Баш марама
з рубрики / циклу «Мозаїка»
Іван саме порався біля волів, коли почув, як затупотіли кінські копита, а потім хтось затарабанив у браму.
- Кого це вже нечиста принесла? - чоловік міцніше вхопився за вила, бо до хати за пістолем бігти було вже ніколи.
- Пугу! Пугу! - пролунало з-за воріт. - А чи не Ваврича це хутір?
- Був колись Вавричів, тепер Шуліки, - Іван кивнув дружині, яка саме визирнула з хати, щоб та сховалася. - Та вам яке до того діло? Хто такі будете?
- Свої ми.
- Свої по хатах сидять...
- Твою ж ковіньку, Іване, ти? Відчиняй вже. Чи не впізнав?
- Для кого Іван, а для кого… - голос за брамою видався наче знайомим, та пройдисвітів світами мандрувало ще багатенько, тож чоловік вирішив про всяк випадок перепитати, як заведено на Січі. - А по волі, чи по неволі?
- Справжній козак завжди по волі гуляє, - пролунало з-за воріт.
Іван після такої відповіді встромив вила в сіно й пошкандибав зустрічати гостей.
- Та ти що заснув там, чи вмер ненароком? - почувся інший голос, який потім сам же на своє питання й зареготав.
- Помовч, - озвався перший. - Шкутильгає він - стріла кримчацька вцілила. Тож ти, Свириде, думай що кажеш.
Другий голос відповісти не встиг, бо Іван відкинув засувку на брамі й уже розтуляв її стулки.
Перед ворітьми чоловік побачив трьох вершників. Один, ще зовсім хлопчак з ріденьким волоссям попід носом; другий, старший, з уже доволі густими чорними вусами та в гостроверхій сукняній шапці, по низу облямованій хутром - цих двох Іван раніше точно не зустрічав. А от усмішка третього, найстаршого, з сивою чуприною та шрамом через праву щоку, чоловікові здалася знайомою.
- Що - і зараз не впізнаєш? Ти ж раніше наче на зір не скаржився, чи це вже я так постарів?
- Самійло? Кандиба? Це ти, бісів сину? Яким вітром тебе сюди занесло?
- Пізнав таки, - Самійло поправив свої довгі вуса. - Заблукали ми в тумані. І бач, як вдало - на твого хутора натрапили. А що, отак і стоятимемо біля воріт?
- Вибач, - Іван розвернувся до хати, з дверей якої визирала жінка в білій намітці. - Ганно, готуй на стіл - гостей маємо. Заїжджайте хлопці. Коней ведіть до прив’язі, а самі до хати - якраз обід на підході. Тож підкріпимося й розкажете, що на білім світі діється. Бо ми тут зовсім вже здичавіли...
При вході у світлицю чоловіки зняли свої шапки, перехрестилися на покуття, привіталися з господинею.
Жінка на те лиш мовчки хитнула головою й відразу ж відвернулася до печі, з якої через хвильку дістала горщика з варивом, що ще парувало.
- Оце добре, - озвався чорновусий. - Оце гарно! Бо я вже забувати став, що то є гаряча страва. А до Запорожжя, мабуть, ще мандрувати й мандрувати.
- Та не так вже й багато - якщо кіньми, то до вечора й дістанетесь. Це мені волами - майже день валандатися, - Іван з комори приніс повну сулію якогось мутного зілля, перелив частину в карафку зеленого скла, яку й поставив на стіл. - То ви на Січ?
- Так, - Самійло пропустив наймолодшого вперед і потім сам всівся на лавку, що стояла попід стіною біля столу. - Похід оголосили на Крим, чи ти не чув?
- Ми ж осторонь усіх доріг, тож до нас рідко хто зазирає. А хто це з тобою?
- Це - мій синок, теж Іванко - я тобі розповідав про нього, - старий козак вказав на наймолодшого. - Тоді ще малям було, а тепер ось на Січ везу - нехай скуштує справжньої козацької тетері.
Жінка біля печі на ці слова з сумом подивилася на хлопця, глянула на його усміхненого батька, зітхнула й взялася великою ложкою накладати кашу в миски.
- А це - Свирид, з Брацлавщини. Приєднався до нас позатого дня. Каже, порішив свого пана, тож тепер мандрує за пороги.
- На Січі ж усіх приймають, еге ж? - молодик, не криючись, розглядав господиню.
