Серцевий випадок. Частина 2
з рубрики / циклу «Серцевий випадок»
Розсіяно дивлячись перед собою, Віра Іванівна не поспішаючи поверталася після прогулянки магазинами. Та й куди було поспішати, якщо дочка на роботі, а більше ніхто її вдома не чекав, на жаль?.. Поставивши сумки на тротуар, вона дістала з сумочки хустинку і легенько промокнула піт, що виступив на лобі - день обіцяв бути спекотним.
- Чому, сусідонько, мене не покликали в помічники? Ви ж знаєте, що я до ваших послуг у будь-який час!
Підтягнутий сивочолий чоловік у роках з`явився немов би нізвідки. Він з посмішкою жартівливо вклонився старшій Поляковій, притиснувши руку до серця, потім швидко підхопив сумки і вичікувально завмер.
- Ах, Стьопо, у вас і без мене справ вистачає...
Віра Іванівна трохи зніяковіла. Вона вже давно помітила, що самотній сусід по сходовому майданчику явно виявляє до неї симпатію і, чесно кажучи, їй це було приємно. Степан Петрович, який усе життя чесно відпрацював на механічному заводі, зовсім нещодавно вийшов на пенсію. Він любив гумор, був відкритим і чуйним, от тільки іноді беззлобно жартував над Гарпією. Утім, двірничка сама була насамперед винуватицею цих стосунків, бо за будь-якої зручної нагоди пригадувала сусідові його вперте небажання чистити взуття перед входом у під`їзд.
- Ну які можуть бути справи в самотнього пенсіонера?! - посміхнувся Степан Петрович. - На канапі валятися і в телевізійний ящик витріщатися весь день?! Ні, звільніть! Я ще цілком придатний для більш гідних справ. Ось, наприклад, допоможу вам сумки донести.
- Спасибі, Степане Петровичу, буду дуже вдячна.
- А мені більше подобається, коли ви мене просто на ім`я кличете, - зізнався сусід. - Це якось тепліше, душевніше...
- Добре. Намагатимуся не забути.
Деякий час ішли мовчки, слухаючи розвеселий щебет безжурних горобців. Першим не витримав Степан Петрович.
- Вірочка, ви чимось стурбовані?
- З чого ви вирішили?
- Ну, я ж бачу заклопотаність на вашому обличчі.
- Що ж, правда ваша, турбот вистачає... утім, як і у всіх.
- І все ж...
- Ну, по-перше, давненько вже хочеться зробити у хаті ремонт, що б не гірше, ніж у людей, а то просто соромно, - зізналася Віра Іванівна. - Скільки років збираюся, а все ніяк.
- Теж мені проблема! - зневажливо вигукнув сусід. - Я із задоволенням допоможу, тільки скажіть, коли. За своє життя стільки ремонтів зробив, що вже й не пригадаю.
- Що ж, ловлю вас на слові, - усміхнулася Віра Іванівна. - А то ми з Надійкою в цій справі не фахівці...
- Домовилися... тільки я відчуваю, ще щось турбує.
- Ах, це вже пов`язано з донькою...
- А що з нею? - насторожився сусід. - Я її вранці бачив, начебто все гаразд було.
- Та це більше я турбуюся, ніж вона, здається... але, роки йдуть, а вона все одна й одна... пора б уже й супутником життя обзавестися, та тільки де ж його взяти в наш час - порядного, розумного, турботливого, без усіх цих новомодних...
- Ну, не скажіть, Вірочка, - гаряче заперечив Степан Петрович, гордо випираючи груди. - Не перевелися ще нормальні чоловіки.
Віра Іванівна мимоволі посміхнулася.
- Ах, Стьопо, я ж не про вас казала.
- А я й не себе мав на увазі, - заперечив сусід. - Просто і в цьому питанні теж можу допомогти. У мене на заводі он стільки чудових хлопців - працьовиті, тямущі і, що важливо, не питущі.
- Ви ж знаєте, Стьопо, що моя Надя вся в мистецтві, у творчості...
- Нічого страшного, творчість - це зовсім не порок, а таке собі хобі! Я знаю пару молодих хлопців слюсарів-налагоджувальників з університетською освітою, тож ми їй такого ерудита знайдемо, що і в клубі знавців не соромно буде виставляти!
Так за розмовою Віра Іванівна і Степан Петрович непомітно для себе дійшли до під`їзду. Переклавши сумки в одну руку, чоловік іншою відчинив перед супутницею двері й жартівливо схилив голову:
- Ласкаво прошу вас, пані, до блочно-кам`яних хоромів...
Підігравши сусідові, Віра Іванівна, немов мала дівчинка, несподівано жваво зробила кніксен і, розсміявшись, впурхнула в під`їзд. Степан Петрович пішов за нею.
Спершись на свою мітлу з довгою ручкою, Гарпія з єхидною посмішкою спостерігала за сусідами. Коли вони зникли за дверима, двірничка похитала головою і пробурмотіла:
- Бач ти, пенсія в бік - а вони туди ж!..
Але несподівано вона по-доброму посміхнулася і процитувала:
- "Любові всі віки покірні; а юним та незайманим серцям її пориви благотворні, як бурі весняні полям..." Ах, це і насправді так!
У цей час якийсь підозрілий шурхіт привернув увагу двірнички. Вона швидко обернулася на звук і побачила рудого дворового кота Боцмана, який, діловито розворушивши землю на квітковій клумбі, ґрунтовно влаштовувався на ній.
- Ти куди, поганець, нагострився?! - вигукнула обурена Гарпія. - Геть звідси, ось я тобі зараз!..
Ухопивши мітлу напереваги, двірничка відважно кинулася до рудого порушника її душевного спокою, миттєво втративши зацікавлення до сусідів, які зникли в під`їзді.
Котяра з байдужим виглядом і якимись поблажливими лінощами в очах спокійно спостерігав за її стрімким наближенням. Лише в останній момент, коли грізна мітла вже піднеслася над ним подібно до карального меча, Боцман м`яко відстрибнув убік, ухиляючись від удару. Гарпія за інерцією пролетіла вперед, а він, презирливо пирхнувши і задерши хвіст трубою, дражливо зухвалою ходою попрямував до найближчого дерева. Спритно видершись стовбуром вище, кіт зручно влаштувався в широкій розвилці поза досяжністю грізної мітли. З гордовитою зверхністю подивившись на двірничку і немов втративши до неї будь-який інтерес, він заплющив очі і завурчав, явно збираючись зануритися в полуденну дрімоту.
- Ах, то ти так?! - скинулася зачеплена за живе Гарпія. - Ну, постривай, руда пика, я тобі це ще пригадаю! Тепер ти в мене ось рибки отримаєш, паразит!
Для більшої переконливості вона продемонструвала Боцману від щирого серця спритно згорнуту дулю, але кіт ніяк не відреагував, чим ще більше розпалив двірничку, яка почала перераховувати всі каральні заходи, які обіцяла до нього застосувати. Утім, незабаром вона охолола і, згадавши про залишену вранці для рудого нахаби рибку, вирушила по неї додому.
* * *
Саме в цей час Надія, сидячи за свої столом, щосили намагалася зосередитися на роботі, але її думки витали далеко. Вони весь час поверталися до ранкової події.
- "Цікаво, хто той симпатичний незнайомець, якого я відвезла в лікарню? - думала дівчина. - І що з ним? Може, заїхати ввечері в лікарню і дізнатися?.."
Вона бездумно переклала папки на столі, увімкнула комп`ютер і почала чекати, поки той завантажиться.
- Про що ти думаєш?
Голос подруги раптово пролунав зовсім поруч, і Надія здригнулася від несподіванки. Марго стояла за її спиною й уважно вдивлялася в монітор, на якому висвітилися останні завдання.
- Та так, ні про що...
- Щось ти не надто впевнено відповідаєш, - недовірливо усміхнулася Марго
Вона сіла на стілець і присунулася ближче.
- Нумо, викладай, подруго, що це з тобою сьогодні відбувається?
- Та нічого особливого.
- Я ж бачу: втупилася порожнім поглядом в екран монітора, а в самої губи ворушаться, немов із кимось розмовляєш. Із тобою все гаразд?
- Та все нормально, просто не виходить із голови сьогоднішня подія, - зізналася Надя. - Потрібно на що-небудь перемкнутися...
- Чудово! - вигукнула Марго. - Із цим я тобі можу легко допомогти. Зверни увагу на мій проект дизайну нового мікрорайону для будівельної фірми. Кажуть, замовник дуже прискіпливий, терміни тріщать по всіх швах, а в мене, як на зло, застопорилося...
- Я ж пообіцяла, що за кілька днів займуся твоїм проектом, ось тільки зі своїм розберуся.
- Поки ти будеш пару днів розбиратися, твій Колишній мене з роботи викине!
- Ой, Риточко, не будь такою песимісткою!
- По-перше, тобі відомо, як я не люблю, коли мене кличуть Ритою! Рита - чита... фу! ти мене ще Марусею назви...
- Гаразд, не сердься... а хочеш, я поговорю з Митею, щоб не чіпав тебе кілька днів?! Сподіваюся, заради мене він тебе помилує.
- Ти в цьому впевнена?
Марго з сумнівом подивилася на подругу і криво посміхнулася.
- Утім, у будь-якому разі - це не варіант, - відмовилася вона. - Ні, ні за що! Я не хочу втручатися і порушувати ідилію ваших взаємин - це непорядно! До того ж ти моя найкраща подруга... ні, вже краще нехай мене виженуть або... я можу сама піти!
Маргарита рішуче струснула копицею чорного волосся і гордовито задерла підборіддя. Схопивши подругу за руку, Надя поспішила її заспокоїти:
- Ну гаразд, гаразд... не гарячкуй. Допоможу я тобі, і ніхто знати про це не буде. А ти, ось що... приходь до мене завтра в гості! Якраз Маша - племінниця моя приїжджає, напевно, привезе справжнє брусничне варення. Посидимо, чаї поганяємо...
- Я б із задоволенням, Надійко, тільки, як на зло, завтра я обіцяла своїй тітці з ремонтом допомогти.
- Ти?! - мимоволі здивувалася Надя, кинувши швидкий погляд на випещені пальці подруги з дорогущими накладними нігтями.
- А що в цьому дивного?! – взялася в боки Марго. - Адже я теж чиясь племінниця! Тож, на мій превеликий жаль, завтра ніяк!
