Котигорошко
Українська народна казка
Жили колись чоловік із жінкою. І було в них семеро синів та одна дочка.
Пішли якось шестеро синів у поле працювати. А найменший брат залишився вдома.
Йшли брати полем і плугом за собою борозну тягнули, щоб сестра могла їх знайти, коли обід їм понесе.
Біля того поля, в лісі, жив змій. Задумав він недобре: борозну, що брати проклали, засипав, а сам нову проклав, прямісінько до себе у двір.
Понесла сестра братам обід та по тій зміїній борозні й пішла. Йшла-йшла та зайшла у зміїний двір. Прямо до змія в лапи.
Повернулися брати з поля, а сестри немає. Пішли вони шукати її.
Прийшли до зміїного двору. Вийшов змій їм назустріч:
– Битися прийшли до мене, чи миритися? – питає змій.
– Битися! – відповідають брати.
– Тоді пішли під залізний дуб, поміряємося силою. Не терплю людського духу!
Прийшли. Посеред зміїного двору дуб високий стоїть. І стовбур, і листя у нього залізні, погойдуються на вітрі, видзвонюють.
Як налетів на братів змій, ударив з усієї своєї зміїної сили, одразу ж глибоко в землю увігнав, до зміїної темниці. Там і замкнув...
Батько з матір`ю тим часом чекають та чекають, а синів немає. Одна втіха залишилася – менший синок. От знайшов він горошину, посадив у землю.
Дивиться – аж виріс величезний кущ, а на кущі – стручок. Лише один. А в ньому горошина, теж одна, та не проста, а чарівна. Дотягнувся хлопчик до стручка, зірвав його.
Випала горошина зі стручка, покотилася. Хлопчик побіг за нею, схопив горошину та з`їв. З того часу і прозвали його Котигорошком.
Почав Котигорошко зростати не по днях, а по годинах. За тиждень вище батька виріс.
Одного разу батько копав криницю і натрапив на великий камінь. Пішов гукати людей, щоб допомогли камінь витягнути. Поки батько ходив, Котигорошко однією рукою камінь із землі витягнув. Прийшли люди, дивуються!
А Котигорошко як відчув свою силу, так і вирішив піти братів і сестру визволяти.
Пішов він до коваля, попросив, щоб той йому скував важку булаву. Коваль і скував.
Розмахнувся Котигорошко, підкинув булаву в самісіньке небо і каже:
– Я ляжу спати, а ви, батько, розбудіть мене через дванадцять днів, коли булава назад падатиме.
На дванадцятий день летить булава, гуде, розсікає повітря.
Розбудив батько сина. Той схопився, підставив кулак, булава об нього вдарилася, переламалася навпіл.
– Ні, з такою булавою я на змія не піду.
І вирушив знову до коваля, просить:
– Перекуй булаву, щоб ще міцніша була.
Перекував коваль.
Котигорошко знову булаву підкинув та й спати ліг. А через дванадцять днів булава до нього повернулася, об кулак вдарилася, тільки трохи зігнулася.
– От з цією булавою піду на змія! – каже Котигорошко.
Попрощався Котигорошко з батьком та матір`ю і пішов по тій борозні, по якій сестра й брати пішли та не повернулися. Хоч борозна вже заросла травою, та трохи помітною була, привела вона Котигорошка до зміїного двору.
– Чого тобі треба? – зашипів змій. – Не терплю людського духу! Битися чи миритися до мене прийшов?
– Битися! Я братів і сестру звільнити хочу!
– Смерть ти свою у мене знайдеш, – сичить змій.
Прийшли до залізного дубу. Свиснув змій – з дерева листя впало, навкруги дзвін пішов.
А Котигорошко й каже:
– Коли це я свисну – очі на лоба можуть вилізти. Ти їх краще закрий.
– Змій і закрив очі. А Котигорошко його булавою по лобі й стукнув.
– Чи добре я свищу? – питає Котигорошко.
– Правду кажеш, мало очі на лоба не вилізли! – Злякався змій. – Може, будемо миритися?
– Ні, битися! – відповідає Котигорошко.
Стали вони битися. Схопив наш молодець змія та як кине! Вдарився змій об дерево, стовбур надвоє розколовся, змію хвіст прищимив. А стовбур залізний, не вирвешся.
