07.08.2022 19:29
for all
53 views
    
rating 5 | 1 usr.
 © Михайло

Ю

Ю

Кіра наближалась повільно, уникаючи різких рухів. Маленький крок, за ним іще один.

— Тихо-тихо, маленький — ласкаво промовляла дівчина, намагаючись знайти порозуміння з маленьким клубочком шерсті.

Він все ще боявся її, забившись у куток. Кіра підійшла так близько, як він їй дозволив, і поклала між ними шматок сосиски у знак добрих намірів.

Маленька лапка торкнулась його. Вже за мить кошеня жадібно поїдало гостинець. Кіра усміхнулась, злегка торкаючись спинки малюка.

— От молодець! Поїш, ти, мабуть, зовсім зголоднів.

До її дому вони повертались вже разом. Над містом панували сутінки. Дихалось легко і приємно, після пообіднього дощу. Вітер розкидав опале листя та крутив його у своїх пазурах, як йому того хотілося.

— Тепер тебе звуть Аргон. Зрозумів? — котик подивився на неї з таким виглядом, ніби розумів він у цьому світі все, окрім її дивної фрази.

— Ну, часу в нас багато, запам’ятаєш, — посміхнулася дівчина і ніжно погладила кошеня по голові. Воно тим часом тривожно замуркотіло, намагаючись вирватися з рук.

— Що таке, Аргон? — дівчина зупинилась, силкуючись втримати кошеня у руках.

Кіт нявчав несамовито, немов на щось страшне у далині. Кірі раптом також стало не по собі. Дивне відчуття, наче поруч щось таке, чого вона не може відчути і побачити, але це «щось» дуже небезпечне.

І воно все ближче.

Дівчина сховала кошиня під куртку, попри всі його намагання вистрибнути з рук, та швидко рушила до свого будинку.

«Ця річ десь поруч», — в голові хаотично крутились думки.

Кіра побігла з усіх ніг, а коли перед очима побачила рятівні двері під’їзду, почала якомога швидше шукати в кишенях ключі.

«Ну куди я могла їх покласти? І саме тоді, коли вони конче потрібні».

Відчуття ставало все сильнішим.

«Щось» уже дихало їй у спину, викликаючи суцільні мурашки по тілу. Дівчина нарешті дістала рятівні ключі, але раптом зупинилась просто перед дверима.

«Воно не позаду. Воно прямо тут», — усвідомлення цього викликало невимовний жах та заціпеніння.

Це було майже невловимо, але простір перед дверима немов пульсував порожнечею. Чистим холодним «Ніщо», тим, що не можна було побачити, бо побачити «Ніщо» — неможливо.

Дівчина закричала і спробувала побігти назад, але там її теж зустріла Порожнеча. Вона змогла лише сильніше притиснути до себе переляканого Аргона. «Ніщо» вже зовсім близько, зараз воно огорне її і тоді…

Все раптом припинилося. Відчуття зникло, наче це все було якимось маренням.

«Що це вбіса було, я що божеволію?» — подумала Кіра

— Відповідно до концепції «божевілля», що присутня у системі твоєї свідомості, ні, — пролунав рівний, немов механічний голос зовсім поруч.

Кіра різко повернулася до нього і застигла, немов укопана. Перед нею стояла… Вона. Точна її копія, наче сестра близнючка. Але сестер у неї точно не було.

— Ти що, думки читаєш? Хто ти така? — Кіра приготувалась тікати.

— В системі твоєї свідомості немає поняття, що відображає мою сутність.

— Га? Що ти верзеш?

— Я не бажаю завдати тобі шкоди, — копія Кіри дивилась на неї порожніми очима, не виражаючи жодної емоції, навіть мимохіть, немов лялька.

— Це ти прибрала цю дивну… Штуку?

— Так.

— Що воно таке було?

— Мисливець поглинав енергію. В тобі більше енергії, ніж у навколишньому просторі, тому його нитки полювали за тобою. Я завадила йому.

— Нічого не розумію. А ти, людина? Чи…

— Не людина. Не можу продовжувати передачу інформації.

Копія Кіри раптом розчинилася у повітрі, наче її і не було, залишивши

шоковану дівчину одну із Аргоном посеред вулиці.

«Треба припинити нарешті засиджуватись допізна, серйозно»

Дівчина ще хвилину відходила від усього, а тоді, тремтячими руками, відчинила двері будинку. Аргон, після всіх пригод, сидів тихо, як миша. Замуркотів лише перед входом до квартири.

«Так, окрім того, що я божеволію, мені ще й треба якось познайомити тебе із бабусею. Не думаю, що вона буде рада, але…»

Двері відчинились. Кіра непомітно прошмигнула у свою кімнату і одразу почала шукати місце, куди б прилаштувати кота. Якщо хатинка вже буде готова, бабуся може і не стане сперечатися. Принаймні, не так сильно.

«Тільки б вийшло».

— Агов, ти чого не привіталась коли прийшла? — як тільки старенька зайшла у кімнату, Кіра одразу вловила той слабенький запах печива, що завжди супроводжував її бабусю.

— Вибач я…

— Господи! Дитино, ти бліда як стіна, щось сталося?

— Та ні, нічого, правда, — збрехала дівчина.

Аргон зрадливо замуркотів із того кутка, куди його вже встигла заховати Кіра.

— Так-так, — бабуся цокнула губами і, пройшовши до кімнати, одразу помітила гостя. — На вулиці знайшла?

— Так… Але ж він ще зовсім малий, йому там важко. Хай у нас побуде, будь ласка.

— Кіро, за ним потрібен догляд, його годувати чимось потрібно. Ти ж доросла дівчинка, десятий клас, хіба можна так бездумно.., — бабуся поглянула у очі Кіри і запнулась.

— Я йому вже підстелила, а доглядати за ним буду сама, —примирливо промовила дівчина, використовуючи свій фірмовий невинний погляд.

— Ну… Гаразд, — бабуся поглянула на кошеня і зовсім заспокоїлась.— Іди краще вечеряти.

— Добре, бабусю, ти найкраща! — радісна Кіра поцілувала стару у щоку та, здавалось би, зовсім забула про те, що сталося недавно. Але цього відчуття вистачило ненадовго. Цим вечором вона тільки те й робила, що дивилась у вікно на вулиці нічного міста. Згадуючи страх порожнечі, та істоту, яку зустріла.

Кіра прокинулась від гучного нявчання Аргона, який заліз до неї у постіль і тицяв вологим носом в обличчя. Вона заледве сіла на ліжко, ще зовсім сонна, намагаючись заспокоїти його. Кіт все одно нявчав, а по тому ще й різко підхопився, притиснувшись всім тілом до дверей, ніби показуючи де причина його тривоги. Коли Кіра, здивована цієї виставою, підвелась на ноги, сонливість немов рукою зняло.

Вона раптом зрозуміла, що на неї чекає. Нарешті зібравшись, дівчина вирішила, що тонкі двері кімнати все одно не врятують її, якщо та істота все ж хоче зла. А порожнечу вони тим більше не зупинять.

Хитаючись від хвилювання, Кіра повернула ручку. Пройшовши у коридор, вона одразу побачила світло, яке йшло з кухні.

«Дивно, як це бабуся не прокинулась», — промайнула тривожна думка.

Вона вирішила, що обов’язково потім перевірить усе, та повільно, не викликаючи зайвих звуків, пішла у напрямку сяйва. Аргон йшов поруч із нею, але вже не нявчав, навпаки, притих у очікуванні.

Істота вже сиділа за столом. ЇЇ повна копія. Із такими ж порожніми очима та без краплини емоцій. Світло йшло від усього її тіла, але воно раптом припинилось, і вже нічого не відрізняло їх одне від одного.

— Хто ти? Чого ти хочеш від мене? — Кіра вирішила не вмикати світло, покладаючись лише на тьмяні промені місяця та вуличних ліхтарів.

— Мені відомо, що істоти із свідомістю другого роду використовують для зручності певні мовленнєві форми на позначення одне одного. Всередині своєї свідомості ти частіше називаєш себе «Я» аніж «Кіра», з чого мною зроблений висновок, що друга форма існує лише для ідентифікації іншими істотами. Мені важко зрозуміти сенс подвійних позначень, однак, для твоєї зручності, я теж дам собі другу назву: «Ю». Послуговуйся нею.

— Я зараз божеволію? Тобто, ти якась галюцинація? Ох, нащо я питаю в галюцинації, чи вона галюцинація… Але ж Аргон тебе ніби бачить, — кіт і справді дивився просто на Ю, але не виражав якоїсь агресії, навпаки, розглядав копію господарки із цікавістю.

— Аргон теж має певну свідомість. Він бачить, що я не виражаю агресії. Однак я не можу передати йому повну інформацію про себе методами свідомості третього роду, це може зашкодити його ментальному стану, і я…— Ю раптом опустила руки на стіл і гірко заплакала, немов проста жива людина, яку раптом зачепили за живе.

— Ти що, плачеш? — Кіра підійшла ближче, вона підсіла поруч і злегка торкнулася Ю. — Я не розумію, чого ти так переймаєшься, і що ти взагалі таке, але дякую, що врятувала мене вчора.

Ю раптово заспокоїлася. ЇЇ очі із іскристих та живих, знову перетворились на порожні скельця. Вона поглянула на Кіру, яку це сильно знітило. Дівчина відсахнулася, але вже не була такою відстороненою.

— Це… Я на мить втратила контроль. Моя свідомість, перетворюється на свідомість другого роду. І мені… Мені просто стало так сумно, що ви не можете мене зрозуміти, як розуміють представники мого роду.

Аргон тим часом вже скрутився калачиком коло них та мирно заснув.

«От у кого щасливе життя, не треба налагоджувати контакт із дивними істотами… Вночі… На власній кухні… Замість того, щоб спокійно спати у теплому ліжку», — подумала Кіра.

— Послухай, я не дуже тебе розумію, але якщо ти і хочеш зробити цей… Міжвидовий контакт, чи що там ти робиш, то тобі краще просто все мені пояснити. Я бачу, що ти не зла.

— «Зло» і «Добро» — це поняття, що існують в твоїй свідомості, однак, у реальності їх немає. Я маю передати у твою свідомість відомості про реальність. Спробую зробити це, комбінуючи методи. Ти даєш свою згоду? Твоя ментальність не постраждає з великою вірогідністю.

— Ти ще й філософ… А що значить з великою вірогідністю? — скривилася Кіра. — Тобто є шанс, що все вийде не надто добре?

— Твоя свідомість постраждає з вірогідністю приблизно нуль цілих сімсот вісімдесят дві стотисячних відсотка.

— Гм… Ну, шанси, що ти не спалиш мені мізки своїми штуками досить непогані. Не віриться, що я зараз на все це погоджуюсь, але гаразд. Що ти маєш зробити?

Ю раптом доторкнулася до Кіриного плеча. Її порожні очі дивились, немов би крізь дівчину, кудись углиб.

— Ти даєш згоду?

«Я божевільна»

— Так.

— Ти не підтвердила згоду.

— Гаразд, моя дивна копія із невідомо якого світу, що читає думки, — Кіра повільно видихнула і спробувала прийняти ситуацію.

«Так, я справді згодна» — подумала дівчина.

Все навколо раптом здалося їй якимось дуже далеким. Замість звичних для неї стін, вона побачила лише їх силуети, покриті сотнями білих ниток. Настільки густо, що вона заледве могла вирізнити їх із суцільної маси волокон, яка ніби зливалась, пронизуючи весь простір.

Ю сиділа перед нею.

Вона була вся створена із цих ниток, які відходили кудись угору, далеко за межі силуету кімнати.

Кіра відчувала здивування і благоговіння водночас. Вона побачила нитки і в собі, і навіть в Аргоні, який все ще спав. Однак його силует був не таким, як стіни чи меблі, всередині нього ніби горів маленький вогник світла не пов’язаний із нитками.

Тоді все зникло на мить.

Вона опинилась у чорній порожнечі, а знизу, немов за невидимою стіною, розійшлося у безлічі барв, ліній та фігур — полотно. У центрі цього полотна був вогник світла, такий самий, як і в Аргона, але значно більший. Від нього відходили нитки. Ті самі, що пронизують усе. Цей вогник був їх центром. Від нього вони йшли вглиб та в боки по всій широті полотна.

Кіра відчула, не органами чуття, а ніби давно вже знала це: інший такий вогник наближається із порожнечі. Вона глянула туди і побачила цей сяючий вогонь із тисячами і тисячами ниток, що вже тягнуться до полотна. Деякі з них переплелися із нитками того вогника, що був приєднаний до нього. Інші ж пройшли повз, проникаючи всередину полотна. Вони формували в ньому пустоти, але той другий вогник заважав йому своїми власними.

— Маю здобути енергію джерела. Прошу вибачення за свої дії.

— Маю захистити джерело. Прошу вибачення за свої дії.

«Це вони спілкуються. Не знаю як, але це не діалог на словах, це щось типу передачі розуміння одне одному». — Дівчина заледве могла думати. У неї сильно розболілась голова, ніби її охопив жар. Він опускається вниз, поширюючись на все тіло.

Її вирвало з видіння. Важко дихаючи, Кіра відкинулась на спинку стільця. Голова досі віддавала легким болем, але він поступово слабшав.

— Ти ж казав… Що моя свідомість… Постраждає з вірогідністю нуль із чимось там, — Кіра досі заледве виштовхувала із себе слова, через задишку.

— Вона не постраждала. Це тимчасовий ефект.

— Я зовсім не розумію те, що побачила, — дівчина нарешті зуміла віддихатись і заспокоїтись.

— Це події, що відбувалися у минулому, відповідно до лінійної концепції часу. Я мав захистити джерело своєї енергії, цей всесвіт, від того, кого можна охарактеризувати можливостями понятійного апарату твоєї свідомості, як «мисливця», що хотів її забрати. Я ж являюсь «симбіонтом» вашого всесвіту, за приблизним відповідником із твого понятійного апарату. Дію відповідно до своєї природи.

— Гаразд. Ти дуже розумними фразочками говориш, але я розумію. Та порожнеча, мабуть, вона виникла через дії ниток «мисливця», які проникли у наш всесвіт.

— Так. Вони витягують енергію. Роблять пустоти.

— Чому тоді досі ніхто про них нічого не знає і не чув? Як часто нападають ці «мисливці»?

— Я виконую всі необхідні дії для компенсації шкоди. В тому числі змінюю деякі параметри пам’яті істот із свідомістю другого роду. Щодо другого питання, час за межами всесвіту не є реально існуючим поняттям. Вони виконують свою роль, я виконую свою. Незалежно від часу всередині всесвіту.

Кіра інстинктивно відсахнулась від істоти, але не відвела погляду від її очей.

— Значить, стираєш спогади. Чому тоді не стерла мої? В чому весь сенс цієї вистави? — занепокоєно запитала дівчина.

— Кіро, мені страшно, — знову людська міміка на обличчі та іскорки життя, наче вона звичайна собі людина, — я не знаю, як так сталося, але в мені є помилка. Дуже важка помилка. Я довго її компенсувала, але більше не зможу.

Я вже казала це тобі, моя свідомість перетворюється на свідомість другого роду. Ніколи істота зі свідомістю першого роду не буде передавати інформацію істоті із другим родом. Отже, я уже на межі. І я роблю це не просто так, Кіро, — в її очах промайнули відблиски сліз, — зі свідомістю другого роду я не можу бути симбіонтом цього всесвіту. А значить, він буде знищений рано чи пізно.

Ваш всесвіт, він цікавий. В ньому фізичні константи такі, що дозволяють існувати біологічним формам, які розвинули свідомість другого роду. Мені дуже шкода його.

— Що ж я можу зробити, Ю? Чому ти прийшла до мене? — голос Кіри тремтів.

— Ти можеш змінити рід своєї свідомості. Я сама допоможу тобі в цьому. Поки ще можу.

— Я?

— Так.

— Але ж… Чому я? В світі стільки людей. І всі вони можуть. Чому ти прийшла до мене? — Кіра підвелась і відійшла до дверей, її руки тремтіли немов на сильному морозі.

— Тільки ти можеш здійснити перехід та здобути достовірну свідомість першого роду. Я провела квінтильйони моделювань. На кожного із всіх істот із свідомістю другого роду, що існують у всесвіті. Ти підходиш найкраще.

Кірині очі наповнились сльозами, вона витерла їх долонею і відійшла ще ближче до дверей.

— Я не можу ось так кинути їх. Бабуся має лише мене. Ми з нею зовсім одні, розумієш? А Аргон, він лише вчора знайшов сім’ю і…— Кіра запнулась. Декілька сльозинок потекли із очей, падаючи на підлогу. — Будь ласка, знайди когось іншого!

Дівчина взяла у руки заспаного Аргона і вибігла із кухні, залишивши Ю на самоті, серед нічної темряви.

Декілька сльозинок впали на її коліна. А тоді очі Ю раптово змінились. Знову той самий порожній погляд. Її тіло розчинилось у повітрі, наче його ніколи і не було на цій кухні.

Кіра мовчала від того самого дня, озиваючись стандартними фразами, лише коли її про щось питали. Вона змусила себе одягтися та піти на курси хімії, які колись знайшла їй бабуся, коли дізналась про її мрію.

Так, стати лікарем, рятувати життя. Цього вона хотіла найбільше. Хоча зараз усе так складно…

Довга дорога була всипана опалим листям, подекуди переміняючись озерцями калюж від вранішньої зливи. Дівчина обходила їх машинально, зовсім не звертаючи уваги.

«Нитки. І глибина. Вони пронизують усе», — думки про все це не можна було ніяк відігнати, вони лізли у голову, попри супротив, як і картинки, що ненароком миготіли перед очима.

Дівчина покрутила головою, щоб заспокоїтись та прогнати мару.

«Я тільки що бачила їх» — вона прискорила темп, спробувала забути про все, згадати якісь формули із шкільної програми. Незабаром показалася школа, де читали додатковий курс хімії. Дівчина поспішила зайти, відганяючи від себе важкі роздуми.

Марія Степанівна, як завжди, була привітна. Це худенька, ще досить молода жінка, що викладала хімію на курсах. Вона справді була зацікавлена у своїх учнях і намагалася щось їм пояснити, якщо слухачі того хочуть. А вони хотіли. Публіка на курсах зібралася вдячна, із жагою до знань.

Однак сьогодні Кіра сіла на своє місце, не привітавшись ні з ким. Тихо розгорнувши зошит, вона старанно писала конспект, виводячи кожну літеру і цифру.

«Бачу надто багато. Вони переплітаються скрізь».

Кіра все ще виводила літери і цифри, намагаючись зосередитись на рухах своєї кисті. Ідеально розписана задача, ідеальні формули.

«Чому я? Чому я?» — думки грюкали у свідомості, немов удари молота.

«Я бачу його. Не знаю як, але розумію… Чому я це розумію, чому так відбувається, ну чому!?»

Хрускіт зламаної ручки відлунням пройшовся кімнатою.

— Щось не так, Кіро? — Марія Степанівна, повна здивування, дивилася просто на неї. І всі інші теж розвернулись у її бік.

«Нитки сплелися так. Я відчуваю це всією сутністю. Тільки не це, будь ласка»

— Маріє Степанівно, — Кіра проковтнула грудку у горлі, — я не впевнена, але будь ласка, я дуже вас прошу, сходіть на дослідження шлунку, там щось схоже на рак.

Вона вибігла із кабінету, не чекаючи на відповідь.

Маленький камінчик шубовснувся у воду, лишаючи по собі невеликі хвильки на воді.

— Я знала, що ти прийдеш, — Кіра сиділа на березі, притулившись до високого дерева. Вона не побачила, що Ю з’явилась. Просто знала це.

— Ти бачиш всесвіт таким який він є. Я відчуваю це в тобі.

— Ти збрехала, Ю. Не дала мені вибору.

— Я не робила жодних маніпуляцій з твоєю свідомістю, лише показувала минулі події.

— Тоді чому це сталося? Чому я бачу все це?

— Наш контакт активізував у тобі помилку. Ту саму помилку, що є і в мені. Твоя свідомість пройде еволюцію. Так само, як моя деградує.

— Але ж ти знала, що так і буде, хіба ні?

— Ні. Я лише визначила твою придатність до трансформації. Мені не було відомо, що ти найкраще підходиш саме через помилку. Тепер усе зрозуміло.

Кіра підвелася та підійшла впритул до Ю. Увесь той гнів, яким іскрились її очі, не зачепив Ю ані на крихту. В ній все лишилось таким самим: жодної міміки та емоцій, лише кам’яне обличчя і порожній погляд блакитних очей. Очей Кіри, які вона скопіювала.

— Вилікуй мене і залиш у спокої. Прошу.

— Є речі, у яких я безсила. Ця помилка є і в мені. Якби я могла, давно б уже зцілила себе.

Кіра раптом схопила із землі камінь та з силою жбурнула його у воду. Піднявся невеликий фонтанчик із бризок.

— Я розумію тебе, Кіро. — Ю обійняла її ззаду. На плече Кіри впало щось мокре.

— Нічого ти не розумієш, — Кіра схопила її руки щоб скинути із себе, але раптом відчула все. Це немов обмін. Найтісніший контакт свідомостей. Як тоді, коли Ю спілкувалась із «мисливцем».

— Спочатку було «Ніщо». І був закон: «Ніщо не буває вічним».

Тому з’явились всесвіти, а також ті, хто живуть із ними поруч. А разом з ними і ті, хто живе сам по собі. Все було безпомилковим. Але ніщо не буває вічним.

— Так, Ю, розумію. Я все розумію.

Кіра стояла у дверях, опираючись на стареньку одвірку. Їй хотілося просто зараз розвернутися і піти. Забути про все це. Сісти готуватися до екзаменів, побазікати про усілякі дурниці з однокласницями, чи може закохатись у якогось хлопця.

— Ой, я не помітила, як ти зайшла! Аргон такий милий, любить гратися, — бабуся пестила котика, що вперто намагався вкусити її за руку. В цей момент вона виглядала такою щасливою. Її посмішка змусила і Кіру відчути цю радість. Хоча б на маленьку мить, 

— До речі, така дивина! Мені телефонувала твоя вчителька з курсів хімії, Марія Степанівна. Така схвильована, ніколи раніше не помічала за нею такого. Сказала, що викладати вона поки не буде, пішла на лікарняний. Просила передати тобі велике спасибі. Я хотіла в неї запитати, як її здоров’я, і що ж ти там такого великого зробила, але Марія Степанівна чомусь не хотіла нічого пояснювати і просто попрощалась. Не дуже ввічливо з її боку, але людина, мабуть, дуже поспішала. Ти не розкажеш мені, що взагалі…

Кіра раптом сіла поруч і міцно обійняла бабусю, втискаючись у її теплий вовняний светр.

— Сонечко, ти чого? Щось сталося? Скажи мені, — бабуся не на жарт занепокоїлась. Вона поклала руки на плечі Кіри, — послухай, якщо якийсь козел тебе образив, то я йому таке влаштую! Він у мене…

Кіра розсміялась. Голосно і щиро, трохи здивувавши бабусю, яка лише багатозначно поправила свої окуляри.

— Ніхто мене не образив, бабусю. Справді, все гаразд. Я просто хотіла тобі сказати, що дуже вдячна. За всі ці роки, за те що залишила мене у себе, коли батьки… Я тебе дуже люблю.

— І я тебе, сонечко. Ти завжди можеш до мене звернутись. Що б там не було, ти ж знаєш.

— Знаю, — усміхнулась Кіра, витираючи невелику сльозу.

Вони довго грали в мовчанку, але погляди говорили тут більше, ніж будь яка розмова.

«Майже як у них», — подумала дівчина.

— І як же ти все таки допомогла Марії Степанівні? Скажи, мені дуже цікаво, — не вгавала бабуся.

— Просто порадила їй деякі деталі для покращення образу. Адже вона сучасна модниця і має право на крутий стиль.

— Ох, не розбираюсь я в таких речах, старенька уже, щоб про це думати.

— Зовсім ні, ти ще молода, бабусю. Ти усе встигаєш робити, і навіть не втомлюєшся. От я, наприклад, відірватись від свого улюбленого дивану та тих своїх гаджетів навіть і на годину не можу, — саркастично посміхнулась Кіра.

Кімната наповнилась гучним сміхом, який навіть трохи налякав Аргона, що підтюпцем відповз до подушок та сховався серед них, тихо нявкаючи щось на котячому.

Тиха, осяяна Місяцем ніч. Кіра не спала, сидячи на підвіконні. Вона спостерігала за вогнями міста, що для неї здавались дуже далекими. Дівчина бачила значно глибше: кожен окремий промінь ліхтаря, всі фотони і кванти енергії, навіть щось глибше… І нитки. Міріади її ниток.

Кіра ступила на підлогу і повільно пішла до дверей. В голові вже було розуміння, що на неї чекають. На кухні був приємний напівморок, просто як тоді, у перший раз. Дівчина не стала вмикати світло. Воно їй тепер взагалі було не потрібно.

— Ходімо на балкон, — тихо промовила до фігури в тіні.

— Навіщо?

— Не хочу все закінчувати на кухні, серйозно, — посміхнулась Кіра.

Вони пройшли до маленького балкончика, наполовину захаращеного різним мотлохом. Ю відкрила навстіж вікна і, вхопившись руками за підвіконня, висунулась майже усім тілом, заплющивши очі. Кіра відчула холодний осінній вітер, що одразу завітав до них, але холод її не тривожив, навпаки, приємно було відчути щось таке звично-людське.

— Я ніколи не думала, що це так приємно. Бачити зовсім мало. Не відчувати майже нічого. Не розуміти навіть мізерної частки суті. Бути людиною прекрасно, — Ю говорила із благоговінням у голосі, сповнена емоцій та почуттів, як справжня людина.

— Знаєш, твоя підтримка могла б бути і кращою, — образилась Кіра.

— Вибач, — вона повернулась назад і глянула на Кіру так, наче тільки що зробила щось просто жахливе.

— О, ні! Заспокойся, все гаразд. Це тобі в новинку, розумію, — розвела руками дівчина

— У нас мало часу. Я мушу допомогти тобі із переходом, щоб ти встигла вберегти світ від «мисливця», який може з’явитись будь-якої миті. Але підганяти тебе не збираюсь. Ти маєш дати свою згоду.

Кіра зітхнула, опустившись на старенький стілець, який стояв посеред різних, давно закинутих сюди і успішно забутих речей.

— Я хотіла стати лікаркою. Прожити довге і цікаве життя, може, навіть завести дітей колись. Подорожувати різними місцями. Провести з бабусею стільки часу, скільки це можливо… Але замість цього я стану майже всесильною трансцендентною істотою із надлюдським розумом, яка робить одне і теж саме цілу вічність, — уста Кіри тремтіли, як і пальці, але сльози не виступили на очах.

— Не вічність.

— Так, точно, ніщо не буває вічним, — Кіра поманила рукою Аргона, що з радістю стрибнув їй на коліна, він давно спостерігав за ними двома.

— Слухай, я досі не розумію, Ю, чому ти не робила світ кращим? Адже ти могла, у тебе були всі можливості.

— Ти зрозумієш, як тільки перехід буде завершено.

— Мабуть, — дівчина погладила кошеня, яке солодко мурчало в її руках.

Ю опустилась до неї і злегка торкнулася долонь.

— Мені шкода, що все так.

— Я знаю. Прошу тебе, бережи їх обох.

— Обіцяю, — по щокам Ю покотились маленькі крапельки сліз.

— Завжди хотіла мати сестру близнючку. Гарна піжама до речі, — Кіра усміхнулась. Вона перенесла кота на підлогу і підійшла до вікна, роздивляючись нічний пейзаж міста.

— Так, я повторила усе до останнього атома. Але це все ж таки будеш не цілком ти.

— Звісно не я, адже я така одна, — Кіра висунулась із вікна та подивилась униз, щоб Ю не бачила її обличчя, а тоді повернулась із усмішкою на устах.

— Все буде гаразд, — Ю обійняла свою копію. Так вони простояли довгу хвилину у повній тиші.

— Вибач. Нам треба починати. Я вже скоро не зможу проводити такі маніпуляції. Відчуваю це.

— Добре, я готова.

— Ти впевнена в цьому?

— Так, — очі Кіри палали рішучістю. Вперше за цю ніч.

Аргон торкнувся лапою до її капця і питально нявкнув. Обидві дівчини глянули на нього із розумінням, притаманним істотам із свідомістю першого роду.

— Я починаю перекодування, — руки Ю тремтіли, але нитки були зовсім не такі.

Кіра відчула, як вони щось роблять в її голові. Прямо усередині вогника, фактичного центру всієї сутності тої людини, якою вона себе знала.

Тисячі вогників виникли перед нею, їх кількість росла дуже стрімко. Світ розлетівся у барвах, наче на пазли, зіткані із найменших часточок реальності. А тоді відкрилось щось нове. Немов була пройдена межа, за яку вже неможливо повернутись.

Кіра стояла на балконі, роздивляючись порожнечу, своїми блакитними, немов скляними очима.

— Все вийшло. Далі ти сама упораєшся, — злегка усміхнулась Ю.

Кіра навіть не глянула в її бік. Тіло дівчини розчинилось у повітрі, не лишивши жодного сліду.

Аргон жалісливо занявчав, торкнувшись лапкою місця, де вона щойно стояла.

— Все гаразд, хлопчику, — Ю взяла його на руки, намагаючись заспокоїти нявкання незграбними пестощами.

— Все гаразд, — промовила Ю, мабуть, більше для самої себе.

Маленька сльоза непомітно крапнула на підлогу, розлетівшись на тисячі бризк.

За вікном повільно сходило червоногаряче вранішнє сонце.



Київ, 

Публікації: Михайло

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись