Чорна сукня
з рубрики / циклу «О. ГЕНРІ»
Одного разу ввечері, коли Енді Донован прийшов обідати до мебльованих кімнат на Другій авеню, де він жив, місіс Скотт, хазяйка пансіону, познайомила його з новою жителькою, міс Конвей. Міс Конвей була молодою, скромною дівчиною невеликого зросту. На ній була проста, тютюнового кольору сукня, і всю свою увагу вона приділяла баранині в її тарілці. Вона сором’язливо підняла очі, кинула критичний погляд на містера Донована, ввічливо поздоровкалась з ним і знову повернулась до баранини. Містер Донован поклонився з тією вишуканістю і з тією сяючою посмішкою, які йому завоювали швидке просування в суспільній, діловій і політичній сферах. І вслід за тим подумки викреслив міс Конвей з переліку персон гідних його уваги.
Через два тижні Енді сидів на сходинках ганку, насолоджуючись сигарою. Над ним ззаду почулося м’яке шурхотіння. Енді повернув голову і…так і застиг у цій позі.
З дверей виходила міс Конвей. На ній була сукня чорніша за ніч із креп де… креп де… Одним словом, із цієї тонкої чорної тканини. Капелюшок на ній був чорний, і з нього спадала і розвівалась чорна вуаль, тонка, як павутина. Міс Конвей стояла на верхній сходинці і одягала чорні шовкові рукавички. Ніде на всьому її туалеті не було жодної білої чи кольорової плямки. Її пишне золотисте волосся було стягнуте в м’який сяючий вузол, що низько лежав біля потилиці. Її обличчя не можна було назвати гарненьким, але тепер воно було майже прекрасним. Воно світилось великими сірими очима, що були спрямовані в далечінь з виразом самого зворушливого смутку та меланхолії.
Майте на увазі, панночки, - вона була зовсім в чорному креп де… о, крепдешин… ось як називається ця тканина! Зовсім в чорному, і цей смутний, далекий погляд і волосся, що виблискувало під чорною вуаллю ( звісно, для цього ви повинні бути блондинками!) Старайтесь надати собі такий вигляд, як нібито ви хочете сказати, що хоча ваше молоде життя і розбите, але від прогулянки в парку ви не відмовляєтесь. І постарайтесь показатися в дверях в потрібний момент! І… ви можете бути впевненими, що спіймаєте на вудку будь-якого мужчину. Це, звичайно, надто цинічно з мого боку – чи не правда? – говорити в такому дусі про траурні костюми.
Містер Донован раптом знову записав міс Конвей до свого переліку персон, гідних його уваги. Він відкинув свою сигару, хоча її хватило б ще на вісім хвилин, і швидко встав.
- Який прекрасний, ясний вечір, міс Конвей! – сказав він. Якби метеорологічне бюро почуло переконливість його тону, воно б не забуло скористатися його словами для своїх передбачень.
- Так, для тих, хто може їм насолоджуватись, містер Донован, - сказала зітхаючи міс Конвей.
Містер Донован прокляв у своїй душі гарну погоду. Безсердечна погода! Повинен був йти град, сніг, дощ, щоб гармоніювати з настроєм міс Конвей!
- Я маю надію, що ніхто із ваших родичів?... – насмілився спитати містер Донован.
- Смерть вирвала у мене, - сказала міс Конвей дещо нерішуче, - не родичів, але людину, яка… Але я не хочу вам нав’язувати своє горе, містер Донован.
- Нав’язувати? – запротестував Донован, - Що ви, міс Конвей! Я був би у захваті, тобто мені було би жаль… Я хочу сказати, що ніхто не зміг би співчувати вам більш щиро, ніж я…
Міс Конвей злегка посміхнулась. І, о боже! Її посмішка була ще більш сумною ніж раніше.
- «Смійся – і світ засміється з тобою; плач – і сміх буде тобі відповіддю», - процитувала вона. – Я це пізнала на ділі, містер Донован. У мене тут, в місті, немає ні друзів, ні знайомих. Але ви висловили стільки співчуття, і я це високо ціную. (Він передав їй за столом двічі перець).
- Дуже сумно бути одній в Нью – Йорку, - сказав Донован, - Скажіть, міс Конвей, чи не прогулялись би ви трохи в парку? Це б трішки розігнало вашу хандру! І якщо ви дозволите мені…
- Дякую вам, містер Донован. Я з великою охотою приймаю ваше запрошення, якщо ви думаєте, що присутність тієї, чиє серце повне похмурого смутку, може бути вам приємною.
Через ворота залізної решітки вони увійшли в старий парк, де колись розгулювало обране суспільство і посідали на відокремленій лавці.
Є різниця між горем молоді і горем старих. Горе молоді стає легшим тому, що їй співчуває хто-небудь інший; у старих же горе залишається завжди однаковим.
- Він був моїм нареченим, - розказувала через годину про своє горе міс Конвей. – Ми повинні були обвінчатися майбутньою весною. Мені не хочеться, щоб ви думали, наче я хвалюсь перед вами, містер Донован, але він був справжнім графом. У нього були в Італії маєтності і за́мок. Його звали Фернандо Маззіні. Я ніколи не бачила нікого, хто б міг зрівнятися з ним в елегантності. Батько, звичайно, був проти шлюбу, і ми втекли, але батько догнав нас і повернув назад. Я була впевнена, що батько і Фернандо будуть битися на дуелі. Мій батько здає коней в оренду у Покіпсі, знаєте?
В решті-решт батько пішов на уступки і сказав, що згоджується на наш шлюб. Ми вирішили обвінчатися наступною весною. Фернандо пред’явив йому докази свого титулу і маєтності і поїхав до Італії, щоб приготувати для нас за́мок. Мій батько дуже горда людина, і, коли Фернандо хотів подарувати мені декілька тисяч доларів для приданого, батько розсердився і обізвав його якимось страшним словом. Він навіть не дозволив мені прийняти від Фернандо кольє і інші подарунки. І коли Фернандо від’їхав на пароплаві, я приїхала до Нью - Йорку і отримала місце касирки в кондитерській.
Три дні тому назад я отримала листа із Італії. І в листі мені сповістили, що Фернандо був убитий в гондолі.
Ось чому я в траурі. Моє серце містер Донован, назавжди поховане в його могилі. Я знаю, містер Донован, що зі мною можливо дуже нудно, так як я не можу нічим цікавитись. Я не хотіла б відволікати вас від веселощів і від ваших друзів. Можливо, ви бажаєте повернутися додому?
Тепер, панночки, якщо ви бажаєте, то подивіться, як швидко молодий чоловік візьметься за лопату, якщо ви йому скажете, що ваше серце зарите в могилі якого-небудь другого чоловіка. Молоді люди за своєю натурою грабіжники мерців. Спитайте про це будь-яку вдову. Треба ж що-небудь зробити, щоб повернути поховане серце скорботним ангелам у чорному крепдешині! З якого боку не дивитись, гірше за все, приходиться в таких історіях мертвим чоловікам.
- Мені вас страшенно жаль, - ніжно сказав містер Донован. – Ні, додому ми ще не будемо вертатись. Не говоріть, що у вас немає друзів у цьому місті, міс Конвей. Мені вас дуже жаль, і я хочу, щоб ви повірили, що я ваш друг і що мені вас дуже жаль.
- В мене його портрет тут, в медальйоні, - сказала міс Конвей, витерши очі хусткою. – Я нікому ніколи його не показувала, але вам я його покажу, містер Донован, тому що я вірю, що ви щирий друг.
Містер Донован довго і з великою цікавістю розглядав фотографію в медальйоні, який міс Конвей відкрила для нього. У нього була розумна, відкрита, майже красива фізіономія. Такий чоловік легко міг стати трибуном, вождем…
- У мене в кімнаті є великий портрет, у рамці, - сказала міс Конвей. – Коли ми повернемось, я вам його покажу. Це все, що в мене лишилося на згадку про Фернандо. Але він буде завжди у моєму серці, це вже насправді.
Перед містером Донованом стояло дуже важке завдання – замінити в серці міс Конвей нещасного графа, і він відважився на це, тільки тому що щиро захоплювався нею. Але важкість завдання, здавалося, не дуже його турбувала. Він взяв на себе роль співчуваючого, але веселого друга і так успішно розіграв її, що вже через півгодини вони сиділи за двома порціями морозива. Незважаючи на всі старання молодого чоловіка розвеселити міс Конвей, в її великих сірих очах вираз смутку анітрохи не зменшився.
Перш, ніж розійтися цього вечора, вона побігла наверх до своєї кімнати і принесла вниз фотографію в рамці, любовно загорнуту в білий шовковий шарф. Містер Донован мовчки і уважно дивився на портрет.
- Він дав мені цю фотографію в той вечір, коли від’їхав в Італію, - сказала міс Конвей. – Я з неї замовила портрет для медальйону.
- Красивий мужчина, - сказав від всього серця Донован. – А як ви думаєте міс Конвей: що, якби ви зробили мені задоволення поїхати зі мною на острів Коні - Айленд наступної неділі?..
Через місяць вони оголосили про свої заручини місіс Скотт і іншим мешканцям. Міс Конвей продовжувала носити свій траур.
Через неділю після їх заручин вони сиділи удвох на тій же лавці в старому парку, і тремтяче листя дерев кидало на них при місячному світлі свої неясні тіні. Але у Донована увесь цей день був на обличчі похмурий вираз. Він був такий мовчазний, що його наречена нарешті не витримала.
- В чому справа, Енді, чому ти сьогодні не в настрої?
- Нічого, Меггі.
- Але ж я це ясно бачу! Ти ніколи таким не був. Що сталося?
- Та так, дрібниці. Нічого особливого, Меггі.
- Ні, щось та є, і я хочу це знати. Тримаю парі, що ти думаєш про яку-небудь дівчину! Дуже добре. Чому ти не йдеш до неї, якщо ти її бажаєш? Візьми свою руку геть, будь ласка!
- Добре, я тобі скажу, - відповів Енді, але мені здається, що ти мене не зрозумієш. Ти чула про Майка Селлівана, так? «Великий Майк», як його всі називають.
- Ні, я не чула, - сказала Меггі. – І не хочу чути, якщо ти через нього такий сумний. Хто він?
- Він найбільша людина в Нью – Йорку, - сказав Енді майже благоговійно. – Він може зробити що завгодно з будь-яким політичним діячем. Він стоїть на недосяжній височині. Варто тобі сказати що-небудь нешанобливе про Великого Майка, - і через дві секунди на тебе накинеться мільйон людей. Та що там казати! Він недавно відвідав Європу, і королі поховалися до своїх нір, як кролики. Ну, так от, Великий Майк – мій друг. Я незначна величина в моєму районі, але Майк так же добре ставиться до незначних людей, як і до значних. Я зустрів його сьогодні на Бауері, і знаєш, що він зробив? Він підійшов і потиснув мені руку. «Енді, - сказав він, - я слідкував за твоїми успіхами. Ти наніс декілька гарних ударів в боксі, і я пишаюся тобою. Що ти хочеш випити?» Він бере сигару, а я – хайбол. І я йому розповів, що збираюся оженитися через два тижні. «Енді, сказав він, - пришли мені запрошення! Тоді я не забуду і прийду на весілля» Ось що сказав мені Великий Майк, а він завжди тримає слово.
Ти, звичайно, не розумієш цього Меггі, але я готовий дати відсікти собі руку, щоби тільки Майк Селліван був на нашому весіллі. Це був би найприємніший день в моєму житті. Якщо він приходить на чиє-небудь весілля, то кар’єра жениха забезпечена на все життя. Ось, чому я сьогодні виглядаю таким сумним…
- Так чому ж ти його в такому випадку не запросиш, якщо він так багато для тебе значить? – спитала Меггі.
- Є причина, чому я не можу цього зробити, - сумно сказав Енді. – Є причина, чому він не повинен бути на весіллі. Не питай мене, Меггі! Я все одно не можу тобі цього сказати.
- О, я і не цікавлюсь! – сказала Меггі. – Це, очевидно, через політичні переконання. Але це для тебе все ж не причина перестати бути люб’язним зі мною!
- Меггі, сказав Енді, після невеликої паузи, скажи відверто, ти мене так же любиш, як твого… графа Маззіні?
Він довго чекав відповіді, але Меггі не відповідала. Потім вона раптом притулилася до його плеча і почала плакати. Вона плакала і навіть тряслась від ридань, міцно тримаючи його руку і рясно поливаючи крепдешин сльозами.
- Ну, ну, ну! – заспокоював її Енді, забувши про власне горе. – В чому ж справа? Що знову таке?
- Енді, - ридала Меггі, - я збрехала тобі! Я весь час відчувала, що повинна тобі це сказати, Енді! Ніколи не було ніякого графа! У мене ніколи в житті не було жодного коханого! А у всіх інших дівчат були, і вони постійно говорили про них і хвалилися ними! І я помітила, що через це одне молоді люди приділяли їм більше уваги. При тому, Енді, я так шикарно вигляділа в чорному - ти знаєш, як мені до лиця - чорне. Тому я пішла до фотографа і купила ту фотографію. А з неї замовила маленьку для медальйону. І придумала всю цю історію з графом, щоб мати можливість носити траур… І ніхто не може любити брехунів, і ти, Енді, мене розлюбиш, і я помру від сорому. О, я нікого не кохала, окрім тебе. Це все!
Але замість того, щоб її відштовхнути, Енді лише міцніше притиснув її до себе. Вона глянула на нього і побачила над собою усміхнене і просвітлене обличчя.
- Ти міг би… ти міг би мені пробачити, Енді?
- Звичайно, сказав Енді. – Тепер все добре. Нехай граф відправляється на кладовище. Ти все тепер прояснила, Меггі. Я так і надіявся, що ти зробиш це до весілля.
- Енді, - сказала Меггі, - з боязкою посмішкою, після того як вона впевнилася у повному прощенні, - ти повірив всій цій історії з графом?
- Ну, як сказати… не дуже! – сказав Енді, достаючи свій портсигар. – Тому що у тебе в медальйоні був портрет Майка Селлівана.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
м. Нью – Йорк., 1905 рік.