Перехідний прапор -1
з рубрики / циклу «Сімейні оповіденьки»
Єдиний мій попутник відразу вмостився на другій полиці й невдовзі засопів там під ритмічне погойдування вагону. Я подумки зрадів цьому, тихенько відкрив ноутбук й спробував налаштуватися на невидимий зв’язок зі своєю музою.
Спочатку навіть здалося, що вона вже поруч - майже пів сторінки тексту з’явилось на екрані. Але потім курсор завмер, і ні мерехтіння дерев за вікном, ні монотонний стукіт коліс не пробуджували в моїй голові нічого, крім відвертої маячні.
За спробами відшукати в тому смітті щось варте уваги, я не помітив, як потяг зупинився, постояв трохи й рушив собі далі. З полону творчих мук мене визволив жіночий голос, що пролунав поряд:
- То це тут сьоме місце? Доброго дня всім!
Біля входу в купе стояла немолода вже жіночка, охайно одягнена, з розпашілими, наче з морозу, щоками.
- Думала, вже не встигну! В касі сказали, що вагон зупиниться навпроти вокзалу, а його, бач, аж куди протягло! Я й замолоду так не бігала, ще й з торбами.
Жінка втягла до купе дві клітчасті валізи, помацала свою полицю, всілась на неї.
- М'якенько!
Потому склала руки на колінах, озираючись, зітхнула.
- І навіщо було витрачати гроші на таке? Мені й плацкарту вистачило б. Але ж діти - то вони все! Досить, кажуть, мамо, економити - квиток ми проплатимо, тож покатайся хоч трохи з комфортом. Я їм: тут їхати всього чотири години, та й в плацкарті завжди є з ким побалакати. А вони сміються: хіба, кажуть, для вас це колись було проблемою - знайти вільні вуха? Але, знаєте, мені й мовчки посидіти не важко.
Жінка знов озирнулась, глянула з цікавістю на другу полицю, де все ще сопів молодик, визирнула для чогось в коридор, не соромлячись, роздивилась мене.
Я намагався не реагувати на випадкову попутницю, коли-не-коли поглядав у її бік, але нічого не казав, сподіваючись, що жінка нарешті втихомириться й дасть мені попрацювати. Втім, вона, схоже, була з когорти невгамовних, тих, що замовкають лише під час обіду, та й те ще не гарантовано.
- Хоч і кажуть, що жінки, як ті сороки, - роздивляючись купе, продовжувала незнайомка, - та я, повірте, не з таких. Коли треба, буваю німа, наче та риба. Як на роботі, наприклад. Але, погодьтеся, за розмовою в дорозі все одно краще, еге ж?
Жінка несподівано піднялася й зазирнула в мій ноутбук - я навіть не встиг прикрити його.
- А-а, то ви читаєте! Бо дивлюся, поглядаєте туди, а звуку немає. Думала спочатку, що кіно дивитесь. А я, знаєте, так вже не можу - очі болять. Мабуть, того й болять, що зі школи читала все і всюди. Лікар каже, що, схоже, цим зір і послабила. Окуляри прописав, але мені, як одягну їх, так відразу спати хочеться. А що за книжку ви читаєте?
- Це не книжка, це чернетка, - відповів я, підсовуючи ноутбук ближче до себе.
- Чернетка? То ви письменник? - жіночка не дала мені закінчити. - Вперше бачу живого письменника! А про що пишете? Сподіваюсь, воно на сон рябої кобили схожим не буде? Бо отак понавидумують графомани казна-чого, аж читати подекуди смішно.
- А може то просто задум такий - щоб смішно було? - спробував заперечити я. - Та й взагалі, звідки ви знаєте, як слід писати?
