31.07.2023 17:14
для всіх
79
    
  - | -  
 © Анатолій Валевський

Казки Кремезних гір _ 04 Поле чудес

Казки Кремезних гір _ 04 Поле чудес

з рубрики / циклу «Казки Кремезних гір»

З самого ранку мрячив теплий дощик. В лісі було тихо і спокійно. У зв`язку з негодою всі птиці і звіри поховалися і висипалися в своїх гніздах і норах. Та і чим же ще можна займатися, коли йде дощ, а довкола мрякотно і нікого нема? Навіть невгамовні цікаврики не висовували на вулицю свої носи. Хоча... погодьте! Хто це там тупцяє лісовою стежиною, розбризкуючи калюжі? Та це ж наш старий знайомий - цікаврик Брегон! Дивно... і куди ж він прямує?

Брегон був дуже сердитий. Ще б пак! Зараз всі сидять по хатах, а він повинен тягнутися мокрим лісом на якусь таємну зустріч, що її вчора призначила Таффі. Звичайно, можна було б і не ходити, але тоді Брегон не був би цікавриком. Йому ж дуже хотілося взнати, про яку пригоду натякало оте спритне дівча.

Брегон йшов, прикрившися старою пошарпаною парасолькою, і дивився під ноги, щоб не послизнутися на мокрій стежині. Раптом його увагу привернув дощовий черв`як, який необережно виліз на стежину, намагаючись поніжитися під ласкавими дощовими краплями. Цікаврик сів навпочіпки, узяв тоненьку лозинку і почав перевертати рожевого черв`ячка.

- Цікаво, де ж у нього голова, а де?.. - задумливо бурмотав Брегон. - У всіх є голова, то ж і в черв`ячків має бути!

В цей час на стежині з`явився Клайм. Він побачив приятеля і обурено вигукнув:

- Брегоне! Де ти ходиш? Ми тебе вже давно чекаємо!

- Та я тут черв`ячка знайшов... - почав виправдовуватися цікаврик. - Ну то й що?! - перебив його Клайм.

- А те, що у нього нема ні голови, ні хвоста!

Клайм підійшов ближче і нахилився, роздивляючись знахідку.

- Цікаво... а і справді нема!

- Ага, ось ви де!

Поряд з друзями з’явилася сердита Таффі. Захоплені знахідкою, Клайм і Брегон навіть не помітили, як вона підійшла. Обуренню цікаврички не було краю.

- Чекаю їх, чекаю, а ви тут розважаються! Я вважала, що вам подобаються пригоди, а виявляється, що вам приносить задоволення колупатися в багнюці.

Збентежені друзі почали виправдовуватися, але Таффі рішуче зупинила їх.

- Якщо хочете, залишайтеся тут, а я вже абияк сама впораюся без таких горе-помічників!

- Не сердься, Таффі, ми просто трохи захопилися, - спробував заспокоїти її Клайм. - Кажи, яку пригоду ти пропонуєш?

- Ну, добре... - цікавричка обвела друзів поглядом. - Я вирішила дослідити Туманні землі, Глухий Кут і Дикий ліс. Якщо хочете, можете відправитися в цю подорож разом зі мною.

Друзі перезирнулися.

- Але ж кажуть, що ці місця дуже небезпечні, - заперечив Брегон.

Таффі зневажливо поглянула на цікавриків.

- Так я і думала, що ви злякаєтеся!

- Хто? Ми?!

- А хто ж?! Відважні мандрівники! Безстрашні шукачі пригод! Мисливці за хробаками - ось ви хто!

Клайм і Брегон від обурення не знали, що і відповісти. Нарешті Клайм сердито сказав:

- В ці місця ніхто не ходить, тому що там живуть привиди, чорні чоловічки і ще не відомо які страховища.

- А я думаю, що все це - брехня! - заперечила Таффі. - Напевно там заховані незчисленні скарби або які-небудь дивні речі. А всі ці казки про страховища придумали для таких довірливих, як ви!

- Та нема там нічого!

- А ти звідки знаєш? Ти що там був?

- Ні, - розгубився Клайм. - Але кажуть...

- Казало щось, що прийде хтось... - передражнила Таффі. - Ти менше слухай! Потрібно самім перевірити. А якщо там що-небудь страшне, то відразу повернемося. Ну що - згодні?

- Гаразд, я згоден! - рішуче сказав Клайм.

Брегон задумливо почухав потилицю, потім махнув рукою і підтримав приятеля:

- Раз вже йти, так всім разом! Тільки спочатку потрібно приготуватися, зібрати необхідні речі.

Таффі хитрувато посміхнулася.

- Я вже все зібрала і приготувала. Йдіть за мною.

Цікаврики мовчки потупцяли за дівчинкою, з повагою поглядаючи на рішучу подружку.

Незабаром вони підійшли до великого старого дерева. Таффі відвела гілки, що звисали вниз, і друзі побачили величезне сухе дупло, в якому лежали три рюкзаки і легкі дощовики.

- Вдягайте, беріть рюкзаки - і швидше вирушаємо, - Таффі поглянула на Брегона і додала: - А свою парасольку можеш тут залишити, щоб вона не заважало в дорозі.

За декілька хвилин мандрівники бадьоро крокували з рюкзаками на плечах у бік Покинутих печер.

- Це добре, що йде дощ, - сказала Таффі. - Ніхто нас не побачить і не буде ні про що питати.

Друзі минули ту саму печеру, в якій вони знайшли тітоньку Спойлі, і зупинилися, щоб перепочити.

- А куди підемо далі? - поцікавився Брегон. - Можливо, виберемося з лісу на пряму дорогу?

- Якби не так, - заперечила Таффі. - Ти хочеш, щоб нас відразу помітили і повернули додому? Ми підемо уздовж підніжжя Кремезних гір і дістанемося до Туманних земель.

- Цікаво... а що ж там насправді? - мрійливо промовив Клайм. - Можливо, і справді які- небудь дива або скарби?

- Скоро дізнаємося, - відповіла Таффі і скомандувала: - Досить зітхати. Відпочили - треба далі йти!

Вона рішуче піднялася і попрямувала ледь помітною стежинкою, що бігла між кущами колючої тернини, немов поспішаючи до незвіданої частини Дрімландії.

- Цікаво... звідки тут взялася стежина, якщо в цю сторону ніхто ніколи не ходить? - пробурмотів Клайм і поспішив за друзями.


Поле чудес


Ліс закінчився. Друзі вийшли на рівне відкрите місце. Праворуч починався степ. Ліворуч гори пішли убік, утворивши кам`яний виступ, за який ховалася стежина. А попереду виднілася стіна густого туману, крізь який нічого не було видно. Дощик припинився. Визирнуло яскраве сонечко, і засріблилися веселковими іскрами краплі води на зеленій траві.

- От ми і прийшли, - оголосив Брегон і зробив крок вперед, прямуючи до стіни туману.

- Ти куди? - схопила його за рукав Таффі.

- Як це куди? - здивувався Брегон. - Ось же туман вже поруч.

- А чому стежина веде не прямо, а завертає вбік? Як ти думаєш?

- Нічого я не думаю. Хіба мало куди вона веде, а нам потрібно вперед.

- А я думаю, що стежина тут не даремно утоптана. Раз вона є, означає що хтось нею ходить.

- Та хто ж сюди може ходити, в цю безвихідь?

- Отож... сам подумай, навіщо ходити туди, звідки далі немає дороги?

Брегон зацікавлено озирнувся. Його вуха вмить встали сторч, а ніс засвербів. Він сів навпочіпки і почав уважно оглядати стежину.

- І справді - навіщо? Клайме, як ти думаєш?

Але відповіді не було. Таффі і Брегон озирнулися.

- Агов, Клайме! Ти де? - вигукнув Брегон.

Якусь мить панувала тиша, а потім пролунав шум, тріскотня гілок, і з найближчого дерева впав Клайм. Він підхопився і, відчайдушно розмахуючи руками, кинувся до друзів. За ним по п`ятах летіла якась хмара, що погрозливо гула.

- Ай-я-яй! - кричав Клайм. - Допоможіть! Рятуйте!

- Та це ж дикі бджоли! - охнула Таффі. - Рятуйся, хто може!

І вони з Брегоном помчали по стежині, лише п`яти замерехтіли. Слідом за ними біг Клайм, відмахуючись від бджіл, що насідали на нього.

Стежина забігла за скелю і втупилася в стіну. Таффі озирнулася. Ховатися було ніде. Раптом вона помітила під кам`яним карнизом яму, наповнену дощовою водою. Схопивши Брегона за руку, цікавричка потягнула його до води.

- Швидко пірнай! - наказала вона і стрибнула до ями.

- Навіщо? - здивувався Брегон.

- Зараз взнаєш! - багатозначно посміхнулася Таффі.

З-за рогу кулею вискочив Клайм, якого переслідував роздратований бджолиний рій.

- Клайме! Сюди!

Не роздумуючи, цікаврик з розгону пірнув у воду. Втративши його з виду, бджоли накинулися на Брегона. Через мить, охаючи і ахаючи, він теж був поряд з друзями.

Бджоли деякий час сердито покружляли над водою, а потім полетіли назад до свого дерева.

- Можна вилазити, - оголосила Таффі і першою вибралася з ями.

За нею виповзли Клайм і Брегон. Дивлячись на друзів, Таффі дзвінко розсміялася.

- Що тут смішного? - розсердився Брегон.

- А ти на себе поглянь! - відповіла вона.

Цікаврики перезирнулися. Так, вигляд у них був і справді смішним. Вода стікала з друзів струмками. Але справа була не в цьому. Бджоли встигли покусати їм носи і вуха, і тепер носи розпукли і були схожі на перестиглі груші, а вуха нагадували свіжоспечені плюшки.

- Це ти у всьому винен! - накинувся на приятеля Брегон. - Навіщо бджіл розсердив?

- Я і не збирався їх дратувати, - почав виправдовуватися Клайм. - Дивлюся - летить бджілка. Ну мені і стало цікаво, куди вона летить. Я - за нею. Вона - на дерево. Я теж. Бджілка в дупло залетіла, а назад не з`являється...

- А що вона там робила? - зацікавився Брегон.

- От і мені стало цікаво, то я й зазирнув у дупло. І тут мені в ніс немов голки увіткнули. Знаєш, як боляче?!

- А нічого сунути свій ніс, куди не належить, - з`єхидничала Таффі.

- Але ж цікаво було...

- Тепер ми із-за твоєї цікавості мокрі з голови до ніг.

Клайм винувато опустив голову і шмигнув носом.

- Гаразд, погода сонячна - скоро обсохнемо! - заспокоїла його Таффі. - Краще поглянете сюди. Стежина упирається в стіну і далі нікуди не веде.

Друзі підійшли до стіни і почали її уважно розглядати.

Поверхня здавалася рівною і гладкою, ніде ні виступу, ані щілинки.

- Можливо, це яка-небудь зачарована стіна? - припустив Клайм. - Може, потрібно сказати заклинання - і тоді стіна відкриється?

- Яке заклинання?

- Хіба я знаю?! Напевно, чарівне...

- Як же ми тоді її відкриємо?

Таффі сумно зітхнула, задумливо зморщивши носик, і сказала:

- Гаразд, цю загадку ми вирішимо потім.

- А як? - стрепенулися цікаврики.

- Я знаю, як! - рішуче відповіла Таффі. - Але зараз у нас мало часу. Давайте спробуємо пройти крізь туман і поглянемо, що там!

Друзі з жалем поглянули на таємничу стіну і попрямували у бік густого туману. Наблизившись до нього, вони, не зупиняючись, зробили крок вперед, але натрапили на м`яку невидиму стіну. Спробували ще раз, але знову нічого не вийшло.

- Можливо, спробувати з розгону? - запропонував Клайм.

Він відійшов назад, розбігся і стрибнув у туман. Але тут же відлетів назад, немов гумовий м`ячик, і гепнувся на траву. Таффі і Брегон дружно розсміялися.

- Зовсім навіть і не смішно! - образився Клайм. - Самі спробуйте...

- А що - і спробуємо! - завзято вигукнула Таффі.

Вона скинула на землю свій рюкзак, гарненько розбіглася і стрибнула з розгону прямо в туман, широко розкинувши руки і дзвінко сміючись. Невидима стіна м`яко спружинила і відкинула пустуху в траву.

"Оце дівча!" - захоплено подумав Клайм.

Брегон наслідував прикладу Таффі і теж стрибнув у туман. За мить він вже летів в густу траву сторчголовою, смішно смикаючи ногами. Цікаврики розвеселилися. Вони стрибали, як м`ячики. Дзвінкий сміх розносився на всі боки. Але незабаром втомилися.

Таффі поправила розпатлані кучерики і сказала:

- Звичайно, це здорово: так стрибати і радіти! Але у нас є справа. Якщо не виходить тут, то давайте пошукаємо прохід в іншому місці. Не може бути, щоб крізь цю стіну не можна було пройти.

Друзі повільно рушили уздовж стіни туману, час від часу пробуючи пройти крізь неї. Непомітно вийшли на стежину, яка прямувала у бік широкого поля, на якому лише подекуди виднілися самотні дерева та невеликі чагарники.

- Стривайте! - зупинився Брегон. - Куди це ми прямуємо? Туманні ж землі залишилися позаду, а тут якесь поле.

- То це ж Поле чудес! - ахнула Таффі. - Кажуть, тут немає зворотної дороги. Потрібно негайно повернутися.

Цікаврики розвернулися, щоб відправитися назад, але із подивом виявили, що тупцяють на місці.

- Нічого не розумію... - розгубився Клайм. - Я йду собі і йду, а чомусь весь час лишаюся на одному місці. Цікаво...

- Все зрозуміло! - сказала Таффі. - По цій стежині можна йти лише в один бік.

- А як же ми повернемося? - поцікавився Брегон.

- Ніяк!

- Що ж це виходить? - обурився Клайм. - Тепер ми все життя будемо тупцяти на одному і тому ж місці?!

- Навіщо? - спокійно заперечила Таффі. - Підемо вперед по стежині.

- Цікаво тільки, куди вона нас приведе?

- Куди-небудь та приведе. Чи ти бажаєш тут все життя просидіти?!

- Ще чого! - пирхнув Клайм.

- Тоді пішли вперед. Там видно буде.

Стежина бігла через поле, огинаючи невисокі пагорбки, порослі пухнастими кульбабами. Йти було легко. Здавалося, ноги йдуть самі, не знаючи втоми.

- І чому це поле називається Полем чудес? - дивувався Клайм. - Поле собі і поле. Жодних чудес не бачу.

- А стежина, якою можна прямувати лише в один бік? - нагадала йому Таффі.

- Ну, хіба що стежина... - погодився Клайм. - Але ж стежина - вона сама по собі, а поле тут до чого?

Раптом Брегон, який крокував попереду, почав принюхуватися. Його ніс аж затремтів від зацікавлення, а вуха встали сторч.

- Стійте! - замруживши від задоволення очі, Брегон з насолодою прицмокував.

- Що сталося? - нашорошився Клайм.

Таффі зацікавлено поглянула на Брегона.

- Я відчуваю запах шоколадних цукерок! - мрійно виголосив він.

Чутливий ніс ще жодного разу не підводив Брегона: варто було кому-небудь покласти на стіл цукерки або тістечка, як цікаврик вже був тут як тут. Ось і тепер, покрутивши толовою, він протягнув руку вперед.

- Там... - рішуче вказав Брегон. - Там багато моїх милих смачненьких шоколадних цукерочок.

Він швидко-швидко пішов по стежині вперед. Клайм і Таффі ледве встигали за ним. Вони, як і всі цікаврики, теж були не проти поласувати.

Стежина проходила поряд з великим деревом. Його гілки важко зігнулися донизу. А на гілках висіли... цукерки!

- Оце так диво! - вигукнув Клайм. - Це ж справжнісіньке цукеркове дерево!

Несподівано Брегон підстрибнув і помчав уперед, та з такою швидкістю, немов за ним гналася величезна зграя голодних вовків.

- Брегоне, ти куди? - розсміявся Клайм.

Він зробив ще один крок і відчув, як ноги самі собою теж понесли його до цукеркового дерева.

- Агов, ласуни! - гукнула друзів Таффі. - Куди ви так поспішаєте? Тут цукерок на всіх вистачить.

Але не встигла вона це сказати, як і сама помчала за Клаймом і Брегоном, розкривши рота від подиву.

Цікаврики кулею промчали повз дерева, не затримавшись біля нього ні на мить. Лише віддалившись на відстань, вони змогли зупинитися і перезирнутися, нічого не розуміючи.

- Ну що - наїлися? - першою порушила мовчання Таффі.

Брегон мовчки зробив крок назад, та ба: стежина пропускала лише в один бік, а назад же дороги не було. Тоді Брегон зробив крок ліворуч, і знову у нього нічого не вийшло, зробив крок праворуч - те ж саме.

- Та що ж це таке? - ледве не плачучи, вигукнув цікаврик.

Цукеркове дерево було зовсім поряд, і ароматні цукерки спокусливо погойдувалися на вітках, немов дражнили друзів. Але повернутися до них цікаврики вже не могли.

Брегон всівся на землю і гірко заплакав. Він так любив шоколадні цукерки... бачити їх і не мати можливості з`їсти жодної - було для цікаврика справжнісінькою мукою.

Клайм поклав руку на плече приятеля і почав його заспокоювати.

- Не плач, Брегончику, з-за якихось цукерок... може, вони не справжні і зовсім не смачні.

- Ага... не смачні... - ще голосніше заревів Брегон. - Он який від них дух іде! Мене ніс ще ані разу не підводив. Вони найсправжнісінькі і дуже смачні.

Таффі з жалем поглянула на цукеркове дерево і сказала:

- Плач - не плач, а цих цукерок нам не бачити! Отже не будемо марнувати час. Підіймайся і підемо далі.

Хлюпаючи носом, Брегон підвівся і понуро поплентався за друзями. Він навіть не хотів дивитися навкруги і крокував, ображено опустивши голову.

- Егей, погляньте - ще одна обманка! - пролунав голос Клайма.

Брегон побачив поряд із стежиною пишний кущ малини. Усі гілки були обліплені соковитими червоними ягодами. До куща залишалося всього декілька кроків.

- Ну вже тепер я дурнем не буду! - сердито пробурмотів Брегон. - Якщо знову мене мимо понесе, то схоплюся за гілку.

Він розчепірив руки і почав підкрадатися до куща, кожного разу обережно переставляючи ноги до тих пір, поки не підійшов впритул. Клайм і Таффі зупинилися, з цікавістю спостерігаючи за діями Брегона, який недовірливо протягнув руку і зірвав декілька ягід.

Нічого не сталося. Брегон стояв, як стояв, і кущ нікуди не втік. Всі полегшено зітхнули.

- Тепер хоч наїмося досхочу, - виголосив Брегон, зробивши крок до куща і зриваючи ягоду.

Таффі і Клайм від подиву очі витріщили.

- Брегончику, ти де? - злякано покликала Таффі.

- Та тут я, тут! - пролунав задоволено цямкаючий голос цікаврика. - Чого це ви на мене так витріщилися, ніби вперше бачите?

Друзі розгублено дивилися на порожнє місце, звідки лунав голос Брегона.

- Ми тебе зовсім не бачимо...

- Тобто, як не бачите? - у свою чергу розгубився Брегон.

- Не бачимо - і все тут! Лише голос чуємо...

Клайм почухав ніс. Очі у нього блищали від захвату.

- Цікавенько... дуже цікавенько... - виголосив він. - Напевно, це чарівні ягоди. Вони роблять невидимкою того, хто їх з`їсть. От здорово!

Почулося підозріле сопіння, а потім пролунав тремтячий голос Брегона, який ось-ось готовий був розплакатися:

- Ну чому мені так не таланить? Весь час, як з тобою зв`яжуся, так потрапляю в неприємності. Як ослячі вуха, так будь ласка - Брегону. А як шоколадні цукерки - то повз носа. Тепер ось я і зовсім зник, один лише голос залишився...

- Ти не сумуй, - заспокоїв Клайм приятеля. - Ти ж тепер можеш скрізь побувати непомітно і визнати все, що тільки захочеш. Це ж так цікаво!

- І нічого не цікаво! - розсердився Брегон. - Не хочу бути невидимкою. Хочу бути таким, як всі.

- Заждіть! Не сперечайтеся! - зупинила друзів Таффі. - Дивіться, там попереду ще один кущ. Можливо, на ньому ростуть ягоди, які повертають видимість?

Клайм і Таффі пройшли вперед і зупинилися біля куща. Але це була не малина, а якісь невідомі сіруваті ягоди.

- Брегон, ти де? - покликав Клайм.

- Тут я... - пролунало зовсім поряд.

Клайм з сумнівом поглянув на неапетитні ягоди і наказав:

- Пробуй!

- Чому знову я? - обурився Брегон. - Давай цього разу ти спробуєш.

- А мені навіщо?! Я ж нормальний, а от ти - невидимка.

Брегон ображено засопів.

- А раптом зі мною знову що-небудь станеться?..

- З тобою і так сталося! - зупинив його Клайм. - Тобі все одно втрачати нічого. Пробуй!

- Гаразд вже... - погодився Брегон.

Одна з гілок сіпнулася - і від неї відірвалася сіра ягода. Вона повисіла в повітрі, а потім зникла.

- Фу, яка гидка! - пролунав голос Брегона, і він з`явився, перелякано витріщивши очі.

- Ну що? - запитав він. - Мене вже видно?

Клайм і Таффі кинулися до друга і почали на радощах його обіймати. Але Брегон відсунувся і збентежено попросив Клайма:

- Будь ласка, поглянь: чи все у мене добре?

- Що ти маєш на увазі? - здивувався Клайм.

- Ну... всякі там хвости, роги або вуха...

- Та нема у тебе нічого такого!

- Ні, ти вже, будь ласка, поглянь уважно, - наполегливо повторив Брегон.

Клайм знизав плечима і обійшов довкола нього кілька разів.

- Нічого зайвого не немає.

Брегон полегшено зітхнув. Він серйозно поглянув на друзів і рішуче оголосив:

- Все! Більше я на цьому Полі чудес нічого їсти не буду! Хай мені пропонують хоч цілі гори солодощів - навіть не погляну на них!

- А хто ж тобі пропонує? - хихикнула Таффі.

- Ну... не знаю, але на всяк випадок попереджаю.

- Добре, але скоро вже вечір, а ми все ще на цьому полі тупцяємо. Пора вже вибиратися звідси.

Клайм і Брегон погодилися. Більше ніде не зупинялися і не звертали уваги на різні спокуси. Лише Клайм з жалем виголосив:

- Ех, шкода, не здогадалися набрати ягід з тих кущів!

Сонечко опускалося все нижче і нижче, тіні поступово подовжувалися. Наближався вечір.


Глухий Кут


Оманлива стежина зникла так само непомітно, як і з`явилася. Цікаврики стояли на широкому пустирі, зарослому колючими чагарниками і бур`янами. В сутінках попереду вгадувалася висока будівля. Але в неї не світилося жодне віконце, тишу порушували лише невгамовні цвіркуни. Підійшовши ближче, друзі з зацікавленням почали роздивлятися будівлю. Це була старовинна напівзруйнована фортеця. Порослі мохом ворота, які колись закривали вхід, лежали на землі. По всьому було видно, що тут вже давно ніхто не живе.

- Цікаво, куди це нас занесло? - подав голос Клайм.

- Здається, я здогадуюся... - спохмурніла Таффі. - Це Глухий Кут. Тільки я сподівалася, що ми навідаємося сюди вдень, коли видно, а вийшло інакше.

- Не хочу в Глухий Кут! - перелякано прошепотів Брегон.

Він благально поглянув на друзів і тужливо додав: - Можливо, вже досить нам пригод? Давайте повернемося назад.

- Ти що, забув - зворотної дороги немає. Стежина пропускає лише в цю сторону.

- А як же тоді бути? - розгубився Брегон.

- Звідси можна вибратися лише на дорогу, яка веде в Східну гавань.

- Тоді давайте відразу на неї і відправимося.

- А тобі не боязно йти вночі через Дикий ліс?

- Навіщо нам через нього йти? - злякався Брегон.

- Тому що на дорогу можна вийти лише через Дикий ліс.

Брегон сів на землю і охопив голову руками.

- От влипнули, так влипнули! - лише і зміг сказати він.

У цю мить Клайм помітив в одному з верхніх віконець слабке світло.

- Дивіться, там світиться віконце! - вигукнув він. - Напевно, тут хтось таки живе. Давайте увійдемо і поглянемо.

Таффі з сумнівом похитала головою, але нічого не відповіла. Вона мовчки підхопила свій рюкзак і попрямувала до дверей услід за Клаймом.

Брегон залишився сидіти на землі, незадоволено бурмочучи собі під ніс:

- Ідіть, а я краще тут посиджу...

Раптом над його головою пролунало ляпання крил і хрипке каркання. Це припізніла ворона поверталася на ніч до лісу. Брегон від несподіванки підскочив і кинувся навздогін друзям. Він ледве не збив їх з ніг.

- Ти ж хотів залишитися на вулиці! - здивувався Клайм.

Брегон зніяковів, але не розгубився.

- А я подумав: раптом вам стане боязно. Разом воно якось веселіше.

- Ага, так ми тобі і повірили! - пирхнула Таффі. - Сам, напевно, злякався?

- Ну... зовсім трішки... - схитрував Брегон, хоча у нього від страху коліна тремтіли.

Відкривши двері, цікаврики побачили широкі кам`яні сходи, що вели на верхні поверхи. На тріснутих сходинах лежав товстий шар пилу, а в кутку, біля самих дверей, висіла павутина з двома забавними кошлатими павучками, які витріщили на прибульців перелякані очі-намистинки. Побачивши їх переляк, Брегон підбадьорився:

- А тут зовсім навіть не страшно.

Легкий вітерець штовхнув двері, і вони рипнули.

Брегон від несподіванки аж присів. Клайм і Таффі посміхнулися.

- Не схоже, щоб хто-небудь тут жив, - завагалася Таффі.

Клайм знизав плечима і запропонував:

- Давайте піднімемося на верхні поверхи і поглянемо. Цікаво ж, а раптом там є що-небудь незвичайне?

- Що, наприклад? - пролунав зверху скрипучий голос.

Друзі поглянули вгору і обімліли: там, у дверному отворі стояв старець. Але не звичайний, як, наприклад, дідусь Ватроль. Цей старий був весь білий, немов туманна хмара, і світився, як місяць. Він суворо поглянув на принишклих цікавриків і раптом сумно посміхнувся.

- Раз вже прийшли, то заходьте і не бійтеся - ніхто вас не образить.

- А ми і не боїмося зовсім, - збрехав Брегон.

- Гаразд, гаразд, піднімайтеся вгору.

Цікаврики насторожено піднялися по сходинках і услід за старим увійшли до просторої кімнати. Тут було на подив чисто і затишно. Уздовж стін розташовувалися великі шафи, заставлені книгами. Між ними стояла широка канапа, накрита пуховим пледом. Посеред кімнати, в оточенні м`яких крісел розташувався великий круглий стіл. На ньому лежала розкрита книга, біля якої горіла свіча. Світло від неї і побачив Клайм, коли стояв на вулиці.

- Сідайте в крісла, - запросив старий. - І розкажіть мені: хто ви і як сюди потрапили?

Клайм не відчував страху. Він почав розповідати про те, як разом з друзями відправився в подорож і що з ними трапилося в дорозі. Старий мовчки кивав головою, іноді посміхаючись, а потім з легким здивуванням поглянув на цікавриків і сказав:

- Я бачу, що ви дуже сміливий і допитливий народ. Давно вже в наших краях ніхто не бував, а ми самі звідси ніколи не вирушаємо.

- А хто це - ви? - поцікавилася Таффі.

- Ми - це привиди.

- Який же ви привид? - здивувався Клайм. - Ви зовсім навіть не страшний. А я чув, що всі привиди дуже страшні і небезпечні.

Старий тихенько розсміявся.

- Це вигадки. Просто ми не такі, як всі інші. Вдень - спимо, тому нас ніхто не бачить. А вночі нам подобається гуляти або читати цікаві книжки. Ми ніколи нікому не робили нічого поганого. Напевно, нас бояться тому, що ми трохи світимося. Але ми до цього вже давно звиклися і не ображаємося.

Клайм сидів в кріслі і сам ледве не сяяв від щастя. Ще б пак! Адже він розмовляв із справжнісіньким привидом. Йому так хотілося поставити багато різних питань! Цікаврик відчував, як свербить ніс від нетерпіння, але стримував себе, щоб не здатися неввічливим.

Час летів непомітно, а він сидів і слухав розповіді про далекі країни, де живуть люди, про давні часи, коли ще Дрімландія була відкритою країною, про могутніх чарівників і летючих драконів, і ще про багато-багато чого цікавого...

- А де ж інші привиди? - не стерпів Клайм.

- Сьогодні свято Великого Місяця, і тому всі привиди зібралися на скелястому березі океану, щоб відсвяткувати цю подію. У фортеці залишився лише я.

- А чому ви не пішли?

- Тому що дуже старий для цього. До того ж, хто б зустрів вас і прийняв тут?

- А звідки...

Але старий підняв долоню, зупиняючи невгамовного цікаврика.

- Питання, як я бачу, у тебе ніколи не закінчяться. Скоро вже настане ранок, а вам ще потрібно відпочити. Та і мені, як тільки світати почне, потрібно лягати. Отже влаштовуйтеся на канапі та засинайте, а я ще трохи почитаю свою улюблену книгу.

Сонні цікаврики лягли і миттєво заснули. Привид дбайливо укрив їх теплим пледом і повернувся до читання старовинної книги.

Тиша запала в кімнаті. Лише іноді чулося потріскування свічки та шерех перегортаючихся сторінок.


Дикий ліс


Прокинувшись вранці, друзі побачили, що в кімнаті нікого не немає, окрім них. Акуратно складені рюкзаки стояли в кутку кімнати. На столі, поряд із загашеною свічкою, лежала закрита книга, а біля неї стояла велика ваза з ароматними яблуками. Цікаврики зістрибнули з канапи і веселою юрбою збігли вниз. У дворі фортеці дзюрчав чистий струмочок. Пирхаючи і сміючись, друзі вмилися і знову повернулися у кімнату. Там вони наїлися яблук, прибрали за собою і вийшли на подвір`я.

- Який добрий цей привид, - сказала Таффі.

- І гостинний, - підтримав її Клайм. - Обов`язково потрібно буде як-небудь ще навідатися сюди в гості.

- І прихопити з собою гостинці, - додав Брегон, який при сонячному світлі забув про свої нічні жахи. - Лише потрібно буде перед цим гарненько виспатися, бо я сьогодні вночі слухав, слухав, і не помітив, як заснув.

Весело розмовляючи і зі сміхом згадуючи свої пригоди, цікаврики попрямували до Дикого лісу. Стовбури могутніх дерев стояли щільно, переплітаючись гілками. Соковитий плющ пишним килимом вкривав землю, упереміш з гладкими ліанами дерся на дерева, обплітаючи їх стовбури химерним узором.

Клайм, Таффі і Брегон увійшли до лісу по вузькій стежині. З усіх боків на них одразу навалилася тривожна тиша. Здавалося, дерева нахиляються, придивляючись до незнайомих сміливців, які порушили спокій стародавнього лісу. Під щільним килимом плюща чулося шелестіння, потріскування і сопіння невидимих мешканців зеленої гущавини. Поодинокі сонячні промені пробивалися крізь густу крону темного листя, золотими стрічками просвічуючи Дикий ліс.

- Щось тут вже занадто похмуро, - зіщулилася Таффі.

- Це точно, - підтримав Брегон, озираючись по сторонах. - От у нас в Сріблястому лісі всі дерева гладенькі і світлі. А тут вони якісь коряві й темні. І повітря важке...

Клайм крокував по вузькій стежині попереду всіх і уважно прислухався до підозрілих звуків. Цікаврик добре пам`ятав, що розповідав йому ельф Сонгвел про таємничий Дикий ліс і чорних чоловічків, коли вони їхали до Східної гавані. Клайм відчував, що з гущавини за ними вже давно хтось спостерігає. Він зупинився і почекав друзів.

- Мені здається, що за нами стежать, - серйозно попередив Клайм. - Тому давайте триматися разом. Мало що може статися...

- А хто за нами стежить? - поцікавився Брегон.

- Це я і сам хотів би знати...

Навіть зазвичай смілива Таффі принишкла, насторожено прислуховуючись і вдивляючись в чагарники. Раптом щось чорне промайнуло попереду, пересікаючи стежину, і сховалося в густому лісі.

- Ой, дивіться! - вигукнула Таффі. - Тільки що там хтось перебіг стежину.

- Де?

- Та онде, попереду!

- А хто це був?

- Хіба я знаю?! Я навіть не встигла розгледіти. Щось маленьке і чорне...

Клайм зсунув брови і, озирнувшись на всі боки, підняв із землі товсту палицю.

- Навіщо вона тобі? - здивувалася Таффі.

- Так, на всяк випадок.

- Ох, не подобається мені тут, - пробурмотів Брегон. - Давайте швидше вибиратися з цього лісу. Я вже хочу додому!

Цікаврики обмінялися поглядами і не змовляючись швидко пішли по стежині, яка кружляла між стовбурів могутніх дерев, відводячи їх далі і далі. Друзі крокували, ледве не ступаючи на п`яти один одному. Стежина збігла з горбка і завмерла на березі струмка, що протікав дном яру. Товста колода, яка раніше сполучала обидва береги, підгнила і, переламавшись навпіл, впала у воду. Судячи з усього, струмок був глибоким, а вода в ньому холодна.

- Ну, що далі робитиме? - запитала Таффі.

- Що-небудь надумаємо, - Клайм озирнувся на всі боки. - А де ж Брегон? Куди він подівся?

- Не знаю... - розгубилася Таффі. - Він йшов слідом за мною...

Раптом позаду з кущів почулося якесь сопіння, метушня, тріскотня зламаних гілок.

Клайм і Таффі кинулися на галас. Розсунувши гілки чагарника, вони побачили Брегона, який борсався в траві. На нього насідали декілька маленьких волохатих чоловічків, зростом приблизно наполовину нижче цікавриків. Вони з голови до ніг були вкриті густою шерстю. Чорні чоловічки обплутували Брегона тонкими мотузками і при цьому щось люто бурмотали.

Клайм кинувся на порятунок. Розмахуючи палицею, він голосно крикнув:

- Ану киш звідси, волохаті! Забирайтеся в свій ліс!

Чоловічки зістрибнули з Брегона і шмигонули в кущі. Один з них озирнувся і злісно проскрипів:

- Постривай, довгоносий, ми ще повернемося!

Друзі звільнили пошарпаного Брегона від мотузків і допомогли йому звестися на ноги.

- Як це ти примудрився відстати? - сердився Клайм. - А якби ми з Таффі не прибігли, то що з тобою було б?!

Брегон винувато похнюпився і почав виправдовуватися:

- Я не знав, що так вийде... Йду собі, раптом бачу - каблучка лежить...

- Яка каблучка? - перебила його Таффі.

- Ось ця сама! - Брегон із задоволеним виглядом розкрив долоню і продемонстрував гарну срібну каблучку.

- Я нахилився, щоб розгледіти, - продовжував цікаврик. - А вона узяла та й поповзла в кущі. Я - за нею...

- Як це каблучка може повзати? - здивувалася Таффі.

- Ото ж і мені стало цікаво. Я і поліз за нею. Виявляється, ці волохаті прив`язали до каблучки нитку і поклали на стежину для принади. Лише я каблучку вхопив, тут вони на мене і накинулися з усіх боків. А злющі які! Один мене навіть за палець вкусив.

І Брегон продемонстрував друзям пальця, на якому виднілися сліди маленьких гострих зубів.

- Потрібно швидко тікати звідси, - заклопотано сказав Клайм. - Мені розповідав про цих чорних чоловічків Сонгвел. Вони дуже злі і небезпечні.

- Але ж вони такі маленькі, - заперечила Таффі. - Пригадай, як чоловічки розбіглися, коли ми з`явилися!

- Їх було троє і нас троє. А якщо ці чоловічків збереться багато, що тоді буде?

Брегон, який милувався своєю знахідкою, раптово нашорошив вуха. Друзі прислухалися: з усіх боків доносилося шелестіння, потріскування і якийсь ритмічний стук.

- Що це?

- Не знаю, але це щось оточує нас.

В цей час почулися скрипучі голоси, що співали злу пісню:


Не ходи у Дикий ліс,

Не всувай сюди свій ніс!

Хто до нас попаде,

Той навік пропаде!

Бо ми любимо кусати

Та ще й кісточки ламати.

Хто до нас впав на зуб,

З того зваримо ми суп!


- Не хочу в суп! - злякався Брегон. - Я хочу додому!

Клайм і Таффі озиралися довкола, напружено шукаючи шлях до порятунку.

Заворушилися кущі, і з них почали вилазити чорні волохаті чоловічки. Їх було безліч. Розмахуючи загостреними палицями і кілками, всіяними довгими шипами, вони почали наближатися до цікавриків, шкірячи гострі зуби і злісно бурмочучи:

- Зваримо суп! Зваримо суп!

Бігти було нікуди. Злюки оточили друзів.

- Швидко підіймайтеся на дерево! - крикнув Клайм.

Поки Брегон підсаджував на нижню гілку Таффі і підіймався сам, він відганяв палицею чоловічків, що насідали на нього з усіх боків. Як тільки друзі піднялися вище, Клайм шпурнув палицю в нападаючих, підстрибнув, вхопився за гілку і підтягнувся до першої розвилки. Один з чоловічків вчепився йому в ногу, але Клайм іншою ногою брикнув його, і той відлетів, як гумовий м`яч. Цікаврики залізли на саму верхівку дерева і, відхекавшись, почали радитися.

- Ото ми вже влипли! - першим порушив мовчання Брегон. - Що тепер робитимемо?

Чорні чоловічки оточили дерево і злісно дивилися на цікавриків, до яких не могли дістатися. Клайм глянув униз.

- Почекаємо. Можливо, вони вгамуються і підуть, - сказав він.

- Як же, підуть! - недовірливо відгукнулася Таффі. - Поглянь, як у них очі виблискують від злості.

Волохаті чоловічки про щось галасували, розмахуючи руками. Але раптом галас припинився, вони оточили дерево й нахилилися до нього. Пролунав хрускіт і тріск. Дерево почало дрібно тремтіти.

- Що вони там роблять? - поцікавився Брегон.

- Здається, дерево гризуть, - здивовано відповіла Таффі.

- Навіщо? Можливо, вони дерева їдять?

- Їсти вони нас будуть, - похмуро пояснив друзям Клайм. - А дерево хочуть підгризти, щоб воно впало.

В цей час дерево гойднулося, і цікаврики, обійнявши стовбур, притиснулися до нього, з жахом думаючи про те, що з ними буде через декілька хвилин.

Несподівано Клайм відчув, як його щось вкололо в груди. Він засунув руку за пазуху і вийняв чарівний драконів зуб з дірочкою, дарований йому велетнем Хьюджем.

- Як же я про нього забув?! - ляснув себе по лобу Клайм.

Він радісно засміявся і, звісившись униз, крикнув:

- Егей, волохаті! Постривайте, зараз вам буде сюрприз!

Чорні чоловічки задерли голови, злісно дивлячись на цікаврика.

Клайм підніс драконів зуб до рота і щодуху подув у нього. Негайно довкола зашуміло, затріщало - і поряд з деревом з`явився велетень Хьюдж. Він був вищий за дерева. Чорні чоловічки заверещали від страху і розбіглися хто куди, як перелякані таргани. Від жаху вони покидали свої палиці і колючі гілки.

Цікаврики захоплено ляскали в долоні, радіючи порятунку.

Хьюдж нахилився до дерева і підставив розкриту долоню. Клайм, Таффі і Брегон перебралися на неї. Тоді велетень підняв руку і поздоровкався:

- Привіт, Клайме! Що у тебе сталося?

- Вже нічого, Хьюдже! - посміхнувся цікаврик. - Тепер, коли ти тут, нам нічого не загрожує.

Клайм розповів велетневі про злих чорних чоловічків, а потім познайомив його зі своїми друзями.

- Друзі Клайма - мої друзі! - виголосив Хьюдж. - Скажіть, чим ще я можу вам допомогти?

- А допоможіть нам, будь ласка, вибратися з Дикого лісу на дорогу, - попросила його Таффі.

- З превеликим задоволенням! - відповів велетень.

Тримаючи цікавриків у піднятій руці, він рушив лісом, іншою рукою розсовуючи дерева, які по висоті сягали йому грудей.

Таффі і Брегон вперше в житті бачили справжнього велетня, а про те, щоб подорожувати, сидячи на його долоні, - і мріяти не сміли. Вони принишкли від захвату і з захопленням розглядали далекі простори, що відкривалися з висоти.

Незабаром ліс закінчився, і друзі опинилися на дорозі, яка вела зі Східної гавані в Сріблястий ліс.

Велетень відніс цікавриків до самого Сріблястого лісу. Тут він розпрощався з ними. Спритненька Таффі на знак вдячності поцілувала його в ніс.

Хьюдж почервонів від збентеження і опустив цікавриків на землю.

- А як же ти тепер повернешся на Острів велетнів? - схаменувся Клайм.

- Дуже просто, - відповів Хьюдж. - Потрібно дмухнути в дірочку драконівського зуба з іншого боку - і я опинюся вдома. Але знай, що більше зуб вже не буде чарівним. Хай він залишиться тобі на пам`ять. А якщо ти захочеш мене побачити, то приїжджай на Острів велетнів разом з Таффі і Брегоном.

Клайм змахнув на прощання рукою і дмухнув у дірочку драконівського зуба із зворотного боку. Щось гримнуло, блимнула блискавка. Від несподіванки друзі заплющили очі, а коли відкрили, то велетень вже зник.

- От і закінчилися наші пригоди, - зітхнув Брегон.

- А ти в цьому впевнений? - лукаво примружилася Таффі.

Вона змовницьки підморгнула Клайму, і вони весело розсміялися.


* * *


Після повернення друзів додому, їх життя пішло як і раніше: Таффі знову допомагала по господарству батькові - старому Руллу, а вільний час проводила у придворної ельфіни Меріллі. Таффі дуже хотіла навчитися мистецтву візерункової вишивки, а, як відомо, Меріллі була найкращою майстринею в цій справі.

Клайм часто навідувався до Глинистих пагорбів, щоб побачитися з дідусем Ватролем. Довгі вечори просиджували вони разом за старовинними книжками.

Брегон заприятелював з гномами і тепер весь час проводив у Печерному місті, за винятком тих днів, коли бував в експедиціях.

Звичайно ж, друзі часто зустрічалися і згадували про свої пригоди, заново переживаючи найцікавіші події.

От, мабуть, і все. Я розповів вам декілька історій, які сам знав. Цікаві вони чи ні - це вже вам судити. Але здається мені, що казки Кремезних гір ще не закінчилися. Адже не даремно Брегон знайшов у Дикому лісі ту сріблясту каблучку. Ну, самі подумайте: звідки у злих чорних чоловічків могла взятися така гарна каблучка?! Ох, чує моє серце, що не проста вона, ох, не проста. А ще та стіна, в яку впирається стежина біля Туманних земель?! Та і самі цікаврики довго на одному місці сидіти не зможуть. Обов`язково всунуть абикуди свої допитливі носики!

Анатолій Валевський цікавиться

  • Анатолій ВалевськийМожете залишити хоча б два слова чи лайк?
  • Задонатити
  • Добровільну фінансову допомогу на розвиток проекту у вигляді довільної суми коштів, яка Вас не обтяжує, можна швидко надіслати за вказаним під кнопкою "Задонатити" посиланням

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!