Як слід писати історію
частина перша 1 – 13
1. Люб’язний Філоне, (1) кажуть що абдеритів ще в правління Лісімаха (2) спіткала ось така хвороба: спочатку всі поголовно захворіли в перший день місяця, почалася надзвичайно сильна лихоманка; на сьомий день в одних сталася сильна кровотеча з носу, а у інших виступив піт, теж дуже сильний, який і зупинив лихоманку, але привів їх розум в якийсь сміховинний стан. Всі абдерити схибнулися на трагедії і почали виголошувати ямби і голосно кричати, частіш за все виконуючи сумні частини із Евріпідової «Андромеди», (3) навперемінки з декламацією промови Персея. Місто було повне людей, які на сьомий день лихоманки стали трагіками.
Всі вони були бліді й худі і вигукували гучним голосом:
«Ти цар богів і цар людей Ерот…» (4)
і тому подібне. Це продовжувалось довгий час, поки зима і сильний холод, що настав не припинили їх марення. Винуватцем подібного випадку був, як мені здається, знаменитий на той час трагік Архелай, який серед літа, в сильну спеку, так грав перед ними роль Андромеди, що від цієї вистави більшість впала в стан лихоманки, а після закінчення хвороби всі звихнулися на трагедії. Андромеда довго залишалася в їх пам’яті, а Персей разом з Медузою перебував у думках кожного.
2. Так от, зіставляючи, як то кажуть, одне з другим, можна сказати, тодішня хвороба абдеритів і тепер спіткала більшість освічених людей. Вони, правда, не декламують трагедій, - це було б меншим безумством, якби вони збожеволіли на чужих ямбах, притому непоганих, - але з тих пір як почалися теперішні події, війна з варварами, поразка в Арменії і постійні перемоги, (5), нема такого чоловіка, який би не писав історії, - більш того, всі у нас стали Фукідідами, Геродотами і Ксенофонтами, так що, мабуть, було правильно сказано, що «війна – мати усього», коли одним порухом зробила стільки істориків.
3. І от, мій друже, спостерігаючи і чуючи все це, я згадав слова сінопського філософа. Коли розійшовся слух, що Філіпп наближається, на корінфян напав жах, і всі взялися за діло: хто готував зброю, хто носив каміння, хто ремонтував стіну, хто укріпляв на ній зубці, - кожен приносив якусь користь. Діоген, дивлячись на все це і не знаючи, за що б йому взятися, так як його послуги нікому не були потрібні, підперезав своє старе лахміття і почав дуже ретельно качати взад і вперед по Кранії величезного глиняного глека - піфоса, в якому він тоді жив. (6) На питання когось із знайомих: «Що це ти робиш, Діоген?» - він відповідав: «Качаю свого глиняного глека, щоб не здавалося, начебто я один тут ледарюю, коли стільки людей працює».
4. От і я, люб’язний Філоне, щоб не мовчати одному серед такого різноманіття голосів або щоб не ходити взад і вперед, позіхаючи як статист в комедії, вважаю доречним в міру сил качати свого глека; не те щоб я сам вирішив писати історії або описувати великі діяння, - я не такий зарозумілий, в цьому відношенні ти можеш за мене не боятися. Я знаю, як небезпечно котити глека вниз зі скелі, тим більше такого, як мій глиняний, - він зовсім неміцно зліплений. Як тільки він вдариться об маленький камінець, мені прийдеться збирати черепки. Я тобі розкажу, що я вирішив і як можу безпечно взяти участь у війні, знаходячись поза обстрілом. Я буду розсудливо триматися подалі від «цього диму і хвилювання» (7) і турбот, з якими пов’язане написання історії; замість цього я запропоную історикам невелике повчання і декілька порад, щоби і мені взяти участь в їх побудові; хоча на ній і не буде стояти мого імені, але все-таки кінчиком пальця і я торкнуся глини.
5. Правда, більшість думає, що не потрібно ніяких настанов у цій справі, як і непотрібне вміння для того, щоб ходити, дивитися або їсти, і вважає, що писати історію – діло зовсім легке, просте і доступне кожному, хто тільки в змозі викласти все, що йому прийде в голову. Але ти, звісно, і сам знаєш, мій друже, що ця справа важка і не така, яку можна зробити абияк; як і інші другі діла в літературі, вона потребує найбільшої роботи думки, якщо бажати, як говорить Фукідід, створити вічний пам’ятник. (8) Я знаю, що наверну небагатьох із істориків, а деяким буду здаватися навіть набридливим, особливо тим, історія яких вже закінчена і видана. Якщо історики зустріли похвалу з боку слухачів, то просто безглуздо сподіватися, щоб вони переробили чи написали заново що-небудь з того, що вже одного разу отримало ствердження і ніби вже спочиває в царських чертогах. (9) Однак не зайвим буде звернутися до них з промовою, щоб, якщо коли-небудь виникне нова війна, у кельтів з гетами чи у індів з бактрійцями, - адже з нами, звісно, ніхто не наважиться воювати після того, як всі підкорені, - історики змогли б краще будувати свої будівлі, користуючись встановленим взірцем, якщо, звичайно, він здасться їм правильним; якщо ж ні, то хай вони міряють тою ж міркою, як і тепер; лікар не буде дуже засмучений, якщо всі абдерити почнуть добровільно декламувати «Андромеду».
6. Так як всілякі поради несуть в собі подвійне завдання: навчають одне вибирати, а іншого уникати, - скажемо для початку, чого повинен уникати той хто пише історію і від чого перш за все повинен звільнитися, а потім – що він повинен бажати, щоб не ухилятися від прямого і найкоротшого шляху. Як йому слід починати і в якому порядку вистроїти події, як він у всьому повинен дотримуватися міри, що замовчувати і на чому зупинятися, а про що краще згадати лише мимохіть, і як все це викласти і пов’язати одне з одним, - про все це і тому подібне пізніше. А зараз розкажемо про недоліки які властиві поганим історикам. Ті похибки, які бувають у різній прозі, - помилки у мові, в плані, в думках, що відбуваються взагалі від невміння писати, - було б занадто довго перераховувати, і це не стосується нашого завдання.
7. А відносно того, чим грішать історики, ти, мабуть що, і сам, якщо будеш уважним, помітиш теж саме, в чому мені часто доводилось переконуватися, коли я їх слухав, - особливо якщо твої вуха будуть відкриті для всіх. А поки що не завадить згадати для прикладу дещо із вже написаних таким чином історій. Перш за все розглянемо, як сильно вони грішать в наступному: більшість істориків, нехтуючи описом подій, зупиняються на вихвалянні начальників і полководців, підносячи своїх до небес, а ворожих непомірно принижуючи. При цьому вони забувають, що розмежовує та відокремлює історію від похвального слова не вузенька полоса, а як би величезна стіна, що стоїть поміж ними, або, вживаючи вираз музикантів, вони знаходяться одне від одного на дві октави: хвалитель піклується тільки про одне, щоби як можна вище піднести хвалимого і принести йому задоволення, навіть якщо для досягнення цієї мети треба було б іти тільки шляхом брехні, - історія ж не терпить ніякої навіть випадкової і незначної брехні, подібно до того як, за словами лікарів, дихальне горло не виносить, щоб в нього що-небудь попадало.
8. Потім ці люди, мабуть, не знають, що у поезії і поетичних творів одні завдання і свої особливі закони, а у історії, - інші. Там – повна свобода, і єдиний закон – воля поета, так як він сповнений божества і знаходиться під владою Муз. Йому немає заборони, якщо він захоче запрягти в колісницю крилатих коней або якщо зійде на неї, щоб мчати по водах або по вершках колосків. (10) І коли у поетів Зевс на одному ланцюзі підіймає всю землю і море, (11) – то ніхто не боїться, що він обірветься і все, упавши, загине. Якщо ж вони хочуть прославити Агамемнона, то ніхто не заборонить, щоби він головою і очима був схожий на Зевса, (12) грудьми – на його брата Посейдона, станом – на Ареса, і взагалі щоб син Атрея і Аєропи був з’єднанням частин усіх богів, так як ні Зевс, ні Посейдон, ні Арес окремо не можуть дати повного вираження його краси. Історія ж, якщо вона буде застосовувати подібні лестощі, виявиться не чим іншим, як прозовою поезією, так як вона буде позбавлена її звучності, а інші видумки, які не скрасити віршем, будуть ще більше кидатися в очі. Так, це великий – вірніше величезний недолік, якщо хто не вміє відрізняти історію від поезії і почне вносити в історію прикраси що належать поезії, міфи і похвальні промови та властиві їм перебільшення. Це так само якби хто-небудь одного із кращих атлетів, наче виточеного із дуба, нарядив в пурпуровий одяг, дав прикраси гетер і почав рум’янити та білити йому обличчя; яким смішним, о Геракл, він зробив би його, зганьбивши таким от нарядом!
