Чарівна перлина. Частина-06
з рубрики / циклу «Чарівна перлина (повість-казка)»
Тим часом у розкрите вікно до порожньої кімнати Соломії заглянув Левко. Уважно озирнувшись на усі боки, він тихенько покликав:
- Василино! Ти де?
Хлопчик прислухався. Не почувши відповіді, він забрався всередину і крадькома попрямував до дверей в іншу кімнату, тихенько мурмотячи сам до себе:
- Мабуть, у другій кімнаті, то й не почула…
Несподівано з вулиці долинув голос Соломії, яка вже входила до хати. Вона ще з порогу звернулася до дівчинки.
- Василино, піди на базар, та зміняй сало на яйця зозулястої курки. Тільки дивись – не наплутай! Прослідкуй, щоб яйця були саме від зозулястої курки, а не іншої!
- Добре!
З вулиці продріботіли кроки Василинки і поступово стихли. Не знаючи, що робити, бо Соломія вже входила до хати, Левко помітив неподалік великий сундук. Він швидко підійняв віко і вліз усередину. Віко майже закрилося, коли Соломія ввійшла до кімнати і пройшла повз сундука. Нічого не помітивши, вона підійшла до столу і сіла на стілець навпроти казана, поруч з яким на столі стояло декілька склянок темного скла і маленьких дерев`яних скриньок.
Трохи піднявши віко сундука, хлопчик крізь шпаринку уважно стежив за Соломією.
Дівчина відкрила по черзі склянки, щось з них висипала у казан, вода в якому почала вирувати. Тоді Соломія провела долонею над казаном З його поверхні підійнялася зеленкувата пара, формуючись у напівпрозоре велике коло, в якому з`явилася личина Хоми Цабекало у чудернацькому вбранні. З несподіванки Соломія відсахнулася, але шинкар швидко зробив руками декілька пасів, і вона заклякла з застекленілими очима. А чаклун почав поволі наспівувати:
- Спи, моє серденько, спи-засинай!
Те, що побачиш, не забувай!
Я твоїх думок господар!
Я твій навіки володар!
Роззявивши від подиву рота, Левко дивився на те, що відбувалося у кімнаті. Він настільки захопився видовищем, що необережно підійняв віко сундука вище, чим потрібно. Проте Соломія, зачаклована шинкарем, на це не звернула ніякої уваги. Зачаклована дівчина уважно дивилась на зображення Хоми, трохи посуваючись уперед з готовністю.
- Слухаю тебе, мій володарю! - прошепотіла Соломія. - Наказуй, що я повинна виконати?
- По-перше: зачаклуй Василину і забери її життєві сили…
При останніх словах шинкаря Соломія здригнулася, на її обличчі з`явилися ознаки внутрішньої боротьби.
- Ні, я не можу… це ж дитина…
- Не опирайся мені! - наполегливо твердив шинкар. - Тобі потрібні її життєві сили. Я хочу, щоб ти завжди була молодою і вродливою!
- Але ж Василинка така щира, така хороша дівчинка… мені шкода її – ні, я не можу зробити їй зле…
Цабекало почав трохи шаленіти. Здавалося, наче він аж розбухає від люті.
- Ти мені суперечиш!? Схаменись! Згадай, хто я – я ж твій володар! Забула?!
Соломія через силу спробувала щось заперечити, але не встигла. Шинкар розкрив долоні, з них зірвалися чаклунівські вогники і полетіли Соломії прямо в очі. Тієї ж миті вона розслабла і стала байдужою.
- Так. Слухаю тебе, мій володарю. Я зроблю все, як ти того схочеш…
- Ти згубиш Василину, а потім станеш моєю жінкою і відьмою, і будеш робити все, що я тобі накажу! - самовдоволено промовив Хома. - Ти запам`ятала?
- Так, володарю…
Цабекало зловтішно усміхнувся і задоволено потер долоні.
- От і гаразд… А зараз, коли я сплесну у долоні, ти прокинешся і зробиш усе, як я тобі наказав!
Шинкар розвів руки в боки, збираючись ляснути в долоні, і промовив якусь нісенітницю:
- Було "бувало", як з мухи сало –
Було й не стало - лизнем злизало!
На останньому слові він ляснув у долоні. Напівпрозоре коло з личиною шинкаря-чаклуна луснуло.
Соломія здригнулася, приходячи до тями, струснула головою і сама до себе трохи розгублено промовила:
- Що це таке зі мною було? Наче, якийсь морок…
Вона піднялася і пішла у куток до лави, взяла з неї велику кришку, повернулася до столу і накрила казана. Озирнувшись, дівчина сердито скрикнула:
- Василино, ледаще дівчисько! Де ти? Скільки можна десь ходити?! Ну, постривай – витягну з тебе душу і всі сили заберу!
Соломія роздратовано підійшла до сундука і закрила його на засув. Потім подивилась у різні боки, склала на грудях руки і незадоволено похитала головою.
- В хаті нема ніякого ладу! Все розкидано, запхано по кутках абияк… Сундук розкритий навстіж! От ледацюга!
Повернувшись до шафи, вона провела по дверцятах долонею, і вони розчинилися. Забравши скриню з чарівною перлиною, Соломія закрила дверцята і вийшла з кімнати.
