Нічний гість
Глава 9Джерело
Стежка, вирвавшись із тіснини, вивела друзів на простір і поставила їх перед невимовною розкішшю зеленої долини, яка, здавалося, розкрила обійми потомленим мандрівцям.
Ліні од захвату забило дух і витиснуло на очі сльозу. Ще ніколи в житті не бачила вона таких вельможних дерев, що розливали навкруги величезну життєву силу. Лише одного разу в лісі поблизу рибальського селища їй пощастило зустрітися з предковічним дубом - прабатьком усіх лісів. А тут усі дерева були такими, як він, - прадавніми і мудрими.
У напівпрозорому мареві призахідної сутіні ще видно було обриси гір. Десь у незмірній далечині блиснула рання зірочка, провіщаючи настання ночі. День згасав і в Долині. Між гіллям розлогих дерев з гладенькими ясно-сірими стовбурами пурхали дрібненькі ряснобарвні пташечки з малиновими чубчиками та довгими серпанковими хвостами. Звідусіль долинало різноголосе щебетання, а з квітучих чагарів легесеньким вітерцем доносило надзвичайно приємні голоси незнаних співаків. Хоч слів їхньої пісні ніхто не міг утямити, але ясну радість життя дочули всі.
Зашурхотіли камінчики - Сандер спускався схилом гори. Він незграбно скочив на стежку і став поруч зі своїми новими товаришами.
- Сандере, ти ж бо полетів до свого світу - чому ж повернувся? - спитав Ларрі.
- Річ у тім, що я забув подякувати вам за визволення так, як воно б годилося, - добром за добро. Тож вирішив виправити свою помилку.
- Ти її виправив так, що тепер ми тобі винні. Ти ж бо порятував нас від неминучої загибелі, - сказав Полдо.
- Хто кому та що винен - що за порахунки між друзями? Ти краще послухай, як он гарно співають, - буркнув Сандер.
- Хто співає? - спитала Ліна.
- Ельфи, - відповів дракон.
Було видно, що йому теж дає втіху чарівна мелодія.
Тим часом загін поволі втягувався під шати вечірнього лісу.
- Цікаво, які-бо вони, оті ельфи? - спитав Ларрі.
Дракон покрутив очиськами, щось пригадуючи. Луската шкіра зморщилась йому на лобі, як сушена груша. Він зітхнув, випустивши хмарку диму, й відповів:
- Ну... ельфи, вони... незвичайні. От собі ельфи та й годі!
- Ой, як мені б хотілося побачити їх! - вигукнула Ліна, тулячи до грудей свою скриньку. - Ну, хоч одним очком...
- Зачекай трохи, побачиш, - мовив хтось поблизу мелодійним голосом.
- Хто це? - озирнулась дівчина, намагаючись побачити того, хто говорив.
Але крім своїх товаришів, нікого не завважила. Зате пролунав сріблястий сміх, немов тихесенько задзвеніло дзвіночком.
Тримаючись за руки, Ларрі й Ліна пішли стежкою, яка ніби кликала їх за собою, звиваючись поміж деревами-велетнями, то пірнаючи в тихі затишні ярочки, то збігаючи на порослі шовковою травою горбочки. Кущі й дерева тягли до дівчини гнучке гілля, ніжно торкали її своїм оксамитовим листям. Квіти розпукувались, коли Ліна проходила повз них, і повертали до неї свої віночки.
Прилетів великий сяючий метелик. Тріпочучи райдужними крильцями, він сів на голову юної мавки і завмер, освітлюючи дорогу. Друзі подивилися на Ліну, ніби вперше бачили. Ні, це була не та дівчинка-підліток, що ладналася колись із дідусем у далеку дорогу. Стежкою виступала лісова царівна з осяйною короною на голові - символом влади й могутності.
Упоперек стежки зависла гілка, поспіль обсаджена запашними біло-рожевими квітками. Відхиливши її, подорожні вийшли на широку галявину, посеред якої весело палала велика ватра. Круг неї сиділи якісь незвичайні істоти. Зовні вони майже не відрізнялись од людей, але були не поземному гарні. Їхні очі сяяли безмежною добрістю й мудрістю. Ельфи (а це були саме вони) привітно посміхалися. Один із них трохи підвівся, запрошуючи прибулих до вогню:
- Ласкаво просимо в Долину джерел! Сідайте і будьте нашими гістьми.
