Пригоди Хрюнчика і Хрянчика

Далеко-предалеко за обрієм знаходиться Зачарований ліс. Дерева там високі-високі, трава густа й духмяна, а на галявинах стільки квітів та ягід, що й ступити нікуди. Мешканці дуже люблять свій ліс, але ніхто не знає, чому його називають Зачарованим. 

У цьому величезному лісі є річка, а біля неї, наче грибочки, скупчилися будинки лісових мешканців. Серед них виділяється чималенька двохповерхова будівля. Там живуть два кабанчики – Хрюнчик і Хрянчик. Хрюнчик мешкає на першому поверсі, а Хрянчик – на другому. Кабанчики вже й не пам`ятають, чому вони саме так поселилися у своєму будиночку. Можливо, тому, що Хрюнчик боїться висоти, але він нікому про це не каже, бо соромиться.  

Хрюнчик і Хрянчик дуже схожі один на одного, і всі мешканці лісу думають, що вони брати. Хоча, насправді, кабанчики лише добрі друзі. Щоранку вони роблять зарядку. Хрюнчик прокидається першим, бо має будильника, якого подарував йому на день народження ведмідь Васильович. Такого ж самого будильника Васильович подарував і Хрянчику, але кабанчик його загубив. Отож Хрюнчик будить друга о восьмій, і вони вибігають на галявину. Частенько до них приєднуються зайчата-близнята – Хвостик і Носик. Брати живуть неподалік і теж люблять уранці розім`яти кісточки. 

Щоп`ятниці кабанчики ходять збирати жолуді до Великого Дуба, який знаходиться за річкою. Ніхто з лісових мешканців не знає, скільки йому років. А старий відлюдько Сич розповідав, що буцімто ще його дідусь, коли був маленьким, любив гратися біля цього могутнього велетня. То він уже й тоді був старезним і величезним. Недарма ж його називають Великим Дубом. Так от за тим дубом починається Страшний ліс. Подейкують, що там живе Злючий Вовк. А ще кажуть, що він полює вночі на маленьких звірят. Кабанчики не дуже вірили  

цим чуткам. Але… намагалися обминати Страшний ліс, навіть удень. Та одного разу їм все ж таки довелося там побувати. 

А було це так...  

Якось у п`ятницю, як завжди, взявши кошики, Хрюнчик і Хрянчик вирушили до Великого Дуба за жолудями. Дорогою вони зустріли ведмедя Васильовича. Ведмідь любив мед і мав свої вулики, які знаходилися по той бік річки, неподалік від Великого Дуба. Щодня, зранку і аж до смеркання, він старанно працював на пасіці.  

– Привіт. Куди це ви йдете? – запитав Васильович кабанчиків.  

– За жолудями до Великого Дуба. 

– От і добре, тоді підемо разом, бо я йду на пасіку. 

Дорогою Хрюнчик і Хрянчик співали свою улюблену пісеньку-небиличку: 

Жолудь раз, 

Жолудь два. 

В кошик стриб, стриб, стриб. 

Хрюнчик – я, 

Хрянчик – я. 

Разом хрю, хрю, хрю. 

Ведмідь Васильович не знав слів цієї пісеньки, тому лише підмугикував, і це дуже веселило кабанчиків. 

Але, прийшовши до Великого Дуба, друзі розгубилися: жолудів там не було. 

– Оце так-та-а-к ! – вигукнув Хрянчик. 

– І хто ж це міг зібрати всі жолуді? – здивувався й собі Хрюнчик. 

– Напевно, хтось виявився спритнішим за вас, – сказав ведмідь Васильович. – Ну бувайте, я вже піду до своєї пасіки.  

– Зачекай, Васильовичу! – в один голос закричали кабанчики. – Допоможи натрусити жолудів. 

Ведмідь невдоволено почухав потилицю. 

– Е-е-е..., – почав він, – я вже й забув, як по деревах лазити. 

Насправді, йому дуже хотілося хутчіше дістатися до своїх вуликів. 

– Васи-и-и-льовичу, – заскиглили кабанчики, – допоможи-и-и…  

Ведмідь узяв чималу гілляку, добряче розмахнувся і щосили вдарив нею по стовбурові. На землю посипалися жолуді. Васильович удруге вдарив по дереву – і ще більше жолудів нападало. І коли ведмідь розмахнувся втретє, з дуба хтось обурено закричав: 

– Хто наважився мене турбувати!? Ану покажись!!! 

Васильович із несподіванки випустив гілляку. Він був настільки наляканий, що не міг вимовити й слова. Тупцюючи на місці, ведмідь задер голову і намагався розгледіти того, хто сидів на дубі. Там нікого не було… 

– Забирайся звідси геть, якщо не хочеш потрапити в халепу! – знову почувся той самий сердитий голос.  

Васильович подумав, що треба скоріше тікати, але перечепився через кошик і впав, а потім, прудко схопившись, помчався до мосту. А Хрюнчик із Хрянчиком дременули, куди очі бачили, й зупинилися тільки тоді, коли геть знесилилися.  

Друзі огляділися. Усе навколо здавалося таким незнайомим. І ліс тут був підозріло густий... «Ой, та це ж той самий Страшний ліс, у якому живе Злючий Вовк», – здогадалися вони. 

Уже почало смеркатися. На небі замерехтіли перші зірочки, але місяць не поспішав з`являтися. І все довкола поринуло в непроглядну темряву. Кабанчики засмутилися. Їм здавалося, що дерева перетворюються на страшні чудовиська, а з кущів от-от вистрибне Злючий Вовк. Було холодно, і друзям дуже хотілося додому, до теплого каміну, а ще – страшенно хотілося гарбузової каші. Тремтячи від холоду й жаху, вони провели всю ніч. 

