19.03.2021 19:30
for all
22 views
    
rating 5 | 1 usr.
 © Шепітко Олександр

Перехідний прапор -4

Перехідний прапор -4

Весілля те було схожим на інші: наречений з нареченою; заплакані, але щасливі батьки; столи, повні всього; танці, пісні. Все, як завжди. 

Ганна з Колькою до ночі, я бачила, вже напідпитку були. Бо наче гріх не випити за дітей, за їхнє щастя. Що вони й робили - то з тим, то з іншим. А тут і сусідка їхня, й заразом ще одна моя однокласниця - Люська, до них підсіла. 

Ми з нею так щоб дуже, то не приятелювали. Але ж разом ходити до школи - тут вже хоч-не-хоч, а спілкуватися доводилось. Вчилась Люська абияк і ви потім зрозумієте чому. А на додаток по закінченню восьмирічки неочікувано для всіх ще й вискочила заміж - найперша з моїх однолітків. Були ще, правда, до п`ятого класу в нас дві циганки, які потім виїхали в інше село, так ті, я чула, ще в тринадцять років заміж віддалися. Але ж то цигани - а це...

Я, коли про Люську дізналась, спочатку дуже здивувалася - і куди це вона так рано? А потім подумала, що на її місці теж би так вчинила - якщо хлопця мала б. 

Люська, щоб ви зрозуміли, жила в такій сім`ї, утекти з якої якнайдалі було б за щастя. Бо дядько Микола, її батько, якого всі кликали Здиба - мабуть, тому що прізвище його матері було Здибало, - вважався найпершим п`яничкою в селі. 

Воно, знаєте, у нас майже всі пили - хто більше, хто менше. Кожен мав свою власну причину випивати, але мені здається, що неабияку роль ще зіграло й те, що ледь не біля кожної хати пів городу, або й більше, було засаджено виноградом. І в нас він теж ріс - чого вже там. І батько мій вино робив. І пив, і мати інколи. Але так, як це робив Здиба - таких в селі я більше й не пам`ятаю. 

Вони з жінкою працювали на фермі: вона - дояркою, він - скотарем. Силос возив до корів, кашу з кормокухні, солому і що там ще возять. Ото щось в ясла висипле, а щось залишить і потім перепродує сільчанам, у яких худоба є. І якби ж то за гроші, та щоб додому їх принести - так ні! - за півлітри горілки, чи літр вина віддавав.

Отак продасть, вип’є й потім додому ледь доповза. І не дивиться - дощ, чи спека, чи сніг мете, - нажереться, наче свиня, обісциться, вибачте за слово, й валяється попід парканами. 

І це ще в кращому випадку. Бо якщо ноги його втримають, якщо донесуть додому, то все - концерт гарантовано. То сусідам - концерт, а його жінці та дітям - горе. Воно ж п`яне - таке дурне: дружину двором за коси тягає, а якщо якого патика схопить, чи лопату, чи вила, то дубасить так, що в бідолашної потім синці тижнями не сходять. Діти, а в Люськи було ще двоє братів - один молодший, другий старший, - так ті втікали, або ж намагалися захистити маму. За що також отримували стусанів. Здиба потому йшов у хату спати, а дружина з дітьми просились до сусідів, або ж ночували в хліву разом з коровою. 

Отакий ось у Люськи батько був. 

Бачу, хочете спитати, чому не викликали міліцію, чому терпіли те все? Та викликали, й не раз. І що? Заберуть в райвідділок, віддубасять, а потім все одно відпускають - не тримати ж його довіку! А Здиба вдома знов десь нажереться й знову влаштовує концерти. 

Так от - як ви думаєте, чи правильно Люська зробила, що так рано заміж вискочила? 

Я навіть не знаю, де вона зі своїм Сергієм здибалась. Кажуть, що він після армії в місті на заводі працював, а потім чогось повернувся в село до батьків. А Люська вже в тілі дівка така була. І що там у них сталося, не брехатиму, не підглядала, але одразу після закінчення восьмого класу перейшла жити до нього. І через пів року дочку народила, а ще через рік - другу.

Старі раділи, що дочекались онуків. Сергій був єдиним сином, ще й пізньою дитиною, тому вони не дуже й противились його вибору. Та й Люська, дівка ще та - і бойова, і по господарству все вміла робити. А чого ще, скажіть, старим бажати: і син під наглядом, і біля хати поміч. 

Звичайно, що молоді жили без оформлення шлюбу. То вже потім, коли сімнадцять дружині виповнилось, Сергій повів її до РАЦСу. А так - хто там в селі дивився на те все, - живуть, та й годі.

Скільки після того часу пройшло, не пам’ятаю, та одного року ледь не водночас свекруха зі свекром померли. Ні, не через Люську - хворіли вони, як всі старі. Тож молодята вдвох залишились. Ну і діти біля них, звичайно.

Сергій на тракторі працював, Люська дояркою, як і її матір. Не скажу, що щасливо - бо в кожного своє розуміння щастя, - але вони жили. Мотоцикл в Сергія вже був, а тут і Жигулі придбали блакитного кольору. І все наче добре, але причепилась до Люсьчиного чоловіка якась болячка, він став потроху чахнути й через пів року зовсім згас. 

І залишилась Люська сама з двома дітьми. А ще ж молода - моя однолітка. Я тоді лише почала смакувати подружнім життям, а вона вже встигла дівчат народити й навіть овдовіти. По жіночому мені її було шкода, хоч ми й не товаришували. Але така вже вона - доля. Там поцілує, а тут дасть копняка. І летиш собі, не знаючи, куди занесе, де впадеш! 

Отож, до чого це все веду. 

На весіллі у Ганчиного сина я бачила, як Люська, яка тоді вже чи не рік була вдовою, підсіла до підпилих Ганьки з Колькою. Про що вони там балакали, не чула. Здалеку здавалося, що по-сусідськи теревенять люди - бо й плакали, й обіймалися, і навіть цілувалися. Хоча, в народі в таких випадках кажуть, що то не людина - то горілка плаче. Так і тут подумалось, бо не пам’ятаю, щоб вони раніше ось так, аж до обіймів, приятелювали.

Ми з Гриньком невдовзі додому пішли. Бо ніч була, і мені важко, та й чоловікові вранці на роботу - він ледь не відразу влаштувався механіком на тракторну бригаду. Тому далі розповідатиму те, що чула від інших, й найперше від подружки Марії. 

Люська, значить, підсіла до своїх сусідів, про щось там вони балакали, потім обіймалися з Ганькою. А потім, кажуть, взяла Кольку за шкірку і як те кошеня, потягла на вулицю. А далі - до себе у двір. 

Ганна, котра саме схилила голову до столу - перепила, мабуть, - цього, схоже, не помітила. Та й весільні турботи - вона ж як-не-як матір нареченого! - теж не дали прослідкувати за всім.

За ніч вже нічого не скажу, та вранці Марія - це вона розповідала, - прокинулась, каже, через те, що в сусідки, у Люськи, гармидер у дворі якийсь зчинився. Каже, вискочила й бачить, як Люська з Ганною тягають одна одну за коси. А Колька, значить, стоїть на ґанку й зиркає то на одну, то на іншу. Звичайно, що він пробував розтягнути жінок, але Люська попутно врізала йому добряче у вухо й показала на хату - сиди, мовляв, там. 

Тут і молодята надбігли - Ганчин син і його дружина, - теж спробували розділити жінок, та де там! Ото якби хтось не додумався вилити на них цебро води, то чубились би, на скільки їхнього волосся вистачило б. 

Дослівно не розкажу, але так розумію, почалося з того, що Люська за столом вмовила Ганну поділитися Колькою. Мовляв, ти ж була в моїй шкірі, ти ж зрозумієш, як це воно - без чоловіка. Він тобі вже, мабуть, набрид, тож дай-но покористуватися. А Ганна, знаєте, напідпитку, схоже, й погодилась. А потім те, інше - вночі не помітила, що Кольки поряд нема. А може подумала, що десь заснув під шалашем, чи ще де. І лише вранці згадала, коли побачила свого співмешканця у сусідчиному вікні. І звичайно, пішла розбиратися. 

Втім, Люська так просто чоловіка віддавати, мабуть, і не думала. Не знаю, що там у них вночі було - Колька зовні такий хирлявий, тихий, - але ж не дарма кажуть про тихе болото. Та й після вимушеного стримування Люська, схоже, не вдовольнилась однією ніччю. Тому й вийшла у них з Ганькою та сварка. 

Марія казала: “Ото дивлюся на Олексу Ганчиного й мені так соромно!” А уявіть тепер, що ж тоді відчував той хлопець. Гості лише почали збиратися, але вже навіть тих, що були, вистачало для незручності. 

Не знаю, чи планували тоді батьків купати, але навіть якщо й так - то як? Матір тут, а батько, хоч і названий - в сусідки! Тому не було ніякого купання-перевдягання. Тим більше, що Олекса з дружиною та її батьками, і з дружками, і ще з ким, через годину всілися на автівки й гайнули до міста - якомога далі від сорому. А всім сказали, що їх чекають в ресторані гості з жінчиної половини - продовжувати гулянку. Ніхто, звичайно тому не повірив, лише, головами покивали задля пристойності.

Ви що, думаєте, весілля на цьому скінчилося? Як би не так! Якщо столи накриті, якщо люди сходяться, то не випити, не закусити - для сільчан це справжній гріх! Тож всі за столи й повсідалися. А невдовзі й Колька з`явився поряд з Ганною. Не знаю, як вони з Люською це владнали, але відгуляли другий день, і третій відбули, хоч і без молодят. 

А потім Колька став жити з Люською. 

Отак ось! 

А Ганна - що їй залишалося? Думаю, поглядала через паркан на сусідку, яка теж потроху стала розквітати, зиркала на свого колишнього, котрий вдавав, наче не бачить її. Може й гризла вночі подушки - не знаю, не брехатиму. Вона тоді вже стала головним зоотехніком в колгоспі, тож на нашу ферму, кажуть, навідувалась вряди-годи - не хотіла, мабуть, зайвий раз із сусідами зустрічатися.

Не скажу, як довго це в них тривало, бо мені невдовзі не до того вже стало. Бо туди-сюди й старша донька народилась, і на роботі замінити ніким було - довелося її тягати із собою до бібліотеки. А потім помер батько - рак. Він змалку смалив, незгірше тих Ткачуків, от воно й далося взнаки. 

А там я знов завагітніла, і ще одну дочку Гринькові подарувала. Він хотів сина, але ускладнення при пологах, а потім перитоніт, призвели до того, що мені вирізали яєчник. І не знаю, погано це, чи добре, але, звісно, що я більше не могла мати дітей. Воно й за дочок Богу дякую - в інших і цього немає. Як подивишся, як почитаєш, яка в людей доля, то себе опісля ще й щасливою вважаєш. 

Жінка зітхнула, роззирнулась на свою полицю:

- Мабуть, приляжу трохи. Бо з чогось аж зморилася. Ось зараз торбу під голови вкладу... 

Вона вже взялася за свою валізу з яблуками, але я притримав її руку:

- Навіщо ж торбу - онде постіль розстелити можна. Зараз дістану матрац.

- Але ж я квиток без білизни брала - що тут їхати. Не треба, ще сваритимуться, - тепер вже попутниця притримала мене. - Я й так полежу. Воно пройде. 

- То хоч подушку під голову вмостіть, - не вгавав я. - За неї, думаю, сварити не будуть.

- Якщо вже так, то дякую, - жінка зняла черевички, вляглася, переплела на грудях пальці, але очі не заплющувала - споглядала низ верхньої полиці й мовчала.

(далі буде)>



м. Дніпро, 2021 рік

Публікації: Шепітко Олександр

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 19.03.2021 21:58  © ... => Каранда Галина 

в наступній частині дізнаємося)) 

 19.03.2021 21:51  Каранда Галина => © 

То це Колька - прапор?)