, що росли край водойми. Пантера якось нерішуче звелася на ноги. Їй кортіло бути поруч зі своїм другом, але щось надто сильне, щоб йому опиратися, вабило й до дівчини.
Побачивши, що юнак уже заснув, пантера пішла до озера й прилягла обіч Ліни.
Дівчина обережно торкала пальцем згорнуті пуп¢янки й лагідно приказувала:
- Мої хороші, мої прегарні. Шкода, що ви розгортаєтесь лише вночі. Мені так хочеться побачити вас розпуклими...
Ніби зрозумівши це прохання, квіти почали поволі розтуляти пелюстки, милуючи око своїм яскравим різнобарв¢ям. Фріда здивовано крутила головою, поглядаючи то на Ліну, то на квіти.
- Так… тепер я вже навіч бачу, що ти справді дочка Айріс.
Поруч, лукаво посміхаючись, стояв Рідлер. Він підійшов так тихо, що навіть пантера цього не завважила, поки він не почав розмовляти. На обличчі загадкового чоловіка не було ані сліду втоми, ніби це й не він провадив товариство крізь піски протягом цілісінької ночі.
Ліна збентежено знизала плечима:
- Я навіть і сама не знаю, як воно так вийшло, що квітки ніби послухалися мене.
- А тут і знати нічого не треба. Твоя мати вміла урядувати рослинами й лісовими мешканцями. Ти й дістала від неї це у спадок.
- Скажи, уклінно прошу тебе, що ти знаєш про мою маму?
Рідлер спохмурнів, ледь помітна тінь майнула його обличчям. Стурбовано потерши підборіддя, він відповів:
- Дівчинко моя, мені відомо, що вона жива. Але сказати більше зараз не маю права. На все своя пора. А тепер лягай-но краще спати. Відпочивай добре, бо вночі нам доведеться долати ще добрячий шмат нелегкої дороги...