- Шкода, - щиро зітхнула Полякова. - Що ж, як-небудь наступного разу...
- Обов`язково!
Маргарита швидко озирнулася на всі боки і, змовницьки понизивши голос, додала:
- Тільки своєму Миті нічого не кажи!
- Домовилися...
* * *
Світлана Леонідівна закінчувала годувати малюків, перед тим як відправити їх у дитячу, і чомусь тихенько посміхалася. Так, у принципі, життя вдалося. Звичайно, це були не райські кущі з абсолютно безхмарним небом, як мріялося в дівоцтві, але все ж таки вона була задоволена, особливо, дивлячись на своїх діточок. Оленка і Діма, названий так на честь батька, росли тямущими, веселими, і, що найголовніше в наш час - здоровими. І хоч були вони пустотливими непосидами і все норовили кудись залізти і що-небудь розібрати на дрібні частини, мати в них душі не чаяла.
Чоловіка теж любила щиро, хоча коли вони познайомилися, то й думки в голові не мала про те, щоб вийти за нього заміж. Якось не глянувся він їй спочатку. Але Митя був наполегливий, ввічливий, залицявся красиво (це він умів), і Світлана поступово відійшла серцем, звикла до того, що він завжди був поруч, і покохала. А там, як зазвичай буває, і дітлахи приспіли. У свої тридцять років вона народила двійнят досить легко і дуже цим пишалася. Бізнес, що добре розвивався, довелося передати в управління чоловікові, бо навіть у думках не могла собі уявити, що віддасть малюків під опіку якоїсь сторонньої няні. Але Митя з роботою справлявся, рекламне агентство було затребуване, тож усе йшло своєю чергою.
- Ну що, пустуни, поїли? - нахилилася вона до малюків, які почали стукати ложками по спорожнілих тарілках. - Давайте обітремося і - марш в ігрову, а я поки тут приберусь.
З веселим вереском двійнята зістрибнули зі стільців і наввипередки помчали в ігрову, регочучі і щось весело вигукуючи.
- От шибеники, - добродушно погрозила їм услід мати. - А спасибі хто має казати?!
Вона прибрала з кухонного столу, перемила посуд і попрямувала до гардеробної, щоб навести лад і там.
Відпрасувавши кілька сорочок, Світлана розподілила їх по плічках і повісила на платтяну штангу. Не втримавшись, скоріше за звичкою в усьому дотримуватися порядку, вона дбайливо погладила долонями чоловічий піджак, що злегка настовбурчувався і вибивався із загального ряду. Раптово, відчувши щось невелике і тверде у внутрішній кишені, вона здивовано завмерла, потім, лукаво посміхнувшись (ох, вже ця жіноча цікавість!), запустила руку в кишеню і вийняла маленьку оксамитову коробочку у формі сердечка. Обережно відкривши її, Світлана Леонідівна побачила акуратну золоту каблучку, на вершині якої в оправі із золотих павутинок переливався м`якими іскорками смарагд. Швидко озирнувшись, немов хтось міг спостерігати за нею у власній квартирі, вона приміряла каблучку на безіменний палець - вона припала впору. Притиснувши руку з каблучкою до грудей, Світлана зі щасливою посмішкою на губах закружляла гардеробною. У цей час із дитячої пролунав якийсь гуркіт - напевно, знову Олена з Митею що-небудь перекинули. Швидко поклавши коробочку з каблучкою на місце, вона ще раз дбайливо погладила піджак і попрямувала до дітей.
* * *
Ранок наступного дня приніс нові турботи. Виторгувавши напередодні у начальства вихідний, Надія насамперед зайнялася переглядом своїх студентських робіт, які пообіцяла Олексію для виставки в його галереї. Вона прискіпливо роздивлялася їх то повертаючи до світла, то навпаки - затінюючи долонею, крутила і так, і сяк, потім деякі з сумнівом відкладала убік, а інші дбайливо пакувала в художню сумку для акварелей, перекладаючи їх аркушами кальки. Абсолютно несподівано перед очима спливло бачення врятованого незнайомця. На мить Надя завмерла, але потім усміхнулася і махнула рукою, немов відганяючи видіння.
У коридорі пролунав дзвінок.
Глянувши у вічко, дівчина відчинила двері.
- Привіт, Надюшо! - привіталася Гарпія й упевнено увійшла, не чекаючи запрошення. - Чого це ти вдома сьогодні?
У руках вона тримала дві господарські сумки й одразу ж попрямувала в кухню до холодильника. Відкривши його, почала діловито переправляти вміст сумок на полиці холодильника.
- Та я вихідний взяла, - пояснила Надія.
- А Віра де? - не обертаючись, поцікавилася сусідка.
- Мама пішла в перукарню зачіску робити... сьогодні ж Маша приїжджає, - відповіла Надя, розгублено спостерігаючи за впевненими діями двірнички.
- А... я завтра теж гостей чекаю. Ось із цієї нагоди прикупила на ринку домашню ковбаску, бринзочку там... грибочки та інші смаколики... що ж ми, гірші за інших чи що?! А тут, як на гріх, холодильник зламався, щоб йому! То що, можна щоб мої продукти у вашому холодильнику "погостювали" до завтра?
