09.01.2019 12:51
Без обмежень
77 views
Rating 5 | 1 users
 © Шепітко Олександр

Батькова межа

Поїзд, що прямував до столиці, очікувався прибуттям на маленьку станцію, де я зараз перебував, близько другої ночі. Квитки на нього, як не дивно, в касі були, касирка навіть перепитала, що мені давати – купе, чи плацкарт. Швиденько зваживши переваги обох варіантів, я обрав комфорт, бо хоч вдень трохи й полежав, намагаючись заснути, але ті п’ять годин, що мав провести в дорозі, вирішив поспати спокійно. 

На короткому, ледь освітленому самотнім ліхтарем пероні окрім облізлого собаки й мене більше нікого не було. Локомотив, здавалося, не збирався гальмувати, проскочив станцію й зупинився аж біля самісінького семафора. Добре, що з речей у мене був лише ноутбук, бо інакше наздоганяти поїзд по траві та купах каміння було б не дуже зручно. 

Провідниця вже чекала в розчинених дверях вагона, впустила мене, перевірила квиток: 

– Каву, чай будете? – перепитала для чогось. 

– Ні, білизну бажано б, і все. 

– Білизна на вашій полиці, – провідниця зачинила двері й через мить потяг рушив. 

Я сподівався побачити в своєму купе пасажирів, які вже додивляються п’ятий сон, але натомість зустрів біля столика тільки напівзігнуту фігуру чоловіка, який тримав у руках пляшку й дивився у вікно. 

– Доброї ночі! – тихенько привітався я. 

Чоловік, не повертаючись, зітхнув і теж тихо відповів: 

– Доброї… 

Затівати розмову мені не хотілося, бо якщо присутня випивка, то це може затягтися аж до самого ранку. Тому я приготував постіль і швиденько заліз під ковдру. 

– Через шість годин роковини смерті моєї дружини, – невідомо кому тихо повідомив чоловік. 

Від несподіванки я навіть розплющив очі. Спочатку хотів що-небудь сказати, але вирішив, що мої слова нікому не потрібні, тому промовчав. 

Вагон гойдався, заколисуючи мене, очі самі по собі заплющилися і тут знову неголосно пролунав чоловічий голос: 

– А через чотирнадцять годин я досягну віку мого батька. З точністю до дня. 

Сусід приклався до горлечка пляшки. 

– Я не п’яничка там якийсь, – продовжив чоловік, розмовляючи невідомо з ким. – Я взагалі майже не вживаю, але... 

Голос на якусь хвильку затих. Я розплющив одне око й побачив, що поза мого випадкового попутника не змінилася: він так само дивився у вікно, однією рукою підтримував підборіддя, а іншою – напівпорожню пляшку й потихеньку колихався разом з вагоном. Вислуховувати його розповідь не хотілося, але й попросити замовкнути не дозволяло сумління – надто вже делікатною була його промова. 

Я вкрився з головою, розвернувся до стіни, та сон, як на лихо, кудись подівся й мені, рад не рад, довелося слухати голос незнайомої людини. 

Чоловік наче дочекався, поки я вмощуся зручніше, ще раз зітхнув і продовжив: 

– Це я вирахував два роки тому. Якраз підходило, що мав зрівнятися віком зі своїм татом, то ж цікаво стало – в який же це день станеться? З математикою – хоч це й не моє, – я завжди був на ти, то ж після невеликих підрахунків дійшов до сьогоднішньої дати. А тут ще такий збіг... 

Чогось подумалося, що чоловік посміхнувся, але перевіряти я не став, продовжував собі лежати та слухати його одкровення. 

– Якби молодість знала… Хіба я тоді переймався тим, що батьки до мене відчувають? Вони є – та й добре. Годують, одягають, в душу не лізуть... Хоча, яка тоді у мене була душа – не чіпайте, дайте робити, що хочу... Гм! А відтоді майже нічого не змінилося. 

Було чутно, як по його горлянці булькотить рідина. 

