17.12.2018 12:06
для всіх
178
    
  4 | 4  
 © Шепітко Олександр

Людина Зеро - 1

Людина Зеро - 1

з рубрики / циклу «Василіада»

Пролог

- Ой служив я в пана та й першеє літо та й лі-іто... Ех!.. Заслужив у пана курочку за лі-іто. Ех!.. 

Краплі поту, які не встигли всотатися в строкату панаму на Василевій голові, скрапували з його чола. Втім, витирати лоба чоловік не поспішав. 

- А та курка-чубатурка по садочку ходить та й хо-одить... Ех!.. Курчаточок за собою потихеньку водить… 

- Агов, куме! Ти там живий? 

Знайомий голос біля воріт перервав пісню, але Василь ще раз щосили опустив лопату на корінь, відрубав таки його, встромив інструмент поруч з ямою в купу землі й нарешті протер лоба мокрою від поту панамою:

-... та й во-одить!.. Живий, живий! Зараз підійду!

З кумом Іваном - а біля воріт стояв саме він, - Василь не бачився майже пів року, тож почасти навіть був радий, що той відірвав його від роботи. Чоловік виліз із ями, почепив панаму на лопату, обтрусив штани й почимчикував до воріт. 

- І чого ж ти, Іване, досі на вулиці, як не рідний, стоїш, га? Заходь, не бійся - ніхто тебе тут не покусає! 

- Та якби дехто хвіртку не замикав, то вже й зайшов би.  

- Вибач, забув! Діти на море поїхали, я сам, а Жук старий - бач, на тебе й не гавкнув. А вулицею всілякі ходять, тож... Ну, здоров будь, чи що? 

- І тобі не хворіти! - кум Іван, притримуючи під пахвою пакунок, потиснув Василеві правицю, пройшов у двір. - Що то ти в саду за ями копаєш? Літо ж наче, садити дерева ще зарано. Та й спека яка - поспав би краще. 

- То під лохину готую. А висплюсь на тім світі, - Василь причинив за кумом хвіртку. - Проходь до альтанки. Обідати будеш? 

- А що в тебе є? 

- Вчорашній борщ. Пісний. І сало. 

- А до борщу? 

- Так ти ж, кажуть, закодувався! Чи брешуть люди? 

- Та ні, не брешуть, - Іван зітхнув, поклав пакунок на стола, всівся на лавці. - Дружина поставила перед вибором: або вона, або чортенята. 

- То ти дійсно бачив чортів? І які вони? 

- Тобі смішно, а я й досі здригаюсь від згадок про ту зелену погань… Брр! - Іван струснув плечима. - Знаєш, а я щиро вдячний своїй дружині. Якби не вона, то дахом точно поїхав би. 

- Чому ж тоді цікавишся, чи є що до борщу? 

- Так я ж не пити, - Іван лигнув слину, - я лише понюхати. Ну, найбільше, язика встромити, самий кінчик. Та й хіба твій черешняк можна вважати алкоголем? То нектар, амброзія! 

- Гм! Таке вже видумуєш! А якщо дружина дізнається? Тобі не звикати, але ж і мені перепаде! 

- А хто їй скаже? До речі, вона тобі пиріжків з капустою передала, - Іван став розгортати пакунок. - Ще тепленькі. Піди каже, провідай кума, бо все сам та сам. Бідкається, що ти всі її кандидатури відкидаєш. Я їй кажу - не лізь, кум сам знає, що робить. А вона все своє торочить… Хоча… 

- Іване, і ти туди ж? 

- Та ні, я ж кажу, що за тебе. Та в чомусь моя Гафійка має рацію. Розумієш... 

- Гов, гов! Ти сюди лікувати мене прийшов, чи за черешняком? 

- Та, той, - знітився Іван, - і за ним також… 

- То лізь в погріб. Де пляшки, гадаю, знаєш? А я за борщем, заодно й перевдягнусь… Тобі миску брати, чи ні? 

- Мені чарку візьми, і все, - вже з погреба озвався кум. 

***

- Я тебе розумію, - Іван тримав у руці гранчака з темним напоєм на денці, вряди-годи прикладав його до носа, вдихав аромат, заплющував при цьому очі й тихенько стогнав. - Забути Марію важко, вона ж у тебе була… 

- Не розпочинай! - Василь перестав сьорбати борщ, подивився на кума. - Не ятри душу - це моє, не лізь. Якщо зустріну когось, то ти першим про те дізнаєшся, а поки… Нюхай свій черешняк і мовчи. Куди то ти дивишся? 

- Та онде, біля воріт - то часом не до тебе? 

Василь розвернувся й дійсно біля хвіртки побачив біляву дівчину, яка то позирала на аркуш паперу у своїх руках, то наче щось виглядала вулицею. 

- Гм! Вперше бачу! Піду спитаю, що їй потрібно, - Василь відклав ложку, витер долонею рота, пригладив чуба й пішов до воріт. 

- Вибачте, вам кого? - відчиняючи хвіртку, перепитав у дівчини він. 

- Ой, ви мене злякали! - очі білявки, що здавались такими знайомими, вже розглядали Василя. - Я, схоже, заблукала. Не скажете, де ця адреса? 

Дівчина тицьнула під носа чоловікові аркуш, але вітерець, що здійнявся, не давав як слід розгледіти текст на ньому. Намагаючись притримати папірець, Василь ненароком зачепив пальцями дівочу руку й несподівано побачив дивне видіння: наче кадри з німого кіно, перед очима полетіли картини з його життя. І ці дівочі очі також були присутні там, але Василь не встиг згадати, кому вони належать, бо білявка торкнулась його плеча й перепитала:

- З вами все гаразд? 

- Га? Що? Так, все добре, це, мабуть, сонце. То куди вам треба - я не розгледів? 

- Тю! - озвався над вухом кум Іван. - Це ж поряд зі мною. Якщо пані не проти, то я покажу. Василю, візьми чарку - язика вмочити не встиг, але наступного разу обов'язково скуштую. То кого, дівчино, ви там шукаєте? - Іван вже взяв незнайомку під лікоть і повів її потихеньку вулицею. 

Що відповіла кумові білявка, Василь не розчув. Стояв собі ошелешений біля воріт і намагався зрозуміти, що то було за видіння. Та й чи було воно насправді! 

Врешті решт, помітивши в руці гранчака з наливкою, чоловік перехилив його до рота, поплямкав, потім подивився ще раз вздовж вулиці, але нікого на ній не побачив - схоже, кум з дівчиною вже звернули в ближній провулок. Василь витер долонею спітнілого лоба, зачинив хвіртку й пройшов до альтанки. 

Їсти перехотілось, пляшка з черешняком також не викликала ніяких емоцій, тому Василь влігся на лавці, підклав під голову складену втроє фуфайку й заплющив очі…

 

1.


Довгий, незрозуміло в який колір пофарбований коридор, яким хотілося не йти, а летіти, нарешті закінчився, і Василь потрапив до дзеркальної, як йому здалося, кімнати. Втім, роздивитися стіни відразу не вийшло, бо його увагою повністю заволоділо світло, що пробивалося крізь шпарини між грубими дошками підлоги. Василеві навіть закортіло підстрибнути на місці, щоб побачити, як хаотично клубочитиметься пил у цих яскравих смугах, як потім він потихеньку осідатиме, щоб знову піднятися догори від найменшого поруху повітря. Втім, голос, що несподівано пролунав з центру кімнати, застеріг його від цього кроку:

- Ніякого пилу тут немає!

- Що? - Василь підняв очі й побачив перед собою чоловіка в сірій сорочці, який сидів за столом без ніжок. Складалося враження, ніби стільниця просто висить у повітрі - Василь навіть присів, щоб на власні очі пересвідчитися у своєму припущенні. Та окрім волохатих ніг, взутих в жовті шкіряні капці, більше нічого він там не побачив.

- Я кажу, що стрибати не варто, - продовжив незнайомець. - Тут ніякого пилу немає.

- А ви що, вмієте читати думки?

- Навіщо? У вас на обличчі все написано.

Чоловік поправив окуляри й жестом запросив до столу:

- Палець!

- Що, палець? - Василь про всяк випадок заховав обидві руки за спину. - Це ваше призвіще?

- Яке призвіще! Палець, кажу, прикладіть.

І тільки тепер Василь побачив невелике червоне коло з лівого краю столу.

Після того, як до нього було притиснуто вказівного пальця, воно позеленіло, а через якусь мить і зовсім зникло.

- Чудасія! Це була ідентифікація, еге ж?

- Так, - відповів клерк, роздивляючись щось у пристрої, який невідомо звідки з’явився в його руках.

- Де я? Що це за місце?