Крізь шпарини до сундука попадали деякі промені світла. Левко декілька разів спробував відкрити віко, проте воно не піддавалося.
- Оце я пропав ні за цапову душу! - у розпачі зітхнув малий. - Як мене тут знайдуть, то, мабуть, живцем з`їдять...
Левко знову підпер спиною віко, але те навіть не ворухнулося. Хлопчик мало не заплакав, але раптом почув, як хтось ввійшов до хати.
- Може, це Василина… - з надією прошепотів він і припав очима до шпарини, намагаючись розгледіти, хто там.
До хати ввалилися чорти. Рудий Тупак штовхнув у бік Пузаня.
- Чого ти так гупотиш своїми ратицями, наче справжня коняка?! Ще почує хтось…
- Та хто?! У хаті ж нікого нема! - заперечив товстун. - Ти ж сам щойно бачив, як Соломія кудись пішла!
- А Василина?!
- Вона давно на базарі – я ж тобі це казав…
Тупак вперто тупнув копитом у підлогу, наполягаючи на своєму.
- А, може, тут ще хто-небудь ховається?!
Пузань від цього сперечання почав дратуватися.
- Слухай, тупорилий, ти ще більше дурило, ніж я про тебе думав! - гримнув він. - Ну який же бовдур у відьми в хаті ховатися буде?!
При цьому Пузань вперся руками у боки, нетерпляче змахуючи хвостом і очікуючи відповіді. Тупак розгублено стиснув плечима і розвів лапами.
- Ото ж! - переможно мовив Пузань. -А тепер швидше хапаймо скриню з перлиною і - мерщій до Хоми!
Чорти разом повернулися до шафи. Тупак навіть протягнув лапи до верхньої полиці, але так і завмер, наче мішком прибитий.
- А де ж воно ділося? Наче, ось тут було…
- Було, та загуло... - змикитив Пузань. - Мабуть, Соломія десь переховала.
Тупак благаючи складав на грудях лапи і з надією звернувся до нього:
- А куди?
- От ти йолопе! Хіба ж я знаю?! Шукати треба…
Пузань почав уважно роззиратися на всі боки, а Тупак з дурнуватим виглядом тупцяв на місці, чухаючи у потилиці. Він подивився на підлогу, заглянув під стіл, потім чогось закинув голову і почав вдивлятися у стелю. Знову перевів погляд донизу. Раптом, побачивши великий сундук закритий на засув, чорт зраділо ляпнув собі по лобі і почав пританцьовувати, голосно скрикуючи:
- Знайшов! Я знайшов!
- Де? Що?! - рвучко розвернувся до нього Пузань.
Декілька разів нетерпляче штрикнувши лапою у бік сундука, Тупак проголосив:
- Он там схована перлина! Бачиш?! Я знайшов!
- З чого ти узяв, що перлина саме там? - засумнівався чорний чортяка.
- А де ж їй ще бути?! - самовпевнено посміхнувся рудий.
Чорти наввипередки кинулися до сундука, відштовхуючи один одного і намагаючись першим відкрити засув. В цій метушні вони навіть заважали самі собі. Нарешті хтось з них відсунув засув, і віко з тріском відкрилося. Чорти нетерпляче зазирнути до сундука, проте раптом перелякано відсахнулися і почали невпевнено точитися назад на тремтячих ногах, намагаючись сховатися один за одного.
А з сундука підіймалася якась незграбна біла постать, обмотана лахміттям. Вона завивала замогильним голосом, який йшов начебто із підземного склепіння.
- У-у-у… ого-го… мені б з`їсти кого…
Чорти злякано перезирнулись, зіщулилися і притиснулись один до одного.
- Т-ти хот? - тремтячим голосом запитав Тупак.
- Я нечиста сила – з`їм вас без мила, розірву на шматочки, поховаю в куточки! - забубоніла постать.
Чорти почали задкувати. При цьому Тупак наступив на хвіст Пузаню – і той впав, схопивши приятеля за ногу. Тупак з переляку аж заверещав:
- Рятуйте! Воно мене вхопило!
Не роздумуючи, він кинувся до дверей, але зачепився за Пузаня і впав на нього зверху. Зчинився великий ґвалт, лемент. Чорти вищали, лупцюючи одне одного з переляку. Вони якось втиснулися вдвох у двері і вилетіли на вулицю, як корок із пляшки. Загавкотіли собаки, загерготав індик.
Чудернацька постать, сміючись, скинула з себе простирадло і якісь старі речі, що були на неї намотані, і з`явився Левко. Він підніс до рота старенький глечик і голосно скрикнув.
- Ого-го… хапай його!
За допомогою глечика звичайний голос хлопчика перетворився на якийсь потойбічний, замогильний голос. Левко підбіг до вікна і визирнув з нього.
По вулиці чорти давали такого драла, що аж курява за ними знялася. За ними з гавкотінням гнався сільський песик, намагаючись вхопити за п`яти.
Левко повернувся до сундука, кинув до нього речі і простирадло, а потім зачинив віко.
- Ну, якось я з цієї біди виплутався, завдяки отим дурням! - задоволено промовив хлопчик. - Тепер треба Василинку попередити і Степану про все розповісти…
З цими словами Левко прожогом вибіг з хати.