9. Я не хочу цим сказати, що неможливо було б інколи і похвалити в історії, але похвала має бути доречна, і в ній має дотримуватись міра, щоб вона не була неприємною майбутнім читачам, як і взагалі мірилом подібних речей має бути думка майбутніх поколінь, про що я скажу трохи пізніше. Ті ж, які думають, що правильно розділяти історію надвоє – на приємне і корисне, і внаслідок цього вносять в неї також і похвальні промови, як дещо приємне і те що тішить будь кого, - ти сам бачиш, настільки вони помиляються. По-перше, такі історики застосовують неправильний поділ: у історії одне завдання і мета – корисне, яке може виходити тільки із істини. Що ж стосується приємного, то, звісно, тим краще, якщо і воно буде супроводжувати, як краса – борця, але якщо її і не буде, то це не завадить Нікострату, сину Ізидота, вважатися учнем Геракла, раз він благородний і сильніший за всіх своїх противників, хоча б він і був огидний на вигляд і навіть якби з ним боровся красень Алкей із Мілета, як кажуть, його улюбленець. Так і історія: якщо в ній випадково виявиться витонченість, вона приверне до себе багатьох шанувальників, але навіть якщо в ній буде добре виконано тільки їй властиве завдання, тобто виявлення істини, - їй нічого піклуватися про красивість.
10. Заслуговує згадки також те, що нечувані оповідання зовсім не є прикрасою для історії, а похвали є річчю обопільною, якщо, звісно, ти маєш на увазі не великий неосвічений натовп, але людей, які вислуховують як суворі судді, чи, навіть як сикофанти, від уваги яких ніщо не вислизне, так як їх погляд гостріший Аргуса і вони бачать усіма частинами тіла; кожне слово вони зважують, як міняли монету, і все підроблене зразу ж відкидають, а беруть собі тільки справжнє і чисто карбоване. Тільки з такими слухачами повинен рахуватися той хто пише, а на всіх інших не повинен звертати уваги, як би вони тільки не хвалили. Якщо ж ти, нехтуючи першими, будеш підсолоджувати історію байками і похвалами і різного роду принадами, ти зробиш її подібною до Геракла, яким він був у Лідії: адже ти, звичайно, бачив його де-небудь на картині в рабстві у Омфали, одягненого в дивний одяг; у Омфали на плечі накинута левова шкура, а в руці вона тримає палицю, начебто вона – Геракл; він же, в шафрановому і пурпуровому одязі, розчісує шерсть, і Омфала б’є його сандалією. Неприємне видовище являє собою і вільний одяг, який не облягає його тіло, а тільки надає жіночності мужній статурі бога.
11. Натовп, можливо, буде хвалити тебе за це, але освічені люди, якими ти нехтуєш, будуть сміятися досхочу, дивлячись, як штучно склеєні в твоїй праці різнорідні та невідповідні одна одній частини; адже кожна річ має свою особливу красу, і якщо її перенести на що-небудь друге, вона стає потворною. Я вже не кажу про те, що похвала приємна тільки тому, кого хвалять, іншим же вона набридає, особливо якщо в ній забагато перебільшення, - а такою похвала буває у більшості письменників, так як вони шукають схвалення з боку тих, кого хвалять і присвячують їй так багато часу, що лестощі стають всім очевидними. Такі люди не вміють діяти майстерно і не згладжують своїх лестощів, але, беручись за справу грубою рукою, змішують все в одну купу і розповідають просто неймовірне.
