25.12.2022 16:34
лише 18+
71
    
  - | -  
 © Ірина Вірна

Космічний рейнджер

Ірина для Дена

Дотягнутись до зірок і просто, і складно водночас. А він це зміг зробити. Досягнути своєї мети. Зараз, їдучи додому, пригадував події і думав, що все ж таки його мета залишилася лише мрією. 

 

****************************************************** 

 

П’ята планета сузір’я Ориноко зустріла його пусткою. Він вийшов із шатлу, повільно ступив на поверхню. Озирнувся. У свої 23 роки хлопець побував уже на трьох планетах різних сузірь і мав деякий досвід. Усе вказувало на те, що саме на цій планеті є розумне життя. Метою було встановити первинний дружній контакт з будь-якою формою розуму. З усієї команди для цієї місії було вибрано саме його, тому що по даним розвідки на цій планеті більшість населення були дівчата саме його віку. А йому слід було зав’язати знайомство, не привертаючи уваги до їхнього корабля. Дізнатись про населення було неважко: усього лише треба опустити скануючий зонд в атмосферні шари і послухати, про що ж розмовляють жителі. 

- …я вчора одягла гарнесеньке плаття. Жовте у червону смужку… 

- …у мене на голові новенький віночок із білих пелюсток… 

- …а сьогодні він на мене лише поглянув і посміхнувся! Мабуть, привітатись хотів… 

Голоси були ніби дзвіночки, мелодійні, але зміст розмов зводився до одного: одяг, залицяння і розваги. 

Тому висновок був єдиний: основна маса населення – це миряни жіночої статі приблизно віку до 30 років, у перерахунку на вік землян. Ось так перед Деном була поставлена мета – знайомство з дівчиною. 

 

******************************************************* 

 

Ден озирався. Нічого подібного він раніше не бачив: усюди зелена трава, дуже схожа на земну, але зовсім чужа. Вона вкривала увесь простір до обрію і жодного об’єкту, окрім цієї трави і його шатлу не було взагалі. Хлопець ступив ще кілька кроків. Почув ніби якесь шепотіння в голові. Саме в голові, у самому мозкові. 

- Нахились нижче, рейнджере. 

Він ще раз поглянув довкола. Потім униз. Трава і все. 

- Нахилися нижче, рейнджере… - ніби прохання, а звучить як наказ.  

Ден став навколішки, розгорнув руками траву. В очі сяйнуло блакитне світло. Він ледве устиг прикрити обличчя рукою. А в голові сміх-дзвіночок: 

- Хі-хі, ха-ха, дінь-дінь, не злякався, не злякався! 

- А він гарненький! 

- А він молоденький! 

- Чудовий хлопчик! 

Голоси чулися ніби звідусіль і ніби тільки в його голові. А мозок переповнювався від них такою радістю та ейфорією, наче в роті стрибали бульбашки справжнього вистояного шампанського! 

- Поглянь, поглянь… 

- Відкрий очі… 

- Усміхнись… 

Ден зважився, відвів руку від очей і поглянув прямо в блакитне сяйво. 

Перед ним стрибали, вертілись, складались у різні візерунки маленькі зірочки. Він вдивлявся пильніше і помічав усе нові й нові деталі. 

Усі зірочки немов з’єднані одна з одною, мерехтять, переливаються, тримаючись за стебельця трави. І кожна з них наче живе окремо. 

Упиваються своїм світлом в його очі. Витягують із нього думки, а натомість напитують своїми нісенітницями: 

- Ми подобаємось?.. 

- Моє вбрання сьогодні гарне? 

- А як я тобі посміхаюсь? 

- Тобі цікаво? 

Йому не треба було відповідати, ці зірочки витягували з нього все самі. 

Ще пильніше придивився й зрозумів, що перед ним зелена квітка з пелюстками тонкими, як трава, а самі зірочки – це тичинки, які колишуться від його подиху. 

- Візьми мене! 

- Мене!  

- Мене! 

- Ні, мене! 

Його рука потягнулася до одної блискітки, самої яскравої на цей момент. Завмерла і несподівано ніжно стиснула голос-дзвіночок у жмені. 

Ден одразу ніби провалився…  

 

***************************************************** 

 

…туман яскравості розсіювався поволі. Очі бачили лише один об’єкт: дівчина років сімнадцяти, зовсім земної зовнішності, дивилася на нього здивовано і трохи розгублено. 

- Ось, який ти, Дене…Дене… Дениска, Денчик…мелодія – ден-ден. Я тебе кликатиму – День-чику, а все навкруги танцюватиме з радості…  

Рейнджер-розвідник слухав її дзвінкий лагідний голосок і роздивлявся. Коротке, мабуть, занадто коротке волосся, незвичайного кольору: ніби яскраве сяйво холодних нічних зірок переплелось з гарячим промінням сонця. Личко з тих, що не можна назвати «осліплюючо прекрасним», а лише «миленьким». Очі глибокі, чорні, трохи кирпатий носик і повнуваті губи, кольору лісової полуниці. Одяг звичайний: біла сорочка, поверх неї синя куртка, джинси і високі білі чобітки. Ну зовсім-зовсім земна дівчина… тільки… 

- Я теж тобі подобаюсь! Відчуваю це з твого погляду! Хочеш мене торкнутися, Дене? Підійди і зроби це! 

Але він усе ще вагався. Навколо них не було нічого лише сріблястий туман і якась тверда поверхня під ногами… усе незвичне і… дівчина! 

- Ну, сміливіше… 

Ден ще раз поглянув на її лице. Воно ніби трохи змінилось: вираз його нагадував зараз дійсно обличчя однієї знайомої дівчини. Із його планети. Треба пильніше подивитися в її очі. Раптом… 

 

****************************************************** 

… Олена сміялася йому в лице: 

- Кохання?! Яке кохання?! Це ти глузуєш із мене? Можливо, колись, ти почуєш ще від мене «кохаю», але…- у неї перехопило подих від емоцій, – але не зараз. 

- Чому ж? – Дену гірко було чути такі слова від дівчини, якій він довірив свої почуття. Свою любов. Своє життя. Все, що в нього було святого. 

- Ти ж просто жебрак! Звичайний бідняк. Сидиш на шиї у своєї матері, а сам заробляєш копійки! Жебрацькі копійки… 

Хлопець мовчки розвернувсь і пішов геть, а вслід йому летів сміх. Жорстокий, злий, ненависний. І через декілька днів записався в космічні рейнджери. Намагався втекти від долі, та вийшло, що доля сама знайшла його. Навіть тут…  

 

***************************************************** 

 

ЇЇ очі були схожі на Оленчини. І губи кривились презирливо. Носик морщився у посмішці, яку він так любив колись. Після його запитання змінилося все: 

- Як твоє ім’я? 

- А як ти хочеш мене називати? Хочеш, я буду О-ле-на? Подобається? Пісня лагідна, заколисує… 

- Ні, я питаю зовсім про інше. Твоє ім’я, справжнє? Як тебе кличуть на цій планеті? 

Дівчина-зірка зблиснула поглядом, сяйнула усмішкою, яскраво сипнула сміхом-дзвіночком: 

- Ха-ха-ха! Моє ім’я?! Моє ім’я!! На твоїй мові звучатиме, як «пісенна мрія». А ти не хочеш звати мене О-ле-но-ю? – проспівала ім’я дівчини, ніби це справді був куплет пісні. Веселої, радісної, мрійливої. Але ж у його житті воно мало зовсім інше значення! Ден не хотів чути його, не хотів бачити її. Немає в душі кохання, пустка чорна. Кожній земній дівчині він запропонував би лише дружбу. Та це не Земля, і перед ним не дівчина, а мирянка з далекої планети сузір’я Ориноко. 

Вона відчула зміну в настрої рейнджера. Невідомо як, але з нею теж відбулась суттєва зміна: очі стали яскраво-прозорі, губи соковито заблищали, волосся чорними хвилями впало на плечі. 

- Я така подобаюсь тобі більше? Денчику? Денчику! 

- Як твоє ім’я? – знову спитав Ден. Він за кілька років космічного польоту звик стримувати свої емоції. 

