Смарагдовий, пане, смарагдовий!
Істерична новела
…І хто, хто придумав цю ідею замінити зелений колір на світлофорах?
Петро каже:
– Я дальтонік, мені все одно.
– Як ти будеш переходити дорогу?
– З усіма, або якщо нема машин...
Дід Михайло каже, що такого дибілізму не було ніколи за його вісімдесят років життя.
– Коли пес не має що робити, то …
Оксана Петрова задумалася:
– Я так зрозуміла, що в нас зеленими можуть бути лише слуги у панів і Швек.
Вона не вимовляє літеру «р».
Ми довго терпіли і одного дня вирішили утекти з цього всього бедламу. Перед тим нам заборонили тримати в дровітні дрова довше, як два роки. Ми склали сухіші дрова на фіру, запрягли коня і вирушили у давні язичницькі печери.
Ми – це я, авторка сеї розповіді, мій брат Петро, його дружина Оксана, їхні діти-підлітки Ігор і Марічка та наш дід Михайло. Решту родини нашу хіпівську ідею не підтримали, бо дивилися телемарафон «Купа новини», і в них було тільки мови що про тисячу гривень. Ми – кожен сам собі президент, на таку тисячу особливо не розраховували, а на війну нас не брали поки що. Навіть Петра. І ми вирішили пожити трохи подалі від цивілізації.
Дрімучий ліс і похмурі, тисячолітні печери зустріли нас гостинно. Не щоб аж дуже, але змія чи павук нікого не вжалили, отруйних ягід чи грибів ми не спробували. І на тому дякувати Богу!
Мухомори! Ми натрапили на галявину з червоними, аж надто червоними мухоморами. Здоровими, крислатими! Розкішними!!!
А незабаром дійшли-доїхали до печер, що сховалися поміж густих крон. Там розвантажили воза із дровами і тими пожитками що взяли: постіль, посуд, інструменти, сірники, сіль, цукор, якісь усілякі крупи...
Печера була затишна і простора. Ми повиганяли звідти мишей і змій. Павуків не виганяли. Вони жили собі вгорі й спускались по павутинках наче по канатах тільки тоді, коли хотіли комусь із нас опинитись поміж очей і вдавати з себе невропатологів.
Почали ми обживатися. Дід разом з Петром пробили на горішній стіні отвір, щоб було куди випускати дим. Ми знайшли місце попереднього вогнища, але ані кісток мамонта, ані черепів неандертальців не знайшли. Значить, ми тут не перші і не останні. Шкода, що до нас жили якісь лінивці, які на стінах взагалі нічого не намалювали. Але втішало й те, що не треба було стирати б ті мальовидла, якщо би це були непристойні символи чи епізоди.
Життя у печері починається з належного опалення. Нема тепла – нема життя. Дбати за хмиз повинна була я, разом з тими неслухняними і завжди набундюченими підлітками. Вони потерпали від булінгу в школі, а за два роки карантину і три роки війни узагалі не хотіли туди ходити. Мою лагідну «дідівщину» терпіли тільки тому, що я задавала їм невелику норму праці. Свої гаджети вони залишили у селі безнадійно розрядженими, оскільки світла там більше не було, аніж було. Спочатку нудилися, а потім почали звикати. Вони почали боятися школи. Оксана боялася, що мобілізують Петра, Петро – боявся ракет і шахедів. Дід не боявся нічого, окрім пенсії 2725 гривень, за яку треба було жити цілий місяць. Мене «вижерли» з роботи, а безробітній людині боятися треба всього. Словом, печера для усіх нас була за нинішніх обставин найкращим варіантом.
Дід Михайло і Петро першим ділом змайстрували двері до печери. Важкі, масивні, дубові. Щоб нас хто ненароком не напав. У сусідній печері зажили собі коза Мінька і кінь Каштан. За такими ж, наче броньованими дверима. Для них чоловіки почали накошувати сіна, оскільки з села нічого взяли. Всі там казали, що ми чокнуті. І що по нас плаче «дурка», яку чиновники успішно «оптимізували» ще до війни, приміщення продали, а гроші ... Ну з грішми, як завжди… Так, це тільки наші руки важко працювали, ми нічого не крали і нікого не обманювали. Але…
Ми були ображені на наше сільське плем’я розманіжених президентів. Ми були президенти-робінзони!!!
Я із малими цілими днями збирали хмиз, гілки, а також мухомори. Мухомори ми нанизували на нитки і розвішували ці гірлянди на гілки найближчих дерев. Найбільше переживали, щоб наші диво-гриби не забрала собі білочка. Але вона по них не приходила. Видно що сушила собі окремо, а на чуже не зазіхала. Ну не всюди ж злодюги, на щастя…
Оксана цілими днями куховарила: варила, жарила, пекла. І все одно їжі не вистачало, ми всі були завжди трішки голодні. У лісі, на свіжому повітрі завжди хочеться їсти більше.
У вільний від роботи час я писала у блокноті. Створювала вірші, афоризми, новели. Мій почерк, який і доти був досить нерозбірливий, став таким, що не всі записані слова я розуміла. Частина слів так і не була розшифрована взагалі, хоч як я намагалася…
Холодними осінніми вечорами нас чекало вогнище, вітер, зорі, завивання сов і вовків (хтозна що там вило). Печеру поділили на три частини дерев’яними перегородками. Зрозуміло, що Петро з Оксаною захотіли мати окреме приміщення. Дід Михайло теж отримав свій закуток. Він хропів так, що біля нього не заснув би навіть повністю глухий. А хто би чув, то ще би й оглух.
Тому я вимушено поселилась із підлітками. Вони були не в захваті. Звісно, у мене був ще один варіант. Поселитись у «калідорі», де жив пес Мопсик. Але пес не думав поступатись своєю територією і гарчав ще здалеку, щойно я підходила до нього ближче, як на п’ять метрів.
Так ми й жили день за днем у глухому лісі і похмурих печерах. Звикали до умов. Оксана почала шкодувати, що не взяли з дому креденс, шафу для одягу і декілька табуреток. А ще – коврики на підлогу і стіни. Але для чого те, без чого можна обійтися?
І все б нічого, якби не закінчувались у нас мило, порошок, зубна паста, бритви, а найгірше – жіночі засоби особистої гігієни. Вирішили їхати до міста. Везти сушені мухомори, продати їх і купити всього. Список написали такий довгий, як папірус фараона. Назбиралось у нас дванадцять повних під зав’язку міхів і ще пів мішка меншого сушених мухоморів. Їхати мали я і дід Михайло. Мене не мобілізують, бо поки що мобілізовують тільки чоловіків та жінок-медиків. У мене геть інша освіта. Діда теж не мобілізують, бо він уже за віком не підходить. Поскладали міхи на віз, запрягли Каштана і – вйо! До найближчого міста!!!
…Ранок зустрів нас сивою памороззю, холодним вітерцем від міського озера і зграями голубів над багатоповерхівками. Я куталась у старий, засмальцований пуховик, дід курив тютюн-самокрутку, Каштан біг підтюпцем. Далі – широка брама, сірі стіни, бетонна підлога, коробки, мішки. Гладко вибритий, непривітний покупець:
– висушені добре…
–… на вільному повітрі, пане…
– …даю тисячу за кілограм.
– …але ж було по півтори…
–…як хочете.
Повертаємось сумні, задумливі… Кожен думає по своє…
– Діду, агов, чого стали?!
Біля нас вигулькує круглий, наче колобок, поліцейський. Здається, форма скоро не витримає цього потужного тіла. У нас зараз все тримається, наче оця форма на поліцейському. Але треба казати, що на незламності, потужності, стійкості. Навіть якщо в цьому не впевнений.
Позаду нас – хвостяра з різнобарвних авто: тесла, гелік, ауді, лада калина, жигулька-шістка, фольксваген, беха, учбова деу матіс, велика фура із вщент напханими на три поверхи живими свиньми, позаду неї хлюпає бензовоз, а далі – туман. А в тумані – працівники ТЦК і наряд поліції (зібралися на якесь село, може й наше). Вони й почали сигналити, наче навіжені. Свині собі як заверещать, бензовоз пахтить-переливається, наче дзеркальний короп. А ми ще «травневі шашлики» не забули…
– Чого стоїте, діду?! – кричить поліцейський.
– Бо кінь став…
Каштан починає іржати і бити копитом по асфальті…
– Платити штраф будете ви…
Тепер червоніє і сопе дід. Віжки у його руках трясуться, батіг трясеться. Дід весь трясеться.
– Яке зараз світло на світлофорі, діду?! –– волає поліцейський.
Дід повільно зиркає на світлофор, трішки думає, а тоді відкриває рота:
– Зе….
– Смарагдове, пане, смарагдове!!! – кричу я щосили, вибравшись наче Пилип з конопель, із свого засмальцованого пуховика і здорової плетеної шапки та ще одної куртки поверх голови. –– Вйо Каштан, вйо!!!
Каштан переходить на швидкий біг, а потім на галоп.
Кінь, який ніколи нічого не боявся, який повибивав усі зуби лісовим вовкам, біг і біг не зупиняючись.
– Діду! Ми єву, торбу і кошик проїхали! І всі магазини проїхали… Діду!!!
А дід нічого не каже. Дід сміється. Так заливчасто сміється. Не повертається до мене обличчям. Спина його трясеться зо сміху…
…Наші сусіди-президенти знову обговорюють, що незабаром будуть давати усім пенсіонерам тисячу. Були ж тисячі юлині, вітіні, петіні, вовині. Починали з річної телиці, а тепер купимо дві з половиною книги. Не та тепер гречка…Не та…
Марічка та Ігорко ходять до школи. Поміж постійними відключеннями все ж умудряються зарядити стовідсотково свої смартфони і «залипати» в них під ковдрою далеко за північ. Оксана й далі пече хлібобулочні вироби в одному з міських супермаркетів. Я часто ходжу до неї по найсмачніші в світі пиріжки з капустою. Петро… Наш Петро захищає кордони Сумської області. А дід... Дід Михайло поліг під Вінницею ще 20 липня 1941 року, там же й похований у братській могилі.
Мій фірмовий пуховик «Спрінгфілд» сяє чистотою і свіжістю, бо тільки вчора я його гарненько попрала...
Десь неподалік на ставках гуде генератор. Значить, поки що світла нема. Але буде…
І ще одне! Жодного мухомора за всеньке багате літо і осінь я так і не насушила. Бо не знаю, де їх шукати. Як і ті печери, в яких ми так файно жили…
Але присниться ж таке у ніч на суботу…
Тьху!
30 листопада 2024 року
