Дріб’язкова справа
з рубрики / циклу «Містика»
- Справа ж досить дріб’язкова, - гаряче переконував свого співрозмовника низенький товстун, насторожено нишпорячи по боках маленькими очима. - Спокійно вліземо в садибу вночі, обшукаємо кабінет і візьмемо те, що потрібно клієнту.
Розмова відбувалася у невеликій напівпорожній кав`ярні, розташованій неподалік входу до центрального міського парку. За вікном неквапливо догоряв літній спекотний день, тихенько поступаючись місцем задушливому вечору. А тут, усередині панувала м`яка напівтемрява, просякнута запахами алкогольних напоїв і ненав`язливою обволікаючою музикою, що долинала зі старенького музичного автомата, напевно, вже останнього в цьому місті.
У найдальшому кутку напівтемного залу, нахилившись один до одного, за столом тихо розмовляли двоє. Товстун, всупереч своїй зовнішності, був дуже рухливим і спритним. Він азартно жестикулював і нетерпляче підстрибував на стільці, нав`язливо намагаючись зазирнути у вічі співрозмовнику. Високий худорлявий чоловік середніх років, що сидів навпроти нього, навпаки, здавався повільним і дещо незграбним. Він зрідка по ковтку цідив віскі з винного келиха, стурбовано супився і роздратовано постукував по столу, завзято уникаючи настирливого погляду візаві. Розмова йому явно не подобалася.
- Ти ж знаєш, Джиме, які чутки ходять навколо цієї садиби, - нарешті вимовив худорлявий.
- А з яких це пір ти слухаєш бабські балачки? - щиро здивувався товстун і сплеснув долонями. — От ніколи б не подумав про тебе.
- Ну... не те, щоб я дуже прислухався, але все ж-таки...
- Та гаразд, - посміхнувся Джим, швидко озирнувшись на всі боки. - Ми ж з тобою й не такі справи крутили! Згадай, як кілька років тому вичистили сховище поліцейської дільниці. Оце так справді було ризиковане діло! І сісти ми могли б надовго, проте тоді ти жодної миті не сумнівався.
- Тоді це було інше...
- А зараз що? Справа ж зовсім дріб’язкова, кажу ж тобі!
- Ти мені вже вдруге це товкмачиш...
- Ну то й що?! Та хоч в тридцять третє!
Худорлявий похитав головою.
- Не подобається мені якась незрозуміла таємничість цього загадкового особняка... ходять чутки, що господар чи то займається чорною магією, чи то й зовсім якийсь вампір...
- Облиш це, Сіде, ти ж доросла людина! Ну звідки в наш час можуть взятися вампіри або чорні маги?! А чутки... ну, на те вони й чутки! Понадивилися фільмів про кровососів, от і ввижається їм... От, наприклад, всюди твердять про інопланетних прибульців - і де ж вони?! Так і з магією. Ти б краще менше дивився на ніч усілякі містичні серіали...
Худорлявий криво посміхнувся і спробував заперечити:
- Серіали тут ні до чого. Просто не подобається мені ця справа... ну от не лежить душа і все.
- А до грошей у тебе душа лежить?! Замовник обіцяв відвалити за цю скриньку стільки, скільки ми забажаємо!
Джим багатозначно підняв палець угору і самовдоволено посміхнувся, помітивши здивований вираз на обличчі Сідні.
- Як це так – "скільки забажаємо"? - промимрив худорлявий. – Завжди якась певна ціна існує.
- І ми її озвучимо, коли виконаємо роботу, не сумнівайся! - охоче підсумував товстун. - У замовника грошей – кури не клюють, він мільярдер!
- То навіщо йому якась стара скринька?
- Так він же колекціонер, який просто з глузду з`їхав на старовинних диковинах. Тобі яка різниця?!
Сідні спантеличено почухав у потилиці, задумливо покрутив у руці келих, потім залпом допив віскі і рішуче вимовив:
- Гаразд, я згоден.
- От і молодець!
Товстун задоволено зітхнув і, розслаблено відкинувшись на спинку стільця, сьорбнув зі свого келиха.
- Ну, припустимо, ми вліземо всередину... - почав міркувати худорлявий.
- Без жодних "припустимо", - перебив його коротун. - Ти ж у нас найкращий фахівець із сигналізації та замків!
- Припустимо, - уперто повторив Сідні. - А що робити з мешканцями садиби? Там же є якісь мешканці, прислуга...
- У тому й річ, що нема! - Джим радісно посміхнувся і знову нахилився до співрозмовника. - Хазяїн, старий хрич, живе зовсім один і навіть не тримає прислуги!
- А як же він сам порається з таким господарством?