- Моє ім’я? Ха-ха-ха! – знову задзвенів сріблястий струмок сміху. – На-йя! Подобається?! Скажи: так! 

- А звідки ти знаєш земну мову? 

- Я?! Ха-ха-ха! Не знаю! Я не знаю земної мови, рейнджере! Ти відчуваєш мої слова, а я – твої. Підійди, торкнись мене і ти відчуєш мої думки. 

Спокуса. Спокусливий сміх. Бажаний доторк. Ден пильно вдивлявся в її очі, її губи, такі принадні солодко-стиглі, готові для цілунку… як вона сказала? На-йя? А якщо до неї не тільки торкнутися? Яка вона є? Чи справді така земна, як здається… 

Ден ступив крок до дівчини… 

 

**************************************************** 

Незвичайно… дивно… незрозуміло…але саме в цю мить, дивлячись на вуста мирянки, він чітко зрозумів, що вже встиг… саме закохатися в цю до неможливості чудернацьку дівчину. Як? Навіщо? Чому? 

Це було зовсім не схоже на Дена-справжнього, Дена-сторожкого, який завжди рвав будь-який зв’язок, навіть найменший натяк, що міг перерости в щось більше, ніж проведення спільного вік-енду. Той, колишній Ден, ніколи не зміг навіть помислити таке про незнайомку01, яку побачив усього кілька… хвилин… годин?... віків? Чи може справа в тому, що Денові ніколи не зустрічалась саме ТАКА дівчина?  

Вир затягував його все більше. Губи її виявилися м’які й піддатливі. На-йя невміло відповіла на цілунок, притислась до хлопця всім тілом. А Ден торкався пальцями її шкіри, відчував її шовкову лагідність, плутався в довгому чорному волоссі й слухав, слухав, слухав. 

Дзвінкий голос, сміх, переходив у стогін бажання. Тіло дівчини, здавалося, раділо йому, знало його і кликало до себе. Воно огортало хлопця теплою хвилею, даючи йому нестерпну насолоду кохання. Ден обійняв На-йю, знову тихенько задзвеніла, розбризкуючи свій сміх навкруги: 

- Ха-ха-ха! Який ти нетерплячий, Деньчику! Деньчику! Ден-ден, Дене-ден. 

Не міг зрозуміти себе, свого вчинку. Але ж він – космічний рейнджер! Розвідник! А вона… 

- Хто ти! Чи я повинен спросити… ЩО ти? – видихнув важко із себе. 

- Я? На-йя! І все! Не більше, не менше. 

Ден мовчав і дивився у яскраво-зелені очі, торкався короткого сріблясто-блакитного волосся, проводив пальцями по оксамитово-гладенькій шкірі і … 

 

**************************************************** 

 

У його мозку пульсував інший голос. Голос його командира: 

- Рейнджере! Рейнджере! Де подівся зв’язок? Ваш час перебування на планеті скінчився! Рейнджере! Що за чортівня?! Дене! Чуєш? Повертайся…  

- Так точно!... Наказ виконую! – пошепки кричати дуже важко. 

Ден підійнявся з зеленої трави. Поглянув довкола. Нічого не змінилося. Але дивна тиша заполонила все навкруги і його тіло теж. Намагаючись не порушити цю мовчазність, Ден, крадучись, пішов до шатлу.  

 

****************************************************** 

Зараз, їдучи додому, Ден повертався до подій минулого, що яскравою теплотою наповнювали його душу. Пригадував дивну мирянку з сотнями земних дівчат у собі й подумки наспівував її ім.’я: «На-йя… На-йя… На-я». «Пісенна мрія». Дійсно, і пісня, і мрія, і дівчина, і кохання, і …  

- Ха-ха-ха! – сріблястий сміх розсипався навкруги.  

Ден здивовано прислухався. Де це? Це вона? Бажання знайти її, відчути було болюче, сильне. Жагуче. А сміх дзеленчав у ньому!!! Він ніби торкався своєї На-йї. Подивився на свої руки. Права стиснута в кулак. Повільно розтулив пальці: в очі сяйнуло яскравим сяйвом, і зірка лагідно-закохано залилась щасливим сміхом. 

2005 



Краматорськ, 2005

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!