11.04.2023 11:32
для всіх
43
    
  - | -  
 © Анатолій Валевський

Як сказати

Як сказати

з рубрики / циклу «Фентезі»

Від нашого селища до міста через ліс усього якихось сім кілометрів, але мешканці вважають за краще пересуватися об`їзною дорогою, хоча так виходить утричі довше. Кажуть, що на ділянці короткої дороги через ліс, прямо перед спуском у яр щоразу відбуваються якісь неприємності. То колесо спустить, то двигун заглухне - та так, що тільки парою коней можна автомобіль з лісу витягнути. А іншим автомобілем або трактором - ніяк, самі можуть на тій дорозі застрягти! Ніби в тих місцях мешкає справжнісінький лісовик, який і закрив дорогу таким магічним способом. Ну та хто ж зараз вірить у казки?

Коли я влаштувався на старенькій дачі по сусідству з пасічником - дідом Пилипом, то майже тиждень просидів там безвилазно, латаючи, підфарбовуючи та підправляючи. Тут у тиші та спокої я сподівався написати серію сільських пейзажів. Ну а після косметичного ремонту потрібно ж було із сусідами познайомитися. Отже тільки через два тижні зміг у місто вирватися.

Мій автомобіль хоч і старенький, та надійний. Приятель автомеханік мені його щоосені перебирає і, якщо знадобиться, лагодить. Загалом, машинка у мене перевірена. Ось і рвонув я, всупереч застереженням діда Пилипа, короткою дорогою, яка частково проходить через ліс.

Липень був уже на спаді. Над степом стояв невгамовний гомін мешканців різнотрав`я, який не зміг заглушити навіть рівний гул двигуна. Сонце наполегливо дерлося до зеніту, нещадно розжарюючи дах автомобіля, і я мріяв скоріше пірнути в прохолоду швидко наближаючогося лісу. Хтось із жителів селища, заготовлявший сіно в полі перед лісом, зупинився, запримітивши мою машину. Спершись на косу, він довго дивився вслід, а потім скрушно похитав головою і махнув рукою - я чітко побачив це в дзеркалі заднього виду.

Не надавши особливого значення цьому жесту, я почав безтурботно насвистувати мотивчик старої дитячої пісеньки про зеленого коника в траві. Сіре полотно асфальту, облямоване зверху тремтячим спекотним маревом, з рівним шелестом лягало під колеса, наближаючи мене до заповітної тіні. Праворуч промайнула компанія тоненьких берізок, які самотнім острівцем стояли перед самим лісом, і наступної миті автомобіль занурився в зелену прохолоду.

Ах, як стало добре! У відчинені вікна автомобіля хлинули цілющі струмені свіжого повітря. Запахло хвоєю. Життя було прекрасне!

Дорога плавно зігнулася ліворуч, а потім праворуч, огинаючи кремезний дуб, що нависав величезними гілками над трасою. Відразу за поворотом праворуч відкрилася залита сонячним світлом маленька галявина, наприкінці якої дорога пірнала в затінений високими деревами яр. Зліва впритул підступали старі сосни.

Несподівано щось скрипнуло під капотом, двигун двічі чхнув, автомобіль смикнувся і встав, як укопаний. Я мало лобом не гупнувся у лобове скло.

З усіх боків миттєво присунулася тиша. Вірніше, мені так здалося, хоча насправді звуки були присутні - щебетали лісові птахи, гуділи бабки.

Я кілька разів нетерпляче повернув ключ у замку запалювання, але безрезультатно - двигун не відгукнувся жодним звуком, навіть спроби завестися не було.

- Нісенітниця, якась... - пробурмотів я, вибираючись з автомобіля.

Відкривши капот, зазирнув всередину, сподіваючись побачити клему, що злетіла з акумулятора, свічку запалювання, що відвалилася, або щось подібне. Але все було на своїх місцях. Тоді я знову плюхнувся на водійське сидіння і зробив ще одну відчайдушну спробу завести автомобіль – все було марно.

- От не щастить, так не щастить! - вигукнув я і знову вибрався назовні.

- Отож… мациклетка - не кобила, на ній долю по кривій не об`їхати...

Буркотливий голос пролунав зовсім поруч. Від несподіванки я різко смикнувся, спробував розвернутися і незграбно гепнувся на гарячий асфальт.

За два кроки на узбіччі, спираючись на сукувату палицю, стояв невисокий дідок і сердито дивився на мене зеленими очима з-під кущистих сивих брів. Кучерява, сива ж борода облямовувала його обвітрене обличчя. Одягнений був незнайомець у простецькі полотняні штани й сорочку, а голову вінчав плетений крислатий капелюх із соломи.

- І чого це ти, чоловіче, розсівся отут без діла? - нетерпляче запитав він. - Навіщо в ліс завітав?

- Та я тут у місто їхав... - промимрив я. - А машина заглухла...

- І добре зробила! Нічого шуміти - лісових мешканців лякати.

Звівшись на ноги, я обтрусив штани і чомусь почав виправдовуватися:

- Та й не шумів я зовсім...

- Якщо не ти, то твоя мациклетка шуміла.

Я зі здивуванням подивився на дідуся, і він сердито ткнув кострубатим пальцем у бік мого авто.

- А… ось воно що, - усміхнувся я, зрозумівши, про що йшлося. - Це не мотоциклетка, а автомобіль.

- А мені все одно: шумить - і все тут! Понаїхало усяких прийшлих... ніякого спокою нема...

Дідок почухав потилицю, якось хитрувато глянувши на мене з-під брів, і додав:

- От і бджілок розполохав даремно – тепер, мабуть, з переляку і меду доброго до зими не принесуть...

На ці його слова навіть не знайшлося, що відповісти.

Старий був не наш, не селищний - це точно. Я там уже з усіма перезнайомився. А цей якийсь дивний, і балакає чудно… Поки ми з ним розмовляли, з трави біля ніг дідуся висунулися насторожені сірі вуха, а за ними слідом і цікава мордочка зайця. Він подивився на мене, глянув угору на мого співрозмовника і знову перевів погляд у мій бік. Здалося мені чи ні, але начебто в очах косого блиснули пустотливі іскорки. Але що мене здивувало найбільше, так це те, що заєць абсолютно не боявся мого візаві, та й мене, схоже, теж.

Поки я розмірковував над цим, прилетіли кілька строкатих пташок і, сівши на дах автомобіля, немов глядачі втупилися на мене. Бічним зором відзначив ще якийсь рух праворуч і різко повернув голову. Там, на краю чагарнику стояв величезний лось, який із цікавістю прислухався до бесіди. Його щелепи монотонно перемелювали якусь зелень.

Всюди ворушилася трава, видаючи лісових мешканців, що ховалися в ній. У мене було таке відчуття, ніби всі вони збираються сюди, щоб послухати нашу розмову.

І тут я згадав розповіді мешканців селища про лісовика, який, нібито хазяйнує в цьому лісі і не дає проїзду автомобілям. Звичайно ж, я цьому не вірив, але ось зараз був змушений визнати факт незрозумілої появи на лісовій дорозі цього дивного дідуся. До речі, чим він так був засмучений? І що це він про бджіл казав?.. О! Та у мене ж із собою була трилітрова бутель із медом, яким я розжився в діда Пилипа, і тепер віз його друзям у місто. Але, судячи з усього, сьогодні туди я вже не потраплю, а літній людині настрій покращати було б непогано.

- Зараз, почекайте хвилинку...

Я зробив крок до автомобіля і дістав із багажника, загорнутий у мішковину, бутель із медом. Протерши його, кинув мішок назад у багажник, а бутель простягнув дідусеві.

- Ось, візьміть, будь ласка. Можливо, це якось підсолодить ваше засмучення...

Він чіпко вхопив бутель і з явним нетерпінням підніс його до очей, розглядаючи на просвіт. Сонячний промінчик, прослизнувши крізь густе листя могутнього дуба, пронизав бутель наскрізь і запалив у ньому гарячу бурштинову іскру.

- Гарний медок повинен бути, - схвально хмикнув дідок. - З пасіки Пилипа, мабуть?

- А як ви здогадалися? - здивувався я.

- Чого вже тут здогадуватися, - самовдоволено посміхнувся мій співрозмовник. - Мені відомо все, що діється в окрузі. Та й на пасіці його я бував не раз, тільки Пилипу про те не розповідай...

- Не буду, - пообіцяв я.

Несподівано мені на думку спало абсолютно неймовірне припущення: "А якщо спробувати?... Абсурдно, безглуздо, але чому б і ні?!"

- Послухайте, можливо, ви мене відпустите? - попросив я, подумки обзиваючи себе бовдуром-фантазером. - Адже я зовсім не хотів шуміти і лякати кого-небудь у лісі. Мені просто потрібно було терміново в місто, а цією дорогою швидше.

- Це вже точно, що швидше, - погодився дідок.

Він підніс бутель до самого носа, принюхався, заплющивши очі від задоволення, і констатував:

- Авжеж, добрий медок... може, ще колись потішиш старого...

Розплющивши очі, він окинув мене пильним поглядом з голови до ніг і вимовив:

- Отже, так: можеш їздити цією дорогою... тільки не часто-густо, а особливо нікому не розповідай про нашу зустріч… та не роби в лісі шуму без потреби, а то нещодавно один тут галасував, так тепер вже нескоро заявиться з доброї волі!

Дідок багатозначно помахав кострубатим пальцем, немов попереджаючи. Позаду щось хруснуло, і я мимоволі озирнувся. Але це була всього лише суха гілка, що впала з дуба на дорогу. Знову обернувшись до співрозмовника, я з подивом виявив, що він зник. Разом із ним кудись найзагадковішим чином раптово поділася вся живність, і тільки там, де хвилину тому стояв лось, ще гойдалися гілки чагарнику.

Здивовано знизавши плечима і потупцювавши на місці, я знову вмостився в автомобілі і невпевнено повернув ключ запалювання. Двигун негайно завівся і умиротворено загудів, як у старі добрі часи. Увімкнувши передачу, я акуратно рушив уперед, особливо не натискаючи на педаль газу. Машина м`яко скотилася по спуску в яр і жваво вибралася наверх з протилежного боку. Незабаром лісовий масив залишився позаду, а попереду показалося місто.

Усі свої справи я вирішив швидко і до вечора вирушив у зворотний шлях.

Діставшись розвилки дороги, зупинився в роздумах. Їхати праворуч - далекою дорогою довго, а короткою - через ліс якось боязко. Але все ж вирішив ризикнути.

У сутінках ліс здавався похмурим, але я не наважився вмикати фари дальнього світла, обмежившись ближнім, і на педаль газу особливо не тиснув. Двигун працював неголосно, але рівно. Коли огинав старий дуб, на мить побачив знайому фігуру. Але, можливо, мені лише здалося…

У селище в`їхав уже в темряві. Загнавши автомобіль на подвір`я, пішов зачиняти ворота і віч-на-віч зіткнувся з Федором - нашим селищним трактористом, який попихкував у темряві зім`ятою цигаркою.

- Агов, сусіде, - звернувся він до мене. - Кажуть, сьогодні ти в місто їздив через ліс?

- Ну...

- Бублики гну, - засміявся Федір. - Невже проїхав без пригод? Тамтешній господар лісу просто так нікого не відпустить.

- Дивлячись як поводитися, - спробував пожартувати я.

- А ти що, хабар йому дав?

Фізіономія Федора розпливлася в самовдоволеній усмішці.

От не вмію брехати, а правду сказати - так ніхто ж не повірить. Та я й сам не впевнений до кінця в тому, що моя зустріч із дивним дідком не була випадковим збігом. Тому зніяковіло відвів очі. Але Федір одразу відчув, що намагаюся уникнути відповіді, і вже серйозно й наполегливо перепитав:

- Так ти що, справді з тамтешнім лісовиком домовився?

Я невпевнено знизав плечима і пробурмотів:

- Ну, як сказати...

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!