- Так ви ж, тітко Галю, їх уже всі в холодильник і поклали, мимоволі посміхнулася Надія.
- Ну, це я так, для порядку запитала, - підморгнула їй Гарпія.
Ґрунтовно влаштувавшись на стільці, вона зчепила пальці замком і почала розпитувати про племінницю:
- Чуєш, Надюшо, а Машка-то, мабуть, вимахала вже ого-го?!
- Звичайно. Школу закінчила.
- Ну, час летить... - зітхнула Гарпія. - Як сказав один стародавній китаєць: "У нескінченності всесвіту життя людське швидкоплинне, як стрибок скакуна через ущелину..." здається так.
- Ці слова приписують стародавньому філософу Чжуан-цзи, - здивувалася Надя. - Звідки ви їх знаєте?!
- Ніби ми книжок не читаємо, - зневажливо відмахнулася Галина Романівна. - У мене їх у двірницькій завались! Торік, коли бібліотеку районну закривали, я кілька зв`язок книжок, що на макулатуру приготували, собі забрала - тепер ось почитую на дозвіллі. А що, не можна?!
- Та ні, - розвела руками Надія. - Просто не очікувала... дуже мало людей знають про цього філософа, а що б ще й процитувати...
- Та чого там, - задоволено посміхнулася двірничка. - Справа не хитра... до того ж і думка правильна! Підтримую.
- Кого?
- Ну, цього твого... Джу... Чжу... ох, не можу я їхніх імен запам`ятати. Через це навіть "Річкові заводі" не змогла подужати, зовсім заплуталася з їхніми іменами...
- Ну, тітко Галю, ви мене здивували! Ви й до "Річкових заводів" дісталися?! Це ж стародавня китайська класика!
- Та годі. Ти краще мені про Машу розкажи: скільки їй нині? Чи гарненька і чим збирається займатися?
- А ви ввечері приходьте - самі побачите, та й почуєте, я думаю. Посидимо, побалакаємо... а зараз мені вже час бігти.
- Куди це ти так настромилася, начебто ж вихідний у тебе сьогодні, сама казала?
- Потрібно ще дорогою на вокзал заскочити в художню галерею і передати ці картини.
- Твої чи що?
- Так. Мої старі роботи.
- Я теж у дитинстві малюванням захоплювалася, - зітхнула Гарпія, встаючи. - Навіть стіни в хаті сажею якось розмалювала, за що отримала ременем по повній. Відтоді тяга до мистецтва в мене чогось охолола... ну гаразд, пішли, тобі вже, мабуть, пора бігти.
Підхопивши сумку з акварелями, Надя попрямувала до виходу слідом за сусідкою. Уже зачиняючи двері на замок, вона почула глузливий голос двірнички:
- Ти диви... і як це ти примудрився в під`їзд просочитися, у нас же замок кодовий?!
Озирнувшись, Надя побачила збентеженого юнака з букетом, який стояв трохи нижче на майданчику між поверхами і невпевнено переминався з ноги на ногу.
- Ось же пронирливий який! - не вгамовувалася Гарпія. - Залицяльник статевозрілий! Я ось зараз...
Надія м`яко взяла її за плечі й тихенько попросила:
- Тітонько Галю, дайте я сама з ним поговорю, будь ласка...
- Ох, і добра ти, Надійко, - пробурчала двірничка. - Я б його, паршивця, мітлою!..
Рішуче махнувши рукою, вона зайшла у свою квартиру і демонстративно грюкнула дверима.
Зійшовши на майданчик до юнака, дівчина взяла його під руку і повела вниз, умовляючи:
- Ігорю, я уже неодноразово просила, щоб ти не приходив і взагалі викинув із голови ці чуттєві фантазії.
- Ніякі це не фантазії! - гаряче заперечив юнак. - Я кохаю вас! Так! Не смійтеся... я закохався ще там, у художній галереї, коли милувався вашими картинами!
- Ось-ось! Саме картинами... ти придумав для себе, що закохався, а насправді тобі просто подобаються мої картини. Але це зовсім інше...
- Ні, я кохаю саме Вас! - уперся Ігор. - І мені більше ніхто не потрібен!
- Послухай, це просто юнацьке захоплення, повір... у нас із тобою величезна різниця в роках, я майже годжуся тобі в матері...
- Ну і що?! Почуттю не накажеш!
- Дурниці. Ти ще зустрінеш чудову дівчину своєї мрії...
- А я не хочу нікого більше зустрічати! - гордо заявив Ігор. - Тому що... тому...
Юнак збився і ніяк не міг підшукати правильні й переконливі, як йому здавалося, слова. Так вони й вийшли з під`їзду. Засмучено похитавши головою, Надя сіла у свій автомобіль і, приспустивши віконце, зі співчуттям подивилася на Ігоря, який розгублено тупцював біля дверцят. Він безпорадно смикав у руках ні в чому не винний букет, ледь не плачучи.
- А батькам відомо про твоє захоплення? І як вони, цікаво було б знати, до нього ставляться?
- Це моя особиста справа і нікого не стосується, тому що я вже давно дорослий і маю право все вирішувати сам! - одразу вперто заявив юнак, гордо випрямляючись.
