09.04.2019 20:40
for all
154 views
    
rating 5 | 2 usr.
 © Шепітко Олександр

Усміхнений день

Усміхнений день

 


Усміхнений день


“Сюр, сюр!”

Де ж це він причаївся?

“Сюр, сюр!”

І начебто не один — ще он там сюрчить, і он там. Тато казав, щоб побачити цвіркуна-скрипалика, треба тихенько розгорнути траву...

Ага, осьде він — маленький такий, сіренький.

Куди ж ти? Стій!

Та де там — стрибнув і зник. Злякався, мабуть. Я й не встиг розгледіти його скрипку! Може наступного разу пощастить. А поки що — за метеликами спостерігатиму, хоча вони не такі й цікаві. Літають онде поволі з квітки на квітку, наче милуються їхньою красою. Хоч би оцей — з очима на крильцях. Помахує ними, наче кліпає. І вусиками: туди-сюди, туди-сюди. Його б на долоню, щоб роздивитися. Але метелик теж не дурний, просто так на руку не сяде. Хіба що вдати із себе квітку — завмерти та чекати.

А що! Я теж білявий, на ромашку чимось схожий. Хоча ні, у ромашки середина золотиста, а у мене такого кольору немає. П`яти колись були жовтуваті, та зараз нічого спільного з цим кольором не мають. Бо брудні. Та й чекати — це не по мені.

От наздоганяти!

Е-ге-гей!

Ну ось, і метелик утік! Злетів на вершечок жита, присів там на хвильку, поблимав крильцями та майнув кудись по своїх справах.

А жито височенне — за мене удвічі, або й утричі вище, — гойдається під легеньким вітерцем, тихенько шелестить, наче колискову співає. Коли ж хмари починають затуляти собою сонце, то й вітерець сильнішає, і жито вже співає голосніше, наче промовляючи до хмарин: "Розійдіться! Ви чуєте? Нам сонце потрібне — і не лише нам!" І здається, хмаринки слухаються, розходяться, звільняють клаптик неба. Але потім, захопившись лише їм відомим танком, знову сплітаються в бавовняний клубок, перекриваючи промені світла. І знову жито своїм хвилюванням намагається розігнати хмарки, які затуляють собою сонце.

Але насправді те хвилювання зганяє лише метеликів. І вони пурхають над нивою, аж поки та не затихне до чергового пориву вітру.

От би мені крила, як у метелика! Щоб піднятися над полем, озирнутися на село, яке ледь-ледь відсвічує поодинокими дахами поміж густих зелених садів; потім зазирнути наперед, за край житнього моря, в надії побачити бурякові лани, жіночі постаті на них, і серед них знайти знайому — мамину.

***

Я вже бував на тому буряковому полі. Три дні тому дід Трохим — коли їхав забирати жіночок додому, — підсадив і мене до себе на підводу. По цій же дорозі коні неквапом везли нас повз жито — з одного боку, та балки із заростями терену — з іншого. В тих заростях — якщо добре придивитися, — можна побачити поодинокі пташині гнізда. Дід Трохим казав, що навесні в них з`являються плямисті яйця, потім вилуплюються жовтодзьобики, які через деякий час перетворюються на справжніх пташок. Вгледівши моє зацікавлення, він додав, що там серед каміння водяться змії. І тут же заспокоїв, мовляв, гнізда вже порожні (бо скоро жнива), а про змій — то, мабуть, чутки. Втім, перевіряти навряд чи слід — сказав і усміхнувся.

А балка тим часом поволі перетворювалась на ледь помітний ярочок, за яким починалося ще одне поле — пшеничне. Пшениця — це як жито, лишень вуса коротші та стебла нижчі. І шелестить вона інакше — наче вранішній шепіт листя в садку, коли ти ще спиш, а воно шурхотить тобі крізь відчинене вікно...

От так ми і їхали: з одного боку — колискова, з іншого — спокійні вранішні співи. А попереду коні перегукуються задами, випускаючи гази.

