05.07.2023 22:29
для всіх
83
    
  1 | 1  
 © Шепітко Олександр

Неправильна казка

Неправильна казка

з рубрики / циклу «Мозаїка»

Колись давно в королівстві Гуляндія жили собі король, королева та їхній майже повнолітній син.  

Король правив країною й доволі таки непогано: і піддані не голодували, і з сусідами жилося мирно, і основний свій обов`язок — підтримувати імідж королівства, організовуючи для його жителів періодичні гуляння, — він виконував справно. Та й відносини з дружиною в короля були такі, що люди навіть заздрили, коли бачили, як він дивиться на неї поглядом закоханого підлітка. 

Королева також кохала свого чоловіка, допомагала йому в плануванні свят, а в перервах між коханням та плануванням пліткувала з подругами, тратила гроші й про краще життя навіть не мріяла. 

А от з їхнім сином — як би це культурно сказати — не все було гаразд. Бо замість того, щоб вивчати "Основи святоведення", цікавитися справами королівства, або хоча б упадати за дівчатами — вік вже ніби й дозволяв, — принц найбільше полюбляв проводити час на овочевих грядках. Звідки в нього взялась та дивна тяга до землі, ніхто не знав — наче в роду аж до нанадцятого коліна нікого із землеробів не спостерігалося, аж тут — на тобі!  

Сам Гаврило — так звали нашого принца, як, до речі, і його батька, і діда, і прадіда, — на це говорив, що то йому долею так назначено. І усміхався. Він завжди усміхався — і людям, і деревам, і навіть траві, що під тими деревами росла. 

Отак вони й жили: один правив, друга пліткувала, а третій вирощував овочі.  

Аж одного дня наш король несподівано врізав дуба. Бо ж воно, знаєте, так буває: нині ходиш веселий, здоровий, будуєш плани на завтра, аж тут — гоп! — і лиш горбок на цвинтарі та портрет в галереї від тебе й залишається.  

А життя ж продовжується! От і вдова-королева поплакала-поплакала, квіти на могилку поносила та потім стала думати про майбутнє: хто ж далі країною правитиме? Бо це зараз — і вона є, і спадкоємець присутній, але ж якийсь… несвятковий. Люди не зрозуміють, якщо такому віддати уквітчаний серпантином посох правління!  

Отож зібрала королева раду й сказала: 

— Всі ви знаєте про нашу проблему, тож багато не патякатиму — вам до завтра слід придумати, як зарадити загальному горю. Бо без правителя нам настане — самі знаєте що. І доведеться тоді перейменовувати Гуляндію в Гапликляндію.  

І засідання на цьому закінчила. А наступного дня зранку почала вислуховувати мудрі поради від членів ради.  

Чого там тільки не казали!  

Перший радник, наприклад, раяв за повну заборону аграрного сектора країни — аби таким чином принца позбавити спокуси. А щоб не померти з голоду, продукти пропонував купувати в сусідів.  

Ще один переконував, що хлопця слід віддати на примусове лікування — прогрес, мовляв, на місці не стоїть і щось повинні вже придумати від такої хвороби. Бо інакше… І радник замовк, багатозначно роздувши щоки й закотивши догори очі. 

Були й ті, що пропонували королеві правити самій, а задля продовження роду ще раз вийти заміж і подарувати Гуляндії нового спадкоємця. Або й декількох — про запас — якщо раптом знов ось такий бракований трапиться.  

Королева те слухала-слухала, подумки обмірковувала почуте й все більше засмучувалася. Бо жодна пропозиція їй не подобалася.  

Отак наче всі й висловилися й лише найстаріший радник, схиливши голову на груди, ніби завмер у кутку.  

— Агов, Яктебетам! — окликнула його королева. — Ти хоч живий? Може й від себе яке мудре слово додаси? Чи доля держави тобі байдужа?  

Та дід ніяк на це не реагував — сидів собі й, знай, клював носом.  

Королева вдруге позвала його — анічичирк! І вона вже намірилась запустити в дрімайла капцем, але один з радників здогадався штурхонути старого під бік і той, скочивши, відразу загорлав: 

— У монастир! У монастир!  

В нарадчій залі зависла незручна тиша.  

Королева, прокашлявшись, першою порушила її: 

— Що ти верзеш? Кого в монастир? Який монастир? 

— Й-його! — дід нарешті згадав, де він і навіщо. — Принца. В монастир Віргіни-розкішниці. Жіночий.  

— Ти що, Яктебетам, зовсім з глузду з`їхав? Якого дідька, скажи, мого Гаврика посилати туди?  

І найстаріший радник пояснив: 

— На перевиховання! Бо всі ж знають, що з жінками у принца не зовсім виходить. Ви ж пам`ятаєте, як ми йому на ніч служниць молоденьких підіслали, і як він їм до світанку про тичинки-пестики розповідав? А випадок з досвідченою пралею, щоб звабила його — принц же їй лекцію про лікарські трави читав, пам`ятаєте? Праля, звичайно, дякувала принцу, бо після важкої роботи й рада була виспатися під монотонне дзюрчання Гаврикового баритону. А про вечірки: ніхто ж тепер не бажає з ним танцювати. Бо він своїми розмовами про склад ґрунтів усіх дістав. 

— Ну от навіщо ти все це переповідаєш? — не стерпіла королева. — Чим воно допоможе змінити принцеві пріоритети? 

— Так я ж про що! Ану ж десь на рік відправмо нашого спадкоємця у той монастир… та хоч і садівником. Я колись там підмітайлом практикувався…  

— Яктебетам! — королева грізно перебила радника. — Може про свої походеньки потім розповідатимеш? 

— Я й кажу, — знітився дід, — що не з чужих слів знаю — перед монашками ніхто не встоїть. І повірте, йому там не до копирсання в землі буде. Розкішниці з нього справжнього чоловіка зроблять і святкувати навчать — вони в цьому майстрині.  

Задумалась королева: цілий рік без синочка теж не радість, але вона його й удома бачила вряди-годи, а так хоч якийсь шанс є, що Гаврик від монашок повернеться іншим і королівство нарешті опиниться в надійних руках.  

Отже, наступного дня принца щасливо спровадили з палацу, виділивши йому коня, провізії та слугу, який мав пересвідчитися й потім доповісти королеві про те, що Гаврик доїхав до монастиря. 

Тож були мамчині сльози біля столичної брами й була потім довга дорога, якою нашим мандрівникам ніхто не зустрічався, бо шлях той вів у глухий кут країни, куди рідко хто навідувався.  

Гаврик навіть радів несподіваній подорожі — роздивлявся навкруги, оглядав досі небачені дерева, за метеликами бігав, що дражнилися з нього, не підпускаючи близько. Та вже третього дня принц став нервувати. Бо зі слів найстарішого радника десь тут мав бути поворот, який вів до монастиря, але нічого схожого досі так і не трапилося. І його слуга теж нічим допомогти не міг — лише спантеличено поглядав на принца й мовчав. 

Аж тут доля зглянулася над ними й послала зустріч із дідом, якого Гаврик, побігши за черговою лускокрилою комахою, знайшов непритомного в кущах. Поруч зі старим лежала барвиста торба, повна різного реманенту, призначення якого принц не знав.  

Після огляду торби — цікавість бо пересилила, — хлопець розтермосив доходягу, напоїв, нагодував його, а потім вже спитав про монастир. І старий, що назвався Роялем, намагаючись розжувати беззубим ротом черству скоринку хліба, розповів про ближнє перехрестя, де слід повернути ліворуч.  