Надія лише засмучено зітхнула і натиснула на педаль газу.
Юнак з тугою безпомічно дивився їй услід, а потім з подивом перевів погляд на букет, що так і залишився в його руках.
- Що, милий, упурхнула твоя жар-птиця?! - з’єхидничала Гарпія, з`являючись із під`їзду і підходячи ближче. - А ти б...
Що вона збиралася сказати, так і залишилося загадкою, тому що Ігор швидко ткнув їй у руки букет, а сам стрімголов кинувся з двору.
Двірничка провела його розгубленим поглядом, потім подивилася на квіти, вдихнула їхній аромат і, заплющивши від задоволення очі, притиснула букет до грудей і несподівано по-доброму посміхнулася.
* * *
- Митю, ти там особливо не переймайся на роботі, добре?! Бережи себе, - дбайливо погладжуючи на чоловікові піджак, говорила Світлана Леонідівна, поки він зачісувався перед дзеркалом. - Пам`ятаєш, ти вчора говорив телефоном, що непогано б вибрати час і посидіти десь у затишному ресторанчику, відпочити? Може, сьогодні? Я з мамою домовлюся, щоб із дітьми побула.
- Ні, сьогодні ніяк, - заклопотано пробурмотів Колишній. - Розумієш, замовник хоче обговорити нову концепцію...
- Може, потім, після обговорення?
Світлана ніжно притулилася до чоловіка, ласкаво заглядаючи йому в очі.
- У чому річ? - насупився Дмитро Семенович. - Що ти крутишся навколо мене з самого ранку, немов кіт навколо сметани?! Кажи вже толком, чого хочеш, а то я через твоє сюсюкання на зустріч із клієнтом запізнюся!
- Не варто, Митю, так сильно прикидатися, - дружина легенько клацнула його по кінчику носа. - Я впевнена, що ти не забув про наш маленький ювілей і напевно щось приготував...
Колишній зніяковіло опустив очі, і Світлана подумала, це тому, що вона розгадала його маленьку хитрість. Насправді ж він геть забув про те, що сьогодні виповнюється рівно десять років їхнього подружнього життя.
"Господи, і як ці жінки примудряються пам`ятати такі дрібниці?! Потрібно буде купити якусь дрібничку і подарувати... разом із квітами, " - роздратовано подумав він, а вголос вимовив:
- Ну... так, безумовно... тільки не зараз же...
- Розумію, - щасливо посміхалася Світлана, проводжаючи чоловіка до дверей. - Я ж у тебе терпляча розумниця... тільки ти мені обов`язково зателефонуй, коли звільнишся.
- Неодмінно, - пообіцяв Дмитро Семенович.
Швидко і якось незграбно він поцілував дружину в щоку і вийшов із квартири. Зачинивши за чоловіком двері, Світлана Леонідівна зі щасливою посмішкою на обличчі підійшла до дзеркала, підморгнула власному відображенню та пішла до дітей.
* * *
Сказавши дочці, що йде в перукарню робити зачіску, Віра Іванівна насправді вирушила до місцевої ворожки, яка чомусь наполегливо називала себе екстрасенсом. Як освічена жінка, у минулому педагог, Полякова старша в усю цю нісенітницю не дуже-то й вірила, однак, стурбована невлаштованою, на її думку, долею Наді, все ж вирішила з цікавості про всяк випадок поворожити.
Обстановка у квартирі ворожки виявилася напрочуд цілком сучасною. Ніяких затемнених важкими шторами вікон, димлячих свічок, чорних котів та інших атрибутів окультних послуг. Сама господиня теж виглядала цілком звичайною жінкою середніх років.
- Проходьте, будь ласка, до столу і сідайте... може, кави чи чаю? - запропонувала вона.
- Ні, дякую, мені б на доньку поворожити.
- Це ми зараз. Ви таксу знаєте?
- А як же, мені Гар... Галина Романівна все пояснила.
Ворожку порадила двірничка, яка знала буквально всю округу. Вона ж повідомила умови, адресу та розмір плати за послуги.
- От і добре, - посміхнулася ворожка. - Тоді почнемо. Ви принесли якусь річ, що належить доньці?
- Звичайно. Ось.
Віра Іванівна виклала на стіл Надіїну шпильку для волосся. Ворожка навіщось поклала перетасовану колоду карт Таро на шпильку, почекала деякий час, а потім, знявши її, почала розкладати якийсь хитромудрий пасьянс, беззвучно ворушачи губами.
Стежачи за рухами її спритних рук, Віра Іванівна відчула ледь вловиме запаморочення і відвела погляд убік. Незабаром ледь чутний шелест карт затих, і провісниця почала віщати.
- На вашу доньку чекає швидкий розрив стосунків з однією близькою їй людиною... із чоловіком...
- Слава Богу! - не втримавшись, радісно прошепотіла Віра Іванівна.
- І здобуття щастя з іншим, який насправді нині не є її шанувальником... а скоріше навіть навпаки, - продовжила ворожка.
Вона схилилася ще нижче над картами, обережно водячи над ними кінчиками пальців, потім відкинулася на спинку стільця і з усмішкою повідомила:
- Найцікавіше те, що той, хто заважав, той і допоможе, щоправда, сам того не відаючи!
