Діамант богині Калі
з рубрики / циклу «О. ГЕНРІ»
Початкова стаття, що стосувалася діамантів богині Калі, була вручена завідуючому відділом міської хроніки. Він посміхнувся і потримав її якусь мить над урною для сміття. Потім, поклавши статтю знову на письмовий стіл, він сказав:
- Попробуйте поговорити зі співробітниками недільного додатку; вони, можливо, і зроблять із цього що-небудь.
Недільний редактор прочитав статтю і промимрив:
- Гм!
Потім він послав за репортером і дав йому широкі вказівки.
- Ви можете побувати у генерала Людло, - сказав він – і написати із цього всього оповідання. Історія про діаманти взагалі-то – лайно, але цей достатньо великий, щоб його знайшла прибиральниця загорнутим в газету і засунутим у коридорі під край лінолеума.
Перш за все, узнайте, чи немає у генерала дочки, яка б збиралася поступити на сцену. Якщо немає, то можете писати оповідання. Розмістіть виписки про Кохінор і про колекцію Д.П. Моргана і всуньте картинки Кімберлейських рудників і Барней Барнато.
Доповніть порівняльною таблицею вартості діамантів, радію і телячих котлет з часів м’ясного страйку, і нехай все це займе пів сторінки.
Наступного дня репортер приніс своє оповідання. Недільний редактор пробіг очима по рядках.
- Гм, - знову сказав він.
Цього разу рукопис без вагань відправився в урну для сміття.
У репортера трохи стиснулись губи, але, коли я годиною пізніше прийшов поговорити з ним про це, то він посвистував не голосно, але з задоволеним виглядом.
- Я не серджусь на старого, сказав він великодушно. – Не серджусь за те, що він викинув мою статтю. Дійсно, вона могла видатися дивною. Але сталося саме так, як я і написав. Послухайте, чому б нам не витягти оповідання з урни і не пустити його в діло? Воно ніяк не гірше всієї тієї нісенітниці, яку ви пишете.
Я прийняв комплімент. Якщо ви продовжите читати далі, то познайомитесь з фактами, що стосуються діаманта богині Калі, за правильність яких ручається один із самих надійних репортерів.
Генерал Марцелус Б. Людло живе в одному з поважних старих будинків з червоної цегли, що вже руйнуються, на одній із двадцятих вулиць заходу.
Генерал – член однієї старої нью-йоркської сім’ї, яка реклам не потребує. Він – мандрівник за народженням, джентльмен за смаком, мільйонер по милості неба і знавець дорогоцінних каменів за родом занять.
Репортер був прийнятий негайно, як тільки з’явився в домі у генерала, біля восьми годин тридцяти хвилин вечора, в день отримання розпорядження. В розкішній бібліотеці його привітав освічений мандрівник та знавець – високий, стрункий джентльмен, років трохи більше п’ятдесяти, з майже білими вусами і такою військовою виправкою, що в ньому навряд чи можна було знайти слід національного гвардійця.
Його обвітрене обличчя освітилося доброзичливою посмішкою і виявом цікавості, коли репортер познайомив його з метою свого приходу.
- А ви чули, про мою останню знахідку? Я радий показати вам камінь, який вважаю одним з шести існуючих на землі найбільш цінних голубих діамантів.
Генерал відкрив в одному з кутків бібліотеки невеликий сейф і дістав з нього обклеєну плюшем коробку. Відкривши її, він виставив здивованому погляду репортера великий виблискуючий діамант, величиною приблизно з велику градину.
- Цей камінь, - сказав генерал, - дещо більше ніж коштовність. Раніше він був центральним оком триокої богині Калі, якій поклоняється одне з найбільш лютих і фанатичних племен Індії. Сідайте зручніше, і я розповім вам, для вашої газети, коротку історію цього каменя.
Генерал Людло дістав зі шафки графинчик з віскі, склянки і підсунув щасливому репортеру зручне крісло.
- Фансигари, або туги, - розпочав генерал, - є однією з найбільш небезпечних та тих що викликають жах сект в північній Індії. В релігії вони екстремісти і поклоняються жахливій богині Калі, у вигляді її зображень.
Їхні обряди криваві й цікаві. За їхнім дивним кодексом, пограбування і вбивство мандрівників вважається гідним і навіть обов’язковим вчинком.
Поклоніння триокій богині Калі відбувається в такій таємниці, що до цих пір жодному мандрівнику не випало честі бути свідком їх релігійних церемоній. Ця честь зберігалася для мене.
Будучи в Сакаранпурі, між Делі і Келатом, я досліджував джунглі у всіх напрямках, щоби взнати що-небудь нове про цих таємних Фансигарів. Одного разу ввечері, у сутінках, проходячи через тиковий ліс, я натрапив на відкритому місці на круглий заглиблений простір, посеред якого здіймався грубий кам’яний храм. Будучи впевненим, що це один з храмів тугів, я сховався в кущах і почав чекати.
Коли зійшов місяць, заглиблений простір раптом наповнився сотнями примарних фігур, що швидко рухалися. В храмі відчинилися двері, відкриваючи вид на яскраво освітлений ідол богині Калі, перед яким жрець в білому одязі почав виголошувати варварські заклинання. А в цей час шанувальники богині розпласталися на землі.
Більш за все мене зацікавило середнє око величезного дерев’яного ідола. По сліпучому блиску я бачив, що це величезний діамант найчистішої води. Коли закінчилось служіння, туги зникли в лісі так же тихо, як і прийшли. Жрець постояв ще декілька хвилин в дверях храму, насолоджуючись нічною прохолодою перед тим, як закрити своє доволі жарке приміщення. Раптом темна, гнучка тінь зіскочила в заглиблення, стрибнула на жерця і ударом блискучого ножа кинула його на землю. Потім убивця, наче кішка, кинувся до ідола богині і виколупав ножем блискуче середнє око Калі. Тримаючи в руках свою королівську здобич, він побіг прямо на мене; коли він був на відстані трьох кроків, я скочив і з усієї сили вдарив його поміж очей. Він упав без свідомості і випустив з рук чудову коштовність. Це і є той чудовий блакитний діамант, який ви тільки що бачили. Камінь, гідний царського вінця!
- Пікантна історія, - сказав репортер, - цей графинчик саме такий же, який зазвичай виставляє Джон В. Гец під час інтерв’ю.
- Пробачте, - сказав генерал Людло, - що, захопившись розповіддю, я забув про правила гостинності! Наливайте собі!
- За ваше здоров’я! – сказав репортер.
- Більш за все я тепер боюсь, - сказав генерал, стишуючи голос, - що діамант може бути у мене вкрадений. Коштовність, що була оком богині, є для фансигарів найсвященішим предметом. Якимось чином плем’я підозрює, що діамант – у мене, і члени цієї секти слідували за мною майже, навколо світу. Це – найхитріші і найжорстокіші фанатики у всьому світі, і їхні релігійні обітниці вимагають вбивства невірного, що осквернив їх священний скарб.
Одного разу в Лукнові три агента, переодягнені слугами готелю, спробували задушити мене за допомогою скрученої скатертини. В Лондоні теж, два туга, переодягнені вуличними музиками, влізли до мене у вікно вночі і напали на мене. Життя моє, постійно в небезпеці. Місяць тому, коли я проживав в готелі в Бергшайрі, троє з них кинулись на мене з-за придорожньої трави. Я врятувався тоді тільки тому, що знав їхні звичаї.
- Як було діло, генерал? – спитав репортер.
- Поряд паслася корова, - відповідав генерал Людло: - славна джерсійська корова. Я підбіг до неї і зупинився. Три туга зразу ж припинили атаку, стали на коліна і тричі вдарилися лобами об землю. Потім, після багатьох поклонів вони пішли.
- Злякались що їх корова забодає? – спитав репортер.
- Ні, у фансигарів корова вважається священною твариною. Окрім богині, вони поклоняються і корові. Наскільки відомо, вони ніколи не здійснюють актів насильства в присутності тварини, яку шанують.
- Це надзвичайно цікава історія, - сказав репортер. – Якщо ви не маєте нічого проти, я вип’ю ще склянку і зроблю декілька заміток.
- Я наслідую ваш приклад, - сказав генерал Людло, зробивши галантний рух рукою.
- Якби я був на вашому місці, - сказав репортер, я би відвіз діамант до Техасу і там би я поселився на коров’ячому ранчо, і фарисеї…
- Фансингари, - поправив генерал.
- Ах, так! Вони б натикалися на корову кожного разу, як тільки би вривались до вас.
Генерал Людло закрив коробку з діамантом і сховав її на грудях.
- Шпигуни вислідили мене у Нью-Йорку, - сказав він, випрямляючи свою високу фігуру. –Я, знайомий зі східно-індійською організацією і знаю, що за кожним моїм рухом слідкують. Вони, без сумніву, спробують обікрасти і вбити мене тут.
- Тут? – вигукнув репортер, схопив графина і виливаючи значну кількість його вмісту.
- В будь-який час! – прибавив генерал. – Але, як солдат і любитель, я продам своє життя і діамант як можна дорожче.
В цьому пункті розповіді репортера відчувається деяка неясність. Можна тільки здогадатись, що почувся гучний тріск за будинком, в якому вони знаходились. Генерал Людло щільно застебнув сюртука і побіг до дверей, але репортер міцно вчепився в нього однією рукою, в той час як другою тримав графинчика.
- Перш ніж втікати, - сказав він, і в його голосі почулась якась тривога, - скажіть мені, чи не збирається яка-небудь з ваших дочок поступити на сцену?
- У мене немає ніяких дочок! Рятуйтеся скоріше, фансигари нападають на нас! І обоє вибігли через парадний під’їзд дому. Було пізно, коли їхні ноги торкнулися тротуару. Дивні люди, смугляві і страшні, як ніби виросли із землі і оточили їх. Один, з азіатськими рисами обличчя, близько насунувся на генерала і закричав страшним голосом:
- Купую старий одяг!
Другий, похмурий і з темними баками, швидко підбіг до нього і почав жалісливим голосом:
- Містер, чи немає бува у вас пенні для бідної людини, яка?...
Вони пробігли мимо, але попали в обійми чорноокого, темнобрового створіння, що підставило їм під носа свою шляпу. В той же час його товариш, теж східного вигляду, крутив неподалік шарманку. Через двадцять кроків далі генерал Людло і репортер опинилися серед півдюжини людей, підозрілого вигляду, з високо піднятими комірами пальто і обличчями, вкритими щетиною неголених борід.
- Втікаймо, - крикнув генерал. – Вони відкрили власника діаманту богині Калі!
Вони побігли якомога швидше. Месники за богиню кинулись за ними навздогін.
- Боже мій! – простогнав репортер. – В цій частині Брукліна немає жодної корови. Ми пропали.
Біля рогу будинку обидва впали на залізний предмет, що здіймався над тротуаром, поблизу водостічного жолобу. Ухопившись за нього у відчаї, вони очікували вирішення своєї долі.
- Якби тільки у мене була корова, - стогнав репортер, - або ще ковток з того графинчика, генерал.
Як тільки переслідувачі відкрили сховище своїх жертв, вони раптом відступили і відійшли на значну відстань.
- Вони чекають підкріплення, щоб напасти на нас, - сказав генерал Людло.
Але репортер залився дзвінким сміхом і торжествуючи замахав шляпою.
- Ось подивіться, - закричав він, важко опираючись на залізний предмет, - ваші фансигари чи туги, як би вони не називалися, народ сучасний. Дорогий генерале, адже ми з вами попали на насоса. Це в Нью-Йорку те ж саме, що корова. Ось, чому ці несамовиті темношкірі хлопці не нападають на нас. Насос в Нью-Йорку священна тварина.
Але далі, в тіні Двадцять Восьмої вулиці, мародери зібрали раду.
- Пішли, Редді, - сказав один з них, - схопимо старого: він на протязі двох тижнів показував діамант, розміром з куряче яйце, по всій Восьмій авеню.
- Не для тебе! – вирішив Редді. – Бачиш, вони збираються навколо насоса. Це друзі Білля. Білль не дозволить нічого подібного на своїй дільниці!
Цим вичерпуються факти, що стосуються діаманта Калі, але вважаю досить логічним закінчити наступною короткою (оплаченою) заміткою, що з’явилася через два дні пізніше у вранішній газеті:
«Говорять, що племінниця генерала Марцелуса Б. Людло з’явиться на сцені в найближчому сезоні.
ЇЇ діаманти оцінюються у велику суму і являють собою історичний інтерес».
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
м. Нью – Йорк., 1905 рік.