21.03.2021 07:55
for all
62 views
    
rating 5 | 3 usr.
 © Шепітко Олександр

Перехідний прапор 5

Перехідний прапор 5

Я спочатку просто дивився у вікно, а потім тихенько підсунув до себе ноутбук, ще не знаючи, що робитиму з ним. Втім, тихий голос попутниці, котра знов заговорила, змусив закрити його остаточно:

- Я ж, коли мій Гринько помер - це вже четвертий рік пішов, як його нема - я відтоді так багато, як оце зараз, і не говорила, їй-бо. Гринько ж тихий був, небалакучий: я йому щось кажу, а він дивиться й усміхається. І мовчить. Казав, що краще вже щось робити, ніж переливати з пустого в порожнє.

А як помер - простудився, і за два дні згорів, - то я сама зосталась. Молодша донька хотіла було залишитися біля мене, але я вмовила не робити цього. Бо з її знанням іноземних мов сидіти в селі - це, самі розумієте, дурня. Тож вона подалась до міста, продовжувати навчання у виші.

А старша вже заміжня була, дівчинку мала - це саме до них я зараз їду. Вона онде другу дитину очікує, тож попросила, щоб я з онукою посиділа, бо зять працює. Втім, я зрозуміла, що дочка йому не довіряє - каже, що він сам, як та дитина.

Одиначкою насправді я була недовго. Мене потім познайомили з чоловіком із сусіднього села - теж вдівцем. Він так наче людина непогана - і непитущий, і не смалить, - але ж язикатий! Може тому і сваримося ледь не через день - я йому слово, він мені два. І обов’язково, щоб останнє за ним було, інакше не втихомириться. Отак, бува, сперечаємось, що аж злості вже не вистачає, або набридне, аж до блювання, то й посилаю його додому. Бо ми до РАЦСу навіть не думали йти - навіщо? Він, знаєте, день-два у мене поживе, потім до себе їде. Щоб курям їсти дати - коли його нема, то сусіди годують, - до городу подивитися. Велосипедом три кілометри - це йому завиграшки. А як засумує, то повертається. Отак і живемо.

Може тому й відвикла говорити багато, бо то сама, а то більше слухаю, ніж кажу. Може й тому заморилася, балакаючи.

Хтозна!

- А про Ганну... - жінка всілась, взяла подушку, притисла її поперед себе. - Люди розповідали, що там справжня Санта-Барбара була. Ганна, кажуть, отак терпіла, терпіла без чоловіка, а потім спіймала якось Люську в темному кутку й наступного дня Колька вже виходив з її подвір’я. Щоб через тижня два-три носити воду до Люсьчиної хати. А потім знову до Ганни...

Мені, знаєте, самій хотілось би дізнатися, як вони про все це домовлялися. Але ж, розумієте, ніхто, крім них самих, про це не розповість. Втім, ні Люська, ні Ганна - от наче зговорились, - цю тему на люди взагалі не виносили. Скотарі на фермі вже в Кольки питали, як так все вийшло. А він, знай собі посміхається й теж мовчить. І навіть коли питали, чий він був сьогодні - Ганчин, чи Люсьчин - у відповідь отримували ту ж усмішку з неодмінною в кутику рота цигарчиною, що невідомо як там трималась.

Поза очі Кольці, окрім його старого призівська, люди причепили й нове - Перехідний прапор. Отак зберуться біля чайної, чи ще де, й один одного питають: “То в кого сьогодні Перехідний прапор - в завферми (Люська невдовзі нею стала), чи в головного зоотехніка?” На що отримують відповідь: “А його вранці бачили на червоних Жигулях - отже, Ганчин.”

Я вам забула сказати, що і в Ганни теж авто було - Жигулі червоного кольору. То ще їм з Льоньчиком батьки купили. Тому Колька їздив то на блакитній, то на червоній автівці. І народ, споглядаючи це, тоді вже точно знав, чий нині він чоловік.

Отаке ось!

Звісно, що це довго тривати не могло. Люди ж бо, знаєте, здавна прагнуть володіти чим-небудь одноосібно. І не важливо, що це: картина, чи жінка, чи чоловік. Звичайно, що в мусульманських країнах інші закони, але ми говоримо про нас, про наші звичаї. Тому Колька не міг вічно розриватися між двох жінок - хтось та повинен був його привласнити. І звісно, що Ганна програла - Люська, коли її роздратувати, могла будь-кого збороти.

А Ганні що залишалося? Спочатку скніла сама. Бо Олекса жив у приймах, Оленка, дочка, теж до міста перебралась і там, кажуть, заміж вийшла - принаймні, в селі так точно весілля не справляли. Ганчин брат, Сергій, навпаки, повернувся додому. В нього щось із кралею не вийшло - чи вигнала, чи ще що, - тому поселився в батьківській хаті.

Ганну десь через рік познайомили з дідом з іншого села. Ну, як дідом - чоловіком приблизно її віку. Тож вона перебралась до нього. А Люська з Колькою стали жити вже не оглядаючись на сусідську хату.

Колгосп тоді саме розпався, і на фермі також бардак вчинився. Тож вони пішли на вільні хліби - спочатку вдома розводили свиней, а потім купили ще одну автівку й нишпорили районом, скуповуючи в людей м`ясо й перепродуючи його.

Люська отак дочок своїх заміж повіддавала, житло їм в місті придбала. І самі вони з Колькою вдягалися незгірше міських. Загалом добре жили. Всі в селі вже звикли, що Колька лише Люсьчин і про його двоєженство майже не згадували.

Про Ганну, звичайно, говорили, але так, поміж іншого. Вона, кажуть, з тим дідом якийсь рік, чи два пожила. А дідок був ласий до оковитої, звичайно й Ганну втягнув. Хоча, що там втягувати - вона й тут була схильна до пиятики. Якби не керівна робота, то може й раніше спилась, а так на людях, то стримувалась хоч якось.

Діти, як прознали, що їхня матір ледь не алкоголічкою стала, забрали її якнайдалі від того діда - в місто. І в село Ганна вже навідувалась лише на гробки, та й так ще коли-не-коли. А за її хатою брат приглядав.

Ось на цьому й можна було б закінчити оповідь, щоб як в американських фільмах - з хепіендом: всі здорові, всі щасливі. Та наше життя зовсім не схоже на фільми, тим більш американські.

Тому продовжу.

Не знаю, як ви, а от я відносно недавно дізналась, що в містах за борги відбирають квартири, продають, частину - те що люди винні - забирають, а на залишок купляють їм житло хтозна-де.

Так і в нашому селі одного дня з’явилася сімейка з міста - двоє братів та сестра, - без батьків, не знаю чому. Їм десь років зо двадцять п’ять-тридцять було, може кому й більше - документи я не питала. Кажуть, отак заборгували за комунальні послуги величезну суму, суд їх виселив і на гроші, що залишились, купили за безцінь хату в нашому селі.

Я вже казала, що люди до нас їхати не хотіли, тому продати хату - то ще та епопея була. От люди й віддавали за будь-які, навіть мізерні гроші, щоб лише позбутися нікому не потрібного будинку. Бо все одно з часом він розвалиться - а так хоч щось, та отримаєш.

Поселилась, значить, та сімейка якраз через балку від Люсьчиної хати. Воно наче й не поряд - метрів зо двісті десь, - та все одно видимість така, що й без бінокля можна побачити, що в хатах робиться, особливо вночі, коли світло вмикається, а фіранки відсунуті.

Як звали тих братів, не скажу, не знаю. Бо в селі вони майже не жили. Ото над`їдуть коли-не-коли, а так в місті й вешталися. Наші онде теж до міста їздили, щоб копійчину яку заробити, а вони звідти, все там знали - от і продовжували вертітися в знайомому середовищі.

Щодо Жанни - це так дівчину звали, - то вона чомусь за братами не поспішала. Знай собі тинялась двором, в городі порпалась. Втім, це дійсно виглядало, як порпання - вийде в одному купальнику, сапкою подзьобає, наче бур’яни зрубує, а потім постелить на траві покривало й засмагає собі.

Не знаю, де її Колька запримітив, і чому вона підпустила його до себе, але Люська стала помічати, що він вечорами десь відлучався.

