04.05.2024 10:07
для всіх
25
    
  1 | 1  
 © Арсеній Троян

Хлопці не винні

з рубрики / циклу «Останній яблунівський тиранозавр»

Гришка десь доп’яв собаку — маленького, кудлатого і страшенно проворного. Та ще і злющого, як не знаю що! Не встиг я зачинити за собою хвіртку, а пес уже дзяволив біля мене, роблячи стрімкі випади до холош моїх штанів. «Одстань, киш, тпфу!» — кричав я на нападника, хвицаючи ногою, хоча це слабо допомагало. Ба навіть навпаки — пес від того ще більше заходився противним гавкотінням.

— Пушкін, фу! — вигукнув Гришка виходячи з хати, і пес відразу замовк, важко хейкаючи.

— Пушкін? — здивувався я. — А чого Пушкін?

— Та кудлате воно, от того і Пушкін, — буркнув Гришка. — І при тому дуже умне. Дивись!

І Гришка схопив собаку, який, намагаючись вирватись, став крутитись в його руках, як дзиґа, і поніс у хату. Через пару секунд Гришка вискочив на вулицю і швидко прикрив за собою двері, залишивши ту кудлату штуку зачиненою в сінях.

Якийсь інший пес, опинившись б у замкненому просторі, став би жалібно скавуліти або навіть трагічно завив.

Але не Пушкін. Він відразу почав діяти.

Як тільки собака зрозумів, що господар пішов, а двері — зачинені, так він відразу став шукати вихід (ми це зрозуміли, почувши шарудіння в сінях — Пушкін шумно обнюхував свою в’язницю, завзято шкребучи дощату підлогу).

Але все було марно. Я багато разів бував у хаті в Гришки і чудово пам’ятав, що сіни — це ідеальна пастка, особливо для маленьких собачок. Там завжди темно і страшно, немає вікон, навколо тільки стіни, а двері в залу та на кухню відчинені лише влітку. А зараз березень — холодно і сиро, тому потрапити в іншу кімнату і там пошукати вихід у хвостатого бранця можливості не було. Зрештою, Пушкін і сам це зрозумів, бо враз затихнув.

— Усе! Він не вилізе! — озвався я.

— Та підожди… — зробив рух рукою Гришка.

Ми продовжили слухати. Пару хвилин у сінях було тихо. Пес, мабуть, мізкував над новим планом втечі і, схоже, таки щось придумав.

І ось шум за дверима відновився — пес почав стрибати біля дверей, шкребучи їх своїми пазурами. Що він задумав?

Минула хвилина, дві… І ось ручка вхідних дверей поповзла вниз, двері прочинились і ми з Гришкою побачили Пушкіна, який висів на клямці, вчепившись у неї зубами.

— Бачив? — повагом кинув мені Гришка, свистом підзиваючи пса. — Мабуть, він так від своїх попередніх господарів втік.

— Мабуть… — сказав я. — Та якшо в нього є господарі, то вони будуть його шукати.

— Хай шукають! — махнув рукою Гришка. — Я не оддам. Диви, яке воно занюхане. А ще глянь! — і він став звати пса. — Пушкін, Пушкін!

Почувши своє ім’я, собака підбіг до нового господаря.

— От попробуй проведи по його голові! — сказав мені Гришка.

Я так і зробив і мої пальці потрапили в невелику ямку. Собака скавульнув і тріпотнув головою.

— Шрам… — з жалем сказав я.

— Ага, шрам… — мовив Гришка. — І він не один. Так шо хай ті, хто його шукають, ідуть лісом!

І собака, ніби зрозумівши, що його не віддадуть назад, став танцювати на задніх лапках і дзявуліти, аж вуха закладало.

— Це вже їсти хоче, — сказав Гришка. — Є шо дати?

Я пірнув у кишеню своїх спортивних штанів і дістав звідки з десяток смажених соняшникових насінин, які кинув псу. Той став їх з апетитом гризти.

— Ти диви, їсть! — здивувався я, уперше побачивши, щоби собака їв насіння.


За мить ми вийшли з Гришкиного двору і пішли по вулиці. Пушкін спочатку трюхикав поряд, а потім Гришка посадив його собі за пазуху, і собака решту шляху проїхав з комфортом, обережно визираючи з-за поли спортивної куртки.

— Ну шо, м’яча понабиваємо? — запитав я, коли ми прийшли до мене додому.

Гришка не відповів, бо саме випускав свого пасажира на волю. Опинившись на землі, Пушкін без жодного вагання дременув до мого здивованого Хруща, і вони стали один одного обнюхувати, виляючи хвостами. Швидко познайомившись, Пушкін помітив миску Хруща і взявся доїдати його кашу, а Хрущ лише дивився на це, мабуть, паралізований такою нахабністю.

— О, Вадос! — озвався Гришка. — А скільки щас время?

— Та не знаю… — протягнув я. — Години дві. А шо?

— Там зараз по ящику «Хижак-2» начнеться!

Я аж по лобі себе ляснув! Блін, точно!

— Ну пішли бігом дивитись! — вигукнув я, а потім додав. — Тільки я щас гляну, чи дома нікого немає.

І я пішов у хату, де мене зустріли тиша та густий запах смажених пиріжків. Он вони стояли на столі, накриті друшляком. Великі, більші за мою долоню. Поки я гайдакав, мама їх насмажила зо два десятки — сьогодні ввечері мали бути гості.

— Ну нічого не буде страшного, як що я парочку позичу… — мовив я, беручи ще теплий пиріжок.

Це я сказав, щоби трошки заспокоїти власну совість, бо в хаті нікого не було.

— Порядок, — сказав я вже надворі, стрибаючи і намагаючись зазирнути за огорожу саду. — Ага, вони всі на огороді.

І я дав Гришці один пиріжок. Той обережно взяв його, немов то була якась коштовність, відламав половину і вручив її прямо в зуби Пушкіну. Іншу став плямкати сам.

— Пиріжки це, звичайно… — почав я, та смак картоплі з м’ясом вмить прогнав думку.

Ми зробили кілька укусів і помітили, що Пушкін уже справився зі своєю частиною і тепер сидів та жалібно дивився на нас, часто облизуючись

— І куди воно в нього влазе? — запитав я, віддаючи рештки свого пиріжка собаці. — Таке мале, а їсть як алабай якийсь!

— А маленькі собачки більше їдять, — авторитетно мовив Гришка, облизуючи масні пальці. — Вони більше гавкають і бігають, того і енергії тратять більше. А алабай шо? Ляже і лежить. Ну або стоїть десь і погавкує. Расход енергії мінімальний.

Я не став сперечатись, тим більше, я ніколи не любив алабаїв.

І по цьому ми пішли в хату, залишивши Пушкіна доїдати свій другий (чи третій) обід за день.

— Ого, скільки їх! — шанобливо мовив Гришка, побачивши гору пиріжків.

— Та то вже для гостей… — скрушно мовив я, і собі глипаючи на стіл. — Мама взагалі заборонила брати до вечері, так шо…

Гришка лише на це важко зітхнув і ковтнув слину.

У залі ми вмостились у крісла, а я ввімкнув телевізор. Фільм уже йшов — на екрані поліцейський загін під орудою лейтенанта Гаррігана саме перестрілювався з бандитами з наркокартелю.

— О, о, началось! — аж засичав Гришка. — Гадство, не вспіли! Аби тільки не кінець.

— Не кіпішуй! — заспокоїв я. — Це самий початок.

— Фух… — уже спокійніше сказав Гришка. — А ти звідкіля знаєш?

— Та я вже його бачив в том году, — відповів я. — Правда, не весь.

Гришка нічого на це не сказав, бо вже захоплено спостерігав за стріляниною на екрані. За мить у фільмі потонув і я. Забувши про все, ми випали з реальності, і тільки на сцені в метро, коли всі пасажири дістали зброю, я почув, як у їдальні щось вовтузиться.

— Дивись, шо там далі, а я зараз! — сказав я Гришці і вискочив із зали.

І я отетерів. У їдальні прямо на столі стояв Пушкін і доїдав останній пиріжок. Вхідні двері були відчинені навстіж.

— Пушкін, ти шо здурів? — вигукнув Гришка з-за моєї спини.

Собака глянув на господаря, потім на мене і винувато прищулив вуха, слабко виляючи хвостиком, ніби говорячи: «Вибачте, не втримався!»

У дворі почулись голоси і дзенькання відер.

— Батьки ідуть! — розпачливо вигукнув я.

Гришка озвав Пушкіна і той спритно стрибнув за пазуху господаря.

— О, хлопці, ви вже ту… — почала мати, заходячи, і глянула на стіл. — О-о-о! А це шо таке?

— Та це той… та це цей… — почали ми в один голос.

Мати спохмурніла.

— Та я ж просила не трогать! — вигукнула вона. — Ну чим тепер тьотю Наташу вгощати?

— Та це не ми! — крикнули ми з Гришкою в один голос.

— А хто? — не вгавала мати. — Хто з’їв, признавайтесь? Пушкін чи шо?

І собака, почувши свою кличку, винувато висунув писок з-за поли Гришкиної куртки.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!