Уламок іншого Всесвіту
Частина 1з рубрики / циклу «Василіада»
1.
Прохолода вранішнього міста освіжала, проте вона була оманливою - синоптики на день знов обіцяли спеку. Потяг, що привіз мене, сховався за рогом, людей на пероні майже не залишилось, а я все ще стояла біля своїх валіз і чогось чекала. Іншого разу вже давно б піймала таксі й летіла додому, до чоловіка, який, мабуть, знов приготував для мене щось екзотичне: кролика в медово-часниковому соусі, чи кокосові тістечка зі смаженою шинкою...
Ні, зазвичай чоловік у мене, як усі, нормальний: футбол, комп’ютер, друзі, пиво. Та бува в нього наче вселяється дух якогось прадавнього кухаря, що бажає здивувати мій невибагливий смак. І треба визнати - інколи йому це вдається.
Втім, зараз ні тістечок, ні кролика не хотілося - мені б виговоритися, поділитися враженнями від поїздки на море...
Думала в потязі комусь із тимчасових попутників виллю те, що просилося зовні, бо маловірогідно, що ми ще коли-небудь побачимося, та не судилося. Хоча це був би найкращий варіант.
В іншому випадку розповіла б все чоловікові за вечерею, але як це зробити зараз, я не знала.
Сказати правду?
"Так ось, і так, любий - я на морі зустріла цікавого молодика… Ти звичайно кращий, я тебе дуже кохаю, але, вибач, перед його чарами не встояла. Навіть не знаю, як це сталося: ось тільки-но сиділи, розмовляли й раптом вже лежу в його ліжку, без одягу, і мені хороше."
Маячня. Чоловік вирішить, що я його розігрую, перевіряю - засміється, поцілує в щічку й знову впіриться в свій ноутбук.
Гм! А якщо відреагує зовсім по іншому?
Ні, краще його не чіпати. Може колись…
Залишається Настя...
А й справді, як я відразу про неї не подумала! Розповісти все подрузі, ще й практикуючому психологу - кращого варіанту не знайти. Та й засуджувати вона не стане - лікарська етика не дозволить. До того ж Насті час від часу треба робити зачіску, а хто краще за мене впорається з її розкішним волоссям? Втім, я впевнена, що вона в будь-якому випадку нікому нічого не розповість.
Отже...
- Алло! Настунь, привіт! Ти сьогодні працюєш?.. Можна, я заїду до тебе - мені конче потрібна твоя допомога… Розповісти дещо хочу... Ні, краще при зустрічі ... Я тільки-но з поїзда... Так... Ні, до вечора не витримаю ... Ну, будь ласка - може віконце яке, або скасуєш сеанс?.. До дванадцятої?.. Гаразд, я встигну, лише валізи додому відвезу. Цілую. Ти найкраща...
***
- Тук-тук. Лікарю, до вас можна?
- Оленко! - Настя піднялася з крісла, в якому щось читала, - Звісно можна - проходь, сідай.
Вона провела мене до канапи, сама примостилась поруч, знявши черевички і підібгавши ноги під себе.
- Що трапилося? У тебе вигляд людини, яка виграла мільйон доларів і не знає куди їх подіти.
- Якби ж то так! У мене дещо інше - я на морі...
І тут завібрував її мобільник.
- Хвилинку! - Настя піднялася, взяла його з полиці. - Чоловік! Гм, дивно, чого це він? Вибач, Оленко, я відповім.
- Так, так, звичайно.
- Привіт, любий. Щось термінове?
Я спостерігала, як змінюється вираз її обличчя, як вона потихеньку осідає в крісло, не випускаючи слухавки з рук.
- В яку лікарню?.. Так, так, зараз приїду.
- Насть, що трапилося?
- З дитиною щось - я не розчула, сирена заважала, - чоловік зі швидкої телефонував. Де ключі?
- Які ключі?
- Від моєї автівки. Ага, ось вони, знайшла. Вибач, потім поговоримо.
І вона вискочила з кімнати.
- А кабінет замкнути? - прокричала я навздогін.
