Дзеркало Спайка
частина 1 з рубрики / циклу «Казки старої черепахи»
Довгоочікуване літо
Пам`ятаєте, я розповідав вам про те, як торік на березі моря познайомився з черепахою - тітонькою Канді? Тоді вона розповіла мені про сестер-русалоньок Айріс і Гледіс, про зачарованого принца Корвелла... Вони перемогли морського чаклуна Даркуса, але на цьому їхні пригоди не скінчилися. Тітонька Канді обіцяла розповісти продовження історії наступного літа. Я з нетерпінням чекав нової зустрічі, і ось нарешті настав довгоочікуваний день.
З ранку, приїхавши на дачу, я вирушив знайомою стежкою до берега моря. Ось і затишна маленька бухточка, де я зустрів стару черепаху. Білопінні хвилі, накочуючись на пляж, з м`яким шерехом відповзали назад, злизуючи піщані гребені та ворушачи водорості, викинуті штормом. Декілька спритних горобців копошилися у піску, розшукуючи що-небудь на сніданок. Вони з цікавістю та побоюванням поглядали в мій бік.
Я пройшов уздовж берега, вдивляючись у морські хвилі, але черепахи ніде не було видно. Розчаровано присівши на великий камінь, я почав креслити на піску різноманітні візерунки. Несподівано поряд почулося пирхання, і знайомий голос добродушно промовив:
- Доброго дня, юначе! Зізнатися, і не думала, що ви прийдете...
Я озирнувся. Блискаючи вологим панциром, з води виповзала моя стара знайома.
- Тітонько Канді! - вигукнув я. - Нарешті ми зустрілися з вами!
- Ну, ну... не так голосно, юначе, - добродушно пробурчала черепаха. - Я більше звикла до тиші та спокою морських глибин. Це тут, у верхньому світі, шум та гам...
- Вибачте мені... Я так зрадів, коли побачив вас...
- Зраділи, кажете? Напевно, вам, юначе, не терпілося дізнатися, що трапилося з Гледіс і Корвеллом, коли вони після весілля вирушили до північних морів відвідати рідню принца?
- Ну звичайно ж!
- Тоді влаштовуйтесь зручніше, бо це довга історія.
Я ліг на підстилку, яку приніс із собою, і приготувався слухати тітоньку Канді.
Стара черепаха мрійливо заплющила очі і почала розповідати…
Хитрощі Фабера
Відшуміло в Кораловому замку пишне весілля Гледіс і Корвелла. Друзі подарували їм безліч подарунків, але, звичайно ж, найбільшою радістю для нареченого було те, що на їхнє весілля зібралися гості звідусіль, навіть із чарівної країни Дрімландії прибули русалочки на чолі з бабусею Клевіс - хранителькою чудової рожевої перлини.
Минуло кілька днів. Корвелл і Гледіс зібралися в дорогу - відвідати родичів. Вирішено було, що Айріс залишається вдома, оскільки у дельфініхи Фостер очікувалося поповнення сімейства, і Айріс з Дельфом повинні були їй допомогти справлятися з малюками. Дізнавшись про це, Дельф розсердився.
- Ще чого! - вигукнув він. - Що я – нянька?! Дуже мені потрібно вовтузиться зі всякою дрібнотою!
- Як тобі не соромно, Дельфе?! - докорила його Гледіс. - Коли ти був зовсім маленьким, з тобою теж возилися!
- Та я ж не те, щоб зовсім проти... - зніяковіло пробурмотів Дельф. - Просто мені теж хотілося вирушити в подорож... але якщо потрібно залишитися, то що ж...
- От і молодець! - похвалив Корвелл.
Гледіс погладила дельфінчика і підбадьорливо посміхнулася:
- Ми з тобою обов`язково вирушимо колись у захоплюючу подорож.
Русалочка озирнулася довкола і, здивовано знизавши плечима, задумливо промовила:
- А де ж Фабер? Чому він не прийшов проводити нас?
- Може, він образився, що ми не беремо його з собою? – припустив Корвелл.
- На Фабера це не схоже, - заперечила Айріс. - Він краб недурний і чудово розуміє, що тільки затримуватиме вас у дорозі...
- Це ми ще подивимося... - пролунав ледь чутний голос.
Русалочки розгублено перезирнулися, а потім повернулися до Дельфа, який сам дивився на них з подивом.
- Це ти сказав? - підозріло примружилася Айріс.
- Нічого я не казав! - запротестував дельфін. - Я мовчав, як риба!
- Це був не Дельф, - заступився за нього Корвелл. - Мені здалося, що я чув голос Фабера.
- А де ж у такому разі він сам? - здивувалася Гледіс.
- Агов, Фабере, виходь! Де ти? - крикнув Корвелл.
Але краб не з`явився.
- Мабуть, все-таки образився... - вирішила Айріс. - Зараз сидить десь у водоростях. Ну та гаразд, вам час вирушати, а ми з Дельфом якось заспокоїмо Фабера.
- Так і бути, - сказав дельфінчик. - Я покатаю його верхи на собі.
Принц Корвелл підхопив велику дорожню сумку, зв`язану з сріблястих водоростей. Вона була вщерть набита рідкісними перламутровими раковинами, що світилися в темряві, як ліхтарі. А на самому її дні лежали намиста з перлів. Усе це призначалося як подарунок батькам Корвелла.
Друзі випливли з Коралового замку і попрямували до чагарників водоростей. Тут, на світлій галявині, вони попрощалися. Сестри поцілувалися, і Гледіс з Корвеллом вирушили в далеку дорогу до Північного моря. Айріс помахала їм услід, а потім разом із Дельфом попливла до підводних скель провідати дельфініху Фостер.
- Дивно, що Фабер не прийшов провести Гледіс... - пробурчав Дельф, стурбовано наморщивши чоло. - На нього це зовсім не схоже...
* * *
Гледіс і Корвелл пропливли над гострими верхівками підводного гірського хребта і опинилися над глибокою темною улоговиною. Далеко внизу по самому дну повільно повзли бліді мерехтливі вогники: блакитні, зелені, помаранчеві... Їх було так багато, ніби там зібралися глибоководні світлячки з усіх морів.
- Як гарно! - захоплено промовив Корвелл. - Що це?
- Це царство морських вогнів, - усміхнулася Гледіс. - Коли ми з Айріс були ще маленькі, то часто плавали сюди, щоб милуватися ними...
Несподівано дорожня сумка затремтіла, засмикалася, перламутрові раковини розсунулися, і Корвелл з Гледіс побачили Фабера. Нетерпляче розпихаючи раковини, краб визирнув із сумки.
- Де... де царство морських вогників? - вигукнув він, витріщаючи цікаві очі. - Я теж хочу подивитись!
Русалочка сердито зсунула брови і суворо промовила:
- Ось ти де, виявляється!
Але Фабер, здавалося, не чув її. Він ворушив вусами і захоплено шепотів:
- Ох ти, тільки подивіться – яка краса!
- Фабер! Брехунець ти такий! - вигукнула Гледіс. - Відповідай негайно: що ти тут робиш?
- Як це – що?! - здивувався краб. - Милуюсь царством морських вогнів... А що - хіба не можна?
Принц Корвелл витяг Фабера з сумки і, тримаючи на долоні, весело спитав:
- Звідки ти, друже, взявся?
- Із сумки.
- А навіщо туди заліз?
Фабер винувато опустив очі. Його вуса похмуро обвисли.
- Тут така справа вийшла... - почав він розповідати. - Я ж ніде, крім Перлинного моря, не бував... А ви якраз зібралися до Північного моря. Кажуть, що там водяться краби-велетні. Вони, як-не-як, мені рідня! Ось я і вирішив теж вирушити в подорож…
- "Вирішив вирушити..." - передражнила його Гледіс. - От би сам і вирушав! Не було чого в сумку потай забиратися!
- Як же я міг сам вирушити?! Та я за все життя до Північного моря не дошкандибаю! - зітхнув Фабер.
- Ну гаразд, гаразд... - примирливо посміхнувся Корвелл. - Що вже тут казати… візьмемо тебе з собою, хоч ти нас і обдурив...
- Я нікого не обманював! - запротестував краб.
- Як же - не обманював!.. - обурилася Гледіс. - А в сумці хто сховався?
Фабер почервонів, як варений рак.
- Це був не обман, а... хитрощі, - пробурмотів він.
Дивлячись на його нещасний вигляд, Гледіс і Корвелл засміялися.
- Гаразд, - махнула рукою русалонька. - Беремо тебе з собою, тільки більше, будь ласка, не хитруй.
- Ну звичайно! - зрадів Фабер.
Він із задоволеним виглядом перекочував назад у сумку та влаштувався на перламутрових раковинах.
- А як же Айріс та Дельф? - згадала Гледіс. - Вони ж будуть хвилюватися, не знаючи де ти?
- Не будуть, - впевнено заявив Фабер. - Я попередив Рафлі, вона все їм пояснить.
- Ну ти й хитрун! - засміявся Корвелл.
- Ось бачите, а ви казали, що я брехунець!
Фабер самовдоволено потер клешні і почав розглядати царство морських вогнів, що повільно пропливали унизу.
Покинуте місто
Минали дні, а молодята і Фабер усе пливли і пливли, милуючись краєвидами морських глибин. Нарешті попереду з`явилася висока гряда могутніх підводних гір, багато з яких відсвічували багряним світлом.
- Ось ми й прибули! - зрадів Корвелл. - За цими горами в Блискучій долині розташоване місто, в якому живуть мої батьки.
- Уявляю, як вони зрадіють, коли нас побачать! - оголосив Фабер.
- Авжеж, особливо тебе... - посміхнулася Гледіс.
Крабу стало ніяково, і він одразу поспішив змінити тему розмови.
- А чому деякі гори світяться, як вулкани? – спитав він.
- Так це і є вулкани, - відповів Корвелл. - Вони зігрівають долину.
- Цікаво, а чому долина називається Блискучою? - поцікавився Фабер.
- Тому що вулкани часто викидають із своїх надр алмази, які скочуються в долину. За довгі століття їх набралося так багато, що коли сонячне проміння проникає до дна, то долина починає сяяти - звідси її назва.
- Невже алмази просто так валяються на дні? - Фабер навіть підстрибнув, здивовано витріщивши очі.
- Чому ж просто валяються? - заперечив Корвелл. - Мешканці міста для краси викладають їх різноманітними візерунками.
- А як же... - почав Фабер, але русалочка зупинила його:
- Який ти, Фабере, нетерплячий! Почекай трохи - сам усе побачиш...
- Ох, скоріше б! А то в мене від нетерплячки спина вже свербить...
Він спробував почухати панцир, але в нього нічого не вийшло. Фабер крутився і так, і сяк, доки не випав із сумки.
- Ой, рятуйте! - злякано закричав він, поринаючи в темряву глибокої ущелини, над якою в цей момент пропливали.
Гледіс кинулась до нього і підхопила над провалом. Вона повернула Фабера на місце, погрозивши пальчиком.
- Сиди смирно, непосида! - наказала русалонька. - А то загубишся, шукай тебе потім...
Гледіс повернулася до принца і здивовано запитала:
- Чому тут не видно риб? І взагалі, ми чомусь нікого сьогодні не зустріли…
Корвелл стурбовано насупився.
- Нічого не розумію. Зазвичай у цих місцях люблять гратися молоді русалочки. Я і сам у дитинстві часто тут бував - ми з приятелями влаштовували справжнісінькі перегони на каракатицях. Але... щось я й каракатиць на бачу. Дивно...
Друзі швидко попливли вперед. Щойно вони подолали останній гірський перевал, їхнім поглядам відкрилася велика долина, серед якої височіло місто з білих коралів.
- А де ж обіцяні алмази? - розчаровано простогнав Фабер.
- Не знаю... не подобається мені це, - відповів Корвелл. – Де мешканці міста? Куди поділися алмази?
Долина виглядала похмурою та сірою. Ніде не видно навіть ознак руху.
- Корвелле, там щось сяє! - вигукнула Гледіс, показуючи рукою.
На краю міста височіла якась споруда. Корвелл, а слідом за ним і Гледіс, рушили туди.
Це виявилося величезне дзеркало, зроблене з безлічі алмазів, які сяяли і переливалися всіма кольорами веселки.
- Здається, у цьому дзеркалі зібрані всі алмази Блискучої долини... - пробурмотів принц. - Але хотілося б знати, хто й навіщо це зробив?
- Давай знайдемо когось і дізнаємося, що тут сталося, - запропонувала Гледіс. Вона опустила краба на дно і додала: - А ти, Фабере, залишайся тут і пильно стеж за всім. Щось мені це дзеркало здається підозрілим…
- Ну звичайно, - невдоволено забурчав краб. - Я тут сидітиму, а ви все найцікавіше без мене побачите...
Фабер скрушно зітхнув і зашкутильгав до купи каміння, порослого довгим листям морської капусти. Облюбувавши нішу, освічену трьома камінням, він забрався до неї, склав перед собою клешні, і заходився спостерігати.
* * *
Гледіс і Корвелл повільно пливли вулицями міста, заглядаючи в будинки і час від часу голосно гукаючи мешканців, але відповіддю їм була лише тривожна тиша. Серед великої площі, брукованої рівними плитами рожевого мармуру, височів палац. Над його головним входом виднівся символ королівської влади – позолочений тризуб. Корвелл і Гледіс вплили всередину і почали оглядати зали та кімнати. Все виглядало так, ніби мешканці палацу на хвилинку кудись відлучилися.
- Все це дуже дивно... - задумливо промимрив принц. - Куди ж всі поділися?
Несподівано за дверима пролунав підозрілий шурхіт. Корвелл кинувся до них і відчинив. За дверима виявилася невелика темна комора, в одному з кутів якої, підібгавши під себе щупальця, забилася маленька рожева восьминіжка.
- Ти хто така? – спитав принц.
- Н-ніт-тлі... - злякано відгукнулася восьминіжка.
Гледіс підпливла до дверей і простягла руку.
- Іди сюди, маленька. Не бійся, ми не зробимо тобі нічого поганого.
Рожева восьминіжка несміливо простягла щупальце, вхопилася за руку Гледіс і випливла з комори, насторожено озираючись.
- Я - принц Корвелл, - представився юнак. - А це Гледіс.
- Ах! - вигукнула восьминіжка. - Невже ви той самий син нашого короля Ерніла, який зник багато років тому?
- Так це я, - Корвелл схилився до восьминіжки. - Скажи мені, Нітлі, де мої батьки і куди поділися усі мешканці міста?
Нітлі сумно поглянула на принца і почала розповідати:
- З деяких пір у Північному морі почало відбуватися щось загадкове. За одну ніч зникли всі алмази Блискучої долини, потім зник головний майстер дзеркал Шайні. А ще за три дні на околиці міста з`явилося величезне дзеркало.
- Так, ми бачили його, - сказав Корвелл. - Але до чого тут воно? Мене більше цікавить, куди поділися городяни?
- В тому то й справа! - сумно зітхнула восьминіжка. - У всьому винне це саме чаклунське дзеркало. Воно проковтнуло всіх мешканців міста!
- Як це - проковтнуло?!
Гледіс і Корвелл розгублено перезирнулися. Нітлі почала пояснювати:
- Це дзеркало чаклуна Спайка! Він встановив його вночі на околиці міста. А коли вранці зібралися всі жителі на чолі з королем Ернілом, щоб подивитися на це диво, з дзеркала з`явився вир і всіх потяг у... дзеркало.
- Куди-куди? - здивувався принц.
- Я ж кажу: у дзеркало... - повторила восьминіжка. - Сама не повірила б у це, якби не бачила на власні очі. Я трохи затрималася і не встигла піти разом з усіма. Тому бачила все здалеку... А коли всі зникли, з дзеркала з`явилися морські дракони. Вони нишпорили містом, шукаючи тих, хто міг залишитися. Я сховалась у коморі…
* * *
- Вибачте, шановна тітонько Канді! - вигукнув я. - Як же так? Я добре пам`ятаю, як ви розповідали мені минулого разу про те, що чарівники Дрімландії перемогли чаклуна Спайка, і він згинув?!
