Нічний гість
Глава 16 Повернення
Цілу ніч загін скакав через пустелю, не спиняючись ані на мить. Промайнула зелена оаза, що вабила до себе прохолодою, а перед світанком постали збоку обриси Мертвого міста. Пам`ятаючи розповідь Рідлера, ні Ларрі з Ліною, ані Фімбо не повернули голів до похмурих напівзруйнованих будівель. Тільки Гулл із подивом та цікавістю видивлявсь у порожні провалля вікон Мертвого міста. Але скоро, щось ніби відчувши чи зрозумівши, одірвав погляд від чорних проваль - наче злякався. Більше ані разу не озирнувся назад, аж поки закляте місто не сховалося поза барханами, верхівки яких заливало мертвотним світлом блідого місяця.
Світанок застав подорожніх при вході до гірської ущелини. Далі довелося просуватися і кіньми, і пішки. Але дорога була знаною, тож ущелину минули досить швидко. Опівночі підступили до насипу при північному краю ущелини, над яким здіймалася мало не до неба самотня у своїй величі засніжена вершина гори Піднебесної. Потягло прохолодою. Зійшовши на крутизну насипу, друзі почали спуск до просіки, тримаючи коней за повіддя.
Ліс дуже змінився. Коли втікачі залишали його, навколо ще панувала зима, і ліс був загорнений у сніговий кожух. Відтоді минуло півтора місяця, і тепер у лісі буяла весна. Молоде липке листячко повбирало дерева у препишні шати. М`яка соковита трава вистелила землю ніжним оксамитовим килимом. Цвіли кущі й розливали свої п`янкі пахощі весняні квіти. Щебетало й заливалося трелями птаство. Все раділо з тепла і ласкавого сонечка.
Раділи й Фімбо з Ліною. Більше з того, що знов опинилися в такому знаному, такому рідному ще з раннього дитинства лісі. Але разом з тим, поки їх не було, щось ніби й тут змінилося, стало якимось іншим. А може, то вони самі поставали іншими, перебувши низку найлихіших пригод, що спобігли їх останнім часом?
Знову посідавши на коней, друзі помчали просікою. Суворе обличчя Гулла ніби закам`яніло. Тепер він нагадував казкового лицаря, що летів на герць із невідомим чудовиськом. Заткнута за широкий пасок сокира вилискувала в променях призахідного сонця. Колишній піратський ватажок став тепер зовсім іншим. У його поставі не лишилося й крихти чогось глузливого, зверхнього, брутального, що було притаманне йому на кораблі. Навпаки, в погляді чаїлася легка зажура неминучості. Але страху в ньому, як колись, так і тепер, не було. Гулл цілим своїм єством відчував, що мчить назустріч долі.
Ліна й Фімбо звернули очі туди, де колись стояла їхня хата. Мовчали. Мовчав і Ларрі, поклавши руку на піхви, в яких стримів Небесний меч. Він лише підганяв та й підганяв коня, який і без того летів стрілою. Ларрі не хотів ніде затримуватися, бо до відкриття магічного проходу між двома світами зосталася тільки доба.
Виїхавши, нарешті, на битий шлях, загін помчав, скільки було духу. І мовчки. Лише перестук копит порушував німу тишу, та коні хрипіли з утоми. Джерні і Фріда намагалися не відставати.
Лише раз їм на дорозі трапився гурт селян. Вони злякано сахнулися на узбіччя, коли повз них вихорем промчали збройні люди та двоє могутніх чорних котів. Мабуть, іще довго перемовлялися вони про бачене та снували здогади над квартою пива...
Ніч уже вкрила землю своїм чорним плащем, а подорожні все скакали та й скакали. Навіть коні почали спотикатися. Нарешті, спереду проглянула галявина. Сповільнивши ходу, поставали край згарища. Це було все, що зосталося від затишної колись хатини. Усі позлазили з коней. Ледве ступаючи потерплими ногами, Фімбо, Ліна і Ларрі підійшли до чорних обгорілих колод і похилили голови. Старому в очах блиснули сльози. Він одвернувся, втираючи їх долонею. А Ліна заридала не криючись, щось невиразне бурмочучи крізь плач.