– Мені бракувало батькової присутності. Це я вже років через п’ятнадцять після його смерті зрозумів. Хотілося б порадитися, почути його життєві історії, розповісти про себе, – незнайомець зітхнув. – В останню нашу зустріч, коли мені вже треба було від’їжджати з дому – я саме навчався в столиці, – він обійняв мене й заплакав. Я почувався незручно – дорослий хлопець в обіймах старого батька, який до того ще й плаче! Трохи почекав, а потім вивільнився з його слабких вже рук… Говорити він не міг – рак стравоходу, трубка в горлі, щоб можна було дихати, – дивився на мене зморщений, не голений, плечі опущені, а по щоках сльози течуть. Дивиться отак, мовчить і плаче. Це тепер я розумію, що тоді він прощався зі мною, та хіба хлопцеві потрібні були оті телячі ніжності? Я щось буркнув, схопив валізу та й побіг на зупинку автобуса. Коли через місяць повернувся на канікули, мати вже зустрічала мене на вулиці.  

“Немає вже тата, синку, – сказала, притуляючись до мого плеча. – Три години тому помер по дорозі в лікарню. До останньої миті тримав мене за руку, намагався сказати щось...” 

Мама знову заплакала. А я... Я запізнився всього на три години. Втім, тоді ще не розумів, чи не хотів зрозуміти, що втратив. Навіть коли труну до цвинтаря везли, сліз не було – видавлював їх, бо так треба було, бо всі рідні плакали... 

Знов лише ритмічне перестукування коліс розбавляло тишу в нашому купе. Здавалося, що тут знаходжуся тільки я один і вже хотілося пересвідчитися в цьому, але чоловік раптом продовжив: 

– Це зараз я розумію, який у мене тато був. А тоді… Мені десятий рік, мабуть, йшов – підібрав я в садку рогачика, намотав поперек нього абияк тонкого дроту й ходив, бринькаючи на ньому, наче на балалайці. Батько побачив, забрав мою іграшку й кудись пішов. Я не дуже сумував, бо хлопці саме на вулицю покликали. За іграми забув про свого музичного інструмента, та через два дні тато подав мені майже справжню балалайку – сам змайстрував. Хлопці на вулиці заздрили, а я погрався тиждень, потім десь поклав, та й усе... 

Тато показував мені, як обрізати виноград, як правильно рубати дрова, забивати цвяхи в дерево, щоб не гнулися... Та хіба тоді все це мені потрібно було? Вулиця, хлопці, гульки до пізньої ночі. Не кажу, що не допомагав батькові, але вчитися у нього якось не поспішав. А потім, вже дорослим, жалкував про це, бо до всього довелося самому доходити. Гойдалку ось вдома дітям зробив – наче непогана, та до батькової далеко, – у нього набагато краща тоді вийшла. Ми на неї восьмеро сідали, розгойдувалися ледь не по колу, а вона скрипіла, вищала, але трималася… 

Чоловік замовк. Було чути, як він поклав пляшку на столика, витер носа. 

– Батько курив багато. І пив безбожно. У нас був свій виноградник – близько трьохсот кущів, – самі вино вдома робили. В селі майже всі робили. Так татові отих вісім бочок по сто літрів кожна вистачало на чотири місяці. Сідав їсти – графин тут, як тут; хтось зайде до хати з гостей – зо два, або й три їх вже випивалося. Допився до того, що ганяв чортиків по хаті. Я сам був свідком, як він ховав будильник в казан, бо чорти його начебто хотіли розібрати. Мати терпіла – і його пиятику, і походеньки в гречку, і кулаки, які не один раз діставали її. 

Я тоді малий був, не розумів, чому вони сваряться. Ми спали в одній кімнаті – батьки та діти, – тато щось доводив матері, кричав, ледь не плакав, потім лягав поряд мене, обіймав і його сльози текли по моїй спині. Я вдавав, що сплю, а сам лежав і боявся поворухнутися. Тоді ми, діти, ставали на бік матері, та зараз я не впевнений, що чинив би так само. Батько вже не розповість, що там було, а мама теж мовчить. Розпитувати не хочу – це їхні подружні справи були, нехай між ними й залишиться. 

Він щедрий був. Як гості в хаті – все витягав на стіл. І торби завжди повні їм додому давав. Мати сварилася, мовляв, у тебе дітей повна хата, а ти все роздаєш. Батько відповідав їй, що інакше не може, не навчений. Поки він був живий, то гості наш дім не оминали, а як помер… 

Втім, не мені судити... 

Мати невдовзі після його смерті переїхала до себе на батьківщину, до сестер, бо ні з ким було тут спілкуватися – село наше маленьке, – хтось помер, когось діти забрали до себе, інші не входили в коло знайомих. Мама виїхала, а батько залишився лежати на цвинтарі. Коли було до кого приїжджати, то навідувалися до нього часто, а потім все часу не знаходили – у кожного своя сім’я, свої проблеми. Я після переїзду матері двадцять п’ять років не був на могилі батька, а коли вибрався, село не впізнав: дерева в лісосмузі, де дітьми грали в партизанів, чомусь всі низенькими здавалися, і глибокі ярки обміліли – перестибнути можна, і могила татова майже зрівнялася із землею. Поплакав трохи біля неї, замовив потім в райцентрі гранітний пам’ятник, переговорив із сестрою, що знайдемо час і разом встановимо його. Мені далеко було добиратися – залізницею майже півдоби, – тому квитки взяв заздалегідь, з майстернею домовився, що заберу замовлення, коли приїду. А саме напередодні злива пройшла, до цвинтаря машиною з пам’ятником доїхати ніяк – болото. В селі залишати його – щоб колись потім встановити, – не хотілося, бо вже вибрався, тож, хоч лусни, повинен був зробити зараз все, що планував. Тому вивантажили всі частини пам’ятника біля лісосмуги, що вела до кладовища, і я на своїй спині, по мокрій ще траві, потихеньку переніс все до могили. Важко було. Сестра тягала торби з речами, а на мені весь граніт був. Я ще сміявся тоді: ”Оце, тату, - кажу, - така моя спокута перед тобою вийшла.” 

Майже кілометр довелося нести - ноги трусилися, пальці не згиналися, але знав, що треба, що обіцянку виконаю. Головне, зробити наступний крок, потім ще один, і ще... Все встигли – і встановили, і квітів насадили. Ми з сестрою навколо могили крутимося, облаштовуючи її, а батько усміхається нам з гранітної плити. І наче камінь з душі знімає... 

Вибач тату, малий був, дурний, не слухав тебе, а коли, здавалося, порозумнішав, то нікого вже було слухати. Вибач... 

Знову почулося булькання. Я почав вже засинати під монотонний шепіт випадкового попутника, та дзенькіт пляшки об стіл роздрухав мене. 

– І ось я майже дістався лінії, яку мій батько не зміг перейти. Колись він мені здавався старим, та я себе таким зараз не відчуваю. Звичайно, молодість вже позаду, але старість ще не прийшла. Що буде далі – не знаю. Але ж недарма так збіглося, що роковини смерті дружини та досягнення мною батькової межі сталися в один день. Може це таке відчуття гумору в мого ангела, чи хто там смикає мої мотузки? А може всього лише збіг. Побачимо, вже трохи залишилося – п’ять годин до роковин і тринадцять до межі. Може нічого й не станеться, а може... 

Настала тиша. Стукіт коліс остаточно приспав і вже аж вранці провідниця розбудила мене, своїм гучним оголошенням про прибуття до кінцевої станції. 

Я озирнувся на сусідню полицю, але нікого на ній не побачив. На столику самотньо стояла порожня пляшка з-під “Сапераві”. Більше ніяких ознак, що в купе зі мною їхав ще хтось, не було. 

Хотів перепитати у провідниці, де вийшов мій попутник, але потім подумав – навіщо? Чим я зможу йому допомогти, що дасть мені знання про подальшу його долю? Хіба мало таких випадкових попутників зустрічається на нашому життєвому шляху? І зовсім не обов’язково, що кожна зустріч повинна нас чогось навчити – можливо це всього лише фон для більшого, такого, що нам побачити не дано. І для незнайомця з пляшкою вина моя присутність теж, мабуть, слугувала всього лише тлом для його сповіді. Випадково зустрілися, поспілкувалися, нехай навіть у вигляді монологу, та й розійшлися - кожен по своїй дорозі, до своєї, давно вже відміряної, але нікому не відомої, межі. 

м. Дніпро 31 березня 2018 року



Близькі за тематикою матеріали читати в розділі:

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Партнери / Мініатюра | Шепітко Олександр». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Не буди лихо... / Мініатюра | Шепітко Олександр».


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Шепітко Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо