Нічний гість
Глава 21 Цитадель
- Жахливішого й зловіснішого місця за оце я ще не бачив, - трохи чи не тремтячим голосом проказав Орлін.
- Та й я теж, - погодився Ларрі. - Навіть Похмура долина не справляла на мене такого гнітючого враження, як оце місце...
- Тут ніде й ногою стати, щоб не скалічитися до кісток! - роздратовано буркнув Клин. - Гостряк на гострякові!
- Але є місця й без гостряків, - пильно придивившись до того, що бачив попереду, сказав Ларрі. - Бачиш оті лисини, що аж вилискують проти сірих розсипищ? Здається, вони полишалися після пекельного вогню, що поперетоплював камінь на скло. Ними й будемо рухатись.
- Тут саме осереддя чорної магії і злісного переродженого чаклунства, - суворо пояснив Камілл. - Нічого живого, хоч трохи людського нема в цьому гадючникові Гіркана.
Ліна скам`яніла поруч із Ларрі. Вона зблідла, її вії тремтіли, як сполохані метелики, а погляд спрямувався туди, де серед чорних смерчів, що крутились у божевільному танку обвугленою рівниною, височів похмурий палац-цитадель, упинаючи в навислі хмари отруйні пазурі своїх мертвотних шпилів. Увесь простір од лисого пагорба, на якому стояли Ларрі, Ліна, Камілл і Орлін, до Гірканового палацу був пошматований кривими яругами й страхітливими проваллями і лише де-не-де бовваніли невисокі, зморшкуваті, обпалені несамовитим полум`ям горби. До того з них, де тепер стояли люди, загонові довелося пробиватися цілих три дні. Ніхто не міг звести духу в їдкому димові, що слався понад самою землею.
- Ви помиляєтесь, кажучи, що в Гіркановому гадючнику немає нічого людського. - сказала Ліна. - Я відчуваю, що в палаці людей багато.
- Звідки вони там? - здивувався Орлін.
- Це в`язні підземних катівень. Я відчуваю їхні муки, горе, страх і зненависть. Серед них мої батько й мати. Але є і інші...
- Хто саме?
- Не доберу. Душі в них темні, і вони ненавидять нас.
- А звідки вони знають, що ми тут? - спитав капітан Орлін. - Я жодного разу не помітив, щоб за нами хтось стежив. Та й узагалі тут нікого, крім нас, не було!
- Щодо тих ненависників, про яких каже Ліна, - озвався Ларрі, - то тут я нічого не знаю. А от щодо Гіркана, то можу запевнити: він може дізнатися про все, не виходячи зі свого лігва. Може навіть кинути оком в інші світи.
- Оце та-ак.., - похитав головою Орлін. - Отже, він уже знає про наш наступ і готовий до нього?
- Так, - потвердив Камілл. - Я шкірою чую, як він спостерігає нас.
- То чому ж він досі не напав?
- Бо не дурень. Він знає, що тут, у своєму лігві, він має практично несхитну перевагу і тільки чекає, щоб порішити нас усіх разом. Тож і не квапиться нам назустріч.
- На що ж ми в такому разі можемо покладатися? - похмуро спитав Орлін.
- Маємо Небесного меча, можемо зіпертися на магію живої природи, якою володіє Ліна, а головне, ми обстаємо за правду, і могутні сили добра - на нашому боці.
- Гм.., Не густо проти смертоносного арсеналу Гіркана, - із жалем у голосі буркнув капітан. - Але відступати нема куди. Як відступимо - дістанемо нищівний удар в спину, як підемо вперед - то хоч щось чорному чаклунові протиставимо. Хай допоможе нам Всевишній!
Підкоряючись помахові руки принца, загін наїжився списами, оголеними клинками і сталевою лавиною рушив у бік палацу, обминаючи димні провалля й розломи. Воїни ступали безгомінно, лише пильно вдивляючись уперед.
На чолі загону їхали Ларрі й капітан Орлін, за ними - Камілл, Ліна й Фімбо. У першій шерензі бійців твердо карбував крок набурмосений, як грозова хмара, Клин. Невеличкий овальний щит прикривав йому спину. Груди ж захищала тільки кольчуга. Двома руками Клин тримав поперед себе свого довжелезного меча. На шкіряній перев`язі виблискувала дванадцятка гострющих метальних ножів, на паску висіло кілька кинджалів з вузькими, широкими, кривими й прямими, довшими й коротшими лезами. На лівому стегні висіла важка бойова сокира. Інакше кажучи, гвардієць Клин являв собою цілий ходячий арсенал різноманітної зброї. Але ця нелегка ноша, судячи з усього, здорованя не обтяжувала.
Перепалене каміння хрускотіло під підошвами, розсипаючись на порох, що звихрювався сірими струминками. З порепин і розпадин тягло задушливим сірчаним димом, від якого шерхло в горлі та затуманювало слізьми очі. Все ж люди йшли. Подолали вже мало не три чверті відстані до похмурого палацу, коли Гіркан дав, нарешті, про себе знати. Темна хмара куряви знялася при воротах чаклунової цитаделі, здулася велетенським вітрилом і помчала назустріч воїнам Санфлауеру.
- Бережіть обличчя! - гукнув Орлін, насуваючи глибше на брови шолом та опускаючи забрало так, щоб лишилася тільки вузька щілина для очей.
Воїни виконали команду. І дуже вчасно, бо налетів гарячий вітер, жбурляючи людям межи очі колючий пісок та дрібні зазубрені камінці, що мчали, неначе випущені з пращі.
Слідом за ураганної сили розпеченим вітром ударила хмара куряви. Стало темно, неначе на землю вмить наліг присмерк і запнув усе сірою непроглядною імлою. Не було чим дихати, гарячий пил нещадно роздирав легені. Люте завивання вітру притлумило всі згуки. І ось тоді постали Гірканові прислужники.
Вони виринули з імли, як чорні демони ночі, й накинулися на загін воднораз ізусібіч. Їхні хижі смагляві обличчя із зизуватими навскісними очима, що палали злістю, поперекривлювалися ще й лютим осміхом вишкірених у шаленому крику ротів.
- Дияволи! - скрикнув хтось переляканим голосом.
- Це ж тільки гардари! - гукнув Камілл, насилу відбиваючись аж від трьох. - Не подавайтеся!
Вигук одразу дисциплінував гвардійців, що на якусь мить з несподіванки нападу були розгубилися. Зімкнувшись у щільне кільце і наставивши вусібіч списи та мечі, загін поволі, але неухильно просувавсь уперед, відбиваючи несамовиті наскоки гардарів, чиї вигнуті півмісяцем шаблюки не могли пробити глухої оборони гвардійців. Упевнившись у даремності своїх намагань, гардари враз відступили, наче послухались німого наказу свого незримого володаря, й сховалися в густій хмарі пилюки.
Вщух і вітер. І теж так само несподівано, як і знявся. У тиші, що запала по цьому, люди сторожко придивлялися до клубів куряви, яка з легким шурхотінням осідалася, - намагалися уздріти ворога. Але смаглявці позникали без сліду, ніби їх тут і не було. Навіть своїх убитих та поранених позабирали з собою.
Важко дихаючи після запеклого, хоч і скороминущого, бою, Ларрі стурбованим поглядом обвів загін. Кілька чоловік загинуло в момент нападу, але всі інші були на ногах і подавали допомогу пораненим.
- Хто вони такі, оці напасники? - звернувся юнак до мага. - Як ти їх називаєш?..
- Гардари, - відповів Камілл. - Войовниче й немилосердне плем`я. Воно живе десь далеко на півдні. Мені замолоду не раз доводилося мати з ними справу - ще тоді, як ми разом із твоїм батьком розшукували таємне лігвисько велетня Бертона. Тоді гардари перебували на службі в чаклунів Чорної гори і наганяли жаху на всі племена, що жили за Ревучим пасмом гір.
