Вона завжди була дивною, то спокійною, як повноводна ріка на долині, а то бурхлива, як буря на морі.
Завжди намагалася бути чиєюсь тінню, в кращому випадку – правою рукою.
За життям спостерігала зі сторони, дуже рідко була в центрі подій.
Людей тримала на відстані витягнутої руки і не любила публічних церемоній.
Про те, що життя – театр, знають всі, але вона не була актором, скоріш за все, театралом.
Найбільше їй подобалася не гра «акторів», не гримаси, не грим – закривала очі навіть на лицемірство, але була в захопленні від декорацій.
Сидячи в партері, вона подумки була на сцені, відверта, щира, без фальші.
Тільки в думках і мріях вона була сама собою, і не тільки тому, що боялася проявити свою сутність, а тому, що знала – всім, хто поряд, загрожує руйнівна сила. Жаліла людей, але часом терпіння рвало греблю і не всі могли врятуватися від повені емоцій.
Пройшли роки, стихли бурі в душі, поряд вже немає нікого, лише спогади-уламки.
Нарешті можна бути такою, якою є від народження, тому що нікому тепер її бурхливі емоції не загрожують, окрім неї самої…