У відповідь почулося лише квапливе цокання її черевичків по сходах.
Спроба зв`язатися з подругою ні до чого не привела, напевно Настя поклала свою слухавку до сумочки й тому не чула мого дзвінка.
От і поговорили, називається!
Можна було б залишити все й піти, в надії, що ніхто не стане перевіряти, зачинені двері, чи ні, але краще не ризикувати. Все одно мені поспішати нікуди - чоловік додому повернеться пізно ввечері, ніяких інших справ у мене на сьогодні не заплановано, то ж дочекаюся дзвінка від Насті, а потім вже вирішу, що робити далі.
Тільки чим би себе зайняти на цей час?
Книги, мабуть, тут всі надто розумні. Взяти хоча б оцю: "Психологія несвідомого" - про те, коли людина без свідомості, чи що? Ні, таке не про мої мізки - лежала книжка тихенько на полиці, то нехай лежить собі й далі.
Глянцеві журнали... О, це вже тепліше! Який тут дивиться на мене?..
Я зняла босоніжки, всілася з ногами в крісло й розкрила модне ревю...
Дзвінок пролунав несподівано.
- Слухаю... Настя? Ти вже в лікарні?.. Стоїш в заторі?.. Ні, не пішла - сиджу в тебе... Та ні, не поспішаю... Займайся сином - я почекаю... Так, так, звичайно... Клієнт? Поясню, не хвилюйся. Зателефонуєш потім, що там, і як...
Я подивилася на купу журналів: декілька годин протримаюсь, а там вже й Настя повернеться ...
***
- Дозвольте? Я стукав, ви напевно не чули?
В прочинених дверях стояв чоловік, років п`ятдесяти, може більше, а може й менше - я ніколи не вміла вгадувати вік, для мене градація була проста: дитина, хлопчик, чоловік, старий. Відвідувач, на мій погляд, був на шляху до останньої стадії, хоча записувати його туди було ще зарано. Волосся сиве, коротке, до того ж зачіску робили не в перукарні - скоріш за все підстригав сусід дядя Ваня за пляшку пива, або дружина під час обідньої перерви.
- Ручку натиснув - відчинено. - Чоловік все ще стояв біля входу. - Я телефонував учора вам і ми домовилися про зустріч. Так що, можна зайти, Анастасіє Володимирівно?
Я не спала, але момент, коли стукали в двері, якось прогавила - замріялася, мабуть.
- Вибачте, я вперше у психотерапевта, може щось не те робитиму, - продовжував незнайомець, - то ви підказуйте, що, та як - я не перечитиму. Мені сісти в крісло, чи краще лягти на канапу?
Поки я збиралася відповісти - що входити не можна, що я не Анастасія Володимирівна, що нехай зателефонує пізніше, - чоловік вже влігся. Руки склав на животі, ноги звісив, немов роздумуючи, знімати черевики, чи влягтися на канапу прямо в них.
Я теж не уявляла, як повинен себе вести пацієнт у психолога - то у себе в салоні почувалася, немов риба у воді, а тут?..
Може запропонувати йому зняти взуття? А раптом у нього шкарпетки з дірками, або не першої свіжості!.. Чи всадовити його в крісло навпроти? Е, ні - щоб мене роздивлявся! Нехай краще розглядає мух на стелі.
Овва! Що ж це я розмірковую, наче він до мене заявився на сеанс - зараз поясню чоловікові ситуацію і нехай приходить в інший час.
- А мені як, дивитися вам в очі, чи не обов`язково? Може їх краще заплющити, щоб не відволікатися?
Ну ось, знову він на випередження спрацював. Чому ж це я так гальмую?..
О, Божечко!
В дзеркалі, що висіло на стіні (цікаво, навіщо тут дзеркало?), я випадково побачила своє обличчя.
Гм! Не дивно, що цей чоловік уникає дивитися на мене. Так, беремо себе в руки, рота закриваємо, зачіску поправляємо, і ...
- Почувайтеся вільно й робіть, як зручніше вам.