- Який ви нетерплячий, юначе! - стара черепаха похитала головою. - Старшим треба довіряти, навіть якщо це черепахи!
Вона задумливо примружила очі, дивлячись на пінні баранчики хвиль, що бігли морем.
Я повернув голову вбік і ледве не підстрибнув від подиву - недалеко від мене, розташувавшись півколом, на піску сиділо кілька десятків великих і маленьких крабів. Вони з цікавістю слухали тітоньку Канді.
- Але все ж таки було б цікаво дізнатися, звідки з`явився Спайк? – не відставав я.
- Звідки він з`явився? – перепитала черепаха. - О! Це довга історія... Якщо вже все пояснювати, доведеться з самого початку… Бачите, юначе, Спайк був не звичайним морським чаклуном, як Даркус. Власне, колись давним-давно він був людиною...
- Не може бути! - здивувався я.
- Може, ще й як! - запевнила тітонька Канді. - Ось послухайте, я розповім вам його історію, а потім самі робіть висновки: може таке бути чи ні...
І стара черепаха розповіла мені про могутнього чаклуна…
Спайк
Давним-давно на березі Мерехтливого моря стояло стародавнє і горде місто Джанет. Його світлі й стрункі палаци піднімалися до небес, а широкі бруковані гранітними плитами вулиці потопали в пишній зелені вічно квітучих дерев. Правив цим містом і усією державою добрий король Андреас, який опікувався наукам. Сюди, у чудове місто, з усіх кінців світу припливали великі кораблі, привозячи різноманітні товари, всілякі рідкісні штучки, а також шукачів знань та пригод.
Якось на одному з таких кораблів прибув до Джанет юнак на ім`я Спайк. Був він високим та струнким. Його худорляве обличчя обрамляло хвилясте світле волосся. Блакитні очі з живою цікавістю розглядали чудові палаци та замки міста. Спайк прибув до Джанет із далекої провінції. Він мріяв стати великим вченим, а якщо пощастить, то й чарівником. Тому, влаштувавшись у недорогому готелі, він насамперед вирушив до королівської академії наук. Успішно склавши іспити, Спайк розпочав навчання.
Вранці він ходив до академії і повертався до своєї кімнати коли вже ставало темно. Одного з таких вечорів Спайк познайомився з Кінджі.
Якось, крокуючи вулицею, юнак розмірковував про те, що добре було б винайти секрет безсмертя. Тоді можна було б вічно вивчати науки та закони магії, щоб стати найбільшим чарівником у світі. Несподівано поряд пролунав жахливий смішок, і хрипкий голос промовив:
- Слухай, красунчику... нічого в тебе не вийде!
- Це ще чому? - спитав Спайк, розгублено озираючись на всі боки.
Вулиця була пустельною.
- Ха-ха! Та просто тому, що навіть великі мудреці не можуть відкрити секрет безсмертя. Куди вже тобі...
- Хто ти?! Де ховаєшся? - розсердився Спайк, стискаючи кулаки. – Ану, виходь!
У відповідь знову пролунав регіт.
- Звідки ти знаєш, що я думаю? - не вгавав юнак.
- Я вмію читати чужі думки, – пояснив голос.
- Ну і ну! - Спайк навіть рота відкрив від подиву. - Ти, мабуть, могутній чарівник - невидимка?
- Вгадав. Тільки я не чарівник, а дівчина, до того ж не могутня, а звичайнісінька. Просто вмію читати думки і перетворюватися на невидимку…
Спайка це дуже зацікавило, він уперше зіткнувся зі справжніми дивами. До того ж юнак давно мріяв зустріти незвичайну дівчину.
- Будь ласка, відкрийся і скажи, як тебе звуть.
- Моє ім`я Кінджі.
З цими словами перед Спайком постала дівчина. Якщо мрійливий хлопець до цієї хвилини сподівався побачити незвичайну дівчину, то так воно й було. Кінджі виявилася незвичайною... замазурою, низенькою та товстою. Спайк навіть відсахнувся від неї. Але оскільки він був вихованим юнаком, то спромігся приховати свою огиду, щоб не образити дівчину.
Кінджі посміхнулася, показавши криві зуби, і оголосила:
- А я тебе знаю! Ти живеш у готелі "Червоні півні".
- Звідки тобі відомо? - здивувався Спайк, але тут же згадав: - Ах, так... ти ж вмієш читати думки.
- Ні, тепер, коли ти вже про це знаєш, я не можу зазирнути у твої думки. А щодо готелю, то все дуже просто: я живу поруч із ним і часто бачу тебе.
Спайк постарався чемно розпрощатися з Кінджі і поспішив до себе, сподіваючись більше ніколи не зустрічатися з бруднулею. Але не тут-то і було. Наступного дня Кінджі знову підстерегла його на шляху додому. З того часу вона це робила щодня, не даючи хлопцеві проходу. Ну що вдієш: Кінджі закохалася в Спайка по вуха! Він уже й не знав, куди подітися від настирливої шанувальниці.
Тим часом справи у юнака йшли якнайкраще. Він був дуже здібним та старанним учнем. За два роки, які Спайк провів в академії Джанет, він досяг більших успіхів, ніж інші учні за десятиліття. Його помітили та запросили на службу до королівського палацу. Тут, під керівництвом найкращих придворних чарівників, Спайк почав осягати магічні науки. Незабаром слава про молодого чарівника розійшлася по всьому королівству. До нього по допомогу почали звертатися знатні люди. На знак подяки вони підносили Спайку багаті дарунки. Непомітно він звик жити в достатку і розкоші. Слава та почесті закружляли йому голову, і він запишався.
Дедалі менше часу присвячував Спайк навчанню. Тепер його обіймав лише секрет безсмертя. Не знайшовши відповіді в книгах по чарівництву, Спайк зайнявся вивченням чорної магії і чаклунства.
Осліплена любов`ю, Кінджі не звертала на це уваги. Вона прагнула догодити Спайку в усьому, іноді стаючи такою настирливою, що він просто тікав з дому і довго блукав на самоті по причалах.
Під час однієї з таких прогулянок Спайк випадково зайшов у лавку старого, що сиротливо стояла на самоті, приліпившись до скелі. Серед численних речей та дрібничок, що заповнювали прилавки, Спайка зацікавила одна дивна річ, вкрита темно-зеленим нальотом. Це був якийсь круглий предмет, прикріплений до ланцюжка. Щойно Спайк торкнувся його, як відчув незрозуміле хвилювання - ця річ явно була чарівним талісманом. Притиснувши її до грудей, Спайк запитав тремтячим від хвилювання голосом:
- Скажіть, що то за штуковина і звідки вона взялася?
Господар крамниці, що мирно дрімав у кутку, ліниво розплющив очі і, глянувши на відвідувача, сонно відповів:
- Ах, ця... я знайшов її якось на березі моря після шторму. Що це таке, я й сам не знаю.
- Скільки вона коштує?
Крамар у роздумі почухав потилицю, а потім махнув рукою:
- Та що тут торгуватися, все одно ти єдина людина, яка зацікавилася цією дрібничкою... Бери її задарма!
Спайк подякував старому і поспішив додому, дбайливо стискаючи в руках талісман.
На порозі його зустріла Кінджі.
- Ну, де ти так довго пропадав? - вигукнула вона, сплеснувши руками. - Я навіть почала хвилюватись! Вечеря давно готова. Вже, мабуть, і охолола...
Спайк скривився, наче від зубного болю. Неохайна товстуха дратувала його, але він намагався не подавати виду, бо Кінджі добровільно допомагала йому у всьому, в чому тільки могла: прала, прибирала в кімнатах, готувала їжу. Сама ж Кінджі сподівалася, що колись він покохає її, і терпляче чекала на цей момент.
Поспіхом повечерявши, Спайк з нетерпінням вмостився за стіл, на якому нагромаджувалися всілякі колби та склянки з різними хімічними розчинами. Вибравши необхідний, він промовив магічне заклинання і опустив талісман разом із ланцюжком у колбу. Рідина закипіла, завирувала, і з колби повалив густий зелений дим.
