Про скорботу
діатриба проти кініків
Варто поспостерігати за діями і словами більшості людей, відданих скорботі за вмерлим, і за тим, що знов і знов говорять їхні неодмінні втішники, і як, засмучені нестерпним лихом шанують те, що сталося для себе і для тих, за ким сумують, клянусь Плутоном і Персефоною, навіть чітко не розуміючи, чи важке і гідне суму чи, навпаки, горе радісне і чи не приводить воно бува до кращого. Так, поступаючись установленням та звичці, люди вдаються до печалі. Отже, коли хто-небудь помре, вони…. Втім, краще я скажу спочатку, яких думок тримаються люди про саму смерть, бо таким чином стане ясно, заради чого вони стараються в цих марних заняттях.
Так от, весь цей величезний натовп простих людей, яких мудрі називають невігласами, повірив Гомеру, Гесіоду і іншим творцям байок, визнав законом їхні вигадки, і вважає, що під землею існує якесь місце, глибокий Аїд, що він великий і широкий, вкритий мороком і сонця не бачить, і не знаю вже, як вони думають, звідкіля там береться світло, щоб можна було все-таки уважно розглянути все що в ньому знаходиться. Царює ж над цією прірвою брат Зевса, названий Плутоном; ім’я його схоже з Плутосом, богом багатства, тому (як казав мені один чоловік, що досить добре знається на таких питаннях), що Плутон багатий мерцями; тому і вшанували його таким прізвиськом. Так от цей самий Плутон наступним чином влаштував свою державу і все життя у пеклі: коли йому випав жереб царювати над померлими, Плутон прийняв їх під свою владу, взяв у безвихідні узи і тримає, не дозволяючи піднятися наверх зовсім нікому, зробивши від віку виняток тільки для дуже небагатьох і то лише через надзвичайні причини.
Країну Плутона навколо обтікають великі ріки і, вже страшні навіть за одними іменами: Лета – ріка забуття, Кокітос – ріка плачу і болю, Стікс – ріка жаху, Піріфлегетон – вогняна ріка, Ахеронт – ріка печалі і інші, схожі до них за назвою. Але найбільшим за всіх є Горе - Озеро, утворене Ахеронтом: його ні переплисти, ні перейти не можна без перевізника: вже дуже воно глибоке, щоб перейти убрід, і надто широке, щоб переплисти, і взагалі навіть мерці із пернатих не змогли б перелетіти через озеро.
При самому спуску, біля непорушних воріт, стоїть племінник царя – Еак, на якого покладено охорону воріт, і біля нього – триголовий пес і дуже зубастий: (1) на перехожих він поглядає дружелюбно і миролюбно, але на тих, хто спробує втекти, накидається з гавкотом і лякає їх роззявленою пащекою.
Тих, хто переправився через озеро всередину Аїда приймає широченний луг, що заріс асфоделем, і потік, чия волога – ворог пам’яті: тому він так і називається – Лета – ріка забуття. Все це достовірно розповіли нашим предкам прибулі звідтіля Алкестида і Протесилай, фессалійці, Тезей, син Егея, і гомерівський Одіссей (2) – поважні свідки і гідні довіри, що не пили, я думаю, із Лети, інакше б вони не могли пам’ятати про це.
Отже, за їхніми словами, Плутон і Персефона царюють і найвищу владу мають над покійними. Їм допомагає, поділяючи з ними обов’язок правління, цілий натовп всіляких Ериній, Пенеїв і Страхів, а також Гермес – втім останній, знаходився при них не постійно.
Намісниками, правителями і суддями поставлені двоє: Мінос і Радамант, обидва родом з Кріту, сини Зевса. Людей добрих, справедливих, що провели життя в чесноті, коли їх набереться значна кількість, вони відправляють начебто в колонію – на Єлисейські поля, щоб вони там вели найприємніше життя.
Коли ж отримають різних негідників, то, передавши їх Ериніям, судді відсилають їх в місце, уготоване нечестивцям, щоб вони несли там покарання згідно їхнього беззаконня. І яких тільки мук не терплять вони там! І на дибі вони корчаться, і в огні горять, коршунам розкльовуються, і на колесі крутяться, і камені на гору котять. Наприклад, Тантал стоїть серед озера з пересохлим горлом і, злощасний, наражається на небезпеку загинути від спраги.
Люди ж середнього життя, - а таких більшість, - блукають по лугу, перетворившись на безтілесні тіні, невловимі як дим. А живляться вони тими жертвопринесеннями, які отримують від нас, і померлими жертвами що їх приносять на могили. Тому, якщо у того чи другого покійника не залишається наверху, на землі, друга, або родича, то такий громадянин із царства мертвих залишається без їжі і голодує.
Все це настільки сильно розповсюджене серед більшості людей, що варто лише померти кому-небудь із близьких, як люди, перш за все спішать покласти померлому в рота обол, який повинен буде послужити платою човняру за перевезення, - і роблять це, не вияснивши попередньо, які ж гроші визнаються і знаходяться в обороті у мешканців пекла: чи має серед них силу аттичний обол, чи македонський, чи егінський. І чи не краще було б зовсім не мати можливості давати плату за перевіз: адже таким чином, через відмову перевізника прийняти їх, мерці були б відправлені назад нагору і повернулись би до життя.
Після цього, омивши покійника, - як нібито для підземних мешканців недостатньо купатися в тамошньому озері, - вмастивши дорогоцінним мирром тіло, яке вже почало випускати сморід, і увінчавши його квітами, що пишно розпустилися, виставляють покійника одягненого в найошатніший одяг, вочевидь, щоб померлі не мерзли дорогою і не попадали голими на очі Церберу.
Вслід за тим починаються голосіння і виття жінок, і загальні сльози, і биття себе в груди, і виривання волосся, і роздирання щік до крові. Інколи розривається одяг, і прахом посипається голова, і живі мають вигляд більш жалюгідний, аніж сам померлий: вони нерідко качаються по землі і головами б’ються об землю, а той померлий, нарядний і красивий, вінками зверх всякої міри увінчаний, покоїться високо і над усіма підноситься, як нібито спорядившись для урочистої ходи.
Далі мати, а не то так і сам батько, так, так, батько, виступивши із гурту родичів, припадає до тіла покійного, - уявимо, що на ложі покоїться юнак, молодий і прекрасний, тоді дійство, що розігрується над ним, вийде у нас напруженішим, - і починає виголошувати беззмістовні і марні промови, на які потрібно було б відповідати самому покійнику, якби він отримав дар слова. Отже, почне говорити батько, розливаючись у різних скаргах і розтягуючи кожне слово:
«Дитя моє найсолодше! Пішов ти від мене, помер ти і, до часу вкрадений, залишив мене одного, нещасного…. Не справив ти весілля, не народив дітей, не бився в боях, не обробляв землю! Не дожив ти до старості, не погуляєш ти більше, не полюблять тебе, і на банкеті з товаришами не нап’єшся».
Такі от і тому подібні промови буде проголошувати батько, думаючи, що син ще має потребу в цьому всьому і нудиться бажанням навіть і після смерті, але не має змоги ні в чому прийняти участі. Втім, що я говорю! Адже скільки було людей, котрі і коней і наложниць, а деякі навіть і виночерпіїв заколювали на похоронах, одяг і інші прикраси спалювали або закопували разом з покійними, як нібито там, під землею, мертві зможуть скористатися і насолодитися цим.
Але ясно, що такий скорботний старець розігрує всю цю виставу, про яку я говорив, і навіть ще більш зворушливе, не заради сина, - бо знає, що той не почує його, хоча б він кричав гучніше самого Стентора, і, зрозуміло, не заради себе самого: адже думати про це і розуміти все для себе було б достатньо і без усякого крику: кому, насправді, потрібно кричати самому собі. Отже, залишається лиш одне пояснення: заради присутніх батько померлого несе всю цю нісенітницю, не розуміючи навіть, що, взагалі, сталося з його сином, і куди він відійшов, і, більш того: не дослідивши питання про саме життя, яке воно є, так як інакше він би не став оплакувати відхід з нього як щось жахливе.
І, якби вдалося сину випросити у Еака і Аїдонея дозвіл ненадовго виглянути із зіву безодні, щоб припинити батьківське пустослів’я, він, мабуть що, сказав би: «Чого ти розкричався, злощасний чоловіче? Для чого спричиняєш мені клопоти? Досить тобі вищипувати своє волосся і шкіру з лиця здирати! Чого ради ти лаєш мене, називаючи нещасним та бідолашним, тоді як я зараз став більш щасливим і блаженнійшим за тебе? І чому тобі здається, що зі мною сталося дещо жахливе? Чи не тому бува, що я не встиг стати таким же старим, як ти зараз: з лисою головою, зморщеним обличчям, згорбленим, з тремтячими колінами і взагалі з часом вже ні для чого непотрібним, що прожив довгий ряд олімпіад і тридцятиріч, щоб в кінці кінців в присутності стількох свідків показати себе таким безумцем? Дурна людино! Що ти бачиш гарного в тому житті, в якому я більше не буду учасником? Чи, можливо, ти назвеш мені пиятики, обіди, наряди, діла Афродіти? Невже ти боїшся, що я загину, переставши мати потребу у всьому цьому, і не розумієш, що відсутність спраги куди краще за пиття і незнання голоду – їжі, і що не мерзнути зовсім – краще, чим мати надлишок одягу?
Ну, добре: оскільки ти, як видно, не розумієш цього, я навчу тебе голосити правильніше. Отже, починай спочатку і кричи: «Дитя нещасне! Не будеш ти більше знати ні спраги, ні голоду, ні холоду. Пішов ти, мій злощасний, від хвороб, і не страшні тобі більше ні гарячки, ні вороги, ні утискувачі! Ні любов тебе не буде мучити, ні злягання тіло корчити, і не прийдеться тобі для цього два-три рази на день вдаватися до розпусти, - от уже лихо! І глузувань не узнаєш, ставши старим, і докучливим для молоді не будеш».
Якщо так скажеш, батечку, то чи не здасться тобі, що слова твої будуть більш правдивіші і доречніші тобою промовлених. Але подивимось: можливо, ти мучишся, роздумуючи про морок, що царює у нас, про велику темряву, і потім ще боїшся, як би я не задихнувся закритий у гробниці. Одначе, в такому випадку повинно приймати до уваги наступне: коли стліють очі чи згорять через деякий час за допомогою Зевса, - якщо, звісно, ви порішили спалити мене, - тоді ні мороку, ні світла нам уже не потрібно буде бачити.
Але це, мабуть що, не саме головне. А яку користь принесуть мені ваші вигуки і биття в груди під звуки флейти, і непомірний плач жінок? Для чого мені прикрашений вінками могильний камінь? Чого ви думаєте досягти вашими жертвопринесеннями нерозбавленим вином? Чи ви думаєте, що вино по краплині просочиться до нас, мертвих, і проникне до самого Аїду? Бо те що стосується жертв пекла, то ви, думаю, і самі бачите, як найкращі частини приготовленого вами частування підхоплюються димом і безповоротно відлітають уверх, до неба, без усякої користі для нас, мешканців безодні, а те що залишається – прах, нікуди не годиться, якщо тільки ви не думаєте, начебто ми можемо харчуватися золою. Не таке вже й пустельне і безплідне царство Плутона, і немає у нас нестачі в асфоделі, щоб присилати до вас за продовольством. Так що, клянусь Тізіфоною, я б уже давно розреготався на всю силу над тим, що ви робите і говорите, але заважають мені пелена і пов’язка, якими ви стиснули мені щелепи».
Так він промовив, і смерть під кінець його мороком вкрила. (3)
Бачить Зевс! Якщо покійний повернеться і, спершись на лікоть скаже такі слова, хіба не повинні ми будемо визнати, що він говорить цілком справедливо? І, тим не менш дурні люди голосно кричать, посилають за навченим плакальником, що зібрав багато давніх жалісних голосінь, і користуються їм як соратником і ватажком безумного хору: плакальник заспівує, а родичі в лад підхоплюють його наспів.
До цих пір, тобто до плачу за померлим, людське глупство скрізь відповідає одним і тим же законам; але далі, при самому похованні, відбувається поділ відповідно до племінних звичаїв: еллін – спалює покійника, перс – закопує в землю, індус – одягає в прозору оболонку, скіф – поїдає, єгиптянин – висушує. Цей останній, я кажу про те, що бачив, - висушивши трупа, робить його учасником своїх банкетів і пиятик. І нерідко буває, що єгиптянин має потребу в грошах, і тоді його утруднення вирішується здаванням під заставу брата чи батька.
А кургани, піраміди і надмогильні камені, а надписи на них, яких хватає лише ненадовго, - хіба вони не є зайвими і не схожі на дитячу забаву?
А деякі, так навіть ігри влаштовують і надгробні промови проголошують, начебто захищаючи покійника перед підземними суддями чи виступаючи свідками на його користь.
І на останок влаштовується обід. З’являються родичі і втішають батьків за втраченого сина, і вмовляють що-небудь з’їсти, клянусь Зевсом, цей примус і самим батькам не є неприємним, так як вони теж уже зголодніли, три дні підряд утримуючись від їжі. І ось лунає: «Допоки ж, шановний, ми будемо сумувати? Дай спокій духу блаженно померлого. І якщо ти навіть вирішив безперервно оплакувати померлого, то і через це не можна залишатися без їжі, треба щоб вистачило сил на велику скорботу». І ось тут-то, тут – незмінно читають два відомих вірша із Гомера:
Навіть Ніоба прекрасна згадала в скорботі про хліб, (4)
і
Шлунком тужить за померлим - не личить ахейцям (5)
І батьки наважуються прийнятися за їжу, спочатку – соромлячись, боячись що здадуться вони, після смерті найдорожчого сина, тими, що віддаються людським слабостям.
Такі-от і навіть ще більш смішні вчинки виявимо ми, якщо поспостерігаємо, що робиться в скорботі за померлими. І все тому, що більшість людей вважає смерть найбільшим злом.
Примітки:
1)… триголовий пес і дуже зубастий…- Цербер.
2)… гомерівський Одіссей…- «Одіссея», пісня XI розказує про викликання Одіссеєм душ померлих, які розповідають йому про життя в підземному царстві.
3)… Так він промовив, і смерть під кінець його мороком вкрила – образ для смерті героя, що не один раз зустрічається у Гомера. «Іліада», пісня XVI, про Сарпедона, вбитого Патроклом, і про самого Патрокла убитого Гектором.
4)… Навіть Ніоба прекрасна згадала в скорботі про хліб…- див. «Іліада», пісня XXIV.
5)… Шлунком тужить за померлим - не личить ахейцям … - див. «Іліада», пісня XIX.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
антична Греція, друге століття н.е.