Втім, відповіді Василь не почув, бо відволікся на великі світлини, що висіли збоку на стіні - його світлини, які спочатку помилково були ним сприйняті за дзеркала.

Ось він посеред обіднього столу - маленький карапуз, що тільки-но навчився самостійно стояти на ногах...

А тут - п’ятирічне хлоп’я в одних трусиках доїдає третю миску манної каші. По очах видно, що з’їв би й четверту, але живіт, на жаль, не гумовий...

Поряд хлопчик років десяти падає з дерева - на фото зафіксований момент, коли його тіло ще перебуває в повітрі й передчуття не дуже комфортного приземлення чітко відбивається на обличчі малюка...

А це вже юнак з пушком на верхній губі дивиться в бік дівчини й погляд підлітка яскраво передає бажання та страх, що заволоділи наразі його душею...

Далі гарно вдягнений молодик поряд з красунею в білосніжному весільному вбранні. Молодята усміхаються один одному, і здається, що крім них в цілому світі нікого більше немає...

Ось він вчить свого сина робити перші самостійні кроки, а поряд - вони всією сім’єю на березі моря майструють з піску фігуру Нептуна...

А це Василь біля свого заміського будинку…

- ...ви мене чуєте? - голос чоловіка за столом вивів з полону ностальгії.

- Га? Вибачте, задивися на світлини. До речі, звідки вони тут? Що це за місце?

- Я вже відповідав, але ви, мабуть, не слухали, - клерк посміхнувся. - Може самі спробуєте здогадатися!

- Не знаю - це, мабуть, якийсь розіграш? Або я помер і...

Василь замовк і долонею прикрив рота, щоб не виглядати занадто здивованим.

“Зрозуміло тепер, що то був за коридор. І світлини, які бачу вперше, але добре пам’ятаю те, що на них зображено, ” - подумалося йому.

- Що ж, вітати не буду, - підсумував клерк. - Підійдіть-но ближче.

- І куди мене тепер - в рай, чи в пекло?

- Не спішіть - зараз про все дізнаєтеся. Для початку треба зважити ваші чесноти та гріхи. Нахиліться, будь ласка!

Чоловік притулив свою долоню до Василевої голови, за мить відсмикнув її та поклав до пробірки, яка несподівано матеріалізувалася на столі, щось схоже на клубок диму. Потім пробірку помістив до центрифуги (Василь вже не дивувався, звідки та взялася!), натиснув кнопку. Центрифуга тихенько загула й невдовзі вміст розділився на білу та чорну складові. Відразу після вилучення їх було розкладено по різних чашах повітряних ваг. Коли ті перестали коливатися, клерк подивився на цифри під ними, здивовано гмикнув та ще раз колихнув чаші.

- Цього не може бути! - розгублено вигукнув чоловік.

- Щось не так?

- Не знаю, мабуть, терези зламалися. Але такого раніше ніколи не траплялося - вони завжди точно вираховували кількість добра та зла, продукованого людиною протягом земного життя. І щось переважало - нехай на мільйонну долю відсотка, - але завжди переважало. Бо саме від результатів зважування залежить, куди направляти новоприбульця.

Чоловік знов колихнув чаші:

- Ну, ось, бачите? Вага добрих та поганих вчинків, скоєних вами, абсолютно - я наголошую!- абсолютно однакова.

Клерк почухав лоба, чомусь витер носа, потім витягнув зі столу товсту книгу, щось пошукав у ній:

- Навіть тут про вашу ситуацію немає жодного циркуляра. Отже, доведеться приймати рішення без урахування кількості ваших гріхів.

- А це як? - Василь отетеріло дивився на чоловіка.

- Вам самому куди б хотілося потрапити?

Василь знизав плечима:

- Не знаю?

- Жартуєте? Скільки прожити й не вирішити для себе, де бажаєте провести вічність - про що ви думали за життя, чим займалися?

- Як чим? Їв, спав, працював.

- Знаєте, - трохи роздратовано додав чоловік, - мені насправді зовсім не цікаво, чим ви займалися. То було риторичне питання й на нього не обов`язково було відповідати.

- А-а! - Василь навіть почервонів. - Вибачте, я не зрозумів, що ви самі з собою розмовляєте.

- Може бажаєте туди? - клерк ткнув пальцем догори. - На моїй пам`яті майже всі просяться до Раю.