Може вона сама все бачила, а може хто розповів про Кольку з Жанною - село мале, тож сховатися ніде. Люська думала, що, як раніше - все по її буде. Тому притиснула Кольку й попередила, щоб з тією шльондрою більше не зустрічався. На що Сталін, кажуть, її відштовхнув, обізвав старою каргою і декілька ночей додому не приходив.

Люська наче і з Жанною тією розмовляла - про що, невідомо, - і з Колькою ще намагалась поговорити, але...

Це, знаєте, в юності хлопці здаються вайлуватими нікчемами й дівчата з них мотузки в’яжуть. А з роками, погодьтеся, вони стають впевненішими, в той час, як жінки втрачають: і красу, і вплив на чоловіків. Може Люська теж відчула, що її час пройшов.

Втім, про що вона думала, вже не дізнаємось. Бо одного ранку сусіди не побачили Люську у дворі. А воно ж, якщо когось щодня бачити звик, а тут його немає, то відразу щось погане й подумаєш. Отож, сусіди до хати, а хата не замкнена і в ній порожньо. Заглянули в хлів - а там на бантині Люська висить.

Викликали, звичайно, міліцію. Хоча брешу - тоді вона вже наче поліцією стала. Так от, викликали поліцію, зателефонували дочкам в місто. А Колька, як почув те, прибіг, став голосити: “Нащо, Люся, ти це зробила! Я ж тільки тебе любив!” Голосив, аж поки тіло в район не забрали.

А там дівчата Люсьчині приїхали. Звісно, що злі - всі манатки Кольчині повикидали за ворота, його самого також копняками виштовхали: “Йди, мовляв, туди де спав. І щоб тебе тут і близько не було!” Хоч як там Колька не виправдовувався, хоч як сльози не лив, але його навіть слухати не хотіли. Що й зрозуміло.

Пішов, кажуть, він до Жанни, а вона його також не впустила - люди чули, як він і там кричав. А скотарі потім говорили, що ночував на фермі.

Поховали Люську біля першого чоловіка.

Ви спитаєте - а як же те, що вона самогубця - хіба таких не хоронять за огорожею кладовища?

Я теж так вважала, але кажу, як все було. Кажуть, попу із сусіднього села - бо в нашому церкви немає, - щось дали й той заплющив очі на такий факт.

Те що попи ласі до грошей, я ще раніше знала. Бо сама бачила - коли хрестили Марійчиного сина, - як батюшка однією рукою давав цілувати хреста, а другою притримував розкриту кишеню, в яку парафіяни кидали гроші. А кишеня та тоді бездонною здавалася. Ну, нехай не бездонною, але великою - аж до низу ряси.

Отже, поховали Люську. Колька теж на похороні був - дівчата, схоже не хотіли скандалити, тому просто не підпускали його близько. А як вже могилу засипали, як всі в село повернулися, то, бачили, він залишився. Мабуть, не інакше, як прощення в Люськи просив.

Дівчата не відразу поїхали в місто - треба було ще дев’ять днів відбути. Тож Колька ледь не щодня ходив до двору й плакався, просився, щоб простили, щоб до хати впустили. Але все дарма.

А потім він зник. Ніхто наче цим і не переймався, аж поки випадково не знайшли його в лісосмузі - також з мотузкою на шиї.

Знову поліція, хтось повідомив братів. Ті приїхали й поховали Кольку поряд з матір’ю - її вже давно серед живих не було.

І тут, знаєте, батюшка теж заплющив очі на самогубство.

Не скажу, чи це правильно, бо з цими церковними законами мені, наприклад, не все зрозуміло. От взяти хоча б...

Закінчити жіночка не встигла - до купе зазирнув провідник і перепитав:

- Сьоме місце? Ваша станція через десять хвилин.

І простягнув нашій попутниці квиток.

Жінка відразу заметушилась: відкинула подушку, яку й досі стискала на колінах, стала взувати черевички.

- Так швидко приїхали! Я вам і не встигла доказати. Хоча, там вже нічого такого й не відбувалося - всі померли, окрім Ганни, звичайно. Дякую за компанію! І бувайте здоровенькі! - жіночка схопилася за валізи.

- Та куди ви так рано? - здивувався я. - Ще онде скільки їхати.