- Але ж це дуже далеко звідси!
- Еге ж, не менш як три місяці дороги...
- Чому ж вони опинилися тут, так далеко від своєї землі?
- Гардари, відколи й вони, завжди слугували злу. Та як занепала влада чаклунів Чорної гори, зосталися без хазяїна. Тож Гіркан і покликав їх до себе...
- Дивно. Навіщо йому люди, коли має під рукою такі могутні сили чорної магії і всілякі чудовиська?
- Всі оті почвари, ти сам бачив, тупі. На розум не меткі. Значно меткіші за них люди, проте далеко не завжди чорна магія здатна запанувати над людськими серцями, особливо над серцями тих, хто віддавав себе служінню ясним силам добра. Гіркан ладен із шкіри випнутися, аби поставити собі на службу не механічний розум своїх виплодків, а світлий розум людей. Але такого йому ніколи не досягти, я цього певен. Тож і мусить задовольнятися гардарами. Хоч і знає: розум жорстокий не є розумом творчим.
Пилова імла тим часом усе рідшала. З неї висунулись неприступні бастіони чаклунового палацу, що нависав над загоном білого війська чорним потворним громаддям. Ніде - ані на зубчастих мурах цитаделі, ані довкола них не було видно жодної живої істоти. Лише курні скелі, що де-не-де випиналися з обвугленого падолу, порушували одноманіття мертвого світу.
- Куди ж поділися оті чортяки? - здивувався Клин, усе ще зводячи меча для удару. - Я ж тільки розохотився їм голови стинати.
- Мабуть, тут скрізь є потаємні підземні ходи до палацу, - відповів Камілл. - Ними гардари й повтікали.
- Може нам пошукати такого ходу та вдертися ним до палацу? - запропонував Фімбо.
- Ні, - розважливо заперечив Ларрі. - Там на нас може чекати пастка. Будемо штурмувати ворота!
- Дуже непроста це штука, - стояв на свойому Фімбо. - Супроти такої грубелезної залізної брами мечі, списи та стріли безпорадні. Тут потрібне важке облогове знаряддя. А де ж його взяти?
Він скинув з плеча лука, вийняв із сагайдака довгу білоперу стрілу з крицевим наголовком і, ретельно виціливши, пустив її до однієї з бійниць, що загрозливо вибалушила на людей своє темне провалля.
Зблиснувши наголовком, стріла з гнівним посвистом влетіла в бійницю. Пролунав короткий зойк, що урвався булькотливим хрипінням. Тужливе виття скинулося луною поміж грізними вежами, вдарилося об землю й замовкло.
Всі напружено чекали, що буде далі. Минула хвилина, збігла ще одна, але не сталося жодних змін.
- Позачаювалось гаддя.., - не витримав Орлін.
Тримаючи меча напоготові, Ларрі під`їхав до воріт і скочив з коня. Ступивши вперед, грюкнув руків`ям у браму й виголосив:
- Іменем короля Санфлауеру - відчиніть!
У відповідь - анішелесь. Лише удар глухо відлунився од мурів та зник десь у глибині палацу. Ларрі грюкнув іще раз. І знову ніхто не озвався, наче всередині нікого не було.
- Ламайте браму!
Юнак ступив набік, звільняючи місце для гвардійців, які несли тарана.
Обкований крицею кінець великої колоди тяжко гупнув у місце, де сходилися стулки брами. Але ніщо ані зворухнулося. Воїни відійшли назад, щоб із розгону вибити запори - і знову без жодного наслідку.
Дивлячись на це, Камілл склав поперед себе руки так, ніби тримав у них кулю і, вичитуючи напам`ять заклинання, поступово розтуляв долоні в напрямку брами. Блакитно-біла сфера спалахнула йому на пальцях. З неї вихопився осяйний протуберанець, і сліпуча іскриста куля вмить постала в місці, куди перед цим гатили тараном. Куля оберталася, люто сичала й тріщала, ніби намагалася пропекти дірку в брамі, яка трохи похитнулася під цим натиском, але встояла.