Скільки минуло часу в скорботі, ніхто не пам`ятав. Та от Фімбо подав голос:
- Треба порозсідлувати конячок, та попускати. Більше вони нам не знадобляться. Спасибі їм і за те, що зробили...
- Так таки не знадобляться? - перепитав Гулл. - Чому?
- Бо далі ми підемо в таку гущавину, що жоден кінь крізь неї не продереться. Дай Боже продертися нам.
- А що ж буде з кіньми?
- Нічого. Конячки розумні - самі розшукають стежину до людського житла. О цій порі в лісі немає хижаків. Вовки сюди лише взимку набігають, а оце зараз подалися на північ. Отже, боятися нема чого...
Коней порозсідлували, порозгнуздували. Ліна прошепотіла кожному щось на вухо, погладила по гривах. Коні, тихо заіржавши, немов прощаючись, подибали по дорозі.
Дівчина повернула голову до Ларрі. Той замислено сидів на колоді, а поруч з ним, користуючись із нагоди перепочити, порозлягалися Фріда і Джерні. Гулл трохи осторонь зосереджено, в якомусь ніби напівзабутті, гострив і без того гостру як бритва сокиру. На його майже скам`янілому виду не можна було завважити ані зблиску якихось почуттів. Хоч він дуже хвилювався, перебираючи в думках, що на нього могло чекати найближчим часом, адже він мав перейти до іншого, ще не знаного собі світу! Ліна це відчула. Проте звернулася до Ларрі:
- Про що замислився?
- Мені дуже гірко усвідомлювати, - звів голову юнак, - що через мене вам довелося зазнати стільки лиха... От і хати не маєте за те, що дали мені притулок та вилікували од ран... Ця битва з Гірканом - мій обов`язок. За що ж терпіти вам? Може, не підете до Санфлауеру?..
- Що ти таке кажеш?! - скипіла Ліна. - У Гірканових підземеллях досі катуються мої батьки та багато інших справжніх людей. Ми повинні їх визволити! А для цього треба знищити чорного чаклуна... До того ж, хіба тобі зайва наша допомога? Ні, вирішено вже давно: де будеш ти, там будемо й ми! Чи не так, дідусю?
- Та ж мовлено вже про це, - ніби аж розсердився Фімбо, зав`язуючи свого мішка.
Всі озирнулись на Гулла. Але той не сказав ні слова. Просто заткнув за паска свою гострену сокиру.
Фімбо першим ступив до лісу.
- Ларрі, показуй дорогу! - звелів.
Та юнак зам`явся:
- Боюсь, що я негаразд її затямив. Тоді мене поранило, і в мене перед очима все розпливалося.
- Може пам`ятаєш хоч те, що є на тому місці, де лежить магічний прохід? - спитав Фімбо.
- Я пам`ятаю тільки два високих білих камені, що похилили свої верхівки один до одного. А ще там було здоровенне дерево, що його мало не до прикорня розчахнуло блискавкою...
- От і добре, - заспокоїв товариша старий. - Те місце, про яке ти мовиш, мені знайоме. Я ж бо знаю цей ліс, як власну кишеню. Поведу вас до Білих каменів навпрошки.
- Ну, то не барімося. Ніч уже повернула на день, а магічний прохід відчиниться на світанні лише на кілька хвилин. Як спізнимось - усі наші старання підуть на марне.
Фімбо вклонився колишній своїй оселі, проказав:
- Даруй мені, що не вберіг тебе...
Легесеньким вітерцем зняло вгору та закружляло попіл. Ледве чутне зітхання прошелестіло над землею й завмерло, немов душа хати прощалася зі старим...
Розсунувши кущі, друзі ступили в гущавину темного лісу. Дослухалися. Десь недалечко шелеснуло листя - дрібна звірина сполохалася. То тут, то там у лісі гухкав пугач - полював на мишей.