Я ж хотіла попросити його на вихід! Я ж не лікар, не хазяйка цього кабінету - хто тягнув мене за язика?!
Втім, а чому б дійсно не побути деякий час в ролі господині? Що я втрачаю? Послухаю людину, а як набридне, скажу правду. Зараз головне згадати, як вони поводяться з пацієнтами, психоаналітики ці.
- Кгхм! Будь ласка, нагадайте ваше ім`я?
- Моє? Василь.
Можна було б і не питати - Вася, він і в Африці Вася...
- А по батькові?
- Можна й без цього - не подобається мені, коли офіційно, - ми ж не на зустрічі у президента? - чоловік захихотів.
...і гумор у нього примітивний.
- Як скажете. Отже, що вас привело до мене, Василю?
Пацієнт завертівся на канапі, немов зручніше вмощуючись, шморгнув носом:
- Розумієте, лікарю... Мені так до вас звертатися, чи якось по-іншому?
- Без різниці, - я посміхнулася.
- А Настею звати можна?
Що ще сказати - село Мальовані Каблуки в дольодовиковий період і не інакше!
- Вибачте, але Настею не треба.
Мабуть, у мене на обличчі було написано, про що я подумала, бо чоловік винувато подивився в мою сторону, відвів очі, потім ще раз зиркнув і побігавши очима по стелі, нарешті зупинив погляд на люстрі.
- Так ось, лікарю... - Чоловік замовк, наче щось обмірковуючи, протер вуста пальцями. - І все-таки я буду звертатися до вас на ім’я. Гарне ж бо воно - Анастасія! Хоч і Володимирівна.
Боже, який зануда! Ще не розпочав сповідь (чи як воно тут називається), а вже дратує. І як Настя справляється з такими - це ж після кожного сеансу самому до психіатра треба йти.
- Я прийшов до вас тому, що не бачу в житті сенсу, - випалив швидко Василь.
Оце халепа!
Його репліка прозвучала, як удар порожнім лантухом із-за рогу: несподівано й шокуюче. Про лантух не впевнена - просто чула такий вислів, - але в іншому все правильно.
Ну, ось, мабуть, моя практика психотерапевта закінчилася, навіть не розпочавшись…
- Ви, напевно, подумали, що я збираюся звести рахунки з життям?
Василь дивився на мене й усміхався.
- Не хвилюйтеся - я не з цих. По-перше: а раптом загробне життя все-таки існує, і за все скоєне доведеться відповідати там? - Чоловік пальцем показав догори. - Погодьтеся, не хотілося б провести вічність в Геєні вогняній. По-друге: щоб піти за власним бажанням, треба мати вагомі причини й міцну волю - у мене зараз немає ні першого, ні другого. Так що...
В якийсь момент мені навіть здалося, що його слова дійсно заспокоюють, але думка про те, що відповідальність за можливі наслідки псевдолікування ляже на мене, змусила серце закалатати гучніше.
- Вам зле? У вас колір обличчя змінився, - не вгамовувався Василь.
Нелегка робота у моєї подруги, що не кажи. Чи може тільки я така вразлива? Цікаво, як би вела сеанс Настя? Треба буде принагідно відвідати хоча б один - як асистент, наприклад.
- А знаєте, у слухавці ваш голос по іншому звучить - жорсткіше, чи що. Та й уявляв я вас не такою, - чоловік розглядав мене, наче готувався роздягати й вже примірявся, що з одягу позбавити мене в першу чергу.
- Уявляли кращою?
- Звичайно кращою. Ой, ні, навпаки. Втім, я заплутався. Ви така, якою й повинна бути психотерапевт. Напевно, - Василь зніяковіло відвів погляд. - Не звертайте уваги - я не вмію правильно спілкуватися з жінками - компліменти там всілякі говорити, запитання потрібні ставити.
- По вашому правильно - це означає говорити компліменти? І що значить потрібні запитання? От ви, мабуть, одружені - а як познайомилися з дружиною, пам`ятаєте?
Він зітхнув, потім усміхнувся:
- Звичайно пам’ятаю - на танцях. Ми в гуртожитку з хлопцями коньяку по сто грамів випили та й пішли в парк. Літо, неділя, двадцять друге червня...