Ліна наблизилась до мага і прикрила магічну сферу, що палала в його руках, своїми долонями. До протуберанця вплівся яскравий зелений промінь, і куля на брамі закрутилася швидше. Брама почала наливатися малиновим одсвітом. Поступово розжарюючись, завібрувала, загула, і на землю потекли струмки розплавленого металу.
Тоді Ларрі, широко замахнувшись, угородив Небесного меча в праву стулку брами. Лезо пройшло в неї навскоси, як гарячий ніж у масло. Важко загуркотівши, од брами відвалився величезний, пойнятий димом шмат. Розтулився прохід на внутрішнє подвір`я. Гурт гвардійців кинувся туди, але Камілл перепинив його, і в ту ж мить, не витримавши об`єднаних зусиль Камілла й Ліни в магічній атаці, брама гунула донизу, розпавшись на шмати та знявши хмару чорної куряви.
Ларрі, Орлін, а за ними й усі ринули під кам`яну арку, помальовану химерними вишкіреними мордами. Бігли, перестрибуючи розпечені брили - все, що лишилося від неприступної брами чорної цитаделі. В обличчя віяло гарячим, а з боків тхнуло гнилизною.
Вискочивши на внутрішнє подвір`я чаклунового палацу, воїни спантеличено поспинялися. Просто перед ними за якихось сотню кроків височіла розлога будівля, ніби вилита з гладенького чорного скла. Її високий і гострий шпиль розлюченим вістрям упинався в небо, ніби намагався розпанахати його навпіл. Мороком і безнадією тхнуло від цього втілення злісної сили. А весь простір між брамою та палацом заповнювали недавні знайомці гардари зі своїми кривими шаблюками. Але тут їх було значно більше, ніж на підступах до цитаделі, набагато-багато більше.
Та гвардійці швидко спам`яталися, опанували себе. Піднесена вгору і стиснута в кулак принцева рука вмить вишикувала воїнів Санфлауеру в міцний сталевий клин, скерований вершиною в бік палацу. А потім брязнули щити, замикаючи стрій непробивною стіною. Довгі списи дружно опустилися на рівень грудей. Сталевий клин перетворився на грізно настовбурченого сталевого їжака.
Ларрі скинув рукою вниз, і загін мовчки й уперто посунув у густу масу, врубаючись у бойові порядки ворогів. Тиша вибухнула несамовитим ревінням кількох тисяч горлянок. Гардари кинулися вперед, сараною обсідаючи воїнів Санфлауеру з усіх боків. Очі їм палали диким вогнем знетямлених неситих людської крові. Вони сунули просто на списи й насилялися на них, ніби й не бачили їх. Задні несамовито напирали на передніх, і весь цей клубок суцільною хвилею ринув на гвардійців. Брязкіт мечів і шабель, стогони, зойки і вереск, прокляття й розлютовані вигуки злилися в одне шалене ціле, в якому вже нічого не можна було дібрати.
Але як наскочила хвиля гардарів на королівських воїнів, так мусила й відскочити, лишивши по собі гору трупів. Гвардія Санфлауеру не подалася під навалом ворогів, що в багато разів перевищували її кількісно. Мужні й досвідчені бійці чудово розуміли, що лише в єдиному, міцно злютованому й непохитному строю-кулаку вони здатні протистояти Гіркановим ордам. І гвардійці не розціплювали цього кулака. Поранених забирали всередину бойового клина, а їхнє місце ставали інші, і кривава січа тривала. Бо ж існувало тільки дві можливості: або перемогти ціною неймовірних зусиль, або загинути, але захопити при цьому якнайбільше життів супротивника.