Здивовані з несподіваної зустрічі й уражені незвичайною вродою ельфів, Ліна, Ларрі й Полдо несміливо посідали обіч господарів. Дракон примостився поза їхніми плечима. Він з неприхованим задоволенням розлігся на духмяній траві, примружив очі й з насолодою вдихав чудові пахощі квітучої долини.
Пантера підійшла до ельфа, який першим вітав прибулих, лягла йому до ніг і довірливо поклала свою велику голову на його коліна. Дивилася, не змигнувши, йому в очі і крутила хвостом, як котеня.
Ельф засміявся тихим щасливим сміхом, лагідно погладив пантеру і звернувся до подорожніх, що не могли одвести поглядів од привітних і прехороших облич своїх господарів:
- Мені на ймення Альфар. А чи можна взнати ваші імена?
- Ларрі, - відрекомендувався юнак. - А це - Полдо. Дівчина зветься...
- Дівчину ми знаємо, і вже віддавна на неї чекаємо, - м¢яко впав у слово гостеві Альфар.
- Звідки ви про мене знаєте? - здивувалася Ліна.
- Нам повідомив Батько лісів.
- Але ж він дуже далеко звідси...
- Відстань для нього нічого не важить. Батько лісів може щомиті постати там, де росте хоч одне дерево. Він і попередив нас, що ти маєш прийти, і попросив відкрити тобі й твоїм товаришам таємницю джерела життєдайної води. Але з цим - узавтра. А сьогодні ви будете спочивати й розповідати нам, що діється у великому світі людей. Ми дуже цікаві це знати. Бо вже давно нічого про той світ не чули і нікого звідти не бачили.
- Як-то? - здивувався Ларрі. - Ви самі у великому світі не буваєте і нікого звідти в гостину не маєте? Живете, мов замуровані? Я б такого, скажу одверто, не витримав, хоч якою не є прекрасною ваша Долина джерел!
- Ти - дитя того, іншого світу. Маєш палке серце воїна, борця за правду. Там, у вас, без кінця точаться битви, там чи не на кожному кроці потрапиш на жорстокість і облуду, на злість і заздрість. У такому світі для нас місця нема. Тим-то ми, ельфи, споконвіку живемо в цій долині і ніколи не виходимо поза її межі...
- Але ж так жити не можна! - вигукнув Ларрі. - Ви сказали про те, що бачите в нашому світі недоброго. Але ж є в ньому й добре - дружба, кохання, ніжність і честь, щедрість і великодушність! Чи ви про це й гадки не маєте?
- Не гарячкуй юначе...
- Чом ти мене звеш юнаком? За віком ти такий самий, як і я.
Ельф невесело всміхнувся:
- Зовні я й справді такий, як ти. Але живу вже стільки, що тобі мого віка й не злічити ніколи!
- Як таке може бути?
- Дуже просто. Ельфи безсмертні і тут існують ще з предковічних часів.
Ларрі зачудовано обвів поглядом господарів долини. Обличчя кожного з них було юним і свіжим, як весняна квітка.
- Отже ви не боїтеся жодної зброї?
- Роки життя не додають нам старості. Але перед зброєю ми беззахисні. Тому ельфи визнали за краще бути завше в оцій долині. Вона здатна оборонити нас від цілого світу. Тут, у тиші й спокої, ми доглядаємо джерела, вирощуємо квіти, складаємо вірші й пісні...
Альфар замовк, замислено вдивляючись у полум¢я. Химерні тіні од ватри танцювали на зеленій стіні чагарів. Іскри метеликами злітали в темне, тепер уже нічне, небо і там зникали без сліду...
Ліна не зводила очей з ельфів, щиро до глибини душі вражена їхньою чистою вродою. Біляве хвилясте волосся облямовувало ніжні юні обличчя. Їх можна було б назвати дитячими, якби не ота предковічна мудрість, що сяяла їм з великих синіх очей.