12. Таким чином вони не досягають навіть того, до чого більш за все прагнуть; навпаки, ті кого вони хвалять, ненавидять їх і справедливо відвертаються від них, як від підлесників, особливо якщо це люди мужнього способу мислення. Так вчинив, наприклад, Олександр; коли Аристобул описав його поєдинок з Пором і прочитав йому саме це місце зі свого твору, - він думав зробити приємність царю, видумуючи йому нові подвиги і описуючи справи більші, аніж було в дійсності, - Олександр взяв книгу і кинув її в воду (вони в цей час якраз пливли по Гідаспу) зі словами: «І з тобою слід було б зробити те ж саме, Аристобул, за те, що ти за мене бився і вбивав слонів одним ударом». І зрозуміло, чому Олександр повинен був так розсердитися, одного разу він не потерпів самовпевненого архітектора, який обіцяв перетворити Афон в його зображення і надати горі риси царя, але зразу ж пізнав в цьому чоловікові підлесника і вже більш не запрошував його ні на які роботи.
13. Де ж після цього приємність у подібних творах? Мабуть що, тільки зовсім нерозсудливий чоловік почне радіти таким похвалам, які можна зараз же викрити. Так некрасиві люди, і особливо жінки, наказують художникам писати їх як можна більш красивими: вони думають, що стануть кращими від того, що художник накладе більше фарби і підмішає побільше білила. Така ж і більшість істориків: вони піклуються кожен за сьогоднішній день і про користь, яку вони надіються отримати із історії; їх, по справедливому, треба ненавидіти, так як по відношенню до сучасників вони – явні та невигадливі підлесники, а перед майбутніми поколіннями вони своїми перебільшеннями роблять підозрілими всі свої історичні твори. Якщо ж хто-небудь думає, що все-таки деяка приємність повинна бути введена в історію, то скільки ж є істинно приємних речей, які полягають у красі викладу, але більшість, нехтуючи цим, всупереч всьому вносять в свою працю зовсім їй чуже.
Пояснення до тексту:
1) … Люб’язний Філоне, кажуть… - мабуть – що, мається на увазі друг Лукіана, якому він присвятив «Пир, або Лапіфи».
2)… абдеритів ще в правління Лісімаха…- Лісімах – один із полководців Олександра Македонського, який отримав після битви при Іссі (301 р. до н.е.) в управління Фракію, в якій місто Абдера було одним з головних приморських міст. Абдерити – жителі міста Абдера.
3) … сумні частини із Евріпідової «Андромеди»… - мається на увазі трагедія Евріпіда, яка до нас не дійшла, але від якої збереглось біля сотні віршів.
4) …«Ти цар богів і цар людей Ерот…»… – уривок із трагедії «Андромаха», яка до нас не дійшла. Окрім Лукіана, про неї згадує ще Афіней.
5) …поразка в Арменії і постійні перемоги…- Лукіан має на увазі війни Марка Аврелія (165 – 170 роки н. е.) і поразку, яку завдав Осрой римському полководцю Северіану при Елегії.
6) … качати взад і вперед по Кранії величезного глиняного глека - піфоса, в якому він тоді жив…- Кранія місце для гімнастичних вправ в долині біля Корінфу, оточене священним гаєм. В Кранії проводив літо філософ Діоген (413 – 323 роки до н. е.), який жив у величезному глиняному глеку – піфосі, до 2 метрів заввишки.
7) … триматися подалі від «цього диму і хвилювання»… - див. опис Харібди в «Одіссеї», пісня XII.
8)… якщо бажати, як говорить Фукідід, створити вічний пам’ятник…- Фукідід, (книга I, глава 22), говорить про свою працю: «Моя праця розрахована не стільки на те, щоб слугувати предметом словесного змагання в даний момент, скільки на те, щоб бути надбанням навіки».
9) … і ніби вже спочиває в царських чертогах… - в палаці зберігався державний архів.
10)… зійде на неї, щоб мчати по водах або по вершинах колосків… - див. «Іліада», пісня XX.
11)… Зевс на одному ланцюзі підіймає всю землю і море… - див. «Іліада», пісня VIII.
12)… щоби він головою і очима був схожий на Зевса… - див. «Іліада», пісня II.
… і серед них височів герой Агамемнон,
Зевсу, метальнику грому, головою й очима подібний,
Станом – Арею великому, грудьми – Енносігею.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
( далі буде)
антична Греція, друге століття н.е.