- З того, що мені відомо - там застій та нудота, - Василь не був упевнений, що говорить те, що потрібно, але слова вже вилетіли й міняти їх було запізно.

- Невже до Пекла? - здивувався чоловік.

- Та ні, що ви! - поквапився заперечити Василь. Бо хоч і не вірив у все те, що розказували про володіння князя темряви, та вважав, що краще не перевіряти.

- Тобто, конкретних побажань у вас немає? Що ж, доведеться довіритися випадковому жеребу.

- Це що - кидати монету? - поцікавився Василь.

- Можна й так, - чоловік махнув рукою й показав на долоні велике металеве кружальце. - Ось - ви зараз кидаєте її та, в залежності від результату, чимчикуєте на хмарку, або в полум’я.

Василь взяв у клерка металевий диск, повертів його: на одній стороні дійсно була зображена світла хмаринка, на іншій - вогнище. Приміряючись до ваги, він підкинув монету, але впіймати не встиг - вона впала на підлогу, покотилася й через мить провалилася в одну із щілин між дошками.

- Упс! - вигукнув винувато Василь.

- Ой-йо! - чоловік із-за столу спантеличено дивився на підлогу, де тільки-но зникло ймовірне вирішення проблеми.

- А що у вас там, під цими дошками? Може вийде якось її дістати? - Василь не знав, куди подіти свої руки, очі, та й взагалі - якби його воля, - він сюди б нізащо не з’являвся, бо йому ніколи не подобалося бути причиною чужих неприємностей.

- Звідки я знаю, що там! У нас таке раніше ніколи не траплялося. Підлога - та й годі. І щілини нікому не заважали.

- То може ще одну монету - фьюіть? - Василь скопіював недавній жест клерка.

- Ага, щоб і вона теж отак - фьюіть? - чоловік рукою показав, як монета провалюється крізь підлогу. - Ні, треба щось нове.

Клерк, шукаючи оте нове, нервово тарабанив пальцями по стільниці.

- Якби були сірники... - Василь поколупався у вусі.

- А дійсно! - чоловік перебив його й звідкілясь дістав дві однакові палички. - Ось, - одна паличка відразу була надламана, - коротка означатиме дорогу до Пекла, довга - Рай чекатиме на вас.

Клеркова рука легенько тремтіла, на його лобі почали з’являтися краплини поту. Василь теж хвилювався, тому намагався робити все зважено - декілька разів його пальці торкалися паличок та в останню мить відсмикувалися.

Нарешті чоловік за столом не витримав:

- Що ж ви тягнете! Точніше, не тягнете - тягніть вже скоріше!

Василь злякано сіпнувся й щосили смикнув першого-ліпшого прутика. Пальці відразу ж намацали обламаний кінець.

- Маю надію, що ви не будете оскаржувати свій вибір? - клерк чомусь говорив пошепки.

- Ні, не буду, - Василь подумав, що врешті-решт немає різниці, де вікувати, бо людина до всього звикає.

- От і добре, бажаю вам витримки та… Втім, і цього достатньо. Проходьте! - клерк вказав на двері, що з’явилися на абсолютно білій стіні.

Василь ще вагався йти, чи не йти туди, а чоловік вже встав із-за столу, відчинив двері, дочекався, коли цей проблемний відвідувач переступить поріг і швиденько зачинив їх за ним.

 

2.


Невідомо, скільки часу Василь простояв нерухомо в суцільній темряві, та й взагалі, чи існувало тут поняття часу, але коли ноги почали затерпати, йому довелося все-таки рушити з місця. Та вже наступної миті він зрозумів, що вчинив необачно, бо носом врізався в щось тверде, з очей посипалися іскри, і його повалило на підлогу.

Підніматися ніякого бажання не було. Василь потихеньку вертів очима, намагаючись побачити хоч що-небудь. Після недовгого споглядання темряви його погляд зупинився на вузькій світлій смужці, яка не зникла навіть після контрольного блимання.

“Цікаво, що це?” - Василь перевернувся й потихеньку поповз в напрямку світла.

Мабуть, в темряві зникає не тільки відчуття часу, а й простору - те, що здавалося таким далеким, виявилося зовсім поруч, бо голова невдовзі в щось вперлася. Василь наосліп піднявся по невидимій стіні, намацав якусь ручку й потихеньку натиснув на неї.