- Невже вам так-таки ніколи не кортить побувати в потойбічному від оцих гір світі? - несподівано для самої себе спитала Ліна.
Альфар зітхнув:
- Ми живемо лише тут. Проте й межи ельфами часом виникають аматори пригод. Іноді котрийсь чи котрась із нас прощається з долиною і пов¢язує свою долю з долями людей.
- І що тоді коїться?
- Ми не знаємо. Ельфи, які йдуть до людей, ніколи не повертаються. А оце недавно пішла від нас ельфіна Велемира. Вона запрагла створити для людей країну щастя і вирішила назвати її Ельфанією...
- Де ж вона, ця країна? - жваво схопився Полдо, що досі слухав мовчки.
- Десь в одному з незліченної кількості світів, сполучених із нашим світом зоряними мостами. Навіть ми не знаємо точно, де саме той світ є.
- Шкода.., - зажурився моряк. - А я вже був подумав, що розшукаю ту Ельфанію і зостануся там жити...
Запала тиша, яку лиш коли-не-коли порушувало тріском полін у ватрі. Тоді один з ельфів тихенько заспівав. Ніжні звуки мелодії поволі поплинули над зачарованою землею. Аж пташки позамовкали, щоб не порушити чару пісні. Слів її прибульці не добирали, але й без цього і Ліна, і Ларрі, і Полдо відчули, що це пісня про стародавні й могутні ліси, про чудові квіти, про горді й недоступні гори з сивими вершинами, про загадкові далекі країни, про чудеса й чари кохання, про відданість і любов.
Тепло й затишно було при ватрі ельфів, навіть Фріду й Сандера заколисало ніжним співом.
Полдо сидів, похиливши голову, та про щось собі думав. Поступово риси обличчя йому злагідніли, вуста розквітли ясною посмішкою. Промимривши щось нерозбірливе, моряк приліг на землю, підклав під голову руки і преспокійно, як мала дитина, заснув.
Ларрі поглянув на виснажені обличчя своїх товаришів і перевів очі на безжурних ельфів. Раптом десь аж із дна серця зринуло йому почуття, що він нікуди не хоче звідси йти. Втома налягла незмірним тягарем, озвалися сяк-так загоєні рани, руки й ноги втратили звичну свою пружність, тіло розслабилось, і юнак заплющив очі.
Всі поринули в глибокий сон. Лише Ліна не піддалася цим солодким чарам. У своїй осяйній короні вона велично сиділа на запнутому мохом горбочку, як справжня королева на троні. Ельфи обступили дівчину. Альфар став перед нею на коліно, інші пішли за його прикладом.
- Юна мавко з племені зеленооких флаурів! - звернувся до неї Альфар. - Ми вже давно знаємо про тебе. Батько всіх лісів повідомив нам про твоє народження - відтоді ми й чекаємо на тебе, щоб звести в сан царівни, володарки Долини джерел.
Ліна обвела ельфів здивованим поглядом.
- Чому ви обрали саме мене? Я ж бо ще така молода й недосвідчена. Хіба немає достойніших, могутніших?
- Багато хто з нас бачив тебе у своїх снах, - одказав на це Альфар. - А сни ельфів - це сни віщунів. Ми бачили тебе королевою, а себе - твоїми підданцями.
Дівчина замислено похилила голову. Ельфи безшелесно чекали на її слово. Тиша панувала безгомінна. Навіть завзяті цвіркуни позамовкали. Минула хвилина, дві... Нарешті, Ліна випросталась і мовила:
- Я б дуже хотіла зостатись у цій благодатній долині. Це було б для мене найвищою винагородою! Але... Я втратила дідуся, мої батьки в Гіркановій кормизі... Я мушу порятувати їх. Тому повинна зробити все, щоб допомогти Ларрі подолати чаклуна, - дівчина ніжно поглянула на сплячого юнака і додала: - Я покохала Ларрі і, якщо на те буде воля богів, ладна ціле життя бути поруч з ним.
