Студентський бізнес. Епізод другий, фруктово-овочевий
з рубрики / циклу «Студентське життя.»
Починалося літо 1999-го. Майже порожній гуртожиток. Період, коли навчання закінчилося, іспити не почалися. В нас було багато вільного часу, його треба було чимось заповнити, тому в голову приходили різні ідеї. Основна -де роздобути грошей.
- От ти диви, Андрюха — говорив я товаришеві, з яким розводили спирт в минулій історії, -поки ми тут байдикуємо, хтось заробляє реальні гроші.
- Ну як заробляють, мутять якось, — майже погодився Андрій.
- Але реальні гроші, реальні. А ми штани протираємо. Поки диплом отримаємо, всі ніші будуть зайняті.
- Не знаю де то зараз щось заробити, щоб без криміналу.
- Та який кримінал, друже, головне ідея. Зараз час багатьох можливостей.
- Треба думати, -констатував Андрій і закурив, щоб подумати.
Провели мозкову атаку. Поміж тим помили посуд і насмажили картоплі. Поговорили про ціну на картоплю, для Андрія було не актуально, мав свою, домашню. Тому перейшли на більш дефіцитні продукти.
- Слухай, ти на базарі торгував колись? - плеснув я його по плечу.
- Шкарпетками? - здивувався Андрій.
- Та якими шкарпетками, на справжньому базарі, не на барахолці. Ну там овочі, фрукти, м`ясо, ковбаси, сигарети контрабандні. Базар коротше.
- Та ну, то ж одні баби торгують, що мені там робити?
- Як що? Первинний капітал заробляти. Я от в дитинстві якщо хотів купити якусь іграшку, то смикав часник на городі, збирав яблук і йшов в мікрорайон, на базарчик. Місцеві пияки любили часником закусувати.
- І що, заробив капітал? - посміхнувся Андрій.
- Та ні, батьки відбирали, в загальний котел, просто важкі часи були.
- Так отож.
- Але зараз інше, зараз ми самі по собі, що нам заважає вийти на базар.
Почали думати чим торгувати. Від картоплі прийшли до черешні. Що було логічно, тому що черешня у Львові коштувала у два рази дорожче ніж у Мукачеві. Та що там казати, сонячне Закарпаття добре пестило кліматом своїх працьовитих і підприємливих мешканців. Електричка “Мукачево — Львів” постійно була заповнена селянами з коробками, клунками йсмугастими сумками набитими фруктами й овочами, згідно з сезоном і згідно ринкових умов. Вони були бідними, економили на квитках, але в результаті привозили нормальні гроші з того Львова.
З’ївши картоплю ми дійшли висновку що гроші не пахнуть, можна і на базарі постояти. Я запевнив Андрія що саме зараз ціна така хороша, що ми зможемо здати товар гуртом і все одно добре заробити. Внаслідок перемовин Андрій поїхав позичати грошей у якогось двоюрідного дядька, щоб ми могли закупитися, а я поїхав на пошту телефонувати додому щодо цін на черешню. Нічним потягом наступного ранку ми вже в Мукачеві, сонні, але добре нагодовані сніданком від моєї мами.
Попрямували на базар. Трохи запізнилися, але налаштовані позитивно. Активно шукаємо черешню, саме ту яку привезли власники, щоб продати гуртом і швиденько повернутися до своїх справ в садах-городах. В нашій уяві ми мали ощасливити їх своїми грошима. Адже Андрій позичив сто доларів, великі гроші на той час. Ми планували подвоїти суму максимум за три дні. Час спливав, базар наповнявся покупцями, гудів як вулик, зараз або ніколи, треба здійснити ту оборудку, але черешні нема! Ми бігали з кінця в кінець, її не було ніде, навіть декілька кілограм. В розмовах з базарним людом, торгашами, валютниками, таксистами та м’ясниками ми вияснили що вчора черешні було повно.
- Даїх вчератут було машин с дєсять — показував рукою в бік стоянки балакучий таксист з москальським акцентом, -красіватака, червона, крупна. За капєйкіотдавалі, а на сьогодні не пристигла — понял, да? - вирячився він на мене.
Ми все розуміли, але чекати дні чи повертатися без товару означало працювати у збиток. Надії додавала історія про якогось фермера що був на базарі зранку, ще затемна, з повним багажником черешні. Ми розраховували на ще одного такого месію. Який потрапить саме в наші підприємливі руки.
- Це нам навіть на руку, Андрюха. Якщо тут у нас черешня в дефіцитітоу Львові ще дорожча буде. Шариш? - заспокоював я чи то себе, чи товариша.
Наближалася обідня пора. Залишалося декілька годин до потяга. Ми обговорювали альтернативу.
- Дивися, а як діла у нас з цибулею? - вхопився я за один з варіантів.
- Та нормально у нас з цибулею. Всі її їдять, куди ж без цибулі.
- Ясно що їдять, але ж ціни які?
- Та дорого, зараз все дорого. Надька з товароведівнедавно бідкалася, мовляв, цибуля щось задорога, не вродила чи що. - почав заглиблюватися в тему Андрій
-Ну от, а в нас дивися — капєйкі. Он в того мужика пів машини ще є, я вже питав, каже віддасть ще дешевше якщо все заберемо. Тут же ж що головне? - питаю я його і зразу відповідаю, -Комунікувати! Він нам — ми йому.
