Про комуну або колективізацію
20.04.1930 | № 16-17Вже кілька тижнів пишуть усі наші та й чужі газети, що на Україні за Збручем розпочали більшовики насильну «колективізацію» і що через те попало вже багато українських селян в нужду, а багато втратило не тільки майно, але і життя. Що це таке «колективізація»?
Це слово походить від латинського слова: «коллего», що значить: «збирати», або «стягати до купи». Отже колективізація робиться так, що більшовики на наказ уряду з Москви приходять в кожне село і кажуть до господаря: Віднині все Ваше поле і майно, вся худоба, хата і все, що в хаті і в скрині — вже не ваше. Це все забираємо до спілки, до одного великого господарства в селі, а ви будете всі разом управляти землю і за це матимете харч і одяг. Нічим не потребуєте журитися. Зробите свою роботу і вже. Податків не будете платити, за жінку й діти не потребуєте дбати, бо уряд і їх вдягне і погодує, а діти будуть спільно виховуватися.
Отак приблизно представляють більшовицькі урядники майбутню долю селянина. І починають стягати все майно і худобу до одного якогось магазину та стайнів. Господар перестає бути господарем і його мають право зараз викинути з хати та й загнати до якихось спільних бараків, поки будуть побудовані будинки ніби казарми.
Така колективізація то є власне комуна. Майно і земля стає нібито власністю всіх, але так, що всі мають на нім працювати, а уряд за це дає їм їсти і прикрити тіло. На всіх була би спільна кухня, отже всі їли б однаково, та й усі однаково вдягалися б, мов вояки в казармі. Таким чином все майно села стає одним фільварком, якого властителем стає дійсно московський уряд, а селяни, дотеперішні господарі, стають слугами на тім фільварку. За найменший непослух має голова фільварку право засадити такого до тюрми.
Подумаймо, чи можливе таке життя. Знаємо, що навіть два брати не хочуть спільно господарювати і діляться майном по батькові. Бо вже така людська вдача, що чоловік охочіше працює і чується щасливішим, коли знає, що працює на своїм і що він за своє відповідає. Треба би хіба святих людей, щоб так любилися, як мати любить дитину, щоб щось подібного було можливе в світі. Це було би також можливе, якби два-три господарі, розумні, згідливі і совісні добровільно злучили свої господарства в одне й спільно господарювали, як одна примірна родина. Але й це дуже важко. А вже подумати, щоб таку спільну господарку, хоч би й добровільну, провадило приміром сто господарів, неможливо. Завжди найшовся б там несумлінний, що „маркірував би* і жив би з праці других, на це не годились би совісні, і така комуна розпалася б.
А що ж говорити про таку комуну, яку захотіли здійснити більшовики раптом і насильно І Це є неможлива річ. І хоч би навіть під примусом і погрозами були довели діло до кінця, то воно було би їх самих зруйновало. Люди радше втікали світ за очі або накладали на себе руки (і так було), а не жили й працювали в комуні, бо це проти людської вдачі і натури. Кажемо ще раз: Така спілка може навіть з деяких причин була би для хліборобства добра, але тільки тоді, якби в ній були всі чесні і сумлінні, просто святі люди, що пристали б до спілки добровільно, аби навзаєм полегшити свою долю. Та зганяти людей, як худобу до фільварку і класти наставників, це гірше панщини й кріпацтва.
Тому люди в Україні попали в рузпуку і що там діялося і ще діється, то знаємо з газет. Нарешті й московський уряд *) побачив, що втяв цим разом не тільки нерозумну але й собі самому шкідливу штуку — і ту насильну колективізацію поки що відкликав. Щоб трохи утихомирити обурене до крайності населення, заборонив уряд також насильне замикання церков. Та це вже багато не помогло. Раз, що тої заборони більшовики не дуже бояться, бо знають, що уряд не зганьбить їх і не покарає за українського селянина, бо селянин український, а уряд московський і більшовицький. Отже подекуди продовжується те лихо. А друге, що великої шкоди, яку накоїли, вже не направлять. Селяни не вірять в ту заборону й знають, що то або підступ або передишка. Тому, хоча ніби дозволяють їм вертати до своїх господарств і сіяти на своїм грунті, та не всі до сіяння візьмуться. Перед усім хоч би й хотіли, та не зможуть, бо спроба комуни знищила їх. Худобу і інше або не віддали, або десь пропала, або самі господарі в розпуці порізали, як почули, що будуть відбирати. Збіжжя також не всі мають на насіння. Отже йде велика загроза нужди і голоду, що пошкодить українському народові, але й відіб`ється на москалях.
Отаке діється за Збручем. Правда, декому там добре живеться. Головне москалям і тим нашим перевертням, які всюди знайдуться і помагають з свого рідного брата стягати сорочку, та які і в нас за гроші вихваляють московську владу. Але народ терпить і росте в його душі лють і спрага помсти та свідоме змагання до визволення з того лиха, яким є кожна неволя.
