Після протестів проти більшовицького протирелігійного терору в СРСР
13.04.1930 | № 14Могутня хвиля протестів цілого світа проти більшовицьких звірств викликала в більшовицькім царстві сильне занепокоєння. Бо велике число тих протестів виразно домагається від своїх урядів, зірвати всякі дипломатичні й торгівельні взаємини з Совєтами. Отже московські комуністи пустили в рух свої випробувані способи, якими не від нині дурять світ. цією метою голова їх держави Риков пустив до заграничних газет заяву, що ніякого переслідування релігії в СССР „ані нема, ані ніколи не було". Та попсував йому інший большевицький ватажок, дійсний тепер диктатор в СРСР Сталін. На запит одного американського журналіста, чи справді в Радянськім Союзі переслідують релігію, Сталін зарозуміло відповів: „Так, її переслідують і будуть переслідувати й це є наше нещастя, що ми досі ще не винищили попів".
Тоді большевики вигадали такий спосіб. Голову православної Церкви, митрополита Сергія примусили підписати письмо, призначене для заграниці, що ніби в СРСР нема переслідування релігії, а церкви замикають лише ніби тому, що „так народ хоче". Але чекіст Фенікієв, котрого ДПУ призначило митрополитові за „секретаря", так незручно скомпонував те письмо, що всі заграничні часописи відразу впізнали большевицьке ошуканство. Не хотіли визнати це тільки часописи, які стоять на службі большевицької пропаганди.
Тоді більшовики через одну німецьку пресову агенцію пустили вістку, що нібито на зборах комуністичної партії в Москві 14 березня 1930 року ухвалено таку постанову: „Негайно мається припинити замикання церков, бо це можна робити тільки добровільно і за згодою священика". Це викликало за кордоном правдиву сенсацію. Дехто думав, що тепер вже непотрібні ніякі протести, бо релігійні переслідування припинено. Але зразу ж на другий день сама большевицька агенція ТАСС принесла повний текст тої ухвали. В тій ухвалі сказано, що на селах (про міста нема згадки) можна замикати церкви тільки за бажання переважної більшості селян. Про „згоду" священника нема в ухвалі ані слова. Значить, що та постанова Центр. Комітету партії є тільки спробою заспокоїти селян, котрі — особливо на Україні — сильно противились замиканню церков. Московська „Правда“ виразно писала з того приводу, що не йде тут про уступки рад. владі, тільки про те, щоб усунути труднощі при проведенні „коллективізації" села.
А в дійсності більшовики ні трохи не спинили свого протирелігійного походу. Того самого дня, коли з`явилося відоме письмо митр. Сергія, в Тверській губернії розстріляли священика Воїнова й псаломщика Мухотіна, а свящ. Меракуліна в Мелітополі заслали на Сибір. Харківський ісполком наказав замкнути 8 православних і старообрядчих церков, а іноземцям в Москві заборонено мати власну церкву. В Мінську замкнули всі синагоги й ув`язнили всіх рабінів. Ніби „на бажання народу" замкнули в московській губернії 14 церков, у Тверщині 4, а в Богородську мають бути замкнені всі церкви і синагоги і т.д.
Орган безбожників подав недавно такі вказівки: „В протирелігійній роботі боротьбу треба вести на два фронти, день в день і безпощадно. Церкви позамикаємо. Тільки осягнемо це зручним способом, рахуючись з положенням, щоб не тільки одиниці, але й маси пішли за нами". А на Великдень вночі 19 квітня 1930 року „Союз безбожників" готує по всіх містах СРСР протирелігійні маніфестації і походи. Цей „Союз" старається дістати дозвіл влади, щоб тої ночі було дозволено зірвати динамітом деякі церкви, а майно тих церков дати на ціль „індустріалізації" краю.
Так отже переслідування релігії йде далі. Все ж таки протест цілого світа має немаловажну заслугу: він виявив большевицьку тактику. А ця тактика збудована на брехні й ошуканстві, як взагалі все те „нове", що його творять большевики. Де більшовики обіцюють свободу, там дають рабство, де обіцюють мир, там викликують війни й ту найстрашнішу зі всіх воєн, якою є постійна революція і громадянська війна.