- Приймають то всіх, та не кожен козаком стати годен, - Іван, вдаючи, що не бачить парубочого погляду, став нарізати хліб. - Самійло ж тобі розповідав, які випробування для цього пройти треба? А за що ти пана порішив - з людей знущався?
- Та ні - застав мене зі своєю дочкою, - чорновусий усміхнувся. - Витягнув шаблю й став мені погрожувати - натомість сам на неї й напоровся. Глянь, яка моцна шаблюка.
Свирид потягнувся до зброї, яку чоловіки залишили біля порогу, та Іван притримав його руку:
- Потім. Зараз пообідаємо, чим Біг порадував. Ганно, де наші михайлики*?
Жінка дістала з полиці чотири дерев`яні ківшики, протерла їх чистим рушником і мовчки подала чоловікові. Той з карафки в кожну посудину налив мутного пійла: собі, Самійлові та Свириду по повній, а перед Іванком затримався, позираючи на його батька. Кандиба ствердно кивнув головою:
- Нехай привчається - або п’яничкою стане, або зовсім не питиме.
- То що, будьмо? - Свирид вже схопив свого михайлика.
- Не жени так, - Самійло теж взявся за ківшика. - Спочатку треба належну молитву прочитати.
Чорновусий здивовано поглянув на старшого товариша, потім на Івана, який лише посміхнувся.
- Кхгм! - Кандиба прокашлявся, підняв посуд з напоєм. - О горілице, великая мученице! Пройшла ти крізь вогонь і воду, йдеш в нашу немощну утробу, приводиш нас в біду-пригоду. Як взяли ми тебе з винниці, та налляли в скляниці, посадовили за стіл, на лавиці, почали з тобою панькатись, почали тобі кланятись. О, славная мученице горілице! Сама ти в золоті ходиш, а нас до руб’я доводиш, розумних дурними, багатих бідними, підданими робиш. Подобаєшся ти попам і панам, всім неборакам сірим і нам. Як ми тебе напиваємся, злиднями пишаємся, богатирями вбачаємся, з кожним братаємся, як індики надуваємся, за чуприни тягаємся, в болоті валяємся...
- Та цур же їй пек, проклятій гріховодниці, - продовжив уже Іван, - сім кіп болячок, пекельній зводниці…
- Проклинаю тебе від ніг до лоба, - знову підхватив Самійло. - Іди під три чорти диявольська худоба! Не йди до голови, не завдавай нам біди, а йди до брюха та вижени звідти нечистого духа. Амінь!*
І сивочолий козак перехилив до рота свого ківшика. Майже водночас із ним випив Іван. Свирид заслухався, тож трохи забарився. Лиш один Іванко все дивися на свого михайлика з побоюванням.
Його батько допив, затамував подих, опісля крякнув:
- Кріпка, зараза! Сину, менше думай - перехилив і закушуй - онде огірочки, - Самійло взяв собі з миски на краю стола квашенину. - Іване, а ви як тут? Стара Вавричиха давно померла?
- Та вже десятий рік пішов, - господар припав до каші. - Ото як ми з Ганною побралися, так невдовзі й відійшла.
- Не набагато свого чоловіка пережила, упокой Господи їхні душі, - чоловіки перехрестилися.
Малий Іванко саме припав до свого михайлика, тож йому було не до цього. Видно було, що хлопцеві горілка не смакує, та він все одно її допив, хоч і скривився, а потім за порадою батька схопив огірка.
- То ти ж, Іване, на Січ провізію повезеш? Бо для походу, сам знаєш, багато чого треба.
- Та нам, Самійле, самим ледь вистачає. Залишків тих - лиш волів задарма ганяти, - Іван казав це, а сам дивився на дружину, яка перебирала щось на припічку й після чоловікових слів на мить завмерла, але нічого не сказала.
- Та й там, я думаю, - продовжував господар, - і без нас буде кому харчами військо забезпечити. Ти ось про кашу не забувай - їж поки тепла, та й ковбаси не минай, чи карася он того.
- То може ще по кухлику? - Свирид простягнув руку до карафки.
- Ні, - Самійло притримав чорновусого. - Зігрілися трохи, та й досить. Нам ще їхати.
Свирид не став сперечатися, але Іван зауважив, що парубкові таке не дуже сподобалося.
Далі чоловіки їли мовчки й лише жінка біля печі тихенько калатала посудом...
Брацлавчанин першим відклав ложку, витер вуса й знов став роздивлятися Ганну.