Гаврик в нагороду за гарну новину наказав слузі доправити Рояля до столиці й заодно сказати королеві, що він, принц, вже в`їхав у монастирську браму. Бо чого їм удвох пектися на сонці, якщо до цілі залишилося вже майже нічого. А так хоч Рояль пішки не чиргикатиме і якщо на коні його не розтрусить, то може й дістанеться міста цілим і неушкодженим. 

Тож принц далі вирушив сам, але доїхавши до перехрестя, зупинився. Ні, він пам`ятав, куди слід звертати, але постало питання, яке ліворуч вважати правильним: його, чи дідове? Врешті-решт Гаврик подумав, що не міг же Рояль взяти до уваги його — принца — напрям руху, а отже слід повертати ліворуч від дідового.  

І він повернув праворуч. І поїхав стежкою, хоча Якйоготам згадував про дорогу. Так Гаврик простував нею деякий час, аж поки попереду на галявині не побачив дивної краси хлопця в білому плащі, який, розкинувши руки, сидів із заплющеними очима на пеньку й немовби приймав сонячні ванни.  

— Агов, друже! — гукнув принц. — Хто ти й що тут робиш? Я до монастиря їду — не знаєш, як його знайти?  

Незнайомець розплющив одне око, потім друге й ангельським голосом відповів: 

— Що ж ти такий нечемний! А де твоє "Добрий день!", чи "Хай!" нарешті.  

— Який ще такий "Хай"?  

— Та це в наших краях так вітаються. А що ти тут загубив, красеню?  

— Я не красень, — знітився хлопець. — Я принц Гаврило. І вже казав, що шукаю монастир. А ти, до речі, так і не назвався.  

— Дійсно, — незнайомець усміхнувся посмішкою сирени — принцу ще малям про цих екзотичних звабниць розповідала його няня. — Я — Валєра. І я вампір.  

— Хто? — здивовано перепитав Гаврик. Бо про вампірів він теж чув і знав, що ті не переносять денне світло. — Ти жартуєш? А як же сонце?  

— То й що? Я вампір-альбінос і боюся темряви. Через те мене й вигнали з вампірської спільноти. Бо зі мною, кажуть, суцільні незручності.  

— І все одно не зрозумів — а вночі як?  

— Та просто: сонце сідає, я десь вмощуюся зручненько й закриваю очі — темряви не бачу, а отже, вона мені нашкодити не може. До речі, тобі слід було їхати в протилежний бік — тут не те що монастиря, тут взагалі нічого, крім лісу не знайдеш. Тому думай, де ночуватимеш. Я тебе запросив би до себе, але не маю, ні хати, ні пів хати. 

Валєра зітхнув, а Гаврику в голову забрела несподівана думка: 

— А давай-но я шалаш нашвидкуруч збудую! Переночуємо разом — щоб і тобі не страшно було і мені компанія. А вранці вже вирішимо, як діяти далі. 

Валєра не це знов увімкнув режим сирени — усміхнувся, тобто. Потім кивнув головою — будуй, мовляв. 

І Гаврик, у якого руки виросли з правильного місця, і в якого із собою була багатофункціональна лопата, нарубав гілок та змайстрував до заходу сонця справжній фігвам — так він, як і тубільці з далеких земель, назвав своє творіння. 

Валєра теж байдики не бив — поки Гаврик монтував каркас, вампір нарвав трави, назгрібав листя з-під дерев і у них спільними зусиллями вийшло доволі непогане кубельце.  

Як стемніло, принц запалив свічку й отак удвох вони пробалакали, аж поки вона не згасла. Валєра цього разу не боявся темряви, хоч і не заплющував очі. Він притулився до Гаврика, від чого в останнього не лише волосся стало дибки. Принцу закортіло торкнутися Валєри й той не противився. Потім їхні вуста випадково зустрілися і Гаврику сподобалось це. А далі… 

Одним словом, тієї ночі принц дізнався, що повне ім`я вампіра-альбіноса — Валерія і що є речі набагато приємніші, ніж копирсання в землі. 

А вранці нікуди їхати вже не хотілося. І вони залишилися на тій галявині ще на одну ніч, а потім ще і врешті-решт вирішили облаштуватися тут.  

Валєра ходила на полювання й у неї це виходило напрочуд вдало — вона завжди поверталася зі здобиччю. Гаврик натомість куховарив, а у вільний час перекопав частину галявини й засіяв те місце насінням, яке спеціально брав із собою.  

Отак потроху вони й обжилися. І їм удвох зовсім не нудно було. Принцу не набридало торкатися Валєри, вдихати аромат її волосся, розглядати ікла, коли вона сміялася — ті потенційні знаряддя вбивства тоді здавалися Гаврику такими милими й невинними. 

Валєрі ж подобалося слухати розповіді про ґрунти та рослини. Вона ніколи не перебивала принца, не засинала під його баритон, навпаки, заохочувала продовжувати, запитуючи про незрозуміле, або просто усміхаючись. Гаврику тогочас дівчина здавалася найчарівнішою сиреною на світі. І він вже не хотів, як раніше, вирушати за три моря на пошуки казкових дівиць зі звабливими посмішками. 

До речі, страви, які готував принц, схоже, Валєрі пішли на користь. Бо невдовзі Гаврик помітив, що його подруга-вампір стала товстішати. А ще через деякий час Валєра несподівано народила двійню — хлопчика і хлопчика. Для принца, який ніколи не цікавився, звідки беруться діти, їхня поява була справжньою магією. Тож він тепер ледь не щодня придивлявся до малих, очікуючи ще на одне диво — раптом хтось із них почне перетворюватись на дівчинку, як це свого часу зробила їхня мама. 

І все у них було добре, та невдовзі Гаврик став помічати, що Валєра чимось засмучена. На питання: "Що сталося?" вона відповідала ухильно та врешті-решт призналася, що дуже скучає за батьком. Матері вона не пам`ятала, бо та ще немовлям залишила її, однієї ночі пішовши з дому й не повернувшись. А тато, хоч і не підтримав доньку, коли ту виганяли зі спільноти, але все одно був найріднішою після Гаврика та дітей істотою на Землі. 

Тож порадившись, молодята послали з попутним кажаном Валєриному батькові звістку. Але ні кажана, ні відповіді, ні самого тата вони так і не дочекалися. Втім, якби молодята не були надміру заклопотані собою та дітьми, й уночі, окрім кохатися, спостерігали за довкіллям, то помітили б у лісі невиразну тінь, яка здалеку розглядала їх. Та тінь якось навіть наблизилася до сонного Гаврика і вже нахилилася над ним, але плач одного з двійнят злякав її й вона зникла.  

А потім принц вирішив, що слід нарешті показати Валєру з дітьми своїй мамі. Тож вони швидко зібрали нехитрі пожитки й вмостили те все на коня, котрий від неробства також погладшав. Гаврик, який зробив для себе висновок, що товсті врешті-решт худнуть через пологи, навіть став підозрювати, що кінь ось-ось розродиться двійнею.  

Шлях додому був довгим — кінь, завантажений людьми та поклажею ледь плентався. Та врешті-решт одного дня втомлена компанія вже в`їжджала в столичну браму. У місті, святково прикрашеному, але майже безлюдному, Гаврик біля фонтану помітив старого зі знайомою торбою.  

— Хай, Роялю! — принц спішився й радо привітав діда. — Впізнаєш мене? Рік тому ти непритомний в кущах валявся, а я…  

— О! Мій спасителю! — усміхнувся дід. — А ти змінився, лише голос той же. А чому ви не на весіллі?  

— Якому весіллі?  