- То так здається - поки торби дотягну. Та й потяг всього дві хвилини стоятиме. Тож я краще в тамбурі почекаю.

- З валізами допоможу, - продовжував вмовляти я. - Тут же поряд. Як під`їжджатимемо, то й підемо.

- Ну якщо допоможете, - жіночка опустила валізи на підлогу, всілась. - То я тоді ще про Ганну розповім, як її останнього разу бачила.

Було це два роки тому. Бо торік я хворіла, тож на кладовище піти не змогла. Так от, приїхала Ганна з дочкою на гробки - до батьків, і до Льоньчика.

Мої тато з мамою, і Гринько також, від них так щоб далеко, то не дуже, але й не поряд лежать. Тому я бачила, як Ганна біля своїх поплакала, а потім до Кольки попрямувала. Це повз мене, значить. Оленка, Ганчина дочка, хотіла було матір стримати, але та відмахнулася й пішла.

А воно, знаєте, не спеціально, але так вже вийшло, що Люська зі своїм Сергієм та свекрухою і свекром майже поряд з Колькиною матір`ю лежали. А тому й Колька якраз в ногах Люсьчиної могили знайшов своє останнє пристановище.

Отож Ганна підійшла, Колькиного хреста торкнулась. А хрест ще дерев`яний - могилкам десь трохи більше пів року було, - торкнулась, значить, щось прошепотіла, пустила сльозу. А потім до Люськи перейшла і, я чула, як сказала: "Бач, Люська, навіть тут твоя взяла - Колька й після смерті поряд з тобою вмостився.” Сперлась опісля на Люсьчиного хреста й заплакала.

Оленка, дочка, що стояла до того, покусуючи губу, осторонь, підскочила, взяла матір за плечі й повела до своїх.

Отака ось історія.

Воно, знаєте…

Ой! Вже елеватор проїхали! Зараз буде станція, - жіночка скочила, схопила валізи. - То ви допоможете?

- Звичайно, сказав же, - нашвидку взуваючи капці, відповів я. - Йдіть вперед!

Жінка, озираючись вийшла з купе. Я підняв валізи, які виявились доволі важкими, й почимчикував за нею.

В тамбурі попутниця відразу прикипіла до вікна:

- О, Софійку бачу з малою. А де ж Васько - як ми ці торби до дому допремо? Вони ж… А, так онде він, біжить.

Потяг потроху стишував хід. З’явився провідник. Жіночка пропустила його до дверей, взялася за валізи:

- Дякую!

- Спускайтесь, я подам.

- От спасибі! Дай Боже, вам здоров’я! - жінка потихеньку спустилась на перон і майже водночас до вагона підбіг її зять. - Васю, візьми торби в дядька. Софійко, не біжи, тобі ж важко! І Катрусю не відпускай - бо ще під вагона втрапить! Здрастуй, моя маленька, здрастуй, солоденька! - жінка обняла дівчинку, потім поцілувалася з дочкою. - Здрастуй, доню! Як ви тут?

Та не дочекавшись відповіді, вона розвернулась до мене й прокричала:

- Ледве не забула - в Кольки, виявляється, є доросла донька. Вона вже й пам`ятника батькові поставила. А він, бач, тихий-тихий, а десь дівчинку й нагуляв. Вона цьогоріч на гробки приїжджала - я бачила. І зовні - викапаний Колька, хіба що без цигарчини.

Софійка пошепки щось перепитала в матері, бо та вже відповіла їй:

- Та це письменник, ми з ним в одному купе їхали. Я йому про Кольку-Сталіна розповідала…

Потяг потихеньку рушив, провідник зачинив двері й пішов до себе, а я ще стояв, дивися, як моя попутниця з дітьми переходили через колії до станції. А потім станційні будівлі зникли з очей і я повернувся в купе з наміром записати розповідь жіночки.

Молодик з другої полиці вже сидів на її місці й дивився у вікно.

- Колоритна така особа, еге ж? - озвався хлопець. - Як ви думаєте, все, що вона розповідала - правда?

- Хтозна, - вмощуючись біля ноутбука, відповів я. - Життя така химерна штука, що в ньому все можливе. Тим більше жіночка божилась, що не брехатиме. Не скажеш, нам довго ще їхати - ти теж до кінцевої?