- Ну що ж, хоч і туманно, але все ж обнадійливо, - зітхнула Віра Іванівна, дістаючи з гаманця гроші.
- Тут іще дещо цікаве виявилося... - багатозначно усміхнулася ворожка.
- Що саме? - насторожилася клієнтка.
- У вас, виявляється, теж залицяльник є!
- Дурниці! - фиркнула Віра Іванівна. - У моєму-то віці...
- Карти не брешуть. Є і давно вже!
- Та ні, все це нісенітниця!
Віра Іванівна розрахувалася з ворожкою і поспішила піти, але на губах її при цьому грала легка посмішка.
* * *
Клацнув замок вхідних дверей, і в передпокій з останніх сил буквально ввалилися Надія та її миловидна племінниця, які зігнулися під вагою двох величезних валіз.
- Ох, ну і важкі ж вони в тебе! - з полегшенням видихнула Надія, нарешті опустивши свою на підлогу. - Цікаво, що ти в них возиш, цеглу чи що?!
- Та це мама гостинці всякі передала, - відповіла Маша, ставлячи свою валізу поруч і сідаючи на неї. - Я й сама з ними так намучилася, поки у вагон затягувала - жах!
- Вважай, що ми з тобою сьогодні вантажниками попрацювали, як чоловіки, тож нам належить відпочити... до речі, в якій валізі твої особисті речі?
- У цій. Тут усе моє життя...
Надя здивовано підвела брови. Племінниця ласкаво погладила по боці роздуту валізу, на якій сиділа, і пояснила:
- Я мала на увазі, у ній увесь мій гардероб умістився.
- Ах, ось воно що...
Надія рішуче встала і, схопивши за ручку Машину валізу, потягла її в кімнату. Племінниця пішла за нею, з цікавістю роздивляючись на всі боки, а потім поцікавилася:
- Тітонько Надю, ви казали, що мій портрет намалювали, а де ж він? Дуже хотілося б подивитися.
- Побачиш. Я його в художню галерею відвезла для виставки, яка відкриється днями.
- Ух ти, здорово!
Дівчина від захоплення навіть підстрибнула і заплескала в долоні.
- Я буду на виставці висіти! - радісно вигукнула вона.
- Ну, по-перше, не ти сама, а твій портрет. А по-друге, рано радієш, може, він тобі й не сподобається зовсім.
- Обов`язково сподобається! - гаряче заперечила Маша. - Ви ж просто чудово малюєте! Ваші картини у нас вдома на найпочесніших місцях висять.
- Це приємно. Дякую.
Розмовляючи з племінницею, Надія відкрила валізу і почала розбирати її речі, прискіпливо їх роздивляючись і розвішуючи на вішалках у платтяній шафі. На мить вона завмерла, покрутила в руках чергову кофтинку і рішуче відклала її вбік.
- Знаєш, що, Машуню... мене тут одна думка відвідала: а чи не прогулятися нам містом?
- Я із задоволенням, - погодилася дівчина. - А куди ми підемо?
- Ну, для початку навідаємося в кілька магазинчиків і дещо прикупимо... хочу зробити тобі подарунок!
- Ой, може, не потрібно... - невпевнено запротестувала Маша. - Я й так вам, як сніг на голову...
- Неправда. Про твій приїзд і вступ до інституту ми ще минулого року домовилися. І, врешті-решт - я тобі тітка чи ні?! Можу я подарувати що-небудь своїй улюбленій племінниці?!
Надія зухвало взялася в боки і з жартівливою грізністю глянула на Машу, яка так і пирснула від її потішного вигляду, а потім кинулася до тітки і міцно її обійняла.
- Отже, домовилися, - підсумувала Надя. - А тепер швиденько в душ, переодягаємося і... гуляти!
* * *
Олег Борисович сидів у кріслі, обхопивши голову руками, і напружено розмірковував. Насправді лікарі заборонили йому хвилюватися і відпустили додому лише під чесне слово, що він не буде себе нічим перевантажувати, і під поруку досвідченого лікаря - Людмили Юріївни, що він перебуватиме під її наглядом, добре, що живуть вони на одному сходовому майданчику. Все б добре, та що поробиш, якщо життя вносить свої корективи?
Повернувшись додому, Олег Борисович виявив, що син валяється на дивані і явно в депресивному стані. Мляво поцікавившись, де батько пропадав, Ігор втупився в стелю невидючим поглядом і з явною апатією відповідав на запитання.
Як і очікувалося, причиною похмурого настрою виявилася закоханість сина. Судячи з усього, щось там у нього не ладилося у стосунках, але син не хотів вдаватися в подробиці. Усі спроби з`ясувати, хто є предметом зітхань, а точніше - хто морочить синові голову, закінчилися нічим. Єдине, що випадково прослизнуло в страдницьких промовах Ігоря, що дама серця трохи старша за нього. Це одразу насторожило батька, і він почав розпитувати наполегливіше, що врешті-решт нічого доброго не дало, а лише призвело до серйозної сварки.
Ігор швидко одягнувся і кудись пішов.
Залишившись один, Олег Борисович занурився в невеселі роздуми - потрібно було якось допомогти синові виплутатися з цієї ситуації, причому так, щоб Ігор нічого не запідозрив.
* * *
Повернувшись додому, Віра Іванівна натрапила в передпокої на забуту валізу і ледве відтягнула її в комору. Потім, пройшовши на кухню, побачила на столі почату банку з варенням і напівпорожню коробку з житніми пряниками.
- Ох, уже ці дівчата-балаболки, кинули все, як є, а самі кудись запропастилися...
Добродушно похитавши головою, вона накрила банку кришкою і відчинила дверцята холодильника, щоб поставити її на полицю. На свій невимовний подив Віра Іванівна виявила всередині безліч сільських делікатесів. Відшукавши вільне місце на одній із заповнених полиць, вона запхала туди банку з варенням, потім вийняла кільце домашньої ковбаси і з задоволенням понюхала її.
- Ух, ти... натуральна!
У цей час у двері подзвонили.
- Іду...
Віра Іванівна повернула ковбасу на місце і попрямувала в передпокій.
На порозі стояла сусідка.
- Ну як, гостя ваша вже приїхала? - поцікавилася вона.
- І приїхала, і, судячи з усього, вже кудись втекла разом із Надею.
- Шкода, - зітхнула Гарпія. - А я так хотіла на неї подивитися, давно вже не бачила...
- А ви заходьте, Галино Романівно, - запросила господиня. - Посидимо, чайком побалуємося, про те - про се поговоримо, а там, дивись, і дівчата повернуться.
- Дякую. Справ-то в мене зараз особливо немає...
Як істинний інтелігент, Віра Іванівна не любила приймати гостей на кухні, нехай навіть і сусідів, тож одразу провела Гарпію у вітальню і посадила до столу.
- Сідайте, а я поки чай заварю...
Віра Іванівна попрямувала на кухню, але на півдорозі раптом зупинилася, змовницьки підморгнула сусідці й зовсім несподівано запропонувала:
- А може, по малесенькій чарочці... ну так, за приїзд нашої Машуні? Тим паче, що вона привезла із собою всіляких смаколиків, тож закусимо справжніми сільськими делікатесами...
- Чому б і ні, тим паче в хорошій компанії, - із задоволенням погодилася двірничка, розпливаючись у задоволеній усмішці.
Господиня швиденько метнулася на кухню і незабаром, повернувшись із тацею, на якій вишикувалися тарілки і блюдця з апетитними закусками, почала розставляти частування на столі. Глянувши на все це, Галина Романівна сплеснула долонями і захоплено пробурмотіла:
- Ну, прямо все, як я люблю! І ковбаска, і бринзочка, і грибочки... м-м... краса!
Випивши по чарці, жінки взялися за частування.
- О, гарна ковбаска! - схвалила Гарпія. - Прямо на мій смак, немов сама на базарі вибирала...
- Так, - погодилася Віра Іванівна. - Одразу відчувається натуральний продукт, не те що синтетика "гемеошна" в нашому універсамі.
- Саме так, - підхопила сусідка. - Про це я й кажу, адже...
Але договорити їй не вдалося - у двері подзвонили.
- Хто б це міг бути? - здивувалася господиня. - Дівчаткам ще рано, а більше нікого я сьогодні не чекаю...
- А може, не відчиняти? - насторожилася двірничка.
- Це ще чому?
- Ну... хіба мало... кажуть, зараз шастає всяка шпана. Он у сусідньому будинку нещодавно...
Віра Іванівна приклала палець до губ, закликаючи до тиші, потім навшпиньки прокралася до коридору й обережно подивилася у вічко. У цей час Гарпія кинула оцінювальний погляд навколо і, схопивши важку статуетку балерини-танцівниці, що стояла неподалік на тумбочці, завмерла в напруженому очікуванні.
- А, так це наш Степан Петрович ножі приніс, - з полегшенням голосно вимовила господиня. - Я вже й забула, що просила його їх нагострити...
Гостинно відчинивши двері, вона зробила крок убік, запрошуючи гостя.
- Заходьте, Стьопо. Ви якраз вчасно...
- О, так у вас тут справжнісінький банкет! - схвально вигукнув сусід. - Не заваджу?
- Ну що ви?! Якраз навпаки - як кавалер підтримайте нам дівочу компанію.
- Це завжди будь ласка. Ось, до речі, ваші ножі...
Степан Петрович передав згорток Вірі Іванівні й увійшов до кімнати. Гарпія продовжувала стояти біля тумбочки, розгублено стискаючи в руках статуетку, при цьому явно забувши про неї.
- Галино Романівно, що це ви балерину так тискаєте? - усміхнувся він. - Не дай Боже, придавите...
- Та це я... того... ну... а, пилюку із неї стирала, - нарешті знайшлася двірничка.
Вона для переконливості кілька разів провела рукою по статуетці і поставила її на місце.
- Дивно, - спантеличено пробурмотіла господиня. - Я начебто тільки вранці пил витирала... ну, гаразд. Ви, Стьопо, сідайте до столу, я вас буду сільськими гостинцями пригощати, які Маша привезла.
- А де сама гостя-то? - поцікавився сусід, влаштовуючись навпроти Віри Іванівни.
- Чесно кажучи, не знаю. Коли я повернулася, їх уже не було вдома, напевно, побігли по магазинах обновки підшукувати.
- Справа-то молода, - вставила свої "п`ять копійок" двірничка.
