Знахідка
Розділ 1. І хто ж вкрав ту прокляту таблицю?
Історія починається з того, що я профукую свій єдиний мобільний каталог, а хімічка навісніє як ніколи. Ніби звичайний день, але те кляте питання ніяк не виходить з голови: ну хто і навіщо вкрав ту таблицю? І де це в біса Гришка?
— Грушко, а що ти там постійно видивляєшся?
От блін. Спалила. Я намагаюсь швидко запхати каталог собі під зад, але той вислизає і зрадливо ляпається прямо на підлогу. Валерія Петрівна (яку ми прозивали «Валькірією Петрівною»), наша хімічка, яка ще мить тому лише витягувала, як гуска, шию (якби каталог не впав, то вона нічого і не помітила б!), тепер зі стиснутими від гніву губами рішуче йде до мене.
— Ну ти і попав! — пошепки говорить до мене Наташка, яка сидить попереду, а Катька глузливо пирскає у кулак.
— Ану піднімай! Що там у тебе упало? Піднімай! — уже над самим вухом гримить хімічка.
Я приречено опускаю руку до самої підлоги, ловлячи від вчительки той огидний запах, який залишається від дешевих парфумів, коли ті вивітрюються, і самими пальцями намагаюсь схопити сторінку журналу.
У класі тим часом стає зовсім тихо (як між блискавкою і громом — коли ти весь зіщулюєшся і ждеш потужного гуркоту десь над головою), і безмов’я порушує лише важке дихання хімічки. Вона стоїть над самою душею і сопить, як паротяг.
Хай тобі… Бісова глянцева сторінка ніяк не чіпляється пальцями…
— Та що ти там монаєшся, Грушко! — не витримує вчителька і спритно вихоплює каталог у мене з-під ніг. — Ага… Мобільний журнал. Скажи мені, будь ласка, Грушко, з яких це пір на уроках хімії почали вивчати мобільні телефони?
Я мовчу, розглядаючи задирку на великому пальці. Говорити щось безглуздо — будь-яка моя відповідь лише дужче мене закопає.
— Чи ти вдома так зайнятий навчанням, що тобі ніколи навіть каталог полистати? — не вгаває хімічка і трясе журналом до класу. — Грушо у нас відмінник і трудоголік! Бідний та нещасний! Мабуть, як приходить додому, так відразу за хімію сідає!
Хтось слабко пирснув (цікаво, хто?) і знову стало тихо.
— Давайте всі разом поспівчуваємо Грушку! — усе ще гриміло над головою. — Йому вдома ніколи фігнею маятись і він змушений займатись цим на уроці хімії!
Я почав віддирати задирку.
— Зізнавайся, це ти таблицю стягнув?
Чорне місце біля дошки… Там ще пару днів тому висіла таблиця хімічних елементів Менделєєва. Хто її взяв — не зрозуміло, але хімічка відразу поклала вину на мене, бо в мене ніяк не лежала душа до хімії і, у чому був мій найбільший гріх, я не мав жодного бажання бодай якось у ній розібратись. Хімічка це бачила і це її дуже бісило.
«Упала мені твоя таблиця вонюча», — подумав я, скоса глипаючи на каталог у руці вчительки. Він був за якийсь десяток сантиметрів від мене (хімічка сіпала ним, як віялом, обдаючи мене хвилями повітря і того колисьпарфумного запаху).
І тут я подумав, що це все дуже несправедливо. У мене через тиждень днюха! На цей день я мав певні плани — прийти зі школи, завалитись на диван і безкінечно гортати сторінки каталогу, хоча які і так на пам’ять знав. І уявляти — ось раз! і телефон у мене.
Найбільше хотілось, щоб з’явилась «Сонька», ну тобто Sony Ericson.
У каталозі було кілька моделей цієї марки, але я найбільше вподобав одну. Ех… Так чудово було витріщатись на той диво-апарат, вдесяте (або навіть всоте!) перечитуючи характеристики, розглядаючи фото. І мріяти, як я одного дня прийду до школи і, не кажучи нікому ані слова, такий з кишені тільки рраз! і поклав на стіл! І всі такі: «Це шо, це шо? ТЕЛЕФО-О-ОН?... Твій? Де взяв? А дай подивитись! А дай поклацати!»
Але коли це буде? Мабуть, ніколи. Дуже дорога штука — півтори тисячі гривень! У батьків таких грошей немає (зараз, якщо чесно, немає ніяких). Тому телефон був поки на сторінці журналу.
А зараз і того немає! Я в одну мить залишився без всього. Кончена хімічка!
Отак гадаючи свої тяжкі думи, я сидів за своєю партою, не маючи сміливості підняти голову, а вчителька все кричала і кричала. Накричавшись, вона, скрутивши каталог в тоненьку дудочку, повернулась до свого місця, важко приземлилась на стілець, розчервоніла від власного крику і все ще дуже зла.
Я нарешті підняв голову і окинув оком клас — усі сиділи десь як і я мить тому: хто голову втягнув, хтось щось у зошитах видивлявся.
Ситуація була так собі, бо всі знали, що якщо хімічка заведеться, то зупинитись їй буде складно — їй одного наїзду було мало, вона завжди намагалась продовжити, так би мовити, задоволення.
І дійсно, уже зі свого місця Валь… ой, Валерія Петрівна глипнула на дошку, по якій ще якісь хвилини тому сама писала формули, і знову вибухнула гнівом, згадавши, що на початку уроку дошка була брудна («Я вам скільки разів казала!» і т.д.). Потім влетіло Кабану за те, що той глянув, хоча і доволі непомітно, час на своєму наручному електронному годиннику («Костюк, а куди це ти спішиш? Уже навчився складати хімічні рівняння?»).
А закінчилось усе традиційно — хімічка стала всіх по одному смикати з місця, наказуючи назвати символ того чи іншого елемента таблиці Менделєєва («Періодичної системи хімічних елементів Менделєєва!»).
Усі на це чекали, тому дещо видихнули, бо очікувана рі́зка б’є не так сильно.
І от, останні десять хвилин уроку, після оклику, по типу «Байбак, Карбон!», «Коваль, Фосфор!», «Доля, Рутеній!», ми схоплювались з місця і вигукували якусь літеру. Здебільшого символи називали неправильно, навіть якщо це був простий елемент, що дуже тішило хімічку і та кричала у відповідь: «Що-о-о?», «Справді?», «Серйозно?», інколи додаючи щось іще, наприклад: «Сам ти “Фе”! Фосфор — це “Пе”. Двійка!» або «Як можна не знати символ Гідрогену?!» ну і «Я вже сама давно зрозуміла, а ви, як ті кози, — б-е-е-е, м-е-е-е!».
— От бачите, як погано без таблиці! — резюмувала нарешті хімічка.
Урок майже добіг кінця, а мене чомусь досі не чіпали — то тут, то там зривався з місця черговий нещасний, щось вигукував у повітря і повільно опускався на свій стілець, а я все сидів і сидів, споглядаючи це дійство й гадаючи, що спитають саме в мене.
«Мабуть, щось із нижнього ряду…» — подумав я і намагався подумки уявити таблицю того самого проклятого Менделєєва. Але замість періодичної системи перед очима з’явились сторінки мобільного каталогу.
— Так, Грушко, ану встань! — як з туману, пролунав голос вчительки.
Я підвівся і важко зітхнув. Хімічка була вже не така червона. Ще кілька хвилин тому перекошене гнівом лице дещо осунулось, погляд став спокійніший — виписування масових прочуханок, мабуть, дуже стомлює.
— Назви порядковий номер Купрума! — проскрипіла вона.
— Ку, — спочатку не зорієнтувався я, а тоді запитав. — Номер? Ви ж у всіх символ питали?
Хімічка розсерджено цмакнула і щосили гахнула долонею по столу, аж дівчата зойкнули.
— Ти чуєш мене взагалі чи ні? — крикнула вчителька і протягнула по складах. — По-ряд-ко-вий но-ме-р!
— Ем-м… — тільки й сказав я і задумався.
І знову в класі повисла передгрозова тиша. «Це десь третій ряд…» — став згадувати я і вигукнув:
— 19!
Але майже синхронно з моєю відповіддю в коридорі задеренчав противний звук дзвінка і в цю ж секунду на першому поверсі з класів із несамовитим криком вирвалась менша школа.
— А куди це ви? — грізно кинула хімічка до класу, який став спішно збиратись. — Ніхто нікуди не піде, поки Грушко не відповість, який номер Купрума! Грушко, відповідай!
Однокласники почали кидати на мене злісні погляди — ніхто не хотів продовжувати урок хімії ані на секунду.
— Емм… Ну… — знову озвався я.
— 29! — прошепотіла котрась із дівчат.
— 29! — хрипко випалив я.
— Ох… — лише мовила на це хімічка і стала втомлено терти лоба. — Слух у тебе гарний. А от з мізками біда.