- Цього я не знаю... - розгубився коротун, але відразу ж пожвавішав. - Напевно, викликає прибиральників із якоїсь фірми. Власне, це не важливо. Головне, що сьогодні вночі в будинку нікого не буде, тільки охоронна сигналізація!
– А господар?
– І його теж не буде. Він поїхав кудись на цілий тиждень.
- Звідки тобі відомо?
- Я сам вчора спостерігав, як він сідав у поїзд.
- Ну, гаразд... якщо все так просто, чому ти сам це не провернеш? - поцікавився Сід. - Я тобі навіщо?!
Товстун жартівливо погрозив йому пальцем.
- А про сигналізацію забув? Адже це не я, а ти у нас справжній фахівець з цієї частини!
Після таких слів на обличчі Сідні нарешті з`явилася скупа посмішка, і він заспокоєно зітхнув.
- Гаразд... схоже, і справді не повинно бути жодних проблем.
* * *
Десь вдалині старовинний годинник на башті міської ратуші пробив опівночі. Парочка кажанів з шелестом і писком промайнула між дерев і помчала кудись у темряву. З-за темної хмари несміливо визирнув місяць, блимнувши зловісним багрянцем. Наче переконавшись у відсутності сторонніх очей, він важко викотився на небо і залив тривожним світлом простір перед будинком, перетворивши зелену галявинку на кшталт кривавого килима.
- Бр... чому це місяць сьогодні такий червоний? – насторожено поцікавився Сідні. – якось аж не по собі...
- Хто й зна... - знизав плечима товстун. – Наче щось там із проходженням сонячних променів крізь атмосферу, здається... достеменно не знаю, але вчені кажуть, що це цілком нормальне явище.
- Ці вчені самі нічого не знають... - невдоволено пробурмотів високий. - Гаразд, ідемо всередину.
Озирнувшись на всі боки, спільники вилізли з кущів жасмину, що зростав уздовж кам`яної огорожі, через яку вони щойно перелізли по приставних сходах. Намагаючись не шуміти, перебігли навшпиньках освітлений простір і завмерли перед масивними дубовими дверима, прикрашеними вгорі вузькими кольоровими вітражами. Праворуч від двері була панель сигналізації, закрита кришкою. Над нею пульсував рубіновий вогник.
- Ну ось тепер справа за тобою, - прошепотів Джим.
Сідні акуратно відкрив захисну кришку і приклав до поверхні блоку невелику коробочку з маленьким екраном та рядком сенсорних кнопок. Це був його власноручний вироб та таємна гордість – хитромудрий сканер сигналізації. Скільки вже квартир та сейфів безкарно відкрив він за його допомогою. Ось і цього разу не підвів. По дисплею стрімко промчали якісь, здавалося б, безладні числа, і Сід натиснув у певній послідовності сенсорні кнопки. Щось пискнуло всередині сигналізації, рубіновий вогник мигнув і перетворився на зелений, м`яке клацання в дверях стало заключним звуком. Запала тиша.
- Прошу... - самовдоволено посміхнувся худорлявий, театральним жестом з напівпоклоном відчиняючи двері.
- Я ж казав, що ти найкращий!
Джим поблажливо поплескав приятеля по плечу і шмигонув у двері. Сідні пішов за ним.
Усередині панувала оглушлива тиша і було напрочуд прохолодно.
- Чому так холодно? - здивувався Сід. - Як у склепі...
- Мабуть, кондиціонери працюють... - безтурботно знизав плечима Джим. - Давай знайдемо кабінет, візьмемо скриньку і заберемося звідси.
Приятелі рушили вздовж коридору, по черзі відчиняючи двері та заглядаючи всередину. Кімнати були невеликими, швидше за все вони призначалися для якихось службових цілей. Дійшовши майже до середини, домушники несподівано почули звуки злегка фальшивого піаніно.
- Ти ж казав, що нікого не буде! - роздратовано прошипів Сідні. - Потрібно швидко уходити.
- Ні, постривай, - зупинив його Джим. - Я точно знаю, що тут нікого не повинно бути... якщо тільки... ну так, звичайно ж, це напевно якийсь дрібний злодюжка, пронюхавши про відсутність господарів, вирішив забратися в будинок, щоб чимось поживитися. Зараз ми його...
- А як же він міг забратися при включеній сигналізації?
- Ну я не знаю. Що ти причепився?! Зараз подивимося...
Він навшпиньки підкрався до трохи прочинених дверей, з-за яких долинала музика, і зазирнув у щілину. Звідти йшли хвилі жару і такий запах, наче там палили щетину. Сідні також обережно приєднався до компаньйона.
У порівнянні з іншими кімнатами ця несподівано виявилася величезною. Точніше, це скоріше була похмура зала з високою стелею, що губилася в темряві. Дальній її кінець теж розчинявся в мороку. Перед величезним каміном, в якому палали цілі колоди, схрестивши на грудях руки і задумливо дивлячись на вогонь, стояв джентльмен середнього віку в строгому чорному смокінгу. Неподалік від нього саме по собі грало старовинне механічне піаніно, видаючи тоскні звуки.
Наче відчувши присутність сторонніх, незнайомець спокійно обернувся. Його губи розсунулися в люб`язній посмішці, оголивши ідеальні білі зуби. Запрошуюче змахнувши рукою, чоловік привітно промовив:
- Прошу вас, панове, заходьте!
Його голос виявився трохи низьким, але при цьому бархатистим. Немов заворожені ним, Джим і Сідні повністю відчинили двері і несміливо ввійшли всередину.
Зал виглядав зовсім порожнім, не враховуючи каміна, механічного піаніно і незнайомця, який оцінював несподіваних гостей. Він повів бровою у бік піаніно, і воно відразу змовкло.
- Ну-с, то чим зобов`язаний вашому, зізнатися, дещо запізнілому візиту? - нарешті спитав джентльмен.
- Е... та ми тут це... зовсім випадково... - почав мимрити Джим.
- У справі... - недоречно брякнув Сід і втупився в підлогу.
- Помилуйте, але ж у нас з вами жодних справ не було! – здивовано вигукнув незнайомець. - Я вас зовсім не знаю!
- Ви нам теж не представилися, - грубувато парирував товстун.
- Ах, і справді... - несподівано погодився джентльмен. – Отже, моє ім`я – Веліар!
- Дивне ім`я, - пробурмотів Сід. - Ніколи не чув.
- Це ім`я дуже давнє та унікальне, - багатозначно підняв палець вгору Веліар. - Смію вас запевнити, що нікого більше у всьому світі з таким ім`ям ви не знайдете. Воно дуже відоме у певних колах... втім, до вас це не стосується. А ось ваші імена...
Чоловік на мить замислився, немов згадуючи, і радісно прицмокнув пальцями:
- Джим Моррісон і Сідні Брекет... на прізвисько "Відмичка"!
Приятелі ошелешено перезирнулися, не знаючи, що й сказати.
А Веліар тим часом продовжував:
- Власне, мета вашого візиту мені теж відома. Ви з`явилися тут без господаря...
– А ви хто тоді? – безцеремонно перебив Джим.
- Я гостюю в цьому будинку на люб`язне запрошення власника садиби, - ні на мить не зніяковівши відгукнувся джентльмен. - А ви вломилися сюди, щоб викрасти ось це...
Він швидко простяг руку і взяв з каміна мармурову скриньку, покриту незрозумілими, хитромудрими письменами. Обережно відкривши кришку, Веліар трохи нахилив її, демонструючи вміст гостям. Усередині шкатулки немов жива повільно текла з однієї стінки в іншу якась тягуча чорна субстанція, від вигляду якої у приятелів по тілу побігли мурашки, а волосся стало дибки. Вони з жахом відсахнулися.
Джентльмен закрив кришку і повернув скриньку на місце.
- Що це? - вражено в один голос прошепотіли спільники.
- О, це той самий величний Хаос, що дає початок усьому і зрештою вбирає все в себе.
- Це якийсь фокус?
- За кого ви мене приймаєте? За пройдисвіта-шахрая?!
- А що ж тоді? Ви ж не хочете сказати, що це чаклунство! - поблажливо посміхнувся Джим.
– Що ви! Чаклунство - це просто дитячий белькіт у порівнянні з могутністю того, що знаходиться в скриньці.
- І все ж таки цікаво, що це? - пробурмотів Сід.
- Ви все одно ні у що не вірите, тож пояснювати немає сенсу! Як самі бачите, я не можу віддати вам скриньку ні в якому разі.
- Е... ясно... а далі що? – обережно поцікавився товстун.
- Як що? - Джентльмен байдуже знизав плечима. - Вирушайте додому і більше ніколи не з`являйтеся в цьому будинку.
- А хіба ви не викликатимете поліцію? - здивувався Сідні.
- Навіщо? - здивувався своєю чергою Веліар. - Адже всім відомо, що тюрма ще нікого не виправила.
- Ви справді так вважаєте? - недовірливо перепитав Джім.
- Звісно. Набагато простіше дати людині те, чого вона пристрасно і щиро бажає, і тоді вона перестане робити... е... скажімо так, неподобства.
- Ех, якби таке було можливе, - з жалем зітхнув Сід. - За це багато що можна було б віддати...
- Що наприклад? - жваво поцікавився джентльмен.
- Та все, що завгодно! - з жаром вигукнув товстун.
- А душу?
- Не замислюючись, - реготнув Джим. – Тим більше, що ніякої душі не існує. Чому б і не віддати те, чого немає?
- Справді? - Веліар з зацікавленням перевів погляд на другого візитера. - А ви, Сідні?
- Якби таке було можливе, то звісно. Але...
- Запевняю вас, панове, це цілком можливо. Якщо ви погоджуєтесь з умовами, то справа за малим - скріпити договір...
- Це що, якийсь розіграш?!
Сід насторожено завмер, озираючись на всі боки, але товстун штовхнув його ліктем убік і безтурботно промовив:
- Яка тобі різниця, давай подивимося, що далі буде.
- Ні, - затявся Брекет. - Щось тут не так. Я відчуваю якусь каверзу...
- Смію запевнити, жодного обману! У разі невиконання з нашого боку хоч найменшого пункту ваших бажань, ви автоматично стаєте вільними від зобов`язань.
- Не хвилюйся, Сіде, я зараз таке придумаю! - з багатозначним виглядом пообіцяв товстун і перевів погляд на Веліара. - Подивимося, як ви викрутитеся.
- Що ж, оскільки я до всього іншого ще й універсальний виконавець бажань, не будемо відкладати справу в довгу скриньку - кажіть!
– Що?
- Чого ви насправді бажаєте найбільше всього? Не обмежуйте себе ні в чому!
Напарники перезирнулися.
- Ну ж, сміливіше! - підбадьорив їх Веліар.
Джим у роздумі стурбовано почухав потилицю. І тут на його обличчі виявився радісний вираз. Він клацнув пальцями і вигукнув:
- Жити вічно і бути таким казково багатим, щоб купатися у золоті!
- Стривай, Джиммі, може, спершу подумаємо трохи? - смикнув приятеля за рукав Сід.
- Та що тут думати? - здивувався товстун. - Не будь дурнем, все це просто розіграш.
- А якщо...
- А якщо правда, хоч я в це і не вірю, то потім вирішимо, що нам ще потрібно. Адже маючи необмежений запас золота, ми зможемо купити все на світі!
Високий знехотя кивнув.
- То ви абсолютно впевнені у тому, що хочете саме цього? - терпляче перепитав джентльмен.
Товстун поблажливо посміхнувся:
- А хто б цього не хотів?
- Ну що ж, бажання клієнта – закон! Ось тут, будь ласка, прикладіть великий палець лівої руки.
З цими словами Веліар протягнув подільникам пергамент, що казна-звідки взявся, на якому зі скрупульозною точністю були надруковані слова побажання, озвучені Джимом. Зверху, переливаючись хвилями, полум`янів вогнистий заголовок "Непорушний договір на віки вічні". Внизу під самим текстом були дві овальні рамочки, на які й вказував джентльмен.
Товстун першим приклав свій палець. За ним з деяким сумнівом те ж зробив Сідні. Після цього над пергаментом з шипінням спливли дві маленькі хмаринки, а в овальних рамочках з’явилися золоті відбитки.
- Хо-хо! - захоплено вигукнув Джим. - Оце так! Вже бачу перше золото!
- Чи то ще буде... - посміхнувся Веліар.
Договір миттєво кудись зник, джентльмен тричі ляснув у долоні і проголосив:
- Справу зроблено! А тепер, панове, прошу за мною...
І він попрямував у глибину темної зали.
Щось невиразно тривожне закопошилося на самому краєчку свідомості, не даючи Сіду спокою. Раптом він завмер, очі його широко розплющилися і, піднявши руку в застережливому жесті, він закричав:
- В чому справа? - Невдоволено відгукнувся Веліар, злегка обернувшись. - Навіщо ще затримуватись? Процедура виконана, і на вас чекає виконання потаємних бажань!
- Але ж ви клялися, що жодного обману не буде...
- А в чому ж він криється на вашу думку? - здивовано знизав плечима джентльмен.
- Сіде, ти знову зі своїми заморочками, - нетерпляче прошипів Джим. - Годі вже, давай доглянемо цю виставу до кінця! Думаю, що це "прихована камера"...
- Ні, чому ж, - примирливо посміхнувся Веліар. - Клієнт завжди правий. Отже, чому ви вирішили, що вас дурять?
- Тому що бажання нездійсненне!
- Дивно...
Джентльмен заклопотано простяг руку кудись у темряву і, наче пошарувавши там, вийняв знайомий договір.
- Ось, будь ласка, з ваших же слів з абсолютною точністю слово в слово записано: "Жити вічно і бути таким казково багатим, щоб купатися в золоті!" То де ж тут обман?
Сідні впевнено розправив плечі і тріумфально проголосив:
- Ось! Тут сказано - купатися в золоті... але як це можливо, воно ж тверде?
Веліар співчутливо посміхнувся і тихо промовив:
- Ви самі абсолютно точно підмітили, що золото тверде, але ж... не в розплавленому вигляді!