* * *
Надя з племінницею в цей час сиділи за столиком біля віконця затишного кафе і ласували вершковим морозивом. Маша без угаву щебетала, з юнацькою захопленістю розповідаючи про свої плани. Вона налаштувалася вступати до театрально-художнього інституту, по стопах Надії, яка була для неї незаперечним авторитетом і кумиром. Щоправда обрала вона не художньо-графічне відділення, а акторську майстерність, оскільки з фарбами, за власним зізнанням, особливо не приятелювала, проте вельми успішно виступала в клубній самодіяльності. Дівчина захлинаючись описувала останні новини Великомихайлівки та курйозні випадки з життя односельців, а Надя з посмішкою слухала її, іноді ковзаючи поглядами, оглядаючи вулицю за вікном, де снували пішоходи. Настрій у неї був прекрасний.
Раптово щось на протилежному боці вулиці привернуло її увагу, і Надія відчула, як кров відлила з її обличчя.
Із таксі, що зупинилося біля дорогого ресторану, вийшов Колишній і, галантно подавши руку, допоміг вибратися з машини... її подрузі - Маргариті. Весело про щось розмовляючи, вони увійшли до ресторану, причому Дмитро, пропускаючи вперед Марго, вельми відверто провів долонею по її стегну, на що та відгукнулася солодкуватою посмішкою і щось прощебетала на вухо кавалерові.
Маша продовжувала щось розповідати, але Надія її вже не чула. В очах несподівано блиснули сльози. Вона розгублено провела руками по столу, немов намагаючись щось відшукати, незрозуміло навіщо спробувала розгладити малопомітну складинку на скатертині, а потім несподівано схаменулася:
- Ой, як же я забула?! У мене ж ще ціла купа невідкладних справ на сьогодні запланована! Потрібно терміново їхати додому...
Маша з подивом від різкої зміни настрою родички здивовано втупилася на неї.
- Тьотю Надю, ти ж мені сама казала, що в тебе весь день абсолютно вільний...
- Так я це... ну, забула... вибач, але в мене проект… і взагалі...
Опустивши очі повні сліз, Надія почала порпатися в сумочці, немов їй терміново знадобилося в ній щось відшукати.
- Що ж, треба - так треба, - невпевнено погодилася племінниця. - Тим паче, що Віра Іванівна нас, напевно, вже зачекалася...
А Колишній і Марго, сидячи за столиком ресторану в очікуванні замовлення, обговорювали якраз Надію Полякову.
- Знаєш, я просто диву даюся, дивлячись на цю романтичну курку, - реготнула Маргарита, кокетливо поправляючи завиток біля скроні. - Вона живе в якомусь вигаданому світі, як та Аліса в Задзеркаллі...
- Та й Бог із нею, - пробурмотів Дмитро Семенович, пожираючи пристрасним поглядом співрозмовницю. - Головне: щоб вона робила свою справу, яка в неї, треба визнати, виходить дуже добре.
- Подумаєш, - відмахнулася Марго. - Зараз тямущих дизайнерів хоч греблю гати!
- Ну, не скажи, - заперечив Колишній. - Таких, як Полякова, раз, два - і небагато. На ній практично зав`язані всі наші найпрестижніші й найдорожчі проекти.
- Подумаєш...
- Вона нам дуже потрібна. Кому, як не тобі, це краще за всіх відомо?! Хіба у твоєму проекті Полякова не бере теж найактивнішу участь? - хитро підморгнув Дмитро Семенович.
- Це вона тобі доповіла?
- Навіщо ж?! - самовдоволено посміхнувся шеф. - Я і сам усе чудово помічаю, але вдаю, що нічого не знаю доти, доки це не заважає інтересам фірми.
- Ах, тепер уже Полякова для тебе стала головною?! - капризно надула губи Марго.
Колишній заспокійливо накрив долоню співрозмовниці рукою і примирливо вимовив:
- Не потрібно гарячкувати! Вона десь там... напевно, працює над проектом, а ми з тобою тут... до речі, у мене для тебе є один невеликий, але, сподіваюся, приємний сюрприз...
- Тільки один? - дражливо усміхнулася Марго.
- Усьому свій час...
Колишній із виглядом справжнього фокусника витягнув із внутрішньої кишені піджака невелику оксамитову коробочку й опустив її на стіл перед співрозмовницею.
- А ось і сам сюрприз!
Марго не поспішаючи відкрила коробочку у формі сердечка і примхливо підібгала губи.
- Дякую...
- Я відчуваю в твоєму голосі якісь дивні нотки. Що сталося? Тобі щось не подобається?! - насторожився Колишній.
- Каблучка - це добре, але...
- Ну, що "але"?! Говори вже!
- Але я практично гола! Мені навіть у люди вийти ні в чому... он, в інших і шуби норкові, і відпочивають у теплих краях... а мої курорти в готельних номерах закінчуються!
- Ну-ну, потерпи ще трохи, і все зміниться, - вкрадливо пообіцяв Дмитро Семенович. - Буде тобі і шубка, і поїздка на Фіджі!
- Коли ж?
- Щойно ця дурненька Полякова завершить проект. Я маю добре на ньому заробити... головне тільки, щоб Світлана нічого не запідозрила...