- Та якось стрьомно, цибуля не зовсім те що ми хотіли, -скривився Андрій.
- Ну, з одного боку ніби не те, а з іншого яка різниця що везти. У нас зазорпо цініє? Є. Збут також є. Тільки об’єм різний.
Пам’ятаю тільки, що Андрія не довелося довго переконувати. З часом все виглядало як наше спільне рішення. Ми купили цибулі на всі гроші що мали. Тогорічної — в червні. Завантажили таксі, поїхали на вокзал. Там Андрій залишився сторожити мішки з цибулею, посеред перону, на сонці. Я побіг додому, за нашими пожитками іхарчами в дорогу.
Пізніше, ще було трохи часу, щобполежати на мішках і обговорити, яке чудове майбутнє чекає нас в цьому бізнесі. Як, впродовж канікул, ми зможемо робити по дві ходки на тиждень і добре заробимо до вересня. Наша ідилія тривала рівно до того моменту як оголосили прибуття електрички: “Нумерація з голови потяга!” Ми мали білети на третій вагон і знаходилися ухвості. Разом з усією цибулею. Почалася виснажлива гонитва. З мішками на плечах, туди — сюди по перону. Мокрі, червоні, напружуючи останні сили йрозраховуючи тільки на себе, ми бігали вздовж колії переносячи ту величезну купу цибулі до третього вагона. Ризик що у Львів поїде хтось один, або цибуля або ми — додавав нам адреналіну. Встигли. Зайняли ціле купе в потертому плацкарті, послухали бурчання провідника, що поїзд не вантажний і запах цибулі йому не до вподоби. По роззиралисядовкола. Цигани. Всі інші пасажири у вагоні були циганами. Старі, молоді й малечі Чоловіки, жінки, багато жінок і ще більше дітей. Допитливих, замурзаних циганських дітей. Вони обступили купе, напхане цибулею і з цікавістю розглядали нас і наші мішки. Длубалися в носі, шкрябали свої чорні голови йблимали на нас оченятами, таке от шоу. Чоловіки дивилися зневажливо, жінки насторожено, ніхто до нас не заговорив, але рух циган в проході поїзда не припинявся всі п’ять годин шляху. Вони постійно кудись ходили, розмовляли, голосно і мелодійно, а також грали то на скрипці, то на губній гармоніці десь в глибині вагону. Під цей гамір ми з Андрієм задрімали йтак до самого Львову пролежали на нашій цибулі.
Потім знову таксі, вантажити — розвантажувати. Гуртожиток, шостий поверх, окрема кімната в якій вже ніхто не жив, але ми мали ключ і розпоряджалися нею на свій розсуд.
Наступного дня встали рано. Треба було їхати на базар, продавати цибулю. Вибрали “Винниківський ринок” на Личаківській. Не пам’ятаю чому, то вже була ідея Андрія. Гуртожиток ще дрімав, пасажири трамвая також. Ми взяли декілька мішків, все що змогли понести за раз. Більша частина цибулі, майже на пів кімнати, залишилася під замком. Приїхали на той ринок. Знайшли хороше місце -при вході, але на землі, взяли на прокат вагу, поклали на перевернутий дерев’яний ящик з під яблук, налаштувалися на плідну торгівлю. Спочатку все було добре. Очікували гіршого - ну там рекет, конкуренти, вороже ставлення. Ми ще зовсім молоді були, зелені. Але складалося все добре, бабульки зліва і справавід нас підбадьорювали, казали — “які хороші хлопці”, допомагали порадами. Зранку навіть продали пару кілограм, по тій ціні на яку розраховували, та з настанням спеки все менше і менше покупців підходило до нас. Ми стали невидимі йцибуля наша також. Людей на базарі вистачало, торгівля йшла жваво, та тільки не у нас. Вже були готові збавляти ціну, підкликали покупців, нахвалювали свою цибулю як щось неперевершене. Швидко втягнулися в базарну торгівлю, але ніщо нам не допомагало. По черзі відходили від товару, пройтися ринком, подивитися які ціни, в розвідку одним словом. Така гарна цибуля як наша, була тільки водного дядька, з іншого кінця базару, з краю, майже не тротуарі, за ціноюяку ми віддали в Мукачеві. Це додало відчаю, ми вирішили хоча б повернути вкладені гроші, або й продати у збиток, тільки не лишатися з тими мішками на руках. Та нічого не мінялося під полуденним сонцем. Стояли два величезні мішки цибулі, між ними вага і ми з Андрієм. Сидимо і дивимося як навпроти нас хутко продається закарпатська черешня, у трьох земляків, прямісінько з багажників і причепів їхніх легковиків.
Потім була поїздка додому, в гуртожиток. Ті мішки вже не тягли на шостий поверх. Залишили в мене на другому. Ще довго їли цибулю, додавали до всіх страв. В гуртожитку певний час ніхто цибулі не купляв і не привозив. Всі зверталися до нас, всі дев’ять поверхів, потім припинили - просто йшли табрали кому скільки треба. Секція на шостому поверсі добре пропахла цибулевим духом. Потім вона почала гнити йзапах розповсюдився вверх на сьомий і вниз на п’ятий поверхи. Були скарги, але нас вони не хвилювали, бо ми займалися новою справою. Треба було повернути борг дядькові Андрія і для цього у нас був новий план.