- А що це господиня нічого не каже? Й не усміхнеться навіть. Чи не німа вона часом?
- Не твоє собаче діло, - не стерпів Іван. - Їж мовчки, та й усе.
Свиридове лице перекосилося, він скочив й потягнувся до шаблі. Та Кандиба вчасно осадив його за плече:
- Охолонь, хлопче!
- Дякуй Богові, що ти господар, бо деінде вже валявся б навпіл розрубаний, - Свирид скоса позирав на Івана. - Останній раз мене собакою той пан обзивав. І дарма, як виявилося.
- Я кажу, охолонь, - Самійло теж відклав ложку. - Ти не дивись, що господар шкутильгає - його шабля набагато швидша. Тому й Шулікою прозвали козака.
- Вам вже пора, - Іван піднявся з лавки, натягнув шапку. - На дорогу поїсти не даватиму - якщо не затримаєтесь, то надвечір вже біля Січі будете.
- Дякуємо господині за обід, - Кандиба встав, перехрестився на образи, потім натягнув шапку й підштовхнув Свирида до виходу. - Туман розсіявся, тож нам дійсно час вирушати.
Перед порогом Самійло пропустив наперед сина, взяв Івана за плече:
- Вибач, я не встиг розгледіти цього парубка - гарячий, наче та шкварка на пательні.
- То до першої справжньої заруби. Бо там, скоріш за все, йому ворон очі клюватиме - зазвичай такі передніми й гинуть. Бережи себе, Самійле, і сина бережи - хлопча він ще, - Іван обійняв сивовусого.
- І ми колись такими були, тож це минеться. А ти все одно приїжджай на Січ - якусь монету заробиш, та й погомоніти зможемо. Бо тут, бач, не вийшло.
Господар нічого не відповів, пропустив товариша першим у двері й вийшов слідом за ним.
Ганна у вікно бачила, як гості всідалися на коней, як чоловік зачиняв браму, потім деякий час постояв з похнюпленою головою, наче щось обмірковуючи, й врешті-решт пошкандибав до хати. Жінка швиденько відійшла до стола й стала прибирати з нього миски.
Іван, зайшовши до світлиці, озирнувся нею, невдоволено загудів крізь міцно стулені губи, наче той бугай на болоті, затим розвернувся, щоб знову вийти з хати.
- Що ще не так? - озвалась нарешті Ганна.
Іван лиш поглянув на дружину, але нічого не сказав - пальці його вже намацували клямку.
- Нащо ти, Іване, людям збрехав? Хіба ми те збіжжя самі поїмо? Та його нам років на десять харчуватися вистачить. І чоловіка нізащо собакою обізвав - що він такого сказав? Чи хіба вже й запитати нічого не можна було?
Іван відійшов від дверей, скрегочучи зубами, наблизився до дружини:
- Я ж тебе, Ганно, не раз питав, перед тим, як на рушника ставали - чи ти хочеш цього? Але ти вірила, що все налаштується, що болячка моя згине, як зорі на світанку. Але вибач, - Іван розвів руками. - Дива не сталося! То що, мені тепер піти втопитися, щоб якийсь чорновусий пожалів удову? Ти цього хочеш?
- Та краще б я в полон повернулась, як оті туми*. Казав же отаман ваш біля Чорної долини: "Вибирайте самі - на Україну, чи назад, в Крим." Та я кинути тебе побоялася, бо хто б дивився за таким немічним.
- Пожаліла, кажеш? - Іван підступив упритул до дружини й очі його палали, наче в навіженого. - До татарви повернулася б? А чи знаєш ти, що отаман, як відпустив тих, у кого в Криму вже сім`ї були, наказав усіх їх перерізати?
- Що ти мелеш, Іване, що ти мелеш?
- Я тоді в гарячці лежав, та Самійло розповідав, що отаман душ зо двісті молодих козаків зібрав - щоб загартувати молоде серце - і наказав провести всіх побусурманених українців за кряж, а там вже порубати - аби жодна душа до Криму не повернулася.
- Іване, побійся Бога! Та хіба християнин таке міг закомандувати? - очі Ганни перелякано дивилися на чоловіка. - Скажи, що це брехня, що Самійло все видумав...
- Мені про це не лише він розповідав. Я ще заздрив товаришам: от, мовляв, пощастило - показали себе хлопці справжніми козаками, не осоромили віри християнської, не дали плодитися бусурманам. А я, немічний, провалявся на соломі, не вислужився перед батьком-отаманом. Кажуть, понад три тисячі душ згинуло там...
- Та як же так?! Навіщо було визволяти, щоб потім самим же життя позбавити? Чим же ви тоді краще татар, чи турок?
- А нічим, Ганно! - Іван опустився на лавку. - Вони ясир беруть з України, а ми у відповідь їхні хати по узбережжю палимо, бранців у полон беремо, щоб потім викуп отримати. Отак і живемо. Я сам бачив, як в степу наша старшина домовлялася з татарським чамбулом. Ми думали, що зараз сіктися будемо, а отаман переговорив з ними й розійшлися кожен своїм шляхом. Бо старшині не на часі воювати було, бо не вигідно - зиску ніякого з тієї січі.
- То й тоді ви не визволяти нас прийшли, а за здобиччю?
- Звісно. Бранці, то таке. Вийшло - добре, честь нам і слава. Та й поголос Вкраїною - захисники, мовляв, лицарі. А насправді нам жити за щось теж потрібно, як ти гадаєш? А ружжя, припаси - звідкіля вони братимуться? Здобич - то козацький хліб. За моє збіжжя на Січі дають гроші, які отримують після її перепродажу. Тож виходить, що я - тепер вже гречкосій, - теж із цих набігів живу. Немає ніяких лицарів, є звичайні посіпаки, які або грабують, де можуть, або продаються за ті ж дукати, наче шльондри. Ой, Ганно, краще тобі всього не знати!
- То це правда?
- Що - правда?
- В обозі казали, що то ти Садіє, бабцю Есме, і малого Ахметку порішив. Я не вірила...
- Ніхто не хотів твоїх хазяїв татарських убивати. Якби не Ахметка зі своїм луком, то й він, і матір його, і бабця може були б живі. Я ж не очікував, що він стрілить. Я туди забіг, щоб глянути, чим поживитися можна. Не дивись на мене так, я тепер ледь не кожного дня згадую про це - робота на землі сприяє роздумам. Та й все одно з нього потім наш ворог виріс би. Я не винуватий, що матір кинулася захищати сина - я вже не міг спинити свою шаблю. А потім тінь з мечем позад себе побачив. Нас вивчили реагувати швидко - лезо м`яко в живіт зайшло. Бабця спочатку, мабуть, і не зрозуміла, що сталося - палицю, якою хотіла мене огріти, впустила й осіла, як порожній лантух, коли я шаблю витягнув. І якби Ахметка сховався, ніхто б його не шукав. Але ж ні, вперте татарча знов стрілило. Через ту стрілу внизу живота я шкандибаю тепер. І чоловіком бути перестав - вуса є, а інше... Сподівався, що минеться, що січовий цирульник і твоя ласка сотворить диво. Але чудес не буває - не буває, Ганно! Я хотів тебе зробити щасливою, я й те покривало, що тобі дуже подобається, від товариства сховав. Знаєш, що мені було б, якби братчики про це дізналися? Бо вся здобич спочатку складається в загальну купу, а вже потім ділиться: на церкву, на товариство, і наостанок - поміж козаками. Я не знаю, чому його зірвав. Як стрілу зламав, то від болю й люті вже не пам`ятав, що роблю. Може зі злості, а можливо тому, що їй воно не потрібне було, не потрібне! А я про сім`ю мріяв...
- Виходить, баш марама - то Есме-к`артани*?
- Про що ти говориш?
- Питаю: покривало - воно з Ахметкової бабці?
- Я хотів і з матері взяти, але те полотно вже кров`ю просякло. Тому з неї зідрав лиш намисто з монет - воно в загальну купу пішло. А покривало - так, з бабці. Потім хотів у стайню зазирнути, та знепритомнів посеред подвір`я. Кажуть, що ти знайшла мене...
- Іване, Іване - Ганна, опустилася по стінці печі на підлогу.- Я ж думала, хтось інший їх порішив. Я ж… Та вони, як батьки, мені були. Вони…
- Ганно, мені й так гидко на душі, не треба ще гіркого туди додавати.
Жінка нічого не сказала - дивилась мовчки на чоловіка і з її очей потихеньку текли сльози.
Іван споглядати це, схоже, не зміг. Махнувши рукою й голосно скреготнувши зубами, він скочив на ноги, зірвав зі стіни шаблю, на ходу витягнув її з піхов, які тут же кинув на підлогу, й швидко пошкутильгав з хати.
- Іване, ти куди? - Ганна, шморгаючи носом, витерла очі, піднялася з підлоги. - Нащо ти шаблю взяв, Іване?
Гримнули вхідні двері, було чутно, як чоловік завовтузився на порозі. Ганна вибігла в сіни, спробувала вийти надвір, та не змогла.
- Іване, що ти задумав? Іване, чуєш?
Жінка ще раз шарпнула двері, потім побігла у світлицю й прилипла до вікна: припадаючи на скалічену ногу й тримаючи в руці шаблю, Іван прямував до воріт. Дошкутильгавши до них, чоловік вільною рукою відкинув засувку, розкрив одну стулку так, щоб лиш пройти, і зник за брамою.
Ганна тим часом опустилася на лавку й заголосила…
Іван ішов у долину, де поміж зелених вже верб дзюркотів струмок. Коли запорізький сотник Михайло Ваврич привіз його, семирічного сироту, до себе на хутір, вони саме тут почали вивчати козацькі премудрості.
Іван ішов до верб, пошрамованих вздовж і поперек його шаблею. Ішов, щоб додати до вже старих, почорнілих і грубо зарубцьованих відмітин, ще з десяток, або й сотню нових. Щоб разом з трісками відлітав його розпач, зникала злість й замість неї приходила втома. Щоб нічого потім не хотілося, окрім лягти тільки й заснути. І щоб пробудження приносило байдужість: нічим не перейматися, жити, як той овоч і ним же сконати, як прийде час...
Удар… За рідних батьків, яких майже не пам`ятав і які згинули десь у неволі.
Ще удар… За нового тата Михайла, котрий трохи не дочекався Іванового посвячення в козаки - загинув у поході, як справжній воїн.
Ще один… За маму Олену, Михайлову дружину, яка власних дітей не мала й виховала Івана, як рідного сина.
А це - за Ганну, сироту-полонянку, яка по дорозі з Криму доглядала свого ймовірного визволителя й руки якої витягли Івана з лап смерті.
І знову - за неї, за ту, що пожертвувала власним життям заради скніння з немічним - і вже не козаком, і навіть не чоловіком.
Якби ж він знав. Якби ж…
Коли вчергове шабля застрягла у стовбурі старої верби й Іван, як не старався, але не зміг її витягти, він сів поряд на повалену деревину й заплакав.
Чоловік розумів, що жити в такий жорстокий час - то не його вина. Можливо колись цього не буде, на всій землі пануватиме мир і потреба воювати зникне сама по собі. Але зараз… зараз Іван почувався безпораднім перед силами, які вертіли ним, наче тією тріскою у водоверті. В таку мить здавалося, що майже нічого не залежить від нього самого - залишалося лише віддатися потоку й сподіватися, що найгірше вже позаду.
Іван витер очі, спробував ще раз витягти шаблю, та коли в нього знову нічого не вийшло, залишив цю затію й побрів під гору, до обійстя…
Наплакавшись, Ганна взялася прибирати зі стола. З рук все падало - врешті-решт одна миска таки розбилася. Жінка залишила посуд, відкрила скриню й витягла звідти покривало - баш марам - яке колись носила Есма-к`артана. Вмостившись на лавці, Ганна пальцями, що тряслися, стала перебирати полотно - згадку про неволю, яке й неволею важко було назвати.
За цим заняттям жінка проґавила, коли Іван зайшов на подвір`я - побачила його, вже як той викочував з-під навісу воза й став на нього виносити із клуні мішки.
Ганна витерла очі, сховала покривало у скриню й продовжила прибирати зі столу. Бо якщо чоловік вантажить воза, то вранці поїде на Січ. Отже, треба йому й поїсти зготувати в дорогу. Бо як там не було, та вона не для того витягала Івана з пазурів кістлявої, щоб завтра він помер від голоду.
Жінка ще раз подивилась у вікно, усміхнулася невідомо кому, зітхнула й взялася витирати ганчіркою стола…
*михайлик - невеликий ківш для горілки
*О горілице... - слова взято з: М.Л.Кропивницький - “Вій”, фантастична комедія на 5 дій апотеозом та партитурою.
*туми - нащадки збусурманених українців
*баш марама - татарський жіночий білий довгий шарф, який робили з самотканого серпанку і вишивали по краях - цей тонкий шарф покривав задню половину голови і шиї.
*к’артана - бабуся (кр.тат.)
м. Дніпро, 26 лютого 2020 року
