Перший гетьман Предслав Лянцкоронський та перший кошовий Євстахій Дашкевич

Початок 16 століття приносить важливі зміни в політичному житті українців. Зять князя Острозького Предслав Лянцкоронський (1489-1531), стає першим гетьманом і з нього починається Гетьманщина війська українського. Тут ми вперше зустрічаємося із законодавцем Запорозької січі, її першим кошовим Євстахієм Дашкевичем (1455 -1535).

Коли в результаті прохання князів Симеона Мозайського та Василя Семякі взяти їх під захист, Іван Великий московський князь відправив своє військо в Україну, під Дорогобузом відбувся пам’ятний бій, де князь Острозький, великий литовський гетьман був розбитий. Видатний лідер того часу з 35 битв програв лише у своєму житті дві, але поразка та була такою важливою, що губернатор Смоленська, маршалки: Остюкович і Хректович, а також князі Друцци і Масальські були взяті в полон, відвезені до Москви та закуті в кайдани.

Загрожений вічною в`язницею, князь Острозький прийняв службу великого князя московського. Він провів кілька років у Московській державі, коли в Москві з’явився Євстахій Дашкевич, відомий втікач з рідного краю.

Невідомо, що було причиною тогочасного втечі Дашкевича з посади Черкаського старости, але враховуючи взаємні стосунки видатних людей того часу, можна пипустити, що дружба з Острозьким змушувала його до цього; повторна його втеча з Москви разом з Острозьким підтверджує цю здогадку. Князь Костянтин Острозький був чудовим полководцем, гідним, великодушним, доступним для всіх і співчутливим до в’язнів; і чи цього недостатньо, щоб співучасники його слави були віддані йому з всією душею. Крім цього Острозький одружився на дочці Симеона Олельковича, останнього шанованого і обожнюваного київського князя. І чи могли його співвітчизники в цій ситуації байдуже дивитися на рабство улюбленого ватажка?

Ймовірно, польський король Олександр не знав про причину втечі Дашкевича і тому, коли уклав мир, він вимагав звільнення його у свого тестя, але великий князь Іван IV відповів, що в умовах було заявлено, що обидві сторони віддадуть один одному злодіїв, злочинці, боржників та селяни, а Дашкевич не був жодним з них, він був воєводою у царя і добровільно перейшов на службу до великого князя.

Але тільки Острозький, під приводом огляду військ, підійшов до литовського кордону, відразу втік з полону. Дашкевич повернувся до царя разом за ним.

Лянцкоронський, український гетьман, Немирович, київський намісник, і найбільше Острозький, допомагали Дашкевичу в прощенні від короля. Він же тим часом, поки його друзі працювали над тим, щоб відновити його королівські прихильності, вирушив на Дніпровські острови до розпорошених там лицарів, що боролися у постійних битвах з невірними, Євстахій мав можливість оцінити їх хоробрість, мужність, жертовність та подумати над користю, що Річ Посполита могла отримати з цих неорганізованих груп відважних захисників. Він розумів, що їхні груди можуть стати захистом для слов’янських народів проти постійних нападів диких татар і фанатичних турків.

Отримавши прощення, він прибув на сейм до Пьотркова в 1511 році, на якому були присутні татарські посланці, вимагаючи данини, яка їм була обіцяна. Він висловив переконання, що соромно такій сильній, християнській державі віддавати данину варварам, коли Річ Посполита може легко закрити їм вихід з Криму і не боятися їх вторгнення. Потрібно лише організувати активну охорону з 2000 осіб, які б на невеликих посудинах кружляли по Дніпру між островами і порогами та перешкоджали татар у їх переправах. Щоб створити цю охорону, острови потрібно зміцнити, а для доставки припасів достатньо лише 500 наїздників.

Отже до 1511 року запоріжців ще не існувало, лише тоді було прийнято рішення утримувати 4000 кінноти та зібрати на їх фінансування з кожної десятини землі в перший рік по 18, а наступний - по 12 грошів. Ця армія мала захищати Поділля. Спочатку дві тисячі бійців мали змінювалися кожні два роки аж поки воїни не звикли б жити постійно на своїх островах. Дашкевич повертається до Запоріжжя і пропонує хаотично розсіяним та не надто комфортно живучим там лицарям свою допомогу, вогнепальну зброю та поради, а запоріжці, бачачи в ньому високі знання бойового мистецтва, надзвичайну хоробрість, рухливість і невсипущу діяльність, що так до вподоби їх характеру, вибирають його своїм кошовим.

Новий отаман розділив своїх підлеглих на сотні, надав їм права та обов`язки. Проте козаків на початку було все ж замало, бо вся їхня чисельність становила заледве 2000.

Основними чеснотами цієї новоорганізованої армії були презирство до життя, вміння витримувати всі негаразди, беззаперечна покірність керівництву під час війни, рівний поділ військової здобичі та вільні вибори очільників.

Тим часом Зигмунт I дозволяє їм вести господарства (хутори) над порогами і дає Дашкевичу Канів і Черкаси. Крім того, козакам надаються землі по обидва боки Дніпра, між річками Кінська вода, Самара, Кальміус, Ташлік і Буг.

Ось в такий спосіб постала ця прикордонна охорона, яка була настільки незначною на своєму початку, а надалі стала великою і потужною армією.

З їх малої кількості за часів Дашкевича ми бачимо, що козаки не могли бути окремим племенем чи нацією, що породила українських козаків, вони були мандрівниками, втікачами з тих же українців, котрі могли дати їм лише назву та модель внутрішньої організації.

Спочатку цю придніпровську прикордонну службу періодично змінювали товариші, що жили на хуторах; потім лицарі звикли до такого життя на островах, до постійних нападів, за які вони подібним чином відплачувались наїздами і сформували товариство, завжди готове до будь-яких починань. Для кращої оборони вони почали ставити твердині та огорожі і вирішили назавжди залишитися неодружені.

Це й був початок Запорізької січі.

Король віддав її під владу українського гетьмана, якому вона завжди була більш-менш послушна; а гетьмани, не заважаючи запорожцям нападати на ворогів України, казали лише посміхаючись, коли до них надходили скарги на козаків: "Що ж, треба ж хлопцям погуляти".

Дії запорожців одразу при їх першій появі стали дуже гучними поміж сусідами України.

З часу появи Дашкевича в Запоріжжі історія козацького побуту стає більш певною і відомою. Подібним йому героєм-сучасником в Україні був Предслав Лянцкоронський. Вчинки цих чоловіків настільки між собою пов`язані, що історики часто мають сумніви, хто насправді був гетьманом: деякі навіть починають вважати гетьманом Дашкевича. Однак, схоже, що Лянцкоронський був гетьманом, а Дашкевич – запорізьким кошовим отаманом і його співтоваришем на полі слави.

Татари, отримавши відмову платити данину на Петруківському сеймі, наступної весни в кількості 60 000 вторглися в Польщу. Запорізька варта не змогла зупинити такий сильний напад, але український гетьман Предслав Лянцкоронський з князем Острозьким Великим гетьманом Литовським зустрів їх під Лопушним (bitwa pod Wiśniowcem, 1512) і побили їх, у цій битві загинуло 24 000 татар.

Через чотири роки Предслав Лянцкоронський, знуджений монотонним життям протягом декількох років, відмовляється від гетьманства і, з`єднавшись з кошовим отаманом, з 1200 запорожцями прямуює до мусульман, щоб помститися за попередні напади. Удвох вони дійшли до Белграду, окупованого турками, розбили кілька татарських загонів і привезли до Січі 500 коней та 3000 голів худоби.

Після такої щасливої ​​спроби двоє друзів продовжували нищити Крим і результатом цих нападів було повернення земель над Дністром та у гирлі Дніпра, окупованих татарами від часів приходу Батия.

Але через три роки щастя відвернулося. Син Малімета Герея, приїхавши до Литви, спутошив увесь простір країни майже до Кракова, він побив князя Острозького поблизу Сокаля над Бугом і захопив у полон до 60 000 жителів.

У той час було неможливо бути безпечним, незважаючи на мирні договори, або розраховувати на стосунки та союзи особливо з татарами. В короткому часі ми побачимо кошового примиренного з ханом і в неволі у нього.

Підмовивши жителів Казані до повстання і влаштувавши свого брата Саїда Гірея на їх престолі, хан укладає союз із Зигмундом і, з’єднавшись з Дашкевичем, вирушає на Москву. Вся частина країни від Нижнього Новгорода до Москви була знищена, міста та села спалені, а людей забрано у неволю. Проте Великий князь врятував Москву, пообіцявши платити данину. Татари відступили бо до хана дійшли вісті, що його сусіди з Астрахані за його відсутності напали на Крим. По дорозі назад, віддячуючи кошовому за його допомогу, він раптово напав на козаків, коли вони спокійно таборувалися на Дніпрі, розбив Дашкевича, взяв у полон і забрав із собою 1522 року.

Незабаром нагайські татари вбили правителя Криму, а кошовий, який вважався за страченого, раптом з’являється в Черкасах. Невідомо, яка випадковість дала йому можливість вирватися з рабства, але він коли приїхав, одразу зібрав своїх запорожців, пішов помститися на невірних, напав на Очаків, спалив цю твердиню та об`єднавшись з ногайцями, спричинив жахливе руйнування на всьому Кримському півострові 1522 року.

Сулейман, 2-й турецький султан з 300 000 війська увійшов до Угорщини, але побоюючись об`єднання поляків з Угорщиною, він вирішив створити їм проблеми у власній країні та наказав хану Криму спустошити Литву. Князь Острозький, Немирович і Дашкевич зустріли татар під Києвом, розбили і змусили 7000 варварів скласти зброю, визволивши з полону кілька тисяч християн.

Нарешті, розпорошивши татар під Черкасами та Каневом, Дашкевич приїхав до Кракова, де його прийняв король з найбільшими почестями.

Після двох років спокійного життя кошовий разом зі своїм другом Лянцкоронським, який ще в 1512 році склав гетьманські повноваження, знову зібрався до татар. З 1300 козаками вони вирушили до Очакова. Тричі вони били своїх ворогів, забрали багато коней і поверталися до Запоріжжя. Це була остання знана експедиція козацького героя. Предслав Лянцкоронський помер невдовзі по цьому .