Сонячний морозний ранок
з рубрики / циклу «Проза»
Вранці прокинулася від сліпучого сонця, що так несподівано увірвалося у ще напівсонні, незашторені вікна.
Підійшла, як завжди, до вікна і глянула навкруги. Змучене від снігопадів довкілля, вкрите товстим пуховим покривалом, заіскрилося, заблищало, звеселилося.
Ще вчора пригнічені від тягаря мокрого снігу дерева, сьогодні підняли свої віти вгору і теж усміхнулися, зраділи сонцю.
Схрестилися між собою, вкриті сріблястим інеєм, гілки дерев у лісі, і здалеку це виглядає, як біле мереживо або в’язана оренбурзька хустина. А біля підніжжя дерев лежить білосніжна, неймовірно чиста пухова перина. А ще ліс схожий на величезну клумбу білих півоній - це засніжена омела нагадує суцвіття дивовижних квітів.
Свинцевий, сірий колір неба змінився на ніжно-голубий з легкими розмитими прожилками перистих хмар, так схожими на біло-сірий дим. На горизонті курить в небо висока і пузата, немов кубинська сигара, труба котельні.
Дахи будинків дрімають у білосніжних наметах. На карнизах, проти сонця, гріються непосидючі голуби, які чекають на сніданок – їх щодня щедро годує добросердечна жінка, моя сусідка.
Сонце таке яскраве, що сліпнуть очі і, якщо глянути на нього майже заплющеними очима, то проміння стає схоже на довгі, загнуті до низу, вії.
Сиджу біля вікна за столом, п‘ю ароматний чай, милуюся зимою і пірнаю в солодкі мрії…
#Ольга_Шнуренко
м. Київ, 9.02.2016