- Бо знаю! - жіночка вмостилася зручніше. - Бо, щоб по справжньому вийшло, взагалі нічого видумувати не варто. Оті всі ваші перипетії… Чого дивуєтесь? Я ще й не такі слова знаю. Ви не зважайте, що баба сільська, ми в селі теж освічені, хоч і не всі. Про що це я?.. А-а... Так от, нічого видумувати не потрібно - ви лишень придивіться, що коїться навкруги. І це не про політиків, сто хортів їм в писок, вибачте. А про те, що сюжети саме життя підказує, їх тільки розгледіти слід. Ось просто зараз у вікно вигляньте, то вже історію й побачите. Та ні, я не про дерева, не дивіться туди. Хоча, деякі й про природу пишуть гарно, визнаю.
Е-ех! Мені б часу вільного: щоб до корови не вставати, і свині щоб самі їжу шукали; та хисту до писання - аби знати, як слова до купи ліпити - я тоді таких би романів понаписувала!..
Що, думаєте, жінка патякає, аби рота провітрити? Гаразд, я вам зараз історію розповім - чистісіньку правду. Бо сама все бачила, чула. Ну, майже все, але то таке! Ви потім скажете, що цього бути не могло, що я нафантазувала, але ось вам, - жінка швиденько перехрестилась, - не збрешу аж ні разу. Отже, слухайте!..
Була у нас в селі Ганна - дівка, хоч куди! Тобто, вона може й зараз десь землю топче, але не стверджуватиму - всі ми під Богом ходимо. Я ж востаннє бачила її років зо три тому… чи чотири, не пам’ятаю вже. Втім, це не важливо.
Отож, Ганна виросла красунею такою, що якби парубків у селі було б хоч трохи більше, ніж півтори п’янички, то вони точно б всі за нею умлівали.
З парубками, знаєте, у нас - як і всюди - сутужно було. Бо дівкам воно все не те і не так: цей ще попід стіл ходить, в того молоко на губах не обсохло, хоча хлопець запевняє, що то пінка від пива, - жінка засміялась. - А якщо парубки твого віку, чи старші, то вже або пиячать по дорослому, або жонаті, що також трапляється.
Якщо відверто, Ганну-школярку я не пам’ятаю. Бо в ті часи сама ще біля мамчиної цицьки грілась. А згадується вона мені тоді, коли з технікуму, де навчалась, нареченого привезла до батьків на оглядини.
Ох, який же він був красень! Наші дівчата дивились на нього, роззявивши рота! І воно дійсно було на що дивитися: стрункий, височенний - як мій батько. А тато, скажу вам, не такий вже й маленький був. Не дарма ж бо йому в селі прізвисько “Тичка” причепили. Як ото чуєш: ”Тичка пішов, Тичка зробив…” - це про мого батька й кажуть. І не тому що худий, наче держак від мітли, ні.
Але ж про Льонька. Це Ганчиного нареченого так звали - Льонько, Льоня. Я вже згадувала, що він високим був, спортом займався - м’язи попід сорочкою, як у молодого жеребця, вигравали. І плечі широкі, і очі чорні, і кучері на голові, як у баранця. А усмішка! Я ні до того, ні опісля, такої більше ні в кого й не зустрічала. Оті всі ваші кіношні Алени Делони навіть близько біля нашого Льончика не стояли.
Отже, привезла вона його в село, батькам показала. Не знаю, що там у них було, не підслуховувала, та на початку осені зіграли Ганна з Льоньком весілля.
Картоплю вже викопали, тож Ганчині батьки на городі, на тому місці, шалаш поклали, здоровезний такий - в нього ледь не все село влізло. Хтось, можливо, й зауважить: та що там того села - три хати на дві вулиці. Воно наче й так, але між тими вулицями тирло для корів, і балка, якою після грози вода тече, наче справжньою річкою, і ферма - а вона тоді у нас була ого-го яка! Я вже не кажу про магазин з чайною, що неподалік тієї ферми стояли.
Воно дійсно, село невелике й усі один одного знали. І якщо хтось комусь не рідня, чи кум, то вже сусід, або товариш по роботі так стовідсотково. І як не покличеш когось на весілля, чи ще яку гулянку - до смерті згадуватимуть, їй бо!
Так-от, по обіді, пам’ятаю, розписали молодят в клубі. А клуб, скажу вам, скільки народу, мабуть, тільки на індійські фільми й збирав. Ні, люди й на інші фільми ходили. Бо які ще тоді розваги в селі були - та майже ніяких. Новини й ті дізнавалися в магазині, або на посиденьках - лавки ледь не біля кожного двору стояли. Ото люди, як біля скотини попораються, так перед сном на баляндраси й збиралися. Воно й відпочинок, і новинарня - все в одному було. Та не зважаючи на те все вечірки не могли замінити клуб з його фільмами, концертами й тією ж бібліотекою. Отак ось!
Де я зупинилась?
- Ви про клуб розповідали, про молодят, - встиг відповісти я.
- Згадала, дякую. У мене пам’ять насправді гарна, але інколи, бува, забалакаюся й забуваю, про що казала. Тож вибачайте.
Далі - про клуб. Розписали, значить, молодят і зразу за стіл. Ні, не подумайте, не в клубі. Нащо там сідати, як до Ганчиних батьків звідти пішки хвилин п’ять всього, найбільше десять, та й то пританцьовуючи. І наш Льонько, уявляєте, дружину всю дорогу на руках ніс - легко так, мовби пушинку. Воно наче й не дивно: Ганна ще худенька була, і він - самі вже знаєте який, та все одно.
Отак гуртом, з піснями та танцями, до хати підійшли. А у дворі вже ворота уквітчані, і доріжка килимами аж до самісінького шалаша вистелена, і батьки з хлібом-сіллю зустрічають. Що вони молодятам казали, вже не пам’ятаю - мабуть, все, як завжди. Матір Ганчина, звісно, розплакалась. Та і як, скажіть, не плакати - жінка єдину ж бо доньку заміж віддавала. У Ганни, правда, ще брат був, але зараз не про нього мова.
Мати, значить, плакала, і батько сльозу пустив…
Вам цікаво, мабуть, чому я про Льончиних батьків нічого не кажу? Так їх не було - сирота він, це я вже потім дізналася. Його з сестрою виховала тітка, яку я на весіллі теж не пам’ятаю - скільки ж бо років пройшло. Воно з часом щось або забуваєш, або не так згадуєш. Ні, це не про мене - якщо я чогось не знаю, чи забула, то не брехатиму, а так і скажу.
Що там ще? Ага, батьки…
Вони, значить, плачуть, молодята їх заспокоюють, як можуть. У Ганни, я бачила, очі також помокріли, а Льонько - Льонько просто усміхався. Та він, скільки пам’ятаю, завжди усміхався...
А навкруги все гуде, наче у вулику - хвилюються ж бо гості, спостерігаючи те дійство. І вже як очі попротирали - це я про батьків та молодят - коли музики заграли запрошення до столу, то люди вже й заспокоїлись трохи. Бо в нас на гулянки зазвичай і ходять, щоб попоїсти добре, та випити, та потанцювати. Звичайно, подарують задля пристойності якийсь там четвертак, а з’їдять все одно на десять.
Про стіл не переповідатиму, бо це довго. Та й ви, мабуть, самі знаєте, чим на весіллі частують. Скажу тільки, що батьки не поскупилися заради доньки: страв було стільки, що кухарки захекались, їх змінюючи. А наприкінці навіть ще й незаймані тарілки з наїдками залишалися - отакий от стіл був!
Хлопці наші, Ганчині однолітки, після якоїсь там чарки Льонка на вулицю викликали - розбиратися: чого це він, зайда, у них дівчину відбив? Ганна саме носика припудрити відійшла, чи ще куди, от наші лобуряки цим і скористалися.
Звідки я це все знаю, спитаєте? Так очей же з нареченого не зводила - мала була, дурна. Тому й слідкувала з кущів, щоб наші голодранці Льонька не побили. Якби сам на сам, то, зрозуміло, що в жодного з них ніяких шансів не було. Але ж вони гуртом, ще й п'яні! А якби дрина хто вхопив, чи каменюку? Тому й слідкувала. Вони біля сусідської лавки з Льоньком балакають, а я тихцем спостерігаю, щоб в разі чого заверещати, підмогу викликати.
Втім, обійшлося й без моєї допомоги.
Що там Льонько їм розповідав, не чула, не брехатиму. Але через десять хвилин всі обіймалися з ним, наче сто років знайомі були. А тут і Ганна з подружками надлетіла - хтось таки сказав, куди повели її чоловіка. Вона, мабуть, хотіла виписати хлопцям по перше число, але ті, похитуючись, самі підійшли до неї й рота навіть розтулити не дали. Обступили, значить, і зі словами: “А Льонько твій отакенний хлопець!”, провели молодят до шалаша...
Ледь не запівніч гуділо на тому кутку села, що аж-аж! Собаки спочатку гавкали, наче показилися, та потім, схоже, зрозуміли, що весілля не перебрехати й потихеньку позамовкали, бідолашні, у своїх будах.
На другий день возили батьків купати - не знаю, як де, та у нашому селі тогочас таке ще практикували. Зазвичай купання відбувалося в ставку, але до нього тоді не доїхали - візок, на якому вмостили батьків, зламався біля калабатини, що в долині, за магазином.
Та калюжа великою була, але мілкою. Ми малими зазвичай в ній і купалися. Бо до ставу батьки суворо заборонили ходити - там при моїй пам’яті аж трьох потопельників знайшли. А в калабатині жабам по цицьки, нам по пупець - тому й талапалися в ній.
Пам’ятаю, як одного разу з братом та сусідською Тетянкою борсались в каламутній воді й тут Сашко побачив тата, котрий саме спускався від ферми. А стежка на нашу вулицю йшла якраз повз калабатину, а ми всі в багнюці, наче ті чортенята, і сховатися ніде. Тож довелося нам, щоб тато не лаяв, нагинці бігти додому, біля діжки з дощовою водою швиденько змивати багнюку й удавати, що граємося в піску.
Ех, дитинство!..
Вибачте, згадалось! То про що я?
- Калабатина, візок зламався...
- А, точно! Так ось, Ганчина матір - також Ганна - тітка огрядна була, та й батько теж не з худих. Тож хлопці вирішили, щоб не тягти зламаний візок до ставу, в цій калабатині їх і скупати. Дядько Іван, Ганчин батько, зранку, мабуть, хильнув, тому не пручався, сидів тихенько у воді та шкірився на всі кутні. А тітка Ганна не хотіла в калюжу. Вони з чоловіком, хоч і вдяглися заздалегідь в старий одяг, але сподівалися, що купатимуться в ставку. Втім, хлопці все одно вкинули її до калабатини й мітлою, яку хтозна-звідки взяли, намагалися спину помити - не хотіли, бач, самі в багнюку лізти. Тітка Ганна відбивалась від них, та де там! - вони ж молоді, спритні, тож пом’яли їй боки. Бо, кажу вам, не слід було пручатися - якщо такий звичай, якщо здавна так ведеться, то перетерпи вже, поки закінчиться все. Бо як вивертатимешся, то ще більше отримаєш. І так, бачте, воно й вийшло.
Потому всі до магазину пішли, за одягом для батьків. Дядькові Іванові рожеві панталони вибрали, спідницю, кофту там якусь, а матері - чоловічі труси, штани, сорочку. За магазином з простирадла зробили щось на кшталт ширми, вони там перевдягнулися й знову на візочок - його вже дротом підв’язали, щоб не розпадався.
Крику, реготу було - досі з усмішкою згадую!
На третій день, кажуть, курей патрали, і в циган перевдягались, але я цього вже не бачила - школу ж бо ніхто не скасовував.
Гарно відгуляли!..
(далі буде)
м. Дніпро, 2021 рік
