"Довгими вечорами, коли зимно і вітряно на вулиці..."
з рубрики / циклу «Не кидай Батьківщину милу...»
Довгими вечорами, коли зимно і вітряно на вулиці, в родинному колі особливо затишно. Почула історію, яку не раз розповідала моя бабуся Марія (їй четвертого грудня виповнилося б сто п`ять років).
Мій прадід, Синько Павло Самсонович у двадцяті роки минулого
століття мешкав на Подолі, працював візником. Він зібрав достатньо коштів - п`ять тисяч золотом - перед революцією і поклав їх у банк. Мріяв про власний будинок (тодішній візник міг дозволити собі таке задоволення)...
Прийшла радянська влада й відібрала в нього ті кошти. СКАЗАЛИ ЗОЛОТО ЗДАТИ. Це - дуже по-радянськи! Прадід, позбувшись капіталу, не позбувся людяності та гідності. Пізніше він врятував від погрому єврейську родину Абрамських, що мешкала на сусідній з нашою вулиці. Чоловіка і його дружину він впустив до своєї оселі й заховав під периною на широкому ліжку... Я його пам`ятаю, колись у бабусі жила до кінця сімдесятих.
Так от, коли погромщики завітали у хату й запитали, чи не ховає, бува, господар втікачів, Павло Самсонович спокійно відповів: ні, немає нікого! Прибульці пішли ні з чим. А згодом прадід помер - у тридцять третьому, від голоду.
Нашу ж родину після війни рятували АБРАМСЬКІ, позичаючи трохи грошей на шматок хліба (тридцять тодішніх рублів вистачало.. на три дні). Ось так і вижили. Мою маму й бабусю згодом, у шістдесяті, наші сусіди запрошували на весілля своєї дочки. ШАНУВАЛИ. До самого кінця, поки не розпалося оте подільське братство...
Павло Самсонович був людиною чесною і мужньою, такими виховав і трьох своїх дітей, що лишилися - з семи (четверо не вижили). Іноді йду на те місце, де стояв наш будинок (Оболонська, 47), пригадую дитинство, бачу обличчя дорогі... Внутрішнім зором.