— Ой, вибач, ви ж лишень приїхали, тож не чули — королева заміж виходить. Я пропонував свої послуги, але там така конкуренція… 

Втім, ошелешений Гаврик його не дослухав — залишивши дітей та Валєру, він стрімголов помчав до палацу. Вбігши до зали, найперше, що принц почув, так це слова, які голосно й чітко промовляв Яктебетам: 

— Якщо хтось знає таке, через що цей шлюб неможливий, то нехай скаже про це зараз, або ж замовкне навіки! 

І Гаврик побачив свою матір, яка стояла поруч із сином найстарішого радника. Яктебетам-молодший тримав королеву за руки й дивився на неї, наче кіт на сметану. 

— Мамо, я повернувся! — щосили загорлав Гаврик.  

Жінка перелякано озирнулася, зойкнула і знепритомніла.  

Якби Яктебетам-молодший не був такий спантеличений, то, можливо, спіймав би її. А так довелося королеві, наче старій ганчірці, гепнутися на мармурову підлогу. І ніхто на неї не звертав уваги — всі, роззявивши роти, дивилися на принца.  

Гаврик крізь натовп, що розступався перед ним, побіг до матері: 

— Мамо, це я! І я не сам — у мене тепер є Валєра і два хлопчики, — нахилився над нею він. 

Королева від слів сина, якого не бачила майже рік, швидко розплющила очі й перепитала: 

— Який Валєра, які хлопчики? Що з тобою, Гаврику? Втім, про що це я — ти ж удома! 

І вона обійняла сина, і заплакала.  

Потім біля входу почувся дитячий плач, а через мить ще один став йому вторити. І всі забули про королеву з сином. Бо крізь юрбу, притримуючи на руках двох малюків, загорнутих у білий плащ, поволі простувала незнайома жінка, а позад неї шкандибав дід з барвистою торбою.  

— Мамо, познайомся — це моя Валєра! — принц підтримував королеву. — А це наші дітки — хлопчик і хлопчик. 

І королева знов заревіла, та цього разу від щастя. Бо син таки став чоловіком і їй тепер не доведеться передавати корону Яктебетам-молодшому. 

— Гуляння не скасовується! — так, щоб усі могли чути, щосили вигукнула вона. — Тепер святкуватимемо не моє весілля, а повернення принца. До речі, щоб довго не тягнути, оголошую його королем. Все належним чином оформимо потім, а зараз — гуляймо! 

І повна зала людей, що досі мовчки спостерігала за всім, радісними вигуками зустріла слова королеви. Лише Яктебетам та його рябий син стояли з похмурими обличчями. 

А потім було святкування — з танцями, зі столами, повними різних напоїв та наїдків.  

Гаврику з матір`ю, втім, було не до цього — вони переповідали один одному свої новини.  

Королева, виявляється, через місяць після від`їзду принца послала в монастир гінця, щоб дізнатись, як живеться її синочку поміж монашок. Звісно, після звістки, що Гаврика там ніхто не бачив, оголосили його пошук, який нічого не дав. Казали, наче хтось в тих краях зустрічав обгризені кінські маслаки й по підковах упізнав у них принцевого скакуна. Тож принца всі стали вважати мертвим. А пізніше під тиском своїх радників королеві довелося погодитися на шлюб з молодим Яктебетамом. 

Гаврик своєю чергою розповідав про Валєру, про те, яка вона чарівна та мила і як він її кохає. Мати слухала сина мовчки. Вона сьогодні вирішила не казати йому, що Валєра зі своїми іклами їй зовсім не сподобалася, що можна було почекати й знайти кращу.  

А потім королева пішла в сад — посидіти в тиші. Бо день видався надміру наповненим емоціями та гамором. А в саду до неї, розслабленої й задоволеної життям, хтось підсів. Королева відчувала його м`ятний подих, але не хотіла переривати своє раювання, тому продовжувала сидіти із заплющеними очима. Незнайомець же взяв жінку за руку, а потім ледь уловний укол в шию змусив королеву побачити небо, всіяне діамантами. І все інше стало неважливим. 