Василь скосив очі в мій бік.
- Ні-ні, це випадковий збіг - ніякого підтексту, - потім продовжив. - Прийшли ми заздалегідь - людей на танцмайданчику було ще небагато. Сіли ближче до ведучого, базікали, розглядали перших танцюристів, в основному дівчат. Прямо перед нами дві подружки задами таке виписували, - чоловік знову глянув на мене. - Вибачте, сідницями вірніше буде?
Я посміхнулася:
- Розповідайте, як виходить, не треба кожен раз, коли сумніваєтеся, на мене дивитися. А правильніше буде стегнами, мабуть.
- Я думав стегна - це нижче сідниць. І як же ними вертіти, якщо сідниці головніші? Втім, нехай буде стегнами. Так ось: одна такі вензеля вимальовувала... стегнами. Я й ляпнув товаришам: "Зараз піду та підчеплю оцю вертихвістку." Хлопці щось говорили - вже не пам`ятаю що, - під`ятрювали, мабуть. Я ж відмахнувся від них і попрямував до дівчат. Дивлюся, а у моєї кралі ніс - античний. Ні, я нічого не маю проти таких носів, але на той момент мені чомусь більше кирпаті подобалися. Раптом вже й перехотілося кадрити її. Я розвернувся, щоб піти назад, до хлопців, але голос в голові - мій, тільки інший, - раптом каже: "Що ти втрачаєш? Вперед, не зупиняйся - а далі що буде, то й буде!"
То ж, крутнувшись на місці, я продовжив свій шлях. Хоча шлях - це голосно сказано, - нас розділяло всього лиш декілька кроків.
Василь розповідав, а я подумала, що виявляється не тільки у мене роздвоєння особистості, не тільки я полюбляю авантюри. Якщо добре розібратися, то, мабуть, для мене зустріч з лікарем теж зайвою не буде.
- Чого це ви посміхаєтеся?
- Я? Це так, особисте. Продовжуйте.
- Так ось, підійшов до неї - якраз повільний танець оголосили, - взяв за талію, а вона не пручається. Зовсім. Інші відразу напружуються, на відстані тримають, ледь не відштовхують, а ця наче довірилася.
Він замовк.
- Мені це слово тільки-но спало на думку - довірилася. Раніше здавалось, що її тіло просто м`яке, а воно, виявляється, причина в іншому була. - Василь закусив губу й мовчки дивився на стелю.
- Ви напевно знаним бабієм були в молодості?
- Хто - я? Та ніколи. Дівчата подобалися звичайно, але я був дуже сором`язливим, довго розмірковував, перш ніж підійти, поговорити. Перше кохання було платонічне, на відстані. Дівчина знала, що я до неї нерівно дихаю (вірші просто так не пишуть!), чекала, що підійду, щось робитиму, та у мене далі зітхань справа не йшла. Хоча, брешу - на новорічному вогнику запросив її на танець, який весь промовчав, і після закінчення якого втік писати черговий опус. Так що, який з мене бабій - більше на П`єро, з його пісенькою про Мальвіну, схожий.
- Але після вашої розповіді про знайомство з дружиною - майбутньою дружиною, - я би так не сказала.
- Я й сам іноді дивуюся. Може коньяк, може атмосфера відповідна: музика, теплий вечір, жіноче тіло занадто близько, а може цей, другий “Я”, що підштовхнув мене до неї. Не знаю... Я більше на долю грішу - чому судилося...
Василь зітхнув.
- Весь вечір протанцював з нею. Потім були проводжання, посиденьки до світанку в її дворі, на лавочці. Пам`ятаю, як по нас квашеними помідорами з вікон кидали, тому що ми сміялися надто голосно, людям не давали спати. - Василь облизнувся, - Смачні!
- Хто смачні? Помідори?
- Еге ж.
- Ви що - їх їли? Прямо із землі?
- Навіщо ж із землі - деякі розбивалися об голову, чи об плечі, - пальцем підчепив, і до рота.