Здавалося, сам усемогутній час сповільнив свою невблаганну ходу. Ларрі, що рубався на вістрі клина, і клин цей, хоч і дуже повільно, а все ж просувався ближче до палацу, бачив перед собою лише вишкірені в несамовитому ревінні пащеки гардарів. Він бив мечем праворуч, ліворуч і поперед себе, неначе став рушійною силою блискучого смертоносного млина. Лише краєчком ока юнак іноді позирав назад, де була Ліна, яка допомагала пораненим усередині бойового трикутника. Багато з них, особливо тих, що мали поранення легкі, знову ставали на ноги і бралися до зброї. Поруч з Ліною Фімбо пускав стрілу за стрілою, майже не цілячись, бо кожна з них знаходила собі жертву в густій каші ворогів.
Капітан Орлін глядів цілості строю в основі бойового клина, рубався аж в очах йому темніло, бо саме в цьому місці утворилося чи не найбільше скопище гардарів. Їхній живий таран, якщо не бив, бо не мав чіткої організації, то дуже тиснув масою на ар`єргард гвардійців, намагаючись розполовинити його та врубатись усередину клина. Гвардійці трохи подалися. Це дуже підохотило напасників. Вони зняли таке ревище, що аж коні схарапудилися і почали скакати через голови своїх господарів у гущу ворогів, шукаючи виходу на волю. Всі благородні тварини при цьому загинули, але зчинили неабияке сум`яття в лавах напасників, бо ті, роз`юджені запалом бою, зосліпу заходилися рубати один одного. Поки вони отямились та повернули зброю в бік гвардійців, Орлінові пощастило вирівняти стрій і просунутися разом з усім бойовим королівським клином уперед - до палацу.
Гвардієць Клин бився поруч із принцем, прикриваючи його лівий бік. Довжелезний меч здорованя збирав рясний врожай гардарових голів, змушуючи до відступу Гірканових послугачів. У їхніх лавах утворилося вже чимало дірок. Їх заповнювали інші вояки, але робили це не дуже вправно, бо їм раз у раз доводилося перечіплюватися через трупи своїх одноплеменців. Клин уміло користався з цього, і ті, що ставали на заміну вбитим, лягали поруч.
- Камілле, де ти?! - гукнув Ларрі, відбиваючи напад ще одного з гардарів.
- Я тут, мій принце.., - пролунало праворуч.
Старий маг справді стояв за правим плечем юнака. Незважаючи на свій вік, він дуже вправно послуговувався мечем. Його сиві локони, перепнуті срібним обручем, маяли в повітрі, як крила сніжно-білого птаха. А сам він набув постави суворого безкомпромісного ангела помсти.
- Ми не втримаємось у такій каші довго! - вигукнув Ларрі, насилу відбиваючи атаку аж трьох ворожих вояків.
- Пробивайся, скільки маєш сили, в палац, - порадив Камілл. - Головне - там! Розшукай Гіркана, тільки не забудь...
Того, що мовив Камілл далі, Ларрі не почув, - слова мага потонули в оглушливому ревінні гардарів, які все ж прорвали стрій гвардійців і розкололи загін на дві частини. Воїни Санфлауеру вмить зімкнули шеренгу за плечима принца, але майже половина загону опинилась у ворожому кільці. З нею зостався капітан Орлін.
Ларрі зціпив зуби і кинувся уперед із збільшеним у десять разів завзяттям. Косив гардарів та розкидав їх, як шалений ураган, і вони позадкували. Інші гвардійці стримували натиск іззаду та з боків і не шкодували зусиль, щоб не відстати од принца.
Витинаючи останніх прислужників чаклуна перед входом до палацу, Ларрі збіг шорсткими східцями й прожогом пірнув у похмуру пащу Гірканового лігва. Озирнувшись, побачив Ліну й Фімбо, що йшли за ним. І Клина, який ледве встиг проскочити під грубелезними бронзовими гратами, що гунули згори, відокремлюючи принца і його невеличку команду від усіх інших гвардійців. Камілл теж зостався зовні. Вишикувавшись на сходах і маючи за плечима стіни палацу, воїни Санфлауеру й далі відбивали натиск гардарів.
