Коли кохаєш...
з рубрики / циклу «О. ГЕНРІ»
Коли людина любить мистецтво, то немає такої жертви, яка б здавалася їй занадто тяжкою.
Це наша передумова.
Нижченаведена розповідь дасть висновок і в той же час покаже вам, що ця причина зовсім неправильна. Для логіки це абсолютно новий факт, а для белетристики – фокус, який вважається давнішим за Велику Китайську стіну.
Джо Лерребі народився на Середньому Заході і з наймолодших років став виявляти геніальні здібності до образотворчого мистецтва. В шість років від народження він намалював прекрасний пожежний насос, повз який із надзвичайною поспішністю проходить якийсь важливий громадянин. Цей опус був вставлений в рамку і повішений у вікні москательні (москательня – лавка по продажу мускателі ( застаріла назва предметів побутової хімії). В двадцять років він залишив батьківщину і поїхав до Нью-Йорку, з краваткою, що вільно розвівалася і туго стягнутим гаманцем.
Ділія Керузер так багатообіцяюче брала шість октав в одному із південних сіл, розташованих серед соснових гаїв на Півдні, що рідні зібрали трохи грошей і відправили її на північ для того, щоб вона закінчила освіту.
Тільки тепер починається наша розповідь.
Джо і Ділія зустрілися в студії, де велика кількість студентів збиралася для того, щоб поговорити про світлотінь, Вагнера, музику, твори Рембрандта, малюнки, Вальдтейфеля (Еміль Вальдтейфель (1837 – 1915) – французький композитор, автор багатьох відомих вальсів), шпалери, Шопена і таке інше.
Молоді люди дуже скоро закохалися один в одного і, не втрачаючи дорогоцінного часу, одружились, тому що, коли людина любить мистецтво, то немає такої жертви, яка б здавалася їй занадто тяжкою.
Містер і місіс Лерребі почали хазяйнувати у своїй квартирці. Це була маленька, зовсім крихітна квартирка, але юне подружжя було дуже щасливе, тому що вони любили своє мистецтво і один одного. І моя порада всім молодим і багатим чоловікам полягає в наступному: продай усе, що маєш, а гроші роздай бідним! А потім поселись в маленькій квартирці наодинці зі своїм мистецтвом і своєю Ділією!
Мешканці таких квартир повинні завжди пам’ятати, що тільки вони воістину щасливі. Якщо домівка щаслива, вона ніколи не може бути занадто тісною. В таких випадках часто трапляються чудеса. Буфет може осісти і перетворитися на більярд.
Камін – в диван. Письмовий стіл – в додаткову спальню. Умивальник – в піаніно. Нехай всі чотири стіни зійдуться, - аби тільки ви з Ділією були всередині них. Якщо ж немає щастя у вашому домі, дім цей може бути великим і високим над усяку міру і потребу, а радості це не прибавить. Не прибавить в тому випадку, якщо ви увійдете до себе через нью - йорські Золоті Ворота, повісите вашу шляпу на мис Гаттерас, пальто – на мис Горн, а вийдете через Лабрадор.
Джо навчався в класі великого Маестрі, - хто ж не знає цього славного імені. Ділія брала уроки у Розенштока, слава якого така ж велика. Чоловік і жінка були безкінечно щасливими аж до того часу, доки хватало грошей на життя. Якби я не боявся бути цинічним, я сказав би, що так завжди у житті буває. Їхні цілі були зрозумілі і визначені. Джо обіцяв у самому нетривалому часі перетворитися на художника, студія якого завжди буде заповнена старими джентльменами з рідкими бакенбардами та товстими гаманцями, що прагнуть навперейми придбати останній твір маестро. І від Ділії можна було чекати, що вона через декілька років стане настільки музикальною і поважною, що при наявності непроданих лож і місць в оркестрі на спектакль з її участю вона відмовиться від виступу, пославшись на хворобу горла, і віддасть перевагу вечору за обідом в окремому кабінеті.
На мій погляд, кращими годинами для них були ті, коли вони сиділи в своїй квартирі і після студійних занять гаряче і пристрасно муркотали про справи. Чарівні були затишні обіди та легкі свіжі сніданки, під час яких вони обмінювалися своїми планами та сподіваннями, незмінно загальними і тісно об’єднаними: взаємна підтримка! взаємне натхнення! І – вибачте мою невигадливість! – незрівнянні були моменти, коли вони їли фаршировані оливки і сандвічі з сиром об одинадцятій годині ранку!
Але через деякий час мистецтво втратило свою чарівну владу над ними. Таке інколи буває. Висловлюючись вульгарною мовою витрати були великі, а прибутків – ніяких! Не хватало грошей на виплату містеру Маестрі і геру Розенштерну. Але коли людина любить мистецтво, то немає такої жертви, яка б здавалась їй занадто тяжкою. І ось тому Ділія вирішила, що для підтримки їхнього сімейства їй необхідно давати уроки музики.
Два-три дні вона ходила по місту в пошуках уроків. Одного разу увечері вона повернулась додому в захопленому настрої.
- Джо, дорогий мій! – радісно вигукнула вона. – В мене є учениця! Ах, ах, які прекрасні люди! Дочка генерала. Генерала А. Б Пінкні. На Сімдесят першій вулиці! Який прекрасний будинок! Ах, Джо, тобі треба було б подивитись на парадні двері. Я думаю, що вони в візантійському стилі. А як гарно всередині! Просто чудо! Ніколи, Джо, ніколи я не бачила нічого подібного! Учениця моя – рідна донька генерала, і її звати Клементина. Я вже майже закохалась в неї. Прекрасне створіння, завжди у білому! Які у неї прекрасні, вишукані манери! Їй вісімнадцять років. Я буду давати їй три уроки на тиждень. І подумай, Джо: по п’ять доларів за урок! Я розумію, що це, в цілому, не так вже й багато, але коли я отримаю ще два-три таких уроки, то я зможу відновити заняття з гером Розенштоком. А тепер, дорогий мій, прогони зморшки поміж брів, і давай гарненько повечеряємо!
- Ну, Ділі, ти, значить, влаштувалась, - сказав Джо, відкриваючи з допомогою ножа і маленького топірця банку з бобами, - а як же буде зі мною?... Невже ж ти думаєш, що я дозволю тобі бігати на уроки, в той час коли я буду мандрувати по країні високого мистецтва? Ні, не бути цьому: клянусь кістками Бенвенуто Челліні! Я думаю, що зможу продавати газети або мостити вулиці. Це дасть мені один-два долари на день.
Ділія підбігла до нього і повисла на шиї.
- Джо, дорогий мій хлопчику, ти зовсім з’їхав з розуму! Ти будь-що-будь повинен продовжити свої заняття в студії! Адже я не кинула своєї музики і не почала займатися чимось, що не має нічого спільного з мистецтвом! В той час як я учу, я сама навчаюсь! Я завжди нерозлучна зі своєю музикою. Адже на п`ятнадцять доларів на тиждень ми можемо жити як міліонери! Ти не смієш думати про те, щоби залишити Маестрі!
- Ладно, - відповів Джо, достаючи голубе зігнуте блюдо для овочів. – Нехай буде по-твоєму, але май на увазі, що я дуже незадоволений тим, що ти даєш уроки! Це не мистецтво! Але ти молодець все-таки, і я тебе дуже люблю за це.
- Коли людина любить мистецтво, то немає такої жертви, яка б здавалася їй занадто тяжкою! - відповіла Ділія.
- Маестрі дуже похвалив небо на моєму етюді «Парк»! – сказав Джо. – А Тінкл дозволив мені повісити в його вікні (тобто у вітрині). Якщо знайдеться такий особливий сорт ідіота-багатія, то він, можливо, купить етюд.
- Я не маю жодних сумнівів, що він купить, - ніжно відповіла Ділія. – А тепер давай подякуємо Бога за генерала Пінкні і за телячу печеню.
На протязі всього наступного тижня подружжя Лерребі дуже рано снідали. Джо раптом почав дуже цікавитися прекрасними вранішніми красками в Центральному парку, і Ділія умудрялась до семи годин ранку нагородити свого чоловіка достатньою кількістю закусок, ласк, поцілунків і похвал. Мистецтво – дуже вимогливий владика! В більшості випадків Джо повертався додому ближче до семи годин вечора. В кінці тижня Ділія з дуже гордовитим і урочистим, хоча і змореним виглядом кинула три п’ятидоларових папірця на стіл вісім на десять дюймів, що стояв у вітальні вісім на десять футів.
- Інколи, - сказала вона з легким зітханням, - Клементина стомлює мене. Я боюсь, що вона недостатньо займається сама, і я дуже часто вказую їй на це. Потім, вона завжди носить біле, і це справляє страшенно монотонне враження. Але сам генерал Пінкні – найчарівніший старий! Мені надзвичайно хотілось би, Джо, щоб ти побачив його! Він інколи заходить до нас, коли я займаюся з Клементиною, - адже я, здається, говорила тобі, що він вдівець? - і він стоїть біля нас і весь час смикає свою козлину борідку. « Ну-с, - частенько запитує він, - як поживають наші шістнадцяті і тридцять другі ноти?» Я хотіла б ще, щоб ти подивився на панелі в кімнаті і на ці килимові астраханські портьєри. У Клементини страшенно забавний кашель! Втім, я маю надію, що вона міцніша, чим здається на перший погляд. Ти гадки не маєш, як я вже прив’язалася до неї. Вона – дуже тендітна дівчинка, і порода дає себе знати в ній. Брат генерала Пінкні був якось міністром у Болівії.
І тоді Джо з виглядом Монте - Крісто дістав з кишені чистенькі, нові асигнації в десять, п’ять, два і один долар і положив ці гроші поряд з заробітком Ділії.
- Я продав цю акварель з обеліском одному приїжджому із Пеорії! – оголосив він.
- Не шуткуй зі мною! Він не із Пеорії! – сказала Ділія.
- Це все одно! Мені теж, Ділія, хотілось би, щоб ти подивилась на нього. Жирний такий хлопець, з шерстяним кашне і черепаховою зубочисткою. Він побачив етюд у вікні у Тінкла і спочатку подумав, що це вітряний млин. Але, так чи інакше, він все-таки молодець, тому що купив мій чудовий твір. Він замовив мені ще одну акварель: товарний залізничний склад в Лекуоні. Він забере ці етюди з собою, коли поїде додому.
- Я дуже рада, що ти продовжуєш займатися своїм ділом! – сердечно сказала Ділія. – І от побачиш, милий, що ми доб’ємося свого! Тридцять три долара! Та ми ніколи до цих пір не витрачали так багато грошей! Ми сьогодні можемо дозволити собі устриці!
- І навіть філе - міньйон з шампіньйонами! – вигукнув Джо. – Де виделка для маслин?
Наступної суботи ввечері Джо першим повернувся додому. Він знову виклав на стіл вісімнадцять доларів і почав ретельно стирати щось занадто чорне зі своїх рук.
Через півгодини прийшла Ділія. На її правій руці була безформна пов’язка з ганчірок та бандажів.
- Що це? – спитав Джо, після того як поздоровкався з дружиною.
Ділія посміхнулася, але не дуже весело.
- Клементина, - почала вона своє пояснення, - наполягала, щоб я будь-що-будь скуштувала блюдо, яке називається «уельський кролик». Вона така дивна дівчина! Цей «уельський кролик» був назначений на п’ять годин опівдні, після уроку. Генерал теж був присутнім. Цікаво було бачити, як він доставав блюдо! Ну, зовсім так, наче не він був хазяїном в домі, а простим слугою!
Між тим, я говорила тобі, що здоров’я Клементини досить слабке? Вона страшно знервована дівчинка! Коли вона розкладала нам на тарілки, то вилила велику частину підливи кролика на мою руку і кисть. Ох, страшно боліло, Джо! Бідна дівчинка була дуже засмучена. А генерал Пінкні, - ну, він майже з глузду з’їхав! Він кинувся вниз по сходинках і послав когось ( мені потім сказали, що він послав опалювача із підвалу) в москательню, звідтіля принесли трохи масла і матеріал для перев’язки. Тепер уже не так болить.
- А що це таке? – спитав Джо, ніжно взявши руку Ділії і витягши з-під бандажа щось біле.
- А це якась масляниста речовина! – коротко відповіла Ділія. – Скажи, Джо, ти продав свій другий етюд? – і з цими словами вона указала на гроші, що лежали на столі.
- Я продав? – спитав Джо. – Ах, так! Той самий чолов’яга із Пеорії отримав свій залізничний склад і, здається, замовить ще й «Парк» і «Гудзонову затоку». Скажи, Ділі, о котрій годині ти обпекла собі руку?
- Якщо не помиляюсь, це було десь біля п’ятої години дня! – сказала Ділія. – Праску, ні, кролика було знято з плити приблизно в цей час. Ах, тобі треба було бачити, що творилось з генералом Пінкні, коли…
- А ну-ка, Ділі, присядь на одну хвилинку! – запропонував молодий чоловік. Він підвів її до кушетки, сів поряд і обійняв за плечі. – Скажи, Ділі, чим ти займалася останні два тижні?
На протязі однієї чи двох хвилин вона хоробро витримувала натиск, не зводила з чоловіка очей, сповнених любові і впертості і вимовила якусь невиразну фразу щодо генерала Пінкні. Нарешті вона опустила голівку, і на світ божий виступили правда і сльози.
- Ніяких учениць у мене не було, - зізналась вона. – Але я не могла стерпіти, щоб ти полишив свої уроки у Маестрі. Я отримала місто у великій пральні на Двадцять четвертій вулиці. Мене поставили на крохмальні сорочки. Мені здавалось, що буде дотепно якщо я вигадаю цього самого генерала Пінкні і його дочку. Адже ж це було непогано, Джо? Сьогодні моя сусідка з нашого столу обпалила мене праскою, і всю дорогу додому я не переставала думати, щоб як-небудь обдурити тебе, і придумала «уельського кролика». Адже ти не сердишся на мене, Джо – ну, - так, ні? Адже подумай, мій милий, якби я не взялася за цю роботу, ти б ні в якому разі не зміг би продати свої акварелі приїжджому із Пеорії.
- Він був не із Пеорії! – повільно заперечив Джо.
- Але це зовсім неважливо, звідкіля він там! Але який ти в мене розумний, Джо! Поцілуй мене! Як це ти раптом здогадався, що я не даю уроки Клементині? Навіть дивно якось!
- Я не здогадувався до сьогоднішнього вечора! - Відповів Джо. – Я взагалі не здогадався б, якби раптом сьогодні мені не прийшлось послати із кочегарки матеріал для перев’язки і масло наверх в пральню, де якусь дівчину обпалили розжареною праскою! Останні два тижні я працював у пральні в якості кочегара.
- І ти значить?...
- І мій покупець із Пеорії, і твій генерал Пінкні з Сімдесят першої вулиці – витвори одного і того ж мистецтва, яке не має нічого спільного ні з музикою, ні з живописом!
Тут вони обоє нестримно розсміялися, і Джо почав:
- Коли людина любить мистецтво, то немає такої жертви…
Але Ділія зупинила його, приклавши свого пальчика до його губ:
- Ні, не так ти говориш! Правильніше буде так: «Коли двоє кохають один одного».
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
м. Нью – Йорк., 1905 рік.