В кінці поля дорога зливалася з іншою. Й саме від неї на скільки сягало око розсілися рядочками буряки. Вони порозкидали навкруг себе соковите листя, жадібно вбираючи ним сонячне світло. Та були ще на полі острівці, де бур’яни — колючий осот, високий щир та густа мишійка — притіняли все, що було нижче них. Міжряддя на полі заздалегідь прополов трактор, а от рядки потребували людського втручання. Саме цим разом з іншими жінками й займалась моя матуся…

Деякі з жіночок вже чекали підводу в тіні дерев ближньої лісосмуги. Інші не марнували час — продовжували прочищати свої ділянки від бур`янів.

Мама теж полола. Тому я побіг до неї, голосно сповіщаючи про свою появу. Вона усміхнулася, пригорнула мене до себе, потім попросила не заважати, щоб скоріше дістатися до краю ділянки. Я присів збоку й став дивитися, як мамина сапка безжально зрубує бур`яни: шурх, шурх, шурх! Інколи вона завмирала — доводилося пальцями висмикувати щир, чи осот, що надто близько притулялися до бурячка. Та потім знов чулося: шурх, шурх!

Щоб скоріше поїхати додому, я вирішив допомогти матусі. Сапки у мене не було, тому забігши наперед, я вхопився за верхівку лободи й хоч не зразу, але таки вирвав бур’янину із землі. Потім вчепився в осот, трохи поколовся, але й він теж полетів слідом за лободою...

Мама мовчки поглядала в мій бік і лишень усміхалася. А мені, як заохочення, більшого й не треба було. Тож осот з лободою, хоч і важко, але виривалися з корінням та жбурлялися поміж бурякових рядків...

***

Сьогодні по обіді спало на думку знов піти на бурякове поле — допомогти мамі. Щоб коли приїде підвода забирати жінок в село, вона вже відпочивала, а не закінчувала поспіхом проріджувати свій рядок.

Тож коли сестри — мої няньки — сховалися від спеки в хату, я взув на босу ногу сандалі й почимчикував знайомим вже путівцем...

Пішки дорога здавалася набагато довшою — наче й давненько з дому вийшов, а до пшениці ще й досі не дістався. Та воно й не дивно — то цвіркуни своїм співом зачаровують, то метелики крилами підманюють.

А сонце вже на захід хилиться. І підвода якась їде з поля. Наче й дідова Трохимова, але ж як вона повз мене проїхала? Схоже, що іншою дорогою — цією я точно побачив би її?

Тож довелося мені відійти з путівця, щоб пропустити коней. А вони раптом зупинились якраз навпроти:

— Чий ти? Куди йдеш проти ночі? — навперебій зашелестіли з підводи жінки.

— Татів і мамин, — тільки й встиг відповісти.

На підводі розсміялися, та потім одна з жіночок впізнала мене:

— Це ж Юхтимин синок. А вона, бач, в полі залишилася — дополоти ділянку вирішила.

Я не дуже зрозумів, про що балакають на підводі. Бо будяк, який колов мені в сідницю, примушував відвертатися на нього й знехотя танцювати. Втім, і ліворуч також був будяк, і праворуч теж. То ж довелося підійти ближче до підводи й вже там закінчити свою відповідь:

— Я до мами йду, допомагати.

— Так мама твоя вже в селі, — підморгуючи подругам, відповіла одна з жіночок. — Сідай поруч, ми й тебе довеземо.

Чиїсь руки підхопили мене, вмостили позад кучера. Жінки, що сиділи поряд, почали тицяти пальцями в мого носа, в пупця й засюсюкали, наче мені виповнилось не чотири, а всього лиш два роки.

Їх було багато, тому я вирішив мовчки перетерпіти цю наругу. Та коли підвода, замість того, щоб їхати прямо, повернула праворуч, до балки, я тихенько штовхнув діда Трохима й пошепотів, що він не туди коней направив — мій дім в іншому боці. Жінки, мабуть, те почули, бо дружно засміялися. Дід теж захихотів, та потім, заспокоївшись, мовив:

— Ти диви — мале, а дорогу додому пам’ятає. Не бійся, хлопче, розвеземо всіх по хатах, і тебе доставимо, куди скажеш.

