28.02.2024 20:22
для всіх
21
    
  1 | 1  
 © Каллистрат

Шітман і Вася

з рубрики / циклу «рассказы - 3»



Господи, який вечір, яка краса! І зірочки вже підморгують на небі і листячко на деревах тихо шелестить, і люди вже почали готуватися до свого літнього спочинку, не снують на вулицях, не мелькають перед очима і не кидають обабіч тротуарів картонні стаканчики від випитої кави, час коли вигнаний на день Господь потихеньку повертається до людей, щоб хоч якось їх утихомирити.


Тому-то Вася і йшов по вулиці сповнений тихої радості і насолоди від прожитого дня і тихо муркотів собі під ніс якусь пісеньку, а все тому, що він тільки-но як вийшов з бару крафтової броварні, де пиво було не гіршим за нектар древніх небожителів.


Скільки він випив того пива він не пам’ятав, бо хто ж це буде рахувати отримувану насолоду, життя ж не графік трамвайного руху і тому, коли його організм привернув до себе увагу, він почав швиденько оглядатися навколо, бо треба було дати тому організму виконати свою життєво важливу функцію.


«Так, кущі! Ні, кущі для мужчини не годяться, чоловікові потрібен, хоч-який небудь, а стовпчик, чи хоча б кілочок, аби все було згідно з природою, - Вася вертів головою. – А, он воно, те що і треба! – і Вася звернув до прибудинкового смітника, біля якого стояв стовп з погаслим ліхтарем, тому там було ще й темно. – Саме те! – Васі стало легше і він почав швиденько розстібати гульфіка на своїх джинсах.


Коли теплий струмінь вдарив у низ стовпа Вася розслабився, розправив плечі і відкинувши уверх голову, прикрив повіки і аж застогнав від насолоди, бо випите пиво дійсно було найвищого ґатунку, організм і природа були в повній гармонії і тут раптом…


Тихий, і спокійний, але злегка докірливий, пролунав голос…

- Вася! Я добре розумію і тебе і твій організм теж, але більше так не роби під мене, добре?

Вася здригнувся, залишки струменя пройшлися по низу штанів і він швидко засмикнув уверх свого гульфіка – гармонія була порушена.

- Хто тут? – завертів він головою, - Хто тут?!

- Я, - знову спокійно відповідав голос.

- Хто – я?

- Я – ШІТМАН.

- Ага…, а ти бува не…

- Ні, Вася, ні, я – штучний інтелект, а не той про кого ти подумав…

- А… інтелект… то добре…, - до Васі повертався спокій, - так би зразу і сказав, а то чого людей лякати?

- Я нікого не лякаю, просто не годиться тобі справляти під мене свою нужду.

- А де ти?

- Перед тобою.

- Як - «перед тобою»? В стовпі, чи що?

- Так точно. Стовп. Зі штучним інтелектом.

- Ахрєнєть… А для чого тобі той інтелект, коли над тобою навіть ліхтар не горить, темінь стоїть і що ти в ній побачиш?

- Все. Мені ваші очі непотрібні, це для вас людей, вони щось значать, а нам вони для чого? У нас спеціальні камери.

- Та й то, вірно. Цей світ, інколи, краще не бачити. Таке твориться… не приведи господи. А чого тебе біля смітника поставили, кращого місця не знайшли, чи, може, ти провинився?

- Ні, не провинився, просто нам потрібно знати все про ваше життя, а викидаючи до смітника залишки свого життя-буття, люди показують про себе майже все, та й поводять себе тут найбільш природно, бо їм не треба представляти себе навколишньому світу, так що ми маємо з цих місць найповнішу інформацію про вас.

- Ахрєнєть… Ну, я думаю, ти ж мене понімаєш… вибач, не знав, перший раз з таким стикаюсь, ладно буду знати і більше такого не буду робити, краще вже в кущі. Ну добре, я пішов, а то мене вдома чекають.


- Постій, будь ласка! Скажи, те пиво, що ти пив, воно дійсно таке смачне?

- О-о-о… і ти мене питаєш! Та воно найкраще на районі!

- Слухай, а ти не міг би принести і мені пляшечку? Скуштувати.

- Та принести мені не важко, але як же ти його…

- Зараз скажу: дивись бачиш внизу два іржавих болта, що тримають заслінку? Так вони тільки для виду іржаві, а відкручуються легко, так от, ти, коли принесеш пляшечку, відкрутиш нижнього болта, відхилиш заслінку і виллєш пиво мені прямо в середину, поняв?

- Е-е-е… а мене током не йо…?

- Ні не йо…, я ж від акумуляторів працюю, зрозумів?

- Та зрозумів. Зроблю. Мені не важко, бо я бачу, що ти справжній мужик. Ладно, братішка, бувай, бо мене уже вдома зачекались!


І Вася продовжив путь до свого дому.

Пиво було дійсно гарним, бо на Васю накотила легка меланхолія, він йшов і якось так розслаблено сам собі думав:

« Ахрєнєть… ахрєнєть… ахрєнєть…. Стовпи і ті зі штучним інтелектом! Це ж який у них контроль над нами! Куди котиться цей світ? І що воно буде? Може ще й пива не стане? Зовсім погано, як не крути, і люди якісь дурні навколо, світу божого не бачать, все у свої смартфони заглядають, скоро в домашній туалет будуть ходити по навігатору, а може воно так і треба перед кінцем світу? Щоб народ і не помітив як настане всім звіздець? І що то є: сатанинський задум чи Божа ласка, га?»


Місяць на небі посміхався, зорі виблискували, хмарки відлетіли в далекі краї, земля видихала з себе автомобільний сморід минулого дня і легенький вітерець відносив його подалі від міста.


Все ж таки Господь у цьому світі був.



м. Київ, 21 лютого 2024 року.

Каллистрат цікавиться

  • КаллистратМожете залишити хоча б два слова чи лайк?
  • Задонатити
  • Добровільну фінансову допомогу на розвиток проекту у вигляді довільної суми коштів, яка Вас не обтяжує, можна швидко надіслати за вказаним під кнопкою "Задонатити" посиланням

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 02.03.2024 00:19  Каранда Галина => ©