- Так, - відповів хлопець. - А їхати, - він глянув на мобільника, - ще приблизно дві години.

- Добре, - я розкрив ноутбук. - Якщо не проти, я трохи попрацюю.

- Гаразд, не заважатиму, - і молодик вийшов у коридор.

Стерши все, що встиг написати раніше, я на хвильку завмер, намагаючись згадати ім`я попутниці, та потім залишив цей замір і надрукував по центру сторінки:

ПЕРЕХІДНИЙ ПРАПОР.

 

Публікації: Шепітко Олександр

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 31.08.2021 17:06  © ... => Микола Коржик. 

Дякую! 

 29.08.2021 22:12  Микола Коржик. => © 

Дуже сподобалося. Прочитав на одному подиху. Буду читати інші Ваші твори. 

 23.05.2021 17:52  Іван Марний => © 

Розумію)) Сам такий))) Та чого ж не підказати, по моєму це нормально, для чого ж ми тут публікуємось)подивитись як твір сприймається, можливо щось десь спливе, те що не доглядів сам. Це робочі моменти. Я взагалі трохи здивований, що, як ви кажете, тут так не радять, навпаки, це була б здорова творча атмосфера. Інша справа як автор реагує на це. Ну то вже інша справа. Ви відреагували адекватно. А хтось міг би і з кулаками накинутись))) Я нічого не нав`язую нікому. Просто побачив, звернув увагу, а далі, як то кажуть, справа добровільна)) І вам успіхів! 

 23.05.2021 15:31  © ... => Іван Марний 

Дякую за такі зауваження! Ви ледь не перший, хто на цьому сайті отак радить.

Щодо тексту, то якщо видаватиму збірку (мрії!) може й виправлю, або це зробить редактор. А поки що нехай полежить, потім за бажання перечитаю і впевнений, що багато чого перепишу. Бо на свіже око бачиться краще.

А щодо скорочення - саме в цьому творі хотілося побути такою ось "тіткою". Бо в житті переважно мовчу, а природа свого вимагає)) 

Ще раз щиро дякую.

Успіхів

 23.05.2021 12:15  Іван Марний => © 

Дочитав. Динаміка розповіді витримана. Закінчення логічне, закільцьовує розповідь. Такими історіями світ повниться. За плюси вже казав. По тексту. Як на мій погляд, то його можна було б значно скоротити, без суттєвих втрат. От на прикладі фрагменту: "Люська наче і з Жанною тією розмовляла - про що, невідомо, - і з Колькою ще намагалась поговорити, але...


Це, знаєте, в юності хлопці здаються вайлуватими нікчемами й дівчата з них мотузки в’яжуть. А з роками, погодьтеся, вони стають впевненішим...

 21.03.2021 08:58  © ... => Каранда Галина 
 21.03.2021 08:51  Каранда Галина => © 

Не надійтеся!) Нема її!))) Нагадуйте частіше: я ж не одна така склеротичка)

 21.03.2021 08:47  © ... => Каранда Галина 

дякую
про Сталіна думав, але понадіявся на вашу пам`ять)) 

 21.03.2021 08:31  Каранда Галина => © 

Що історія реальна - вірю. Ще й не такі санта-барбари бувають... деякі фрагменти точно в нашому селі були. Правда, окремо: і хлопець, що женився на вдвічі старшій жінці, і дві жінки, які ділили одного чоловіка до самої його смерті (в них обох від нього по сину було), і жінки, що через зраду чоловіка вішалися.

Людям наче мало реальних, незалежних від них бід. Вони обов`язково самі собі ще більшого горя нароблять. Все намагаються поправки до 10-ти заповідей внести... а воно, як не крути, а щастя на чужому горі однак не буває.

З літературного боку мені все сподобалося, претензій немає). Колорит передали.

Ви просили зауважень - дам!))) Може, якби в мене була краща пам`ять, або читала я усе оповідання в один присіст, то я б пам`ятала, що Колька - "Сталін". А так ви про це пишете в другій частині - а потім аж у п`ятій вкінці. Я зависла була - "де взявся Сталін". Як на мене - або нагадуйте читачам періодично те прізвисько, або взагалі викиньте той момент. Краще нагадуйте)