А тут і тітка, яку я не раз бачив у нас вдома, почувши це, втрутилась:

— Я його до себе заберу. Юхтима обіцяла ввечері зайти, от і підуть додому удвох.

А я вже й нервувати почав — бо везуть хтозна-куди. Але коли почув, що мама за мною прийде, заспокоївся, всівся зручніше й продовжив далі озиратися по боках.

Отак переїхали балку, залишили праворуч толоку, де в обідню пору відлежувалися корови з череди — щоб жінки могли їх подоїти, — потім пішли хати. Біля першої тітка Рая — я нарешті згадав її ім’я — злізла з підводи, зняла сапку, потім мене, попрощалася з жіночками, відчинила хвіртку:

— Проходь до літної кухні, нагодую тебе. Ти молоко п`єш?

— П`ю. Але краще кисляк. З глечика. І з хлібом, — потім додав, щоб напевне. — З білим.

І знову уточнив:

— Краще з печі.

— Ого, та ти гурман, — відповіла тітка Рая, усміхнувшись. — Вибач, але кисляк тільки в трилітровій банці. Та й хліб з магазину, проте свіжий. Отак ось! — й розвела руками.

Хто такий гурман, я не знав, тому про всяк випадок насупився.

Втім, тітка цього, мабуть, не помітила, бо вже прямувала до льоху. Я тим часом зайшов до приміщення, вмостився на лавці за столом.

До кухні потихеньку зайшов кіт — гладкий, як діжка. Мабуть — подумалося — на мишах розжирів, або на салі.

— Ти теж гурман? — спитав я у кота, намагаючись почухати його за вухом.

— Ледацюга він — миші в коморі нелякані ходять. Ану, брись звідсіля, — саме надійшла тітка Рая, тому з котом побесідувати мені так і не судилося.

— Ось, холодненький, — протираючи ганчіркою банку, тітка підсунула до мене горнятко. — Тримай, зараз наллю.

— Постривайте! Дайте-но мені ложку, — сказав я, прикриваючи чашку своєю маленькою долонею.

— Для чого це? — спитала тітка Рая, проте до шухляди полізла.

Я зняв з банки кришку, взяв ложку...

— О, так ти, як той кіт — сметану збиратимеш?

...встромив її в банку й став із дзенькотом розмішувати молоко. Потім надпив і, задоволений результатом, наповнив горня.

— Ну ти й кумедний! — тітка голосно засміялася.

Півень, який саме зазирнув до кухні, злякавшись, голосно закудкудакав і миттєво зник.

- Гаразд, їж, а я піду до худоби поратися, — тітка подала мені хліба, і вийшла надвір.

Кисляк був дійсно холоднючий. І смачнючий! І хліб майже як з печі.

На половину чашки мене вистачило, потім повіки чогось поважчали, голова стала хилитись додолу. Добре, що поруч стояв мішок з мукою — я притулився до нього і...

Десь гавкав пес, на вулиці балакали люди. Потім почувся мамин голос і невдовзі я побачив у дверях її тінь. А там шорсткі руки притисли мене до фартуха й знайомий голос пролунав наді мною:

— Чого ж тобі дома не сиділося, га? А якби заблукав? Що б я тоді робила?

Щось капнуло мені на потилицю.

— Але ж не заблукав. І не плач — я допомогти йшов, щоб ти більше відпочивала.

Мати знов притисла мене до себе:

— Пішли вже додому, помічник.

Біля воріт тітка Рая попрощалася з матір’ю, усміхнулася мені й стояла так, спершись на хвіртку, аж поки ми дійшли до толоки.

Далі я не озирався, тому що почав розказувати, як ловив коника.

Мама йшла поряд — висока, наче жито, стомлена, як вечірнє сонце, — дивилася на мене й усміхалась.

Я саме показував, як кліпав крилами метелик, і вже хотів перепитати, що її так розвеселило, та потім передумав. Бо зрозумів, що, мабуть, сьогодні день такий — усміхнений.



м. Дніпро, 10 липня 2017 року

Публікації: Шепітко Олександр

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись