09.04.2019 20:40
Без обмежень
50 views
Rating 5 | 1 users
 © Шепітко Олександр

Усміхнений день


- Сюр, сюр!

Де ж це він причаївся?

- Сюр, сюр!

І начебто не один - он там ще сюрчить, і он там. Тато казав, щоб його побачити, треба потихеньку розгорнути траву...

Ага, ось де він! Маленький такий, сіренький.

Ой! Стій! Куди ж це ти?

Не почув - стрибнув, і зник. Ех, а так хотілося розгледіти його скрипку! Шкода, звичайно, та може наступного разу пощастить.

Спостерігатиму поки що за метеликами, хоча вони не такі жваві. Літають собі поволі з квітки на квітку, наче милуються ними. Взяти ось цього, наприклад - з очима на крильцях. Помахує ними, наче кліпає. І вусиками: туди-сюди, туди-сюди. Його б на долоню, щоб краще роздивитися. Але метелик теж не дурний, просто так на руку не сяде, хіба що вдати із себе квітку - завмерти та чекати.

А що! Я білявий, блакитноокий, на ромашку чимось схожий. Хоча ні, у ромашки середина золотиста, а у мене такого кольору немає - п`яти колись були жовтуваті, та зараз нічого спільного з цим кольором не мають, бо брудні. Та й чекати - це не по мені.

От наздоганяти! Е-ге-гей!

Ну ось, і метелик утік - злетів на самий вершечок жита, присів там на хвильку, поблимав крильцями та майнув кудись по своїх справах.

А жито височенне - у два, чи три рази вище мене, - гойдається під легеньким вітерцем, шелестить, наче колискову співає. Якщо придивитися, то здається, що воно своїм хвилюванням розганяє хмарки, які затуляють собою сонце. Хмаринки бува слухаються, розходяться, звільняють клаптик неба, та потім, захопившись лише їм відомим танком, знову сплітаються в бавовняний клубок, перекриваючи промені світла. І тоді вітерець сильнішає, жито починає шелестіти голосніше, наче говорить: "Розійдіться! Нам сонце потрібне, та й не лише нам!.."

Хмаринки іноді наче чують - помаленьку відпливають вбік, - а бува бісяться собі далі, не зважаючи на пориви вітру та житнє хвилювання.

От би мені такі крила, як у метелика! Щоб піднятися над житом, озирнутися назад, на село, яке ледь-ледь відсвічує поодинокими дахами із сірої та червоної черепиці поміж густих зелених садів; потім зазирнути вперед, за край житнього моря, в надії побачити бурякові лани, жіночі постаті на них, і знайти серед них знайому - мамину.

***

Я вже бував на тому полі: три дні тому дід Трохим - коли їхав забирати жіночок додому, - підсадив і мене до себе на підводу. По цій самій дорозі коні неквапом везли нас мимо жита - з однієї сторони, та балки із заростями терену - з другої. В тих заростях - якщо добре придивитися, - можна було побачити поодинокі пташині гнізда. Дід Трохим казав, що навесні в них з`являються плямисті яйця, потім вилуплюються жовтодзьобики, які через деякий час перетворюються на справжніх пташок. Вгледівши моє зацікавлення, додав, що там, серед каміння, можливо водяться змії. І тут же заспокоїв, мовляв, гнізда вже пусті (бо скоро жнива), а про змій - то, мабуть, чутки. Втім, перевіряти навряд чи слід.

Балка потихеньку перетворювалась на ледь помітний ярочок, за яким починалося ще одне, пшеничне, поле. Пшениця - це як жито, лишень вуса коротші та стебла нижчі. І шелестить вона інакше - наче вранішній шепіт листя в садку, коли ти ще спиш, а воно шурхотить тобі крізь відчинене вікно...

От так ми і їхали - з однієї сторони колискова, з іншої - спокійні вранішні співи, а попереду коні перегукуються задами, випускаючи гази.

В кінці поля дорога зливалася з іншою, що йшла мимо цвинтаря. Саме від неї - на скільки сягало око, - розсілися рядочками буряки, які порозкидали навкруг себе соковите листя, приймаючи сонячні ванни. Та були ще острівці, де високий осот, щир та мишійка притіняли все, що було нижче них, заважаючи буряковому росту. Міжряддя заздалегідь прополов трактор, а от рядки потребували людського втручання. Ось саме цим разом з іншими жінками й займалася моя матуся .

Деякі з жіночок вже чекали підводу в тіні дерева біля дороги. Інші не марнували час - продовжували прочищати свої ділянки від бур`янів.

Мама теж полола, тому я побіг до неї, голосно сповіщаючи про свою появу. Вона усміхнулася, пригорнула мене до себе, потім попросила не заважати, щоб скоріше дістатися до краю ділянки. Я присів збоку й став дивитися, як мамина сапка безжально зрубує бур`яни: шурх, шурх, шурх. Інколи вона завмирала - доводилося пальцями висмикувати щир, чи осот, що надто близько притулявся до бурячка, - та потім знов: шурх, шурх.

Щоб скоріше поїхати додому, я вирішив допомогти матусі. Сапки у мене не було, тому, забігши трішки вперед, вхопився за верхівку лободи та, хоч не зразу, але таки вирвав її. Потім вчепився в осот, трохи поколовся, але й він теж полетів слідом за лободою...

Мама мовчки поглядала в мій бік і лишень усміхалася. А мені більшого й не треба було...

***

Сьогодні по обіді спало на думку знов піти на бурякове поле - допомогти мамі. Щоб, коли приїде підвода забирати жінок в село, вона вже відпочивала б, а не закінчувала проріджувати поспіхом свій рядок.

То ж, коли сестри сховалися від спеки в хаті, я взув на босу ногу сандалі й почимчикував знайомим вже путівцем...

Пішки дорога здавалася набагато довшою - наче й давненько з дому вийшов, а до пшениці ще й досі не дістався. Та воно й не дивно - то цвіркуни своїм співом зачаровують, то метелики крилами гіпнотизують.

А сонце вже на захід хилиться. І підвода якась із поля їде. Наче дідова Трохимова. Цікаво, як він повз мене непомітно проїхав? Мабуть, іншою дорогою - цією я б його точно побачив.

Я відійшов, щоб пропустити підводу, але вона зупинилася якраз навпроти мене.

- Чий ти? Куди йдеш проти ночі?- зашелестіли жінки з підводи.

- Татів і мамин, - тільки й встиг відповісти.

На підводі розсміялися, та потім одна з жіночок впізнала мене:

- Це ж Сашко Юхтимин. А вона в полі залишилася, щоб сьогодні закінчити ділянку.

Я не дуже зрозумів, про що балакають на підводі, бо будяк, який колов мені в сідницю, примушував відволікатися на нього й знехотя танцювати. Втім, і зліва теж був будяк, і праворуч теж. То ж довелося підійти ближче до підводи й вже там закінчити свою відповідь:

- Я до мами в поле йду, допомагати.

- Так мама твоя вже в селі, - підморгуючи подругам, відповіла одна з жіночок.- Сідай, ми й тебе довеземо.

Чиїсь руки підхопили мене, вмостили в середину підводи, біля кучера.

Жінки, що сиділи поряд, почали натискати на мого носа, тицяти пальцями в пупа й сюсюкати, наче мені не чотири, а всього лиш два роки. Їх було багато, тому я вирішив мовчки перетерпіти цю наругу. Та коли підвода, замість того, щоб їхати прямо, повернула праворуч, до балки, я тихенько штовхнув діда Трохима й пошепотів, що він не туди коней направив - мій дім в іншій стороні. Жінки, мабуть, почули, що я казав, тому що дружно засміялися. Дід теж захихотів, та потім, заспокоївшись, мовив:

- Ти диви, дорогу додому пам’ятає. Не бійся, малий, розвеземо всіх по хатах, і тебе теж доставимо, куди скажеш.

Тітка Рая (я впізнав її - вона бувала у нас вдома), почувши це, сказала:

- Я хлопця заберу до себе - Юхтима обіцяла ввечері зайти, - то ж їй, про всяк випадок, нехай перекажуть, що Сашко у мене.

Я вже почав нервувати - бо везуть хтозна куди, - але коли почув, що мама мене забере, заспокоївся, всівся зручніше й продовжив озиратися по боках.

Переїхали балку, залишили праворуч новий клуб, точніше фундамент під нього - старий був вже замалий для села, тому на толоці й вирішили новий спорудити, - потім пішли хати. Біля першої тітка Рая злізла з підводи, зняла сапку, потім мене, попрощалася з жіночками, відчинила хвіртку:

- Проходь до літної кухні, нагодую тебе. Ти молоко п`єш?

- П`ю. Але краще кисляк. З глечика. І з хлібом, - потім додав, щоб напевне, - з білим.

І знову уточнив:

- Краще з печі.

- Ого, та ти гурман, - відповіла тітка Рая, усміхнувшись. - Вибач, але кисляк тільки в трилітровій банці, і хліб з магазину, проте свіжий. Отак ось, - і розвела руками.

Хто такий гурман, я не знав, тому про всяк випадок насупився.

Втім, тітка, мабуть, не помітила, бо вже прямувала до льоху. Я тим часом вмостився за столом, на лавці. До кухні потихеньку зайшов кіт, гладкий, як діжка - мабуть, на мишах розжирів, або на салі.

- Ти теж гурман? - спитав я у кота, намагаючись почухати його за вухом.

- Ледацюга він - миші в коморі нелякані ходять. Ану, брись звідсіля, - тітка Рая саме повернулася, тому з котом побесідувати мені так і не судилося.

- Ось, холодненький, - протираючи банку ганчіркою, тітка підсунула до мене горнятко, - тримай, зараз наллю.

- Постривайте! Дайте-но мені ложку, - сказав я, прикриваючи посуд своєю долонею.

- Для чого це?- спитала тьотя Рая, проте до шухляди полізла.

Я зняв з банки кришку, взяв ложку...

- О, так ти, як кіт - сметану збиратимеш?

...встромив її в банку й став із дзенькотом розмішувати молоко. Потім надпив і, задоволений результатом, наповнив горня.

- Ну ти малий і даєш! - тітка голосно засміялася, так, що півень, який саме зазирнув до кухні, злякавшись, закудкудакав і миттєво зник.

- Гаразд, їж, а я піду до худоби поратися, - тітка подала мені хліба, і вийшла з кухні.

Кисляк був дійсно холоднючий. І смачнючий! І хліб майже як з печі.

На половину чашки мене вистачило, потім повіки чогось поважчали, голова стала хилитися додолу. Добре, що поруч стояв мішок з мукою - я притулився до нього й відімкнувся...

Гавкав пес, десь на вулиці люди балакали. Потім почувся мамин голос і невдовзі я побачив у дверях її тінь.

Шорсткі руки притисли мене до фартуха й знайомий голос пролунав наді мною:

- Чого ж тобі дома не сиділося, га? А якби заблукав? Що б я тоді робила?

Щось капнуло мені на потилицю.

- Але ж не заблукав. І не плач - я ж допомогти йшов, щоб ти більше відпочивала.

Мати знов притисла мене до себе:

- Пішли вже додому, помічник.

Біля воріт тітка Рая попрощалася з матір’ю, усміхнулася мені й стояла так, спершись на хвіртку, аж поки ми дійшли до майбутнього клубу.

Далі я не озирався, тому що почав розказувати, як ловив коника.

Мама йшла поряд мене - висока, як жито, стомлена, як вечірнє сонце, - дивилася зверху та усміхалась. Я саме показував, як кліпав крилами метелик, і вже хотів перепитати, що її так розвеселило, та потім передумав. 

Мабуть, просто сьогодні день такий.

Усміхнений.



м. Дніпро 10 липня 2017 року




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Шепітко Олександр

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо

Сторінка: 1 з 3 | Знайдено: 18
Автор: Шепітко Олександр
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: Сімейні оповіденьки;
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;