Валера тим часом розповіла Гаврику, що дід з барвистою торбою є професійним упорядником свят, який через старість втратив роботу. Рік тому він ішов до столиці, щоб прогодуватися, але дорогою знепритомнів. Саме тоді його принц і зустрів. Та в столиці й своїх упорядників було, як свиней нерізаних, тому Рояль перебивався показом фокусів біля фонтану. Гаврику, який так і не вивчив "Основи святоведення", спало на думку взяти діда собі в помічники. Він попросив старого показати свої вміння.  

І Рояль, чи не вперше за довгий час усміхнувшись своїм беззубим ротом, поліз до торби, витягнув звідти звичайну паличку й махнув нею. І небо над палацом всіялося різновеликими цятками, схожими на діаманти.  

Може саме це й побачила королева, коли відчула укол в шию. Вранці, до речі, їй вже було не так хороше, як уночі. І невістка бісила, і онуки репетували, наче спеціально випробовували бабусині нерви. Та й син зі своєю закоханою усмішкою недалеко втік від онуків. Тож королеві знов захотілося тиші й щоб руки незнайомця брали її долоні у свої. Сподіваючись, що саме так і буде, вона під вечір вчергове навідалася в сад. І як виявилося, не дарма — все повторилось, як і вчора. 

Отак Гаврик став правити, Валєра виховувала дітей, а королева кожного дня чекала приходу ночі, щоб вкотре підставити шию своєму незнайомцеві. Її не цікавило, хто то міг бути — вона спеціально не розплющувала очей під час побачень. Королеві було досить того, що чоловік з м`ятним подихом виявився справжнім чарівником. Бо тільки маг здатен був знайти ту заповітну цятку на її тілі, дотики до якої змушували щоразу відчувати неймовірне блаженство. І королеві тієї миті було начхати на королівство і на сина з невісткою та онуками. 

А Гаврик в перервах між управлінням державою став потихеньку зраджувати своїй Валєрі. Він зробив Рояля головним упорядником свят, а сам знову почав копирсатися в землі. 

Валєра всього цього не помічала — вона повністю віддалася вихованню двійнят. А ще їй здалася підозрілою поведінка свекрухи. Одного разу пішовши за нею, вона зі здивуванням дізналася, що королева потайки зустрічається з її татом-вампіром. Валєра потім перестріла його і той відкрився, що давно слідкує за донькою, що йому тут все припало до душі, тому він подумує залишитися в палаці назавжди. Валєра не могла цьому перечити, але вмовила татка хоча б не чіпати Гаврика та дітей.  

Королева ж одного дня, коли дощ завадив появі діамантів на небі, таки висказала невістці все, що про неї думала. Тож Валєра дочекалась, поки свекруха вляжеться відпочити, й приклалася іклами до її шиї — іншої відповіді вампірка за народженням і не могла придумати. Але королівська кров зовсім не сподобалась Валєрі. Тому надалі вона пила її зі свекрухи тільки подумки, а майже кожної ночі навсправжки це робив Валєрин татко.  

Гаврик нічого не знав про те, бо був заклопотаний проблемами на городі — якісь смугасті хробаки поїли молоді паростки його баклажанів. Тож принц, а точніше, вже король, на черговій раді порушив питання боротьби зі шкідниками. Найстаріший радник Яктебетам, котрий не полишав надію таки приєднатися до керування королівством, Гаврика в цьому підтримав. Він все більше заохочував короля копирсатися в саду, а сам в той час із сином потроху освоював державні кошти. 

Втім, це вже зовсім інша неказкова історія… 



м. Дніпро, 12.06.2023 р

Шепітко Олександр цікавиться

  • Шепітко ОлександрМожете залишити хоча б два слова чи лайк?
  • Задонатити
  • Добровільну фінансову допомогу на розвиток проекту у вигляді довільної суми коштів, яка Вас не обтяжує, можна швидко надіслати за вказаним під кнопкою "Задонатити" посиланням

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!