А Ларрі тим часом кинувся бігти вперед по темному коридору.
- За мною! Не відставайте! - гукнув він.
Коридор був довгим і ледве освітленим. Кожен крок у ньому і кожен подих відлунювалися тисячним таємничим багатоголоссям. Якісь чорні волохаті тіні клубочились попід стелею і здригались у глибоких закіптюжених нішах.
Аж тут здалеку стало видно величезний склепінчастий зал, освітлюваний колихливими багровими спалахами. Ларрі, Ліна, Фімбо і Клин швидко наближалися до нього. І в цей час долинуло до них тупотіння погоні.
- Не спиняйтеся, - сказав Клин. - Я їх затримаю в коридорі.
Він спинився, повернувшись обличчям до погоні і завмер, широко розставивши ноги. Погоня дедалі ближчала. Долоня Клина впевнено торкнулася руків`я ножа. Назустріч тому гардарові, що біг попереду, полетів ніж. Гардар зробив спробу ухилитися, але тільки того й досяг, що ніж угородився йому не в груди, а в горло. Так само здалеку - ще й не добігши до гвардійця, - натрапило на свою смерть ще декілька гардарів. Проте інші напасники вже були поруч, і Клин звів меча на рівень пліч. Вороги прикипіли до підлоги.
- Ну, чого поставали? - погрозливо осміхнувся Клин. - Підходьте ближче, брудні вишкварки!
Здригнувшись, наче од імпульсу, якого боялися дужче, ніж Клинового меча, гардари заревли в усі горлянки й посунули на гвардійця суцільною масою, навіть не вимахуючи своїми кривими шаблюками. Мало не всі полягли в тому залізному млині, яким їх зустрів здоровань, а решта десь порозлазилася по закутках. Але не звівся на ноги й сам королівський воїн - смерть наздогнала його під купою тіл, що тільки й зосталася від погоні...
Нічого того не бачив Ларрі. Разом з Ліною і Фімбо він забіг до залу, що когось іншого міг би злякати самими своїми розмірами. Чорні колони, поцятковані чаклунськими символами, й зловісні фігури жахливих почвар обступали приміщення, а посеред нього височів кам`яний трон. Перед троном, спираючись на великого дворучного меча, стояв Гіркан. Весь у чорному, як і годилось повелителеві мороку, він глузливо позирав на юнака і його товариство. На голові чаклун мав чорну корону - таку чорнющу, що поглинала все світло, не лишаючи навіть найменшого відблиску.
- От ми й ще раз зустрілися, принце, - хотів наче покепкувати Гіркан, але кепкування обернулося погрозою. - Тільки цього разу наша зустріч буде останньою!
- Маєш рацію, - погодився Ларрі, - настала твоя остання хвилина!
- Ото налякав! - вишкірився чаклун почварною посмішкою. - Ти, мабуть, покладаєшся на свого Небесного меча, хлопчисько? А такого не хочеш?!
Гіркан зняв над головою свою зброю й струсонув нею. Язики багрового полум`я перебігли клинком, лизнули руків`я і подались на вістря, немов слухняні сторожові собаки, що впізнали хазяїна.
- Цього меча викуто зі снопу темряви й хаосу передковіччя. Супроти нього ніхто не встоїть у цілому всесвіті!
- Побачимо, - спокійно озвався Ларрі, наближуючись до змієголового чаклуна. - Захищайся!
Гіркан завиграшки відбив стрімку атаку і щосили рубонув навскоси згори вниз, щоб знищити Ларрі одним ударом. Сліпучі вогняні іскри посипалися снопом від зіткнення двох мечів. Заскреготало так, що аж у вухах позакладало. Але принц вистояв. Щоправда, він похитнувся і мусив податися на крок назад.