Перед його очима постала ще одна, але вже освітлена, кімната. Стіни її були реалістично розмальовані кольоровими пейзажами: ліворуч височіли вкриті лісами гори, що поступово переходили в квітучий степ, посеред якого стовбичила величезна кам’яна скеля. Закінчувалася панорама берегом лазурового моря на стіні, що була праворуч від Василя.

На фоні степу, майже по центру кімнати, стояв стіл з ніжками. Поряд з ним в шкіряному кріслі куняв чоловік в жовтих штанях, гавайській сорочці та строкатій панамці, що прикривала обличчя ледь не до кінчика носа. Ноги його, взуті в капці яскраво-червоного кольору та смугасті бурштиново-аквамаринові шкарпетки, лежали на столі. Праворуч від них, наче маленька копиця сіна, бовваніла руда перука.

"Невже цей дядько лисий?"- подумалось Василеві.

- Не дядько, а Дідько - найголовніший чорт. А якщо й лисий - то що? - чоловік розплющив очі й з-під панамки прискіпливо подивився на відвідувача. - Ви хто?

- Я - Василь. Вибачте, про лисого дядька ви прочитали у мене на обличчі? Але ж як - ви ж наче куняли?

- Яке обличчя? Ви сказали вголос: "Невже цей дядько лисий?" От я й відповів. А що, Василю, ви тут робите? - Дідько опустив ноги на підлогу, зняв панамку, неквапом натягнув на лисину перуку. Потім, позіхнувши, витяг із шухляди люстерко, подивився в нього, поправив кучерика.

- От, дідько, невже я вголос думати почав? - пробурчав собі Василь.

- Це ви до мене? - перепитав чоловік за столом, ховаючи люстерко до шухляди.

- Та ні, то так збіглося - я просто чортихався.

- Отже, до мене. Розкажіть, Василю, як ви сюди потрапили?

- А хіба є варіанти? Помер я - ось як.

- Та ні, це зрозуміло, що помер. Я про інше питаю - як ви до цієї кімнати дісталися? Ніякого дзвінка не було - я аж трохи закуняв.

- Якого дзвінка?

- З кімнати попередньої реєстрації та сепарації. Коли до нас когось направляють, то лунає сигнал, двері відчиняються й заходить майбутній пекельчанин. Завжди так відбувалося. А у вашому випадку дзвінка не було, двері навстіж, і ви - тут, як тут. Хто вам їх відімкнув?

- Звідки я знаю? - Василь тупцяв на місці й поглядав на канапу біля підніжжя гори. - Можна я сяду - оце, як дуба врізав, так весь час на ногах. Хоча брешу - трішки полежав перед вашими дверима.

- У нас так не заведено - якщо кожен відвідувач сідатиме, то…- мабуть, якась раптова думка відвідала чортову голову, бо він замовк на хвильку, а потім махнув рукою. - А, все одно нікого немає - вмощуйтеся. Випити не бажаєте?

- Ви про воду?

- Можна й воду, але я про інше, - Дідько дістав з-під столу пляшку з чорною рідиною та дві склянки.

- Якщо це смола, то не хочу - ще свого нап`юся, коли в казані сидітиму, - відмовився Василь.

- Яка смола? Які казани? Наслухалися всіляких байок! Це місцевий черешняк - погляньте, який у нього насичений колір. А смак - м-м! - ви ніколи такого не куштували.

- Ну, якщо черешняк! А чому місцевий? Хіба тут ростуть дерева? І взагалі - я до Пекла потрапив, чи куди? - поцікавився Василь, приймаючи з рук господаря кімнати чарку з напоєм.

- Я розумію: у вас багато запитань - як і у мене, до речі, - але давайте спочатку вип’ємо за знайомство, - Дідько підняв свою чарку, якось хитро подивився на Василя. - Вперше відвідувач з`являється без дзвінка й відразу пробуджує симпатію. Чим не підстава для того, щоб хильнути? Будьмо!

- Не зрозумів? Що за натяки? Я ніколи таким не був і не збираюся.

- Ви про що?

- Про симпатію. Якщо думаєте, що я з тих, то мушу вас розчарувати.

- Ви про геїв? Ех, Василю, який же ви дикий! Я все вам поясню, але давайте по черзі. За ваше прибуття!

Чорт легенько торкнувся своєю чаркою Василевої, ті ледь дзенькнули, після чого Дідько пригубив напій, заплющив очі й застогнав: “М-м-м!”

Василь спостерігав за співбесідником, очікуючи чогось несподіваного, але потім подумав, що гірше все одно не буде й підніс чарку до носа.

Дійсно, віддалені нотки черешняка відчувалися, але й чогось наче бракувало. Він зробив ковток, поганяв наливку всередині рота, щоб смакові рецептори винесли свій вердикт й, поки ті робили аналіз напою, зиркнув на співбесідника.

Дідько тримав свою чарку в руці, усміхався й теж зацікавлено дивився на Василя:

- То що - гарна, еге ж?

Василь проковтнув наливку, поплямкав:

- Нічогенька така.

- Яка нічогенька? Це ж нектар - такої навіть в Раю не пропонують. Сказали б відверто, що не розумієтеся - я б не наливав.

- Не знаю ваших вподобань, але мені не вистачає мигдалевого присмаку.

- А до чого тут мигдаль - це ж черешняк?

- У нас вдома для наливки беруть дрібну напівдику черешню з кісточками, які й додають напою такого собі мигдалевого аромату.

- О! Забираю свої слова назад - ви, мабуть, в напоях щось та петраєте, - Дідько підсунувся ближче. - Василю, а перейдімо на "ти" - хіба ми якісь чужі? Ти гурман, і я гурман - вважай, що родичі!

Василь глянув на чорта, гмикнув:

- Можна й на ти!

- От і добре, - Дідько ще хлюпнув собі черешняка. - Розповіси мені потім свій рецепт, але спочатку - як ти сюди дістався? Цікавлюсь, бо ніколи такого не було, щоб тишком-нишком, без оповіщення…

- Та ніхто мені ці двері не відмикав - вони самі, мабуть, відчинилися, коли я в них з розгону врізався? Дуже темно було, тож і не помітив...

- Чому темно? Скільки пам’ятаю, коли є відвідувач, то в тій кімнаті завжди горить світло.

- Не знаю, що пам’ятаєш ти, але я ледь носа собі не розквасив.

- Дзвінок, світло…Гм! Дивно! Не пригадуєш, реєстратор отой, коли тебе сюди доправляв, якусь кнопку натискав?

- Я прикладав пальця до кола - та чи це була кнопка, чи ні - не знаю.

- Ні, це не те! Клерк повинен був перед тим як відчинити тобі двері, натиснути сигнал оповіщення, чим автоматично ввімкнути світло в кімнаті й попередити нас про чергового прибульця. Та якщо в кімнаті було темно…

- Який сенс мені брехати?

- Я тобі вірю, вірю, - Дідько теребив уявну борідку й про щось міркував. - Ти, чоловіче, не облікований - ось що. Тебе просто немає!

- Як це?

- Як, як! Ти помер, але не занесений ні до райського, ні до пекельного реєстру. Оце так номер! - У Дідька загорілися очі, він почухав лоба, глянув на Василя. - Звичайно, я тебе зареєструю - якщо бажаєш, - виділю місце для довічного існування, але можу цього й не робити, тому що… А знаєш, перейдімо до моєї кімнати відпочинку - заразом скуштуємо справжнього пекельного спотикачу. Ти міцні напої вживаєш?

- Якщо потроху, то можна спробувати.

- Тоді піднімайся!

Дідько натиснув поряд з канапою на ялицеву шишку, яка самотньо висіла посеред намальованого дерева. Щось клацнуло й частина гірського пейзажу від`їхала вбік. У кімнатці, куди зайшли Василь з Дідьком, теж стояла канапа з подушками у вигляді жіночих грудей. Поряд височів бар з різними напоями в чудернацьких пляшках, а в кутку стояли шкіряне крісло та стіл з невідомими пристроями на ньому.

Зліва від входу майже на всю стіну висіла картина, на якій було зображено звичне для Василевого розуміння пекло - з казанами, повними грішників, вогнем під ними та чортами, що бігали навколо казанів.

- Виходить, це правда? - тихим голосом спитав, показуючи на картину, Василь.

- Ой, залиш! Це так - пародія. Один з аборигенів намалював, а я вирішив у себе повісити - разом зі спотикачем її споглядання ідеально покращує настрій. Проходь, вмощуйся - я зараз.

Дідько натиснув ще кудись і двері зачинилися. Потому він підійшов до бару, і з нього на стіл перекочувала дивна пляшка червоного кольору, зроблена у вигляді банькатого чорта, з рота якого стирчав корок. До пляшки відразу приєдналися дві філіжанки, схожі на маленькі діжечки, які з двох боків тримали чортенята. Потім з`явилася пласка тарілочка, зроблена наче зі шкіри якогось мініатюрного чорта, бо по краях стирчали обрубки його рук, ніг і хвоста, а зображення голови було вдавлене самісінько по центру, так, що здавалося, ніби чорт зубами тримає покладений на таріль кусень пліснявілого сиру.

- Що, подобається? Це все роботи наших постояльців. Якби ти знав, які люди відбувають тут довічне - еліта! Все вміють! Навіть чорта лисого зліплять, аби було з чого, - Дідько, який саме відкорковував пляшку, повернувся до Василя, щоб уточнити. - Якщо ти подумав про мене, то дарма - я хоч і лисий, але справжній, не зліплений.

- Я й не думав. Мені не викликає довіри оцей сир - давно він тут лежить?

- Василю, ти мене дивуєш - наче волохатий, як і я, а такі дурниці верзеш.

- А волосся тут до чого?

- Ой, вибач, тобі, мабуть, не відомо, але у нас тут один психіатр провів дослідження та довів, що на інтелект впливає кількість волосся на тілі: чим їх більше, тим людина розумніша.(*) А я відзначив, що ти заріс, наче мавпа...

Василеві за життя доводилося часто чути глузування щодо своєї волохатості, тож на дідькові слова він майже не звернув уваги.

- До речі, сир свіжий, від наших місцевих сироварів, - продовжував чорт. - Невже ніколи не куштував такого?

- Та якось не довелося - ми плісняву собаці зрізали, щоб не труїтися.

- Е-ех! Темний ти, хоч і сивий. Ну, нічого - у нас всього поїси.

Дідько налив на денце філіжанки трохи спотикачу, подав її Василеві:

- Не дивися так. Подужаєш - наллю ще.

- Невже такий ядучий?

- Випий - дізнаєшся. Отже, за тебе - людину, якої немає.

- Чому це раптом?- здивувався Василь.

- Потім поясню, - Дідько наповнив свою філіжанку майже до половини, перехилив її до рота й, заплющивши очі, закректав. - Ох і міцна, чортівка!

З-під його вік викотилася одинока сльоза, пробігла по щоці й застрягла на верхній губі. Злизнувши її своїм надивовижу довгим язиком, чорт підняв таріль, підніс до носа й щосили втягнув у себе сирний аромат. Василеві здалося, що ще трохи й шматок сиру застрягне у дідькових ніздрях.

Нарешті чорт розплющив очі, глянув на Василя:

- У-ух! А ти чого не п`єш?

- Та вже, знаєш, якось лячно.

- Пий, не бійся. І сиром обов’язково закуси - він трохи нейтралізує дію напою.

Василь за звичкою понюхав те, що йому націдили, але нічого, окрім спиртового духу та легенького відтінку незнайомих трав, не відчув. Видихнувши, він залпом перехилив до рота вміст філіжанки.

І раптом звідусіль гучно заграли сурми, в очі наче хтось влив гарячого свинцю й вони почали вилазити на лоба, а в животі, мабуть, сотня розгніваних їжаків намагалася протовкти собі вихід назовні. Василь розкрив рота, щоб закричати, але звідти, як йому здалося, вирвалося лише пекуче полум`я й ледь не спалило дідькову перуку. Сам Дідько раптом став схожий на класичного чорта зі свинячим п`ятаком замість носа, з вухами віслюка та цап`ячими рогами. Він шкірився гнилими зубами, корчив гримаси й врешті-решт підсунув Василеві під носа своє смердюче копито. Василь відсахнувся, вдарився головою об стіну, заплющив від болю очі, а коли відкрив їх, то побачив перед собою звичного Дідька в рудій перуці, який в руці тримав шмат запліснявілого сиру й усміхався.

- Ну то як, оцінив?- запитав чорт у Василя.- Може ще занюхаєш?

- Ні, дякую. А що це було? Мені здалося, що я попав до справжнього Пекла.

- Ти й так у Пеклі, у справжньому. Але все, про що тобі розповідали раніше - казки. Немає тут ані рогатих чортів, ані казанів зі смолою, ані геєни вогняної. Звичайно, якщо ти дуже забажаєш, то ми можемо все це влаштувати, бо наш девіз: "Бажання постояльця - перш за все!"- Дідько поклав таріль на стіл. - У нас кожен пекельчанин займається тим, що йому подобається: хочеш працювати - будь ласка, бажаєш байдикувати - скільки завгодно. Але до тих пір, поки твої бажання не перетинатимуться з бажаннями інших, бо тоді вже діє принцип: за кожен свій вчинок отримуєш рівноцінну ще й удвічі більшу віддачу. Сам на сам можеш хоч вішатися, хоч смолу пити, та якщо зробив боляче іншому, очікуй, що тобі зробиться вдвічі боляче. Те ж саме можна сказати про задоволення: подарував його комусь - у відповідь отримав удвічі більше. І тут вже є привід замислитися - робити зле, чи навпаки. По всьому іншому ніяких табу: що завгодно забажай і тобі виділять. От чого бажаєш ти, Василю?

- Відразу й не відповім - я ще не повністю оговтався після твого спотикачу. Дійсно - вбивча зараза.

- Отже, сподобався?

- До нього звикнути треба. Не скажу, що у нас такого немає - мій кум теж інколи чортиків бачив, але зелених, - та сам я вперше куштую подібний вибуховий напій. Що ви туди додаєте?

- О! Це секрет виробника - його навіть я не знаю. Чув тільки, що настояний спотикач на дванадцяти травах.

- Може на тринадцяти?

- Василю, я кажу те, що знаю. А оті ваші забобони тут ні до чого. Спеціаліст, що його виробляє, принаймні так мені розповідав. До речі, я можу вас познайомити й ти сам у нього все розпитаєш. Скажи краще - чого ти хотів би зараз?

Василь почухав лоба й ніяково спитав:

- А жінку можна?

- Та стільки завгодно, - засміявся чорт, потому нахилився і витяг з-під столу здоровезний каталог. - Ось, на будь-який смак: і гурії, і фурії, і вчительки, й медсестри. Вибирай, хоч всіх відразу.

- Ні, - відхилив запропоноване Дідьком Василь. - Ти не так зрозумів - я про свою жінку, про дружину, - її сюди можна?

- Е, друже, вибач, але з цим проблеми. Якщо вона теж у нашому Пеклі, то, теоретично, зустріч можлива, але на практиці ми намагаємося уникати подібних ситуацій. Бо колись отак чоловіка пожаліли - він теж забажав зустрітися з дружиною, - та замість однієї з’явилося відразу всі його шістнадцять. Уявляєш, що тут було? З Раю навіть блискавка надійшла: "Що у вас трапилося? Тут і хмари трясе, не те що грунт - у вас там заколот, чи ще яка революція?" Довелося нам, чортам, попотіти, щоб владнати ситуацію. От саме тоді Пекло було чимось схоже на те, як його змальовуєте ви, люди.

- А то якийсь султан був, чи що?

- Якби ж то - у цих правителів загалом дисципліна в гаремах. Це ж був звичайний собі велелюбний чоловічок - назбирав за життя колекцію різнохарактерних жінок і не уточнив, яку бажає бачити, - от і отримав сюрприз. Та й ми заодно з ним. Тож, вибач - якщо випадково зустрінеш свою дружину, чи дружин, і все пройде тихо, то можеш хоч вічність з нею тут провести, але викликати її по твоїй забаганці ми не будемо.

- Шкода, та вже нехай. Скажи тоді, чому ти мене назвав - людиною, якої немає? Я ж ось-де, сиджу перед тобою.

_

* (Примітка автора: Американський психіатр Айкаракуді Аліас (Aikarakudy Alias) довів у своєму дослідженні, що на інтелект впливає кількість волосся на тілі: чим їх більше, тим ви розумніші.)



м. Дніпро, 04.01. - 22.03.2018, 22.10.2018

Шепітко Олександр цікавиться

  • Шепітко ОлександрМожете залишити хоча б два слова чи лайк?
  • Задонатити
  • Добровільну фінансову допомогу на розвиток проекту у вигляді довільної суми коштів, яка Вас не обтяжує, можна швидко надіслати за вказаним під кнопкою "Задонатити" посиланням

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 18.01.2019 13:16  Надія Крайнюк => © 

Трохи пізніше буду читати продовження. Заінтригована. Хочу знати, чим закінчиться ця пригода. ***Написано дуже майстерно. Дякую!

 17.12.2018 23:39  Каранда Галина => © 

Прикольно)
Продовження викладатимете?