Котигорошко змія покинув, пішов братів із в`язниці звільняти. Прути ґрат розігнув, вивів бранців на волю. Вони молодшого брата і не впізнали, бо він швидко виріс.
А змій тим часом дуб із корінням вивернув, схопив сестру Котигорошка і полетів. Дуб важкий за ним по землі волочиться, слід залишає.
Прийшли Котигорошко з братами до залізного дубу, суд і розправу над змієм чинити.
Дивляться – ні дуба, ні змія. Аж бачать – летить змій високо в небі, сестру несе. Кинулися наздоганяти його.
От вони бігли по сліду, що дуб залишив, та побачили перед собою глибоку яму. Дна не видно. Злякалися брати, не хочуть лізти в яму.
– Я полізу, – каже Котигорошко, – спускайте мене вниз.
Сплели вони зі своїх поясів довгу мотузку. Котигорошко намотав кінець мотузки на руку і став спускатися.
Спустився Котигорошко і прямо до підземного світу потрапив. Дивиться – стоїть палац великий. А навколо золото та дорогоцінні камені – все так і виблискує.
Назустріч йому сестра біжить:
– Тікай швидше, – каже. Змій з дуба хвіст витягує, він тебе вб`є. Багатьох сміливців він вже повбивав.
– Не вб`є! Це я йому хвоста прищимив. Веди мене до нього!
А змій тим часом хвоста з дуба витягнув, побачив Котигорошка й питає:
– То ти знову прийшов? Битися чи миритися?
– Битися, – відповідає Котигорошко.
Раз ударив Котигорошко булавою – змій по коліно в камінь увійшов. Другий раз ударив – по пояс у камінь загнав. Третій раз ударив – зовсім вбив.
Узяв Котигорошко три мішки золота і три мішки дорогоцінних каменів, і пішли вони з сестрою до тієї ями, через яку він спустився у підземне царство.
Прийшли. Котигорошко й кричить:
– Гей, ви, добрі молодці! Мотузку опускайте, нас нагору тягніть!
Брати мотузку опустили, він до неї спершу золото і каміння прив`язав.
Знову кричить Котигорошко:
– Опускайте ще раз, добрі молодці, мотузку. Сестра ваша до вас повертається. Обережно піднімайте!
Та не дарма брати в зміїному царстві пожили. Непомітно для себе зміїного духу набралися. В голові у них потьмарилося.
– Нащо ми його будемо витягувати? – кажуть. – Ми шестеро змія не подолали, а він один зумів. Нас люди засміють. Та й добро все нам дістанеться.
Котигорошко здогадався, через що затримка вийшла. Зрозумів, що погане проти нього надумали. Прив`язав до мотузки камінь і кричить:
– Тягніть мене!
Підтягнули брати камінь вище та й відпустили мотузку. Упав камінь униз. Розсердився Котигорошко. «Гарні ж у мене брати!» – думає.
Довелося йому повернутися у підземне царство. Раптом хмари набігли, вдарив грім, полив дощ із градом. Сховався Котигорошко під деревом. Чує – в гнізді пташенята пищать. Орлята маленькі. Дощем їх заливає.
Заліз він на дерево, зняв із себе сорочку, прикрив нею пташенят.
А як дощ припинився, прилетів орел.
– Це ти моїх пташенят від смерті врятував? – питає. – Чим мені тобі віддячити?
– Винеси мене нагору, – попросив Котигорошко.
Сів Котигорошко на орла, і полетіли вони високо над землею. Незабаром і рідну хату побачив.
Підходить Котигорошко до хати й чує – брати в матері питають:
– А де ж наш менший брат?
– Виріс він, сильним став, пішов вас визволяти.
А в братів до того часу зміїний дух з голів вийшов. Соромно їм стало.
– То це наш брат врятував нас. А ми його в ямі кинули. Ходімо швидше витягувати, рятувати його.
А тут Котигорошко до хати входить і каже:
– А я й сам вибрався.
Брати в Котигорошка попросили пробачення. Простив він їх. На радощах бенкетувати стали, Котигорошка прославляти. І ми його, людину сміливу, слухняного сина, брата вірного – славимо...