Іноді... - ІІ

Історія друга

Дівчинка років десяти стрибала з калюжі в калюжу і весь час скрадливо озиралася, чи ніхто не бачить, як вона змалилась. Тобто здитинилась. Вона ж себе вже вважає дорослою: їй на цьому тижні виповнилося аж 10 років! Хіба можна у такому віці, стрибати по калюжах?

- Можна, ще й як можна! – почула відповідь на свої думки.

Повернула голову на голос. Недалеко на тротуарі зупинився старий дідусь. Дівчинка стала уважно його розглядати: невисокого зросту (трохи вищий од неї самої), худорлявий, ледь згорблений, з коротким їжаком сивого волосся на голові й маленькими вусиками-щіточкою під носом. Посміхається. А з-під низьких кошлатих брів по-доброму сяють лагідні блакитні очі. Такі приємні, ніби ранкова посмішка сонця на літніх канікулах. 

- Ви що думки мої читаєте? – здивувалася дівчинка.

- Не тільки, - ще ширше посміхнувся чудний дідусь і простягнув цукерку в яскравій обгортці. – Ще й бажання виконую для слухняних діточок!

Але та недовірливо заховала руки за спину і подарунок не взяла. 

- А мене мама вчила у незнайомців нічого не брати! – з гордістю слухняної дитини відповіла незнайомцю. Йому така відповідь вкрай не сподобалась, і на такому ще мить тому доброму обличчі промайнула зла тінь – верхня губа під вусиками припіднялась, стало видно ікла замість зубів.

Дівчинка злякано відскочила вбік, але не втекла, бо ще ніколи не бачила таких чудернацьких дідків. 

- Чого ж ти злякалася? Я ж добрий. Усіх дівчаток люблю. Он Оленка з п’ятого під’їзду вже два рази до мене в гості ходила. Я її чаєм пригощав і голубив так ніжно… - він аж зацмокав губами і примружив ласо очі, як ситий кіт. – Пішли зі мною, я й тебе приголублю. 

- Та ні, мені таке не потрібно, - поважно задрала носа вгору, - мене мама з татом люблять… 

І замовкла, дослухаючись до своїх відчуттів. А чи справді батьки її люблять? Останні півроку вони весь час сваряться та розподіляють майно. Здається, це називається процес розлучення. Зітхнула, дійсно, їм зараз не до мене. І звідки цей дід-перевертень усе про неї знає? А той, як навмисне, ніжно замуркотів:

- А дорослих треба слухати… пішли-но зі мною, - і потягнувся сухою рукою у зморшках до неї. Рука була схожа на суху відламану гілку з дерева, що жила окремим життям від дідової посмішки. 

- У-у-у, змій підступний, - зашипіла гадюкою дівчинка і кинулась бігом у свій під’їзд, перестрибуючи через дві сходинки. З розгону зачинила вхідні двері, притулилася до них спиною, полегшено зітхнула. Втекла. 

Вона вже не бачила, як незвичайний дідок простягав цукерку іншій дівчинці, а та довірливо йому посміхалась. 

Краматорськ, 2018