Під ногами зашурхотіло, щось роздратовано загарчало, щось засопіло. Якась колюча звірина квапилася швидше забратися людям з дороги. Фріда зацікавлено простягла лапу й торкнулася звірятка, але враз відскочила та ображено нявкнула. Вона покололася об гострі голки їжачка. Колючий сердито засопів, кілька разів чихнув, згорнувся клубочком і покотився до неглибокого виярка, далі від отих незнайомих нахаб.
Фімбо ступав попереду, упевнено визначаючи керунок за тільки собі знаними прикметами. Дивлячись на тісне переплетення гілля, Ларрі зміркував, що сам навряд чи й розшукав би дорогу до білих каменів. Адже тої зимової ночі, коли він дряпався до дверей Фімбо, Ларрі був у напівзабутті й нічого не запам`ятав. А тепер просто не міг вийти з дива: як міг він продертися крізь оці хащі та ще й у заметіль?
Почало сіріти. Нічні мешканці вже погамувалися, поснули, а денні ще не попрокидалися. Настала та коротка часина між ніччю, яка вже відходить, і ранком, що от-от почне наставати. Все завмирає тоді в німотній тиші, і недарма люди називають таку пору глухою ніччю. У ній Ларрі чув лише хрускіт гілля та шелест трави під ногами загону, що вперто пробивається крізь колючі зарості.
- Невже спізнимося?! - відчайдушно зойкнув юнак.
Тоді виступив наперед Гулл. Вхопивши топорище обома руками, звернувся до Фімбо:
- Вказуй напрямок!
Гулл рушив пробоєм уперед, розтинаючи непрохідні чагарі.
Коли на небі заясніло першою рожевою смужкою, загін видерся, нарешті, з лісового полону й опинився перед двома великими білими каменями у формі зігнутих дзьобів.
- Устигли! - зрадів Ларрі й видобув з піхов меча.
Небесною зброєю перебігли іскрометні спалахи - провісники наближення могутніх таємничих сил, що сполучають на недовгу часину світи, погублені в неосяжних просторах Усесвіту. Білі камені почали наливатися ясним сяєвом. Навколо їхніх верхівок постала примарна корона. Джерні занервував, скочив на ноги й забігав узад-вперед. Потім підступив до Фріди, лизнув її і, обернувшись до Ліни, благально подивився їй в очі. Дівчина присіла до нього, лагідно погладила по голові і дуже поважно сказала:
- Джерні, я розумію тебе. Але ми йдемо туди, де нас, може, підстерігає загибель. Подумай, перш ніж зважитись остаточно, іти з нами чи повертатися на рідну землю...
Леопард уперто крутнув головою, пирхнув і сів коло Фріди, сторожко позираючи на дедалі ясніше сяєво. Фріда, лагідно припавши до нього, завмерла. Так вони й сиділи рядочком, немов чорні кам`яні скульптури.
Сяйво ширшало, набирало сили, поймаючи згори донизу білі камені. Воно стало вже сліпучим, коли раптом у персні Ларрі ожив та запульсував зловісним мало не чорним полум`ям камінець. Навколо щомиті наростав неспокій. Повітря загусло - ним уже важко ставало дихати. Між білими каменями вималювався прохід у формі арки.
- Час! - гукнув Ларрі і першим, стиснувши руків`я меча, ступив під неї.
- Там засідка! - попередила Ліна й відчула, як хвиля дикої люті вдарила їй у груди.
- Я готовий... - зціпив зуби юнак.
Він ступив до осяйного ореолу. Фріда й Джерні, наїжившись, ішли обіч нього. За ними крокували Гулл і Фімбо. Лиця їхні були суворі, а руки міцно стискали зброю.
Востаннє озирнувшись на рідні краї, до проходу кинулась Ліна. Сяєво охопило її зусібіч, і перед очима заяскріла зоряна круговерть...