Літо нашої молодості
з рубрики / циклу «Мініатюри»
Хоч і сумна трохи золотокудра осінь, але й у неї бувають свої чудові дні, особливо, коли приходить тендітне та ніжне бабине літо. Нехай не довго тішить воно своїми магічними чарами і час його швидкоплинний, проте цілком достатньо, щоб пробудити в поступово вистигаючій пам`яті, те спекотне, безшабашне літо далекої молодості, коли все здавалося таким легким і до країв наповненим яскравими фарбами життя. Ах, ця вільна летюча хода, що приємно хвилює уяву! Це бездонне блакитне небо і безоглядна щедрість почуттів, що киплять, як повноводна річка на крутих порогах... Скільки ж було пролито швидкоплинних, наче нестримні літні зливи, сліз, і тут же висушено палкими поцілунками... Та й той дзвінкий, задерикуватий сміх, часом. навіть зовсім без причини, а лише тому, що було дуже добре, досі ще звучить кришталевим дзвіночком десь у найпотаємніших куточках пам`яті. Чудовий був час…
Нині за холодним склом вікна ніяк не вгамується заклопотаний осінній вітерець. Він щось невиразно бурмоче, шарудячи пожовклим листям і метушливо перекидаючи його з місця на місце, лякає сонних голубів… кудись жене вистигаючим небосхилом набундючені сірі хмари... А в пам`яті спливає сором’язливе шамотіння очеретяних заростей на тій тихій річці, де залишилася пристань потаємних юнацьких надій. Там все ще кружляють у чарівному вальсі кришталеві легкокрилі бабки, пурхають бездумні метелики і дзвенять невгамовні цикади. А настирна зозуля в принишклій діброві, що розімліла від полуденної спеки, веде рахунок чи то рокам, чи то дням щасливого кохання, і завмирає серце в солодкій знемозі, благаючи продовжити цей рахунок ще хоча б трохи. Кивають гнучкі очеретяні стебла лоскотливими мітелками, даючи свою згоду і схиляючись на тонких довгих стеблах один до одного. Так шепочуться закохані, забувши про все навколо і занурюючись у вир улюблених очей... Що ж, проходить все, як казав мудрець, але пам`ять залишається з нами назавжди, і тепло її світла зігріває в будь-яку негоду...
Колаж Таїсії Саніної