- Що ж діяти, - розсудливо зауважив Альфар, - Як не тепер, то можливо ти згодом приймеш нашу пропозицію...
Ларрі спав і нічого цього, певна річ, не чув. Але весь час уві сні крутилася йому думка: "Нащо кудись іти, щось робити і чогось шукати, як можна зостатись на цій щасливій землі і жити собі без жодних клопотів і турбот? Ось ельфи, наприклад, живуть собі та Бога хвалять у Долині джерел, і нічого їм більше не треба. Отут би разом з Ліною, Фрідою і Полдо й жити. Все лихе десь далеко звідси, воно ніколи не надибає цього райського куточка".
Перед очима хлопця постало гарне біле місто. Його обриси здалися дуже знайомими. Десь поблизу над невеличким присілком танцювало закіп`южене полум`я. Чорний дим клубками запинав небо. Темна грізна маса похмуро сунула на місто, над баштами якого майоріли корогви та маяли на вітрі прапори.
"Це ж Санфлауер! - обпалив здогад. - Це ж там батько, Камілл і всі інші люди. Що з ними? Чого ж це я спокійнісінько валандаюсь собі отут, тоді як вони протистоять цілій потузі Гіркана? І покладають надії на мене! Треба мерщій до Санфлауера!"
Ларрі здригнувся, випростався, розплющив очі. Альфар та інші ельфи уважно дивились на нього.
Полдо теж прокинувся. Його обличчя відбивало гаму почуттів - від розгубленості до стривоженості.
- Я бачу, що ви успішно пройшли останнє випробування, - промовив Альфар.
- Яке випробування? - перепитав Ларрі. - Я нічого такого не завважив. Розлігся отут у теплі та добрі... А мені ж не можна гаяти ані хвилини! Тепер ти навіч бачиш людську недосконалість.
- Я бачу, - осміхнувся Альфар, - що ви всі страшенно потомилися, і сон вам був просто потрібен, як ліки. Але я бачу також інше. Вам непомітно запропонували легке безтурботне життя. Проте почуття обов`язку не дало вам погодитися на це. Поки ви спали, ми стежили за перебігом ваших думок і впевнилися: честь для вас найдорожча за все.
Ельф тричі плеснув у долоні:
- Ось те джерело, яке вам потрібне!
Густі зарості по той бік галявини розсунулися. Невеличке джерельце засвітилося перед очима блакитним сяєвом. Усе довкола нього було вкрите пухнастим килимом рослин, обсипаних дрібненькими мерехтливими, як зірочки, квіточками. Сяєво точилося з глибини джерела, підносилося з дна невеличкої кринички, вистеленої перловими черепашками. Повітряні пухирці вихоплювалися з них і срібними ланцюжками злинали на поверхню. Джерело, здавалося, дихало.
Двоє ельфів спустили до священної водойми кришталеву посудину у формі великої пляшки й наповнили її життєдайною водою. Пляшка теж засяяла блакиттю. Ельфи заклали її до шкіряної торбини з двома шлейками і подали Ліні.
- Дякуємо від щирого серця! - ґречно вклонився за всіх Ларрі. - Дякуємо за все. Іншого часу, - це вже додав од себе, - я б з превеликим задоволенням погостював тут, слухав би - не переслухав усіх ваших пісень і легенд. Але мене чекають на батьківщині.
Альфар зажурено всміхнувся:
- Іншого часу ми б і не пустили вас звідси так скоро. Але... Хто й зна, може, ми ще колись побачимося! А тепер Сандер перенесе вас через океан.
Друзі низько вклонилися своїм гостинним господарям і повмощувались на широкій спині дракона. Він змахнув крильми, знявсь у повітря. Описавши над галявиною широке коло, Сандер заступив на мить крилатою своєю постаттю срібне кружальце місяця і полинув у зоряне небо.
- Прощавай, Аль-фа-а-ре... - долинув до ельфів Лінин голос.
- Прощавай... - пошепки відповів Альфар і ще тихше, майже самими губами, замислено проказав до самого себе: - Побачимо... хто й зна, як воно там буде...