Ліна й Фімбо з острахом дивилися на Гіркана, що готувався до нового нападу. Гори м`язів перекочувалися йому під шкірою, аж чорний плащ здувався, як живий. І такою силою та люттю тхнуло від усієї постаті змієголовця, що мимохіть стискалися серця.
- Дідусю, треба Ларрі допомогти! - прошепотіла Ліна.
- Як? - розгубився старий.
- Бачиш чорну корону на голові чаклуна? Вона додає йому надприродної сили, проти якої і Небесний меч може не встояти. Спробуй збити її з Гірканової голови.
Певно що двічі таких слів старому повторювати не треба було. Він умить вихопив одну з трьох стріл, що залишалися ще в сагайдаку, і пустив її в корону. Поцілив! Але - даремна праця. Стріла спалахнула яскравим полум`ям, щойно торкнулася корони, а наступної миті від неї навіть зблиску не лишилося.
Чаклун зловтішно реготнув:
- Не марнуй сили, старий. Ні твоєму принцеві, ні тобі ніщо вже не допоможе!
Гіркан замахнувся мечем і завдав нищівного удару. Проте Ларрі ухилився від нього, і меч розітнув мармурову підлогу залу. Каміння так і чвиркнуло з розколини.
- Стріляй, дідусю! - благала дівчина.
Фімбо приладнав і послав другу стрілу. Її спобігло те саме, що й першу, а Гіркан навіть не озирнувся.
Старий відчайдушно зітхнув:
- Не беруть гаспида звичайні стріли. От якби сюди Рідлера - він би вже дібрав способу на цього супостата...
Поки Фімбо стріляв, Ліна спробувала була вдатись по допомогу до магії живої природи, але, на превеликий жах, упевнилася, що тут це неможливо: в стінах чорного палацу магія зелених лісів не діяла. Дідусева згадка про Рідлера навела її на іншу думку. Перед її очима постав Рідлерів подарунок - граціозний кинджальчик з кістяним руків`ям, прикрашеним двома смарагдами, і в пам`яті попливли слова: "Може, колись цей малий клинок стане тобі у великій пригоді..."
Ліна чимдуж кинулася до дідусевого сагайдака, вихопила з нього останню стрілу, скинула з неї (де тільки й сила взялася!) сталевого наконечника і цупко примотала на його місце шовковою ниткою, висмикнутою з пояса, руків`я подарованої Рідлером зброї. Поцілувавши холодний вузький клинок, позначений тавром квітки священного лотосу, подала весь цей ладунок дідусеві:
- Стріляй! Це наша остання надія!
"Тільки влучи", - помолилася подумки, стуливши перед собою долоні.
Забувши про все на світі, Гіркан щодалі дужче натискував на Ларрі. Удари сипалися один за одним, і Ларрі, здавалося, вже скоро не стане снаги їх відбивати. А тоді... Гіркан уже наперед смакував перемогу, коли почув за плечима дивний дзенькіт-посвист. Озирнувся і побачив стрілу з блакитно-осяйним наконечником. Зміркував, що тут щось негаразд і хотів був ухилитися. Та було вже запізно: стріла поцілила в корону. І хоча корона від цього не репнула й не зазнала помітної шкоди, проте з Гірканової голови впала. А малесенький кинджальчик від зіткнення з Короною пітьми розсипався на дрібнісінькі скалки...
Впавши з голови чаклуна, корона покотилася в бік Ларрі, який знесилившись у двобої, стояв уже на одному коліні.
- Розрубай її! - скрикнула Ліна.
Гіркан, бризкаючи чорною слиною та лютими прокляттями, кинувся на порятунок тому, що давало йому надприродну силу. Одначе Ларрі, напружившись з останнього, встиг кинути на корону тягар Небесного меча і розсадити її навпіл.
Могильна пітьма накрила густим покривалом цілий зал, поглинувши всі звуки. А потім у цій жаскій тиші щось гупнуло, палац схитнувся, щось заскреготало й зарипіло, земля заходила ходором, застугоніло каменюками, що падали згори...