Гілочка мімози
Настя вдивлялася у шибку вікна і ледве стримувала хвилювання. Малий давно вже повинен був повернутися зі школи. Жінка вже і вчительці подзвонила, однокласникам, чиї телефони знала. Хлопці в один голос сказали, що розпрощалися з Васильком по дорозі зі школи ще годину тому.
Ні, вона не буде хвилюватися, бо її Василько дуже відповідальний. Завжди попереджає, коли десь затримується. І її вина у тім, що не зуміла купити дитині новий мобільний телефон. Бо що вона за мама? Той старенький апарат, що дістався хлопчику від батька, зовсім вийшов з ладу. А на новий не спромоглася. Ніяк не вдається відкласти з маленької зарплатні.
Якби ж її Микола був живий...
Згадала про чоловіка і сльози рікою побігли по обличчю. Теплі і гіркі. Він загинув під Іловайськом. Пішов на війну добровольцем. Бо не міг не піти. Бо такий був її Микола. Сказав, що сину в очі не зможе дивитися, як залишиться осторонь. А вона не змогла коханого стримати. Просила, благала, плакала. І врешті-врешт благословила. Молилася щодня, щоночі за нього, за хлопців. Мабуть, мало молилася. Не вимолила...
Якби не Василько, то, певно, б і не жила вже. Микола пішов заради сина на війну, то вона мусить заради дитини жити. Вона і жила, але з`явився панічний страх за семирічного сина. Аби з ним лиха якогось не трапилося. Ось і зараз той страх тягне свої щупальця до її голови, залазить під волосся, пробирається аж до самого мозку. Настя почала швидко молитися, немов поспішала випередити ті щупальца. І таки випередила. Відчула, як страх відступає. А серце сказало, що з її Васильком все буде гаразд.
Раптом її очі вловили знайому постать дитини. "Боже, дякую тобі", - встигла подумати жінка і похапцем вибігла на вулицю. Навіть не вибігла, а вилетіла, ніби крила мала за спиною. Навіть і не зчулася, як це сталося, і не помітила, що біжить у домашньому халаті і тапочках. Впала серед вулиці на коліна біля дитини, обняла малого і зайшлася в німому риданні.
"Мамусю, чого ти плачеш? Щось сталося", - здивувався хлопчик.
"Я так довго тебе чекала" - лиш спромоглася відповісти малому Настя.
"Мамусю, вибач, я затримався", - промовив хлопчик. І його слова полилися дзвінким струмочком. Він розказував їй про те, як йшов зі школи та побачив біля ринку жінок, котрі продавали мімозу. І ці гілочки були такі гарні, такі незвичні, що малий вирішив купити одну їй, своїй мамі. Бо знає, як вона любить квіти. А такої квітки у мами ще не було. А гроші він мав, бо два місяці відкладав з того, що мамуся дає йому на кишенькові до школи. Він вибрав найгарнішу і найбільшу гілочку за 100 гривень. То нічого, що витратив усі збереження. Вони йому не потрібні, він ще прискладає. А потім вже біля будинку хлопчик зустрів їхню стареньку сусідку. Ту, в якої чоловік з сином загинули на війні, як татко. Розказував, як поміг їй занести сумки до квартири, бо старенька ледве ноги тягнула. А вона за це пригостила його чаєм зі смачними печивом.
"Мамо, я віддав бабусі твою мімозу. Мені так стало її шкода, у неї немає нікого з рідних. Зовсім нікого. А в тебе є я, мамусю. Я хотів подарувати бабусі трішки радості Ти ж не образишся на мене?" - заглядав у мамині очі Василько.
Насті аж ком до горла підступив. Миколине серце, той теж був такий співчутливий.
"Ти все правильно, зробив, синочку. Ти - моя радість, ти моя мімоза", - притиснула сина до грудей і вмилася тихими, щасливими слізьми.
Львів, 02.04.2021
