Нам прийшлі не указ
з рубрики / циклу «Фентезі»
Сиві патли вогкого липкого туману повільно пливли над річкою, ліниво чіпляючись за потемнілі гілки звисаючого з берега рокитника. Холодні великі краплі, зриваючись з останнього, ще не облетілого листя, з приглушеним хлюпанням падали в темну воду. Крізь завісу туману з того боку, де знаходився протилежний берег, тьмяно просвічували жовтуваті плями і долинав невиразний приглушений шум - вечірнє місто жило своїм життям. Зараз там готувалися до гулянок, особливо молодь. Адже нині збиралися зустрічати Хелловін.
А на цьому березі в напівтемряві осіннього вечора насупився старий промоклий ліс.
У просторій ямі біля замшілого коріння стародавнього дуба-велетня жевріло ледь помітне вогнище, довкола якого понуро згорбилися три постаті. Димок від багаття стелився понад самою землею і, придавлений туманом, поступово розчинявся в ньому. Одна з фігур випросталася і, озирнувшись у бік річки, неголосно покликала:
- Агов, Федоте, ти що там застряг? Довго ще на тебе чекати?
Голос належав жінці незрозумілого віку. Була вона сухенькою, можна навіть сказати дещо охлялою, але на трохи витягнутому невиразному обличчі виділялися живі очі, в яких проблискував пустотливий вогник.
- Та йду вже, йду... - долетів приглушений голос.
На краю ями з`явився чолов`яга досить великих габаритів, який щось ніс. Наблизившись до вогню, він самовдоволено продемонстрував плетену з прутів вершу, до половини наповнену рибою:
- Я тут рибця підловив трохи, ну, що б марно не сидіти...
- А хто ж патрати буде?
Розсунувши товсті губища в самовдоволеній усмішці, чолов`яга повідомив:
- Так я вже того... все зробив, ти, Кіка, не переймайся.
Вправно спорудивши з гілок підпірки, він швидко нанизав на прути тушки рибин і, розмістивши їх ближче до вогню, влаштувався біля багаття.
- Еге ж, Федоте, у рибній справі ти перший майстер, - схвально крякнув кремезний присадкуватий дідок. – Одне слово - водяник.
- А ти, діду Льоха, он як спритно зі звіром справляєшся.
Жінка перевела погляд з одного на другого, усміхнулася і рішуче заявила:
- Ну, годі вже, а то ще захвалите один одного... забули, чого зібралися нині?!
- Забудеш тут, як же... - насупився дідок. - Мало того, що в наші краї прийшла ця їхня цими... цині... ну, як її там?
- Цивілізація, - глухо підказав чоловік, який досі мовчав.
- Ось-ось! - вигукнув дідок. - Так ще й ці прийшлі на нашу голову звалилися, щоб їм порожньо було! Ти мені, Омеляне, скажи: чи невже їм у своїх краях місця мало?
Мовчун розпрямив плечі й обвів присутніх задумливим поглядом. Усі завмерли в очікуванні. Домовик Омелян мав славу розважливого і слів даремно на вітер не кидав. До того ж мешкав він у місті й першим дізнавався про всілякі нововведення у світі людей. Щоправда і дружина його - весела кікімора Кіка теж була міською, та тільки, як і будь-яка жінка, далеко не дивилася, а більше на чоловіка свого покладалася. Ну, так воно ж споконвіку так повелося.
- Я так скажу, - прорік домовик. - У всьому люди винні. Це вони до нас прийшлих-то приманили. Усе їм іноземне подавай, звідти - з-за бугора, а своє споконвічно рідне і в гріш не цінують.
Він замовк ненадовго, немов обмірковуючи слова. Водяник Федот крадькома перевернув одну з рибин, щоб не підгоріла, і завмер, чекаючи продовження. Дід Льоха раптом шумно засопів, запустив лапищу в густу бороду і взявся там чогось вичухувати, але на нього так шикнули, що він застиг без руху і тільки грізно крутив очима з-під кудлатих бровей.
- У нас у місті просто біда, - знову подав голос Омелян. - Домовики розходяться, хто куди. У цих будинках нинішніх нам і сховатися ніде: ні печей немає, ані лазневих прибудов - саме лише бетон, пластик та скло...
- Про скло-то я знаю, - не втерпів дід Льоха. - А ті двоє інших, вони хто?
- Не хто, а що, - виправила його Кіка. - Це матеріал такий замість каменю і дерева. Ну, ти діду і темрява... одне слово - лісовик.
- Ми тутечки в лісах академій не закінчували, - огризнувся дідок. - Не те, що ви, міські...
- Та годі вам, - примирливо підняв руки Федот. - Знайшли час для сварок. Нехай Омелян договорить, куди домовики йдуть і чому...
- Чого вже тут договорювати, - знизав плечима Омелян. - Ті домовики, які спритніші, перекваліфіковуються в автомобільні - там хоч є де сховатися...
- Автомобілі - це такі саморушні вози, - квапливо пояснила Кіка.
Лісовик і водяний кивнули, мовляв, зрозуміло, і знову подивилися на Омеляна.
- Ну, так от, - продовжив він. - А решта подалися хто в глибинку, а хто й зовсім за тридев`ять земель. Краєм вуха чув, ніби Трифон Гаврилович із Наїною Київною туди ж вирушили...
- Ні, це я точно знаю, - заперечив дід Льоха. - Горинич від нудьги забрався у свою таємну печеру в горах і заліг у сплячку. А Баба Яга подалася до кращих часів у Лукомор`я - у неї там дача є, по сусідству з кощеєвою.
- Ну от, усі в розбіг, а ми тут самі з прийшлими розбирайся! - обурився Федот. - У мене і русалки, хоч якої завалящої, жодної не залишилося. Та й, чесно кажучи, люди річку так запаскудили всілякими нечистотами, що я й сам з побоюванням у воду входжу.
- Чого вже там, - шумно зітхнув дід Льоха. - У нашому лісі з лісовиків, майже один я й залишився. Чув, у Глухому бору ще Никодим начебто знаходиться, та й то Аука розповідав, ніби нагострив він лижі кудись аж за Тмутаракань, здається...
- Анчутка он теж кудись запропастився. Ні слуху ні духу не чути про нього... ех, що робити будемо тепер?
Усі принишкли, вдивляючись у тліюче вогнище, немов сподіваючись вгледіти там відповіді. Першою порушила тривале мовчання Кіка. Діставши звідкись зі складок свого одягу стареньке чесало, вона почала розпушувати рідке волосся і розмірковувати вголос:
- Люди-то, воно звісно, нині ласі стали до ненашенського.
- Вони й раніше теж того... - багатозначно пробурмотів лісовик. - Ще від правителів стародавніх почалося.
- Ну, то давно було, а я за нинішні часи кажу, - заперечила Кіка. - Люди, вони такі, піддаються впливу… а ось ці - прийшлі-то поприходили зі своїми заморськими святами. У них там усе з вогнями різними, з веселощами, музика сучасна...
- А ще ці… фелерверки різнокольорові, - вставив дід Льоха.
- А що, у нас вона теж музика є! - напружився Федот.
- Ага, так ти зараз молодь і проймеш сопілками та бандурами, - заперечив Омелян. - Закиснули ми ту у своїх стародавніх традиціях, а час-то новий уже накотився. Потрібно щось робити, осучаснюватися чи що.
- А як? Подивився я нещодавно на одного прийшлого, як його там... зомбя якийсь, шастав тут моїм лісом, - обурився лісовик. - Ну, упир упирем, та й годі, нічим не вирізняється, хіба що штанці драні з якогось блискучого матер`ялу. Бурмотів чогось там, зубами скреготів, а як я його шугонув, то такого дралу дав - тільки п`яти заряхтіли.
- Отож! Ці прийшлі, нашим не рівня, - реготнув Федот. - Боягузливі, хоч і хорохоряться. Нещодавно опівночі затіяли їхні гобліни танець якийсь біля вогнища. Ну, вони – ці гобліни на кшталт наших домовиків, тільки надто мерзенні. А тут якраз болотний Тиміш напідпитку звідкись повертався, ну, і заглянув до них на вогник.
- Тьху, ти! Знайшов із ким знайомитись! - обурилася Кіка.
- Так з п`яних очей же не розібрав, - заступився дід Льоха. - Чого напідпитку-то не буває?
- Ага, у вас, чоловіків, ледь що - відразу гірка винна…
Лісовик із водяним перезирнулися, здивовано знизали плечима і втупилися на кікімору з таким виразом, немов вона жахливу дурість ляпнула.
- Ти, Кіка, мовчи, коли не знаєш. Сама неп`юча, тому й не зрозумієш. Болотний хотів поспілкуватися душевно, за життя побалакати, а ті накинулися гамузом - тільки лахміття в боки полетіло. Тільки не тут-то й було: Тиміш образився на такий прийом, заревів, що твій бик, вивернув молоду осику з корінням та й поніс їх усіх скопом по байраках. До ранку ганяв, аж поки зоря не заграла...
Омелян підняв руку, закликаючи заспокоїтися, і промовив:
- Усе це так, теревені розводити до ранку можна, а нам потрібно вирішити, як бути сьогодні. Там у місті молодь усю ніч гуляти збирається, а що святкувати будуть?
- Так адже цей, як його? А! Хе-ло-він... тьху ти, язик зламаєш. Ну й слівце, прости Господи! - в серцях кинув водяник і негайно заткнув власним кулаком рота, злякано витріщивши очі.
- Ну, ти й даєш, Федоте, - скрушно похитав головою Омелян. - Адже знаєш, що нам не належить поминати ім`я... ну, сам знаєш кого. Ти б ще перехрестився...
Водяник злякано трусонув головою, усім своїм виглядом висловлюючи жаль.
- Я тільки ось чого не зрозумію, - в роздумах бурчав дід Льоха. - Адже це їхнє х-х... ну, свято чи що... чим воно краще за наше? Сьогодні ж якраз Велесова Ніч - найсправжнісінька чаклунська ніч великої сили, коли стоншуються кордони між світами. Духи предків приходять до своїх нащадків, щоб благословити їх, порадою допомогти чи ще якось. Чому ж своє святкувати не хочуть, а чуже з радістю?
- Так воно ж звісно, що немає пророка в батьківщині своїй, - зітхнув Омелян. - Особливо молодь на все іноземне зазіхає...
- А сало ж, мабуть, наше їдять! - з гарячністю вставив лісовик.
Раптово з-за річки пролунав якийсь тріск, хлопки. Усі дружно підвелися й повернули голови на шум. Над протилежним берегом у тумані розпливчастими квітчастими плямами спухали букети вогнів і з шипінням падали в темну воду.
- Ну ось, почалося, - буркнув Федот і опустився на місце. - Тепер оцю, як її там... дискотеку на всю ніч затіють…
Усі знову розсілися по місцях. Кіка задумливо почухала кінчик гострого носа і зі змовницьким виглядом запитала:
- А все чому?
Не чекаючи відповіді, вона швидко затарахкотіла:
- Ми сидимо собі по своїх сховищах і у вуса не дмемо, а прийшлі свої правила заводять. Треба було б нам за старими традиціями перед настанням темряви багаття розпалити, щоб молодь через них стрибала, музику якусь нинішню зорганізувати, хороводи... знову ж таки ряджених там покликати. Вона оця всяка іноземна нечисть своїх попривозила доходяг у блискітках - аж дивитися нудно - всі бліді, зелені, трясуться. Ще й гарбузи повидовблювали і всередину вогні повставляли - тільки харч перепсували. З гарбуза ж каша добряча, та й насіння полускати непогано, а ось так споганити... недобре. Треба з цим щось робити.
- Ну, і чого ж ти пропонуєш? - поцікавився дід Льоха.
- Так ясно ж, - посміхнулася кікімора. - Треба на дискотеку йти і там чого-небудь такого вчинити, щоб прийшлих осоромити, а свої, споконвічні традиції прославити.
- Так уже й прославити, - із сумнівом хмикнув Федот. - І як би нам це зробити, коли в них, у прийшлих, усе новеньке, блискуче, а в нас нічого такого і нема...
- А я згоден, - несподівано підтримав Кіку лісовик. - Тільки треба до цієї справи з кмітливістю підійти.
- Це як? - поцікавився Омелян.
Дід Льоха хитро посміхнувся, підморгнув і пояснив:
- Треба Лярву з Дикою Бабою покликати. Вони нині без діла нудяться, то ми їх супроти прийшлих і налаштуємо.
- Де ж їх знайдеш? Подалися, напевно, теж куди-небудь за тридев`ять земель.
- А от і ні! - урочисто заявив лісовик. - На міському звалищі вони знаходяться.
Усі враз пожвавішали, бо знали, що Лярва зі своєю подругою Дикою Бабою такі каверзи були, особливо проти чоловіків, що тільки тримайся. А прийшла забугорна нечисть, як на замовлення, здебільшого чоловічої статі підібралася. Мабуть, із бабами-то в них там скрутно, а в нас - хоч греблю гати.
Щоб час даремно не гаяти (до опівночі вже недовго залишалося), подалися всі разом на звалище, на ходу вирішуючи, як розмову вести. Та тільки даремно турбувалися. Лярва з Дикою Бабою як довідалися, що проти прийшлих коаліція збирається, одразу згоду дали. Не роздумуючи, вирушили на хелловінську дискотеку...
* * *
У фойє будинку культури було галасливо і, як водиться, надимлено від паління. То тут, то там із сухим тріском вибухали хлопавки, обсипаючи присутніх різнокольоровим конфетті. Худорлявий козлобородий ді-джей у величезних навушниках вигукував у мікрофон щось нерозбірливе. Гуркітливі акустичні колонки, здавалося, нетерпляче підстрибували, намагаючись зірватися зі своїх підставок. Вони вивергали моторошні гаркітливі акорди, серед яких бився в дикій агонії верескливий голос заморського співака. Пустотілі гарбузи з прорізаними щілинами очей і оскаленими пащами загрозливо світилися зсередини червонуватими вогнями.
Молодь у різноманітних костюмах, прикрашених черепами, кістками і розписаних кривавими патьоками, збивалася в групи. Усі були напідпитку, а дехто й на міцному підпитті. Присутні голосно розмовляли, виглядали збудженими і навіть дещо напруженими. Здавалося, всі чогось чекають. Час наближався до півночі.
Компанія на чолі з домовиком Омеляном пройшла крізь стіну і зупинилася біля бічних колон, озираючись на всі боки. З`явилися вони, звісно ж, незримими, щоб даремно не турбувати людей, але сповнені рішучості розібратися з прийшлою нежиттю та іншою заїжджою нечистю.
- Дивись, Омеляне, - ткнула пальцем у дальній кут фойє Кіка. - Які "красені" в нас тут є...
Усі дружно подивилися в той бік, куди вказала кікімора, і зустріли мертвущі погляди цілої юрби зомбі в дивакуватому вбранні. Вони були в подертих квітчастих сорочках, таких самих штанцях, з жіночими сережками у вухах, а в декого на напіврозкладених личинах були помітні сліди пудри та тонального крему, та ще й намиста на додачу бовталися на худих шиях.
- Ну й клоуни, - в серцях сплюнув дід Льоха.
- Однак вони тут заправляють, - резонно зауважив Федот. - І до того ж вміють робитися невидимими. Бачите, люди їх не помічають?!
Зомбі про щось порадилися між собою, а потім усією юрбою рушили до новоприбулих. Виглядало це дещо незвично: проходячи залом, зомбі оминали людей, щоб не зачепити, але при цьому вони залишалися невидимими, і присутні не звертали на них уваги. Лише деякі люди, напевно, найчутливіші, злегка щулилися, немов відчувши холодний подих, і здивовано озиралися на всі боки.
- Ну що, дівки, зараз ваш вихід, - усміхнувся лісовик, звертаючись до Дикої Баби та Лярви. - Подивимося, на що ви здатні...
Подруги самовпевнено перезирнулися і вдавано-байдуже знизали плечима.
- А ти не бійся, - огризнулася Лярва. - Сам тільки дивись не підвернись, а то приворожую і будеш потім за мною бігати, як песик прив`язаний.
- На мене не подіє, - відповів дід Льоха, але про всяк випадок відсунувся трохи вбік.
Зомбі наблизилися розв`язною ходою і, розташувавшись півколом, нахабно втупилися на Омеляна та Федота, немов інших і не було зовсім.
- Ну що, будемо знайомитися? – грайливо посміхнувся зомбі із сережкою в ніздрі.
- Було б бажання, - презирливо скривився водяник.
- То чого ви прийшли до нас на вечірку.
- Тут можуть перебувати тільки наші друзі, - з якоюсь незвичайною інтонацією в голосі додав другий зомбі. - Ну, що, будемо товаришувати?
Він грайливо підморгнув і простягнув руку до Омеляна. Домовик відступив на крок і рішуче попередив:
- Ти граблі свої прибери, щоб не заробити по мордасах!
Зомбі розгублено перезирнулися.
- Навіщо ж ви на нашу територію заявилися? - здивувався перший з них.
- Це, з яких-таких пір ось тут ваша територія стала?! – взялася у боки Кіка. - Бач, які знайшлися... тут все наше!
Лярва з Дикою Бабою непомітно висунулися вперед, намагаючись привернути до себе увагу. Вони грайливо поводили плечима, манірно посміхалися, підморгували. Загалом, намагалися щосили.
Але зомбі, здавалося, взагалі не помічали жіночу половину місцевої нечисті. Зосередивши свою увагу переважно на Омелянові та Федотові, вони настирливо намагалися зав`язати з ними дружнє спілкування.
- Чогось я не зрозумію, - невпевнено прошепотіла Лярва на вухо лісовику. - Ці прийшлі якісь заговорені чи що? Уперше таке зі мною, щоб не могла я мужикові голову запаморочити...
- Ах, ти, напасть-то яка, - несподівано пробурмотів лісовик. - Так вони ж мужеложці, здається... тому на них ваші чари й не діють.
- Муже... хто?! - здивовано перепитала Дика Баба.
- Краще не питай… тьху ти, гидота якась! - в серцях плюнув дід Льоха.
У цей час один особливо нетерплячий зомбі поклав руку на плече Федоту. Але водяник, не зволікаючи, роздратовано відштовхнув нахабу, та так сильно, що той похитнувся і ледь не впав. При цьому зомбі за інерцією відступив на кілька кроків і штовхнув одного з молодих хлопців, який розпалено сперечався з двома іншими. З боку це виглядало так, немов хлопець кинувся вперед і вдарив супротивника головою в підборіддя. Недовго думаючи, другий сперечальник з розмаху вліпив нападнику кулаком у вухо. І понеслося, і поїхало. Несподіваний інцидент майже миттєво переріс в загальну бійку, де вже неможливо було розібратися, хто і з ким б`ється.
Дід Льоха шумно засопів і багатообіцяюче проголосив:
- Ну, все, терпінню моєму прийшов край!
Він простягнув потужну волохату лапищу і, схопивши крайнього зомбі за худорляву шию, стиснув так, що в того більма на лоб вилізли.
Решта зомбі кинулися на допомогу і навалилися всією юрбою на лісовика.
- Наших б`ють! - заволала Лярва і, розчепіривши пазуристі пальці, стрибнула на спини ворогам.
Дика Баба і Кіка наслідували її приклад, а домовик і водяник вдерлися в саму гущу, роздаючи прийшлим стусани направо і наліво.
Хвилі нестримної агресії від невидимої бійки нежиті й нечисті розливалися по всьому залу. Навколо творилося вже щось неймовірне. Усі билися з усіма, і ніхто не розбирався, де хто. З гуркотом завалилися музичні колонки, і верескливий голос співака замовк, немов вдавився власними звуками. З усіх боків лунали крики, стогони і лайка.
І ось у самий розпал бійні повітря несподівано загусло, немов кисіль. Усі люди безпорадно завмерли в найнесподіваніших позах. Омелян із компанією відступили на кілька кроків. Зомбі злякано позадкували в інший бік.
На звільненому просторі виникло яскраве сріблясте сяйво, а коли воно померкло, Омелян приголомшено прошепотів:
- Діди прийшли...
Посеред залу стояла група стародавніх сивочолих старців - духів предків, які зберігають рід, традиції та принципи моралі. Вони суворо дивилися на присутніх. Один із них грізно зсунув брови і вимовив:
- Ну, що тут сталося? Чому порядку не дотримуєтеся?
Домовик зробив крок уперед і, смиренно опустивши голову, відповів:
- Але ж це все через них, через прийшлих...
Він тицьнув пальцем у бік зомбі, які збилися в купу і насторожено витріщалися на старців.
Дід суворо глянув на мерців, гидливо скривився і трохи повів бровою. Спалахнуло полум`я, і на місці зомбі залишилася лише легка хмарка сизого диму, яка почала повільно розпливатися залом. Видовбані зловісні гарбузи, підсвічені зсередини вогнями, в одну мить згнили й обпливли потворними купками. Потім старший Дід знову перевів погляд на місцевих.
- Доки потурати будете неподобствам? - суворо запитав він. - Якщо так і далі піде, то погано буде. Виженемо вас звідси, а інших поставимо традиції дотримувати. Чи може в прийшлих поради питати доведеться, як та що нам тут робити?
Дід хитро примружився. Лісовик із водяником присунулися ближче до Омеляна і з гарячністю заговорили:
- Та нам прийшлі не указ! Ми й самі з вусами...
- Тільки трохи упустили цю, як її... ціатиму.
- Ініціативу, - поправив лісовика Омелян. - Ми все виправимо, обіцяємо.
- Ну, дивіться, - погрозив пальцем старший Дід. - Щоб такого більше не було. А традиції нашенські, слов`янські відроджувати треба, а то забугорна нечисть тут свої порядки заведе, тоді вам усім пропасти... та й нам теж.
- Та ми це все виправимо, - квапливо пообіцяв Федот. - І свята нашенські відродимо: Кудеси, Ладодення, Зелені святки там...
- Івана Купала ще, Коляди та Щедрець, - додав дід Льоха.
- Добре. Свят багато - на всіх вистачить, - пом`якшав старший Дід. - Бувайте з добром, тільки не зганьбіть традиції та пам`ять предків.
З останніми словами Діди розтанули, як ранковий туман.
За вікнами почало сіріти. Звідкись здалеку долинув запеклий крик півня, який ледь не проспав світанок. Люди почали ворушитися, оговтуючись і розгублено озираючись. З усіх боків лунали здивовані голоси:
- Що ж це за примарення таке?
- Через що побоїще сталося?
- І сморід якийсь, фу... дивіться, гарбузи всі погнили...
Усі поквапилися до виходу, гидливо затискаючи носи.
Омелян із радісною посмішкою обернувся до своїх і оголосив:
- Ось так-то! А тепер - за справу...
- Але ж начебто зомбі прогнали, - здивувалася Кіка. - Що ж тепер-то ще?
Лярва з Дикою Бабою закивали, погоджуючись із кікіморою. Федот із дідом Льохою перезирнулися і знизали плечима, мовляв, ну, що з них узяти - баби, та й годі.
- А те, - пояснив Омелян. - Традиції відроджувати, як Діди наказали. Сьогодні День Всіх Святих настав, а тому треба все підготувати, щоб до вечора народ на гуляння зібрався. Наших усіх зібрати, хто ще не подався в далекі краї... а когось, може, й викликати терміново, щоб допомогли.
- Я з Аукою по лісах заклик пущу, - з готовністю відгукнувся лісовик. - Нехай наші збираються.
- А я на річці лад наведу, - пообіцяв Федот.
- У такому разі й ми своїх подруг зберемо, - повідомила Лярва.
- І Бабу Ягу покличемо, нічого їй десь на дачах прохолоджуватися, - додала Дика Баба.
Сказано - зроблено. Не відкладаючи в довгий ящик, зайнялися приготуванням до свята. А над містом уже вставала зоря нового дня, і в прохолодному повітрі віяло солодкуватим ароматом романтики, чарівництва й обіцянки чудес.