Уранці, коли піднялося сонечко, Хрюнчик і Хрянчик трішечки повеселішали. Ліс уже не видавався таким страшним, як уночі. Але ж кабанчики не знали, куди йти! Раптом недалечко тріснула суха гілка: 

– Салют! Я Злючий Вовк, а ви хто?  

Хрюнчик і Хрянчик стояли мовчки, не знаючи, що їм робити: тікати чи розмовляти з вовком. 

– Можете не боятися мене. Я вночі славно пополював, тому не буду вас чіпати, – запевнив він кабанчиків. 

Хоча Злючий Вовк був великий і страшний, але ж він (нечувана річ!) посміхався! І кабанчикам здалося, що вовк говорить правду. Друзі трішечки посміливішали. 

– А ми й не боїмося, – переглянулися вони, – ми просто заблукали, може, ти нам підкажеш, як дістатися до Великого Дуба? 

– Без проблем, – промовив вовк, – я саме туди йду. 

А тим часом ведмідь Васильович зібрав усіх мешканців лісу, щоб розповісти про дуба, який уміє розмовляти. Тут були і зайчата-близнята, і лисичка Пліткарка, і ще багато інших жителів Зачарованого лісу, навіть старий Сич не полінувався прийти. Усім було цікаво послухати цю незвичайну історію. 

Васильович стояв на пеньку, а біля нього утворився чималий натовп.  

– І коли я втретє хотів ударити гіллякою, дуб заговорив, – розказував ведмідь. 

– І що він тобі сказав? – поцікавився хтось із юрби. 

– Сказав, що йому боляче, і щоб я його не бив, тому я, звісно, перестав.  

Усі мешканці Зачарованого лісу з великим здивуванням слухали Васильовича. Вони не пам`ятали, щоб тут коли-небудь траплялося щось подібне. Деякі звірі страшенно злякалися й уже почали міркувати про те, щоб поселитися в іншому лісі. І лише лисичка Пліткарка раділа з чудової нагоди поповнити запас новин. 

– А що він ще казав? – із нетерпінням спитала вона.  

– Ну-у-у, сказав..., – нехотя почав Васильович, – сказав, щоб я забирався геть, якщо не хочу потрапити в халепу. Я кинув гілляку й пішов. 

– А, може, побіг? – захіхікала Пліткарка.  

– Може, й побіг, але не це важливо, – образився Васильович. – Шановні мешканці лісу, любі друзі, – продовжував він, – пропоную піти до дуба й подивитися, хто там розмовляє. 

– Пра-а-а-вильно! – дружно підтримала ведмедя громада. 

Коли мешканці Зачарованого лісу прийшли до Великого Дуба, Хрюнчик і Хрянчик були вже там. І хоча кабанчики стомилися після нічної «прогулянки», їм теж було цікаво подивитися, що зараз буде. 

Звірі обступили Великого Дуба. Нічого незвичайного в ньому не було. Дуб як дуб, могутній, мовчазний велетень, він стояв непорушно, а легесенький вітерець ворушив його листочки. 

Ведмідь Васильович, як і минулого разу, щосили вдарив по стовбурові. На землю посипалися жолуді. Хрюнчик і Хрянчик мерщій кинулися їх збирати, поки дуб не розгнівався. Але той мовчав. Тоді Васильович дужче вдарив по дубові. 

– Хто наважився мене бити?! Припини, інакше буде тобі зле! – знову пролунав роздратовано голос. 

Тієї ж миті всіх звірів наче корова язиком злизала. Тільки Ведмідь Васильович і кабанчики залишилися біля дуба.  

– Це я, Васильович, турбую тебе, – сказав ведмідь. – Дозволь моїм друзям назбирати жолудів. 

Але дуб не відповідав. Васильович розмахнувся знову й хотів було ударити по ньому, аж тут почувся знайомий уже голос:  

– Добре, збирайте. Тільки не приходьте більше сюди. І всім іншим перекажіть, щоб і ноги їхньої тут не було! 

– А де нам брати жолуді?! – обурився Хрюнчик.  

– Так! Де нам їх брати? – приєднався до нього Хрянчик. 

Кабанчики так розхвилювалися, що навіть кошики покидали. 

– Хм..., мені здається, хтось там є, – сказав ведмідь Васильович.  

Він підійшов до стовбура, відхилив гілки й із дупла вихопив тремтячу білочку. 

– Так ось хто нас налякав, – засміявся ведмідь, – маленька білочка. 

– Ха-ха-ха, така малесенька…, – сміялися й собі кабанчики. 

А білочка опустила голову й навіть боялася поглянути на них.  

– Відпустіть мене, будь ласка, я більше не буду, – попросилася вона. 

– А чому ти нас проганяла? – спитав Васильович.  

– Я думала, що ви мене будете ображати, бо я маленька, – відповіла білочка й заплакала. 

Ведмідь притулив її до себе. Він дуже не любив, коли хто-небудь плаче. 

– Ну що ти. Ми не ображаємо маленьких, а навпаки – захищаємо їх. Правда ж, друзі? 

– Правда! Правда! – підтримали його кабанчики. 

– І проганяти ми тебе не збираємося. Наш ліс – це наш дім, і кожен його мешканець може будувати собі хатинку там, де захоче. Витри сльози й нічого не бійся, – сказав Васильович. – Домовилися?  

– Домовилися, – посміхнулася білочка. 

Ось так і закінчилася ця звичайна історія. Можливо, хтось запитає: «А чому вона звичайна?». А хіба в ній було щось незвичайне? Дуб, який уміє розмовляти, – це маленька білочка, Страшний ліс насправді не дуже страшний, і навіть Злючий Вовк виявився не таким уже й злим.