- Фу! - я аж скривилася.
І не зрозумієш відразу, чи то він такий і є, Василь цей, чи грає.
- Ось-ось, вона так само говорила. По руках надавала й прочитала лекцію про те, що овочі-фрукти взагалі мити треба. Але де я їй вночі, в чужому дворі воду знайду? Та й хто ж миє квашені помідори?
Василь затих. Дивився на стелю, а великі пальці його переплетених долонь відбивали свій, тільки їм відомий, ритм. Права нога при цьому працювала як метроном - вправо-вліво, вправо-вліво.
Я теж мовчала, роздивляючись його обличчя: поголений недбало, подекуди стирчать щетинки; волосся в носі та вухах говорило про те, що за собою він не дуже слідкує; одяг теж випрасуваний абияк - зовсім не схоже, що у нього є дружина; якщо ж і є, то за чоловіком стежить абияк.
- А ви що, занотовувати нічого не будете? Я думав, що у психотерапевтів на кожного пацієнта є свій окремий зошит.
- Ми записуємо тільки найважливіше. Втім, ви маєте рацію, зараз візьму блокнот.
Я піднялася, не знаючи, де його шукати. І могла ж промовчати - сказала б, що на пам`ять не жаліюся, потім запишу.
- Та ні, це я так, між іншим, запитав. Лікар ви - то ж вам видніше, як, і що, робити.
Еге ж, мені видніше - затіяла авантюру без підготовки, тепер викручуватися доводиться. На щастя, нотатник та олівець знайшлися на полиці, біля книг.
Я сіла назад до крісла, розкрила блокнот…
У школі ми розмальовували поля в зошитах візерунками, квіточками, силуетами будинків, людей. Схожі замальовки рясніли в Настиному записнику, тільки тут вони були скрізь.
- Знову щось згадали? - Василь запитально дивився в мою сторону.
- Ні, це вчорашній допис трапив на очі - цікавий випадок. Ви не зважайте, продовжуйте. Знайшовши чисту сторінку, я почала начебто щось писати.
- Через місяць ми посварилися - вже не пам`ятаю чому, - набрид їй, мабуть. Одночасно зі мною (це вона потім зізналася) ще один кандидат підбивав до неї клини. Я більше говорив, ніж робив - кому таке сподобається? - от вона мене й відшила.
Саме тоді на роботі мені путівку виділили - за кордон з`їздив, на світ подивився. Товариш готувався до весілля, то ж я йому сервіз придбав - у нас не дістати, а там дрібниці, на наші гроші. Перед самим весіллям влаштували парубочий вечір, потім з хлопцями в парк пішли, на закриття танцювального сезону. Так збіглося, що й моя майбутня дружина теж там була. Запросив її на танець. Слово по слову - знову почали зустрічатися. Як дізналася, що був за кордоном, засмутилася, мовляв, невчасно посварилися - може б і для неї щось привіз. Вона журиться, а я посміхаюся і мовчу. Не знаю чому, але вибираючи подарунки, декілька дрібничок придбав і для неї, про всяк випадок. Потім, на Новий рік - ми зустрічали разом з її друзями, - подарував. Здивувалася: "Як ти міг так довго мовчати?" - каже. Та заради виразу на її обличчі можна було б і довше чекати - дитяча радість, світла усмішка... Не знаю, як ще описати... Загалом, їй було приємно, і мені теж - від того, що їй приємно.
- Вам подобається робити сюрпризи?
- Мабуть. Не знаю. Мені подобається людей шокувати - в хорошому сенсі, - й спостерігати за їхньою реакцією. Та й подарунки дарувати не лише до свят, а й спонтанно. Може це і є сюрпризи, не знаю.
Василь замовк. Кінчики його черевиків гіпнотизуюче розгойдувалися вправо-вліво...
Я згадала, як познайомилася зі своїм чоловіком: молоденька практикантка, всього третій день в елітній перукарні. І так вийшло, що чоловічий майстер того дня
захворіла, моя наставниця вже обслуговувала іншого клієнта, а тут заявився він - молодий красень, в джинсах і в футболці. Його не попередили, що майстра немає, а часу в нього впритул було, тільки на стрижку. То ж мені, хоч і з острахом, все-таки довірили його голову. Хвилювалася: і досвіду мало, і клієнт постійний - раптом що, догана забезпечена, якщо не гірше. До того ж він відразу сподобався мені, що збільшило мій тремор і повело ножиці не туди. Наставниця побачила, відігнала, перед ним вибачається, мало не пил з черевиків здуває. Підправила те, що я натворила, гроші брати з нього відмовлялася, а мене погрожувала звільнити. Чоловік (майбутній чоловік) гроші таки поклав на столика, попередивши - якщо її (мене, тобто) наступного разу тут не зустріне, то буде надалі підстригатися в іншому салоні. Через тиждень він з`явився з букетом троянд, запросив після зміни в ресторан, а потім ...
- ... ви ніколи нікуди не спізнювалися? - голос Василя повернув мене до кабінету.
- Що? Вибачте, про що ви запитували?
- Я кажу, у вас немає звички запізнюватися?
- Намагаюся, звичайно, приходити вчасно, але іноді можу затриматися.
- Наскільки? Найбільше запізнення - яке воно у вас було?
- Відразу й не згадаю - на півгодини, напевне, може трохи більше.
- Півгодини? Всього?- Василь посміхнувся. - У моєї дружини запізнитися на дві-три години - це як вам на десять хвилин, мабуть.
Я подивилась на Василя, не розуміючи, куди він гне.
- Якось ми домовилися зустрітися з нею біля парку - прогулятися, качок погодувати на озері. Я прийшов з квітами за двадцять хвилин до зустрічі, всівся на лавочці біля пам`ятника й став її виглядати. У призначений час ніхто не з`явився - я припускав, що жінки зазвичай запізнюються, то ж вважав, що все в межах допустимого. Двадцять хвилин, півгодини - її немає. Ось, ось зараз підійде трамвай, з нього вибіжить знайома фігурка - заспокоював я себе, - але ні з цього, ні з десяти наступних трамваїв, ніхто, в кому я зміг би впізнати жаданий силует, не з`явився. Спочатку хвилювався, а потім подумав - сенс нервувати? Погода сприяє, у мене вихідний, нікуди поспішати не треба. Якщо не прийде, то надихаюся свіжим повітрям, помилуюся осінніми чарами, а квіти віддам кому-небудь - не тягти ж їх додому.
Сиджу собі, вдихаю аромат листя, що злітає з дерев, спостерігаю за перехожими і раптом бачу - йде. Вона йде. Разом з дівчиною, тією, що на танцях з нею була в день нашого знайомства.
Підійшла, посміхається: "Я вже й не сподівалася тебе тут зустріти, - каже.- Ось, вирішила подружку провести й заодно подивитися - раптом ти все ще тут."
- І скільки ви її тоді прочекали?
- Понад три години.
- Нічого собі! Та у неї талант.
- Є таке. А ще якось нас запросили на день народження. З дому ми вийшли на дві години пізніше, в гості заявилися, коли на столі вже стояв десерт. Частина запрошених пішла додому, залишилися іменинниця з чоловіком, та їхня знайома, яка хотіла наживо побачити ту, що може запізнитися більше, ніж на годину.
Посміялися, випили, а нова знайома все дивилася на мою дружину й примовляла: "Як же так! Це не можливо! Хіба так можна?.."
Друзі знали про слабкість моєї жінки й не ображалися, бо вона все компенсувала своєю відкритістю, добротою...
- І все-таки я не розумію, що привело вас до мене: у вас є дружина - з вашої розповіді я зрозуміла, що ви її кохаєте, та й вона вас, мабуть, теж; напевно діти є, може навіть онуки - чого вам ще бракує?
- Ви не дослухали, - Василь спохмурнів.
- Вибачте, - я зрозуміла, що сказала зайвого.
...
.(продовження в ч. 2,3,4)
м. Дніпро, 31 березня 2017 року - 15 жовтня 2018 року