Кінджі, яка з цікавістю спостерігала за діями Спайка, зблідла і злякано позадкувала до дверей. Сам же Спайк, навпаки, зрадів і, коли дим розвіявся, витяг з колби ланцюжок із талісманом. Тепер вони сяяли золотим блиском. Темний наліт зійшов, відкривши очам Спайка золоту кулю, вкриту таємничими написами якоюсь невідомою мовою.
- Я так і знав... так і знав... - збуджено бурмотів Спайк, ніжно погладжуючи талісман.
- Що це таке? - несміливо поцікавилася Кінджі, визираючи з-за його плеча.
- О! Це, напевно, якийсь могутній чарівний талісман. Зараз я прочитаю письмена, які на ньому вигравірувані, і ми дізнаємося, в чому його секрет.
Тремтячими від хвилювання пальцями Спайк почав водити по вигадливих візерунках. Через деякий час він сердито вдарив кулаком по столу, вигукнувши:
- Це якась невідома мені мова! Я нічого не можу зрозуміти!
Скочивши з-за столу, Спайк нервово забігав з кута в куток. Кінджі з тривогою стежила за ним і обережно порадила:
- Спайку, любий, не хвилюйся... Лягай спати, а завтра в бібліотеці королівської академії знайдеш словник, за допомогою якого прочитаєш ці письмена.
- І справді: ранок вечора мудріший! - погодився Спайк.
Він одягнув ланцюжок з талісманом на шию і подався спати, сподіваючись наступного дня розгадати таємницю невідомих написів.
Але ні наступного дня, ні далі він так і не зміг нічого дізнатися, тому що в бібліотеці не знайшлося словників, які б йому допомогли. Навіть сивобороді придворні мудреці розгублено знизували плечима. Вони теж нічого не знали про цю таємничу мову. Спайк не здавався. Він дедалі більше заглиблювався у вивчення чорної магії, сподіваючись з допомогою чаклунства знайти секрет безсмертя, а заразом і талісмана.
Але, як водиться, чаклунські науки не привели до добра. Поступово Спайк перетворився на злого чаклуна. Він покинув королівську службу і перебрався жити в самотню старовинну вежу на скелястому березі моря.
Звичайно ж, Кінджі уплуталася за ним. Спайк не заперечував: він звик до її присутності і навіть іноді шкодував, що вона така некрасива. Так вони й жили удвох у холодній вежі, яка продувалася всіма вітрами.
Талісман
Скільки минуло років відколи Спайк і Кінджі пішли з міста Джанет і усамітнилися в старій вежі, ніхто вже не пам`ятав. Поступово про вченого - чарівника, що подавав великі надії, забули навіть у королівській академії наук. Спайк і Кінджі постаріли, але товстуха так само була закохана у свого кумира. Сам же Спайк перетворився на злого і сварливого старого. Ставши чаклуном, він тільки мріяв про безсмертя і всесвітнє панування. Але в нього нічого не виходило. Навіть таємницю золотого талісмана він не зміг розкрити за довгі роки завзятої праці та пошуків.
Одного разу, доведений постійними невдачами до відчаю, Спайк скочив з-за столу, розкидаючи книжки та чаклунські пристосування. Шалено смикаючи себе за бороду, чаклун закричав:
- Нема мені щастя в цьому світі! Нехай буде проклята земля, що ховає від мене магічні таємниці!
Побачивши свого коханого в такому настрої, Кінджі спробувала заспокоїти його. Вона взяла Спайка за руку і почала ніжно погладжувати, ласкаво примовляючи:
- Заспокойся, любий! Подумаєш - безсмертя... володарювання... Все це нісенітниця! Найголовніше, що я люблю тебе!
Чаклун ще більше розгнівався від цих слів. Він відштовхнув від себе Кінджі і вибіг на балкон. У цей день море було надзвичайно бурхливим. Хвилі з гуркотом накочувалися на скелястий берег, ніби маючи намір проковтнути самотню вежу та її мешканців.
Глянувши з балкона на бурхливе море, Спайк підняв до чорних хмар руки і крикнув:
- Нема мені щастя на землі! Можливо, я знайду спокій на морському дні...
З цими словами, стиснувши в долоні талісман, з яким він ніколи не розлучався, чаклун ступив з балкона і каменем полетів у море. Побачивши це, Кінджі кинулася слідом за своїм коханим…
* * *
- Що поробиш: кохання - сліпе... Кінджі вирішила розділити долю Спайка, бо любила його...
Тітонька Канді замовкла. Мені здалося, що краби, які уважно слухали її розповідь, зажурилися. У них навіть вуса сумно обвисли. Та й мені, чесно кажучи, стало трохи шкода Спайка, а особливо бідолаху Кінджі.
- Виходить, Спайк назавжди зник із цього світу? - несміливо поцікавився я. - Він та Кінджі загинули?
- У тому й річ, що ні, - відповіла черепаха.
- Але ж вони стрибнули у штормове море...
- Стрибнули... але не потонули!
Тітонька Канді шумно зітхнула, трохи пововтузилася, влаштовуючись зручніше, і продовжила:
- Уся справа в тому самому загадковому талісмані, який Спайк знайшов у лавці старого. Це був талісман стародавнього морського короля. Він давав своєму господареві величезну чаклунську силу та владу, але діяв лише у морській воді. Ось чому Спайк не міг прочитати написи на талісмані – вони були написані морською мовою, яку не знали земні жителі.
- Виходить, що замість того, щоб загинути, Спайк, навпаки, став могутнім морським чаклуном?
- Звичайно! - вигукнула стара черепаха. - До того ж він став не просто чаклуном, а морським королем! Адже він мав золотий талісман! Як тільки Спайк упав у море, талісман засвітився, наче оживаючи. Відразу у чаклуна замість ніг з`явився риб`ячий хвіст із плавцем, і він став водяним.
- А Кінджі? – поцікавився я.
- Звичайно ж, Спайк врятував її, тому що вона була єдиною людиною, до якої він прив`язався за довгі роки свого самітництва у вежі. Але без допомоги чаклуна Кінджі не могла жити під водою, бо не мала такого талісмана, як у Спайка.
- Що ж сталося згодом?
- Зрозумівши, що до чого, чаклун вирішив влаштуватися на морському дні. Він вирушив разом з Кінджі на пошуки відповідного місця і незабаром виявив покинуту країну Морланд, серед якої височів величезний похмурий палац колишнього морського короля. Тут його зустріли морські дракони Демідж та Харм. Побачивши на грудях Спайка золотий талісман, якому вони підкорялися, дракони одразу визнали чаклуна новим морським королем.
Спайк поселив Кінджі у верхніх поверхах палацу, які виступають над водою, а сам зайнявся виготовленням чаклунського намиста з чорних перлин, яке мало збільшити його чаклунську силу. Потім він вирушив разом із Деміджем і Хармом підкорювати морські королівства, щоб оголосити себе володарем. Але жителі морських глибин звернулися по допомогу до могутніх чарівників казкової країни Дрімландії, і Спайка перемогли. Втративши в останній битві чарівне намисто з чорних перлин, він зник і потай повернувся до Морланда.
- Невже ніхто не намагався його знайти? – здивувався я.
Тітонька Канді винувато зітхнула.
- Справа в тому, юначе, що спочатку всі раділи звільненню від панування Спайка, а потім з`явився новий чаклун - Даркус, який привласнив собі чорне намисто. Тож за новими турботами про старі забули. Проте Спайк не пробачив образи. Він був хитрим та підступним. Зачаївшись у Морланді, чаклун спорудив з алмазів магічне дзеркало і з його допомогою почав перетягувати до похмурої країни морських мешканців, перетворюючи їх на своїх рабів.
- Але чому ж досі ніхто не виявив Морланда? - вигукнув я.
- Тому що ця країна перебуває в іншому світі. Туди можна потрапити лише за допомогою талісмана морського короля, або через чаклунське дзеркало.
Стара черепаха знову надовго замовкла, і я вже було, злякався, що вона заснула.
- Тітонько Канді! - гукнув я. - А що ж було далі?
- Ах, так-так, - пожвавішала черепаха. - Далі було те, що русалочка Гледіс і принц Корвелл виявили в блискучій долині порожнє місто, на